Державний лад

У відповідності з Люблінською унією 1569 року Велике князівство Литовське та Польща об'єдналися у єдину дер­жаву — Річ Посполиту. Державний лад Польщі було поширено на українські землі — Волинь, Поділля, Київ­щину.

Великий вплив на формування державної системи Речі Посполитої мали "Артикули" Генріха Валуа 1573 року, які проголошували тут дворянську республіку на чолі з королем. Згідно з "Артикулами" короля вибирали. Він відмовлявся від принципу успадкування влади і зобов'я­зувався найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики вирішувати з урахуванням думки сенату, кожні два роки скликати сейм. За "Артикулами", в разі порушен­ня королем прав і привілеїв шляхти, остання мала право відмовитись від покори королю.

У відповідності з Люблінською унією вищим законодав­чим органом республіки був Вальний сейм, до складу яко­го входили король, сенат і посольська ізба.

Король головував на засіданнях сейму. До сенату вхо­дили вищі посадові особи Речі Посполитої. Сенатори не брали участі у голосуванні, вони лише висловлювали свою думку з того чи іншого питання. Визначальну роль в прий­нятті сеймових рішень відігравала посольська ізба. До неї входило 170 депутатів-послів від земської шляхти. Як пра­вило, посольська ізба збиралася за кілька тижнів до відкрит­тя сейму. Депутати в посольську ізбу вибиралися на шля­хетських повітових сеймиках, перед якими вони і звітува­ли після закінчення роботи сейму. Свої рішення Вальний сейм оформляв постановами, які називалися конституціями.

Центральне управління в Речі Посполитій здійснювали король і ряд посадових осіб. Так, королівським двором відав коронний або великий маршалок, королівською канцеля­рією — канцлер, скарбницею Корони — коронний під­скарбій, військом Корони — коронний гетьман.

Місцеве управління. Система місцевих органів управ­ління будувалася у відповідності з адміністративно-тери­торіальним поділом Речі Посполитої.

Після Люблінської унії українські землі остаточно втра­тили свою автономію і були поділені на шість воєводств: Руське (охоплювало Львівську, Галицьку, Перемишльську, Саноцьку та Холмську землі), Белзьке (складалося з Воло-димирського, Луцького й Кременецького повітів), Поділь­ське (складалося з Кам'янецького, Червоногородського й Летичівського повітів), Брацлавське (складалося з Брац-лавського і Вінницького повітів), Київське (складалося з Київського, Овруцького і Житомирського повітів).

У 1635 році було утворене Чернігівське воєводство, яке складалося з Чернігівського та Новгород-Сіверського по­вітів.

Отже, основними адміністративно-територіальними оди­ницями в Речі Посполитій були воєводства, повіти та землі. Своєрідною адміністративно-територіальною одиницею бу­ло староство, яке жалувалося королем за службу. В дея­ких українських землях продовжувала існувати волосна система адміністративно-територіального поділу. Декіль­ка волостей складали повіт.

У кожному воєводстві були свої сеймики. Місцеве управ­ління зосереджувалося в руках воєвод, каштелянів, старост та інших громадських та земських службових осіб. Вели­кий вплив на місцеве управління мали шляхетські сеймики в земствах та повітах.

До низових органів місцевого управління належали во лосні і сільські органи. Справами волості відав королів­ський волосний староста, а на селі всі питання вирішував сільський сход, якому був підпорядкований сільський староста.

На землях, які знаходилися у приватному володінні, систему місцевого управління визначав сам власник.

Майже не змінюється в даний період система управлін­ня в містах. Більшість з них придбали право самовряду­вання на засадах магдебурзького права..

Наприкінці XVI — першій пол. XVII ст. в Україні відбу­вається бурхливий розвиток міст. Засновуються такі міста, як Бориспіль, Конотоп, Фастів, Умань та ін. На середину XVII ст. в Україні налічується більше тисячі міст і місте­чок. Окремі з них вважалися за мірками того часу вели­кими (Львів — 18 тис, Київ — 15 тис, Біла Церква — 10 тис). Але типовим для України було місто, де проживало 2—3 тис чоловік.