Загальні висновки

Протягом другої половини XIV — першої половини XVI ст. на українських землях, які перебували під владою Великого князівства Литовського та Польщі, відбулися значні політичні та соціальні зміни. Литовсько-Руська держава, утворена литовським, українським та білоруським народами, все більше відчувала на собі політичний, релігій­ний та соціальний тиск панської Польщі. Набирав сили процес диференціації соціальної структури суспільства, кон­солідації двох основних верств населення: селянства і шляхетства. Піднесення шляхетства супроводжувалося посиленням кріпацтва, запровадженням кріпосного права.

Панівні верстви Литви та Польщі проводили політику ліквідації самостійності українських земель у складі Ве ликого князівства Литовського. Опір національної україн­ської князівсько-шляхетської опозиції був придушений.

В цей час над Україною нависає зовнішня небезпека з боку Османської імперії та Кримського ханства. Ні Польща, ні Литва не були здатні організувати оборону своїх кор­донів, захистити як свій, так і український народи. Цю справу взяла на себе нова сила — козацтво.

Незважаючи на несприятливі історичні умови вікові традиції української державності не перериваються. Але їхній подальший розвиток обмежується місцевим самовря­дуванням, зокрема, в громадах та містах, які отримують магдебурзьке право.

Значним був вплив українського права на законодавчу систему спочатку Литовсько-Руської, а пізніше Польсько-Литовської держави. І, II та III Статути за правом вважа­ються видатними пам'ятками права литовського, руського, українського та білоруського народів. Рівень законодав­чої техніки, прогресивні сутність та зміст вивели ці зако­нодавчі акти на передові позиції європейської юридичної думки.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Владимирский-Буданов М. Ф. Немецкое право в Поль-ше и Литве. — СПб., 1868.

2. Гуслистий К. Україна під литовським пануванням і захоплення її Польщею (з XIV ст. по 1569 р.). — К., 1939.

3. История государства и права Украинской ССР. — К., 1987. — Т. 1.

4. Культурньїе связи народов Восточной Европьі в XVI в.: Сб. статей. — М., 1976.

5. Любавский М. К. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. — М., 1910.

6. Музиченко П. Магдебурзьке право в Україні // Юри-дический вестник. — 1994. — № 3.

7. Музиченко П. Звичай як джерело права в українських землях у XIV — XVI століттях // Вісник Одеського інсти­туту внутрішніх справ. — 1998. — №1.

8. Первьій Литовский статут 1529 года: Сб. статей. — Вильнюс, 1982.

9. Полонська-Василенко Н. Історія України. — К., 1993. — Т. 1.

10. Третий Литовский статут 1588 года: Сб. статей. — Вильнюс, 1989.

11. Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Западной Руси в соста­ве Великого княжества Литовского. — К., 1987.

Розділ V

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ

ПІД ВЛАДОЮ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

(друга пол. XVI — перша пол. XVII ст.)

• Загальний історичний огляд. 9 Суспільний лад.

9 Запорізьке козацтво — нова суспільна верства.

• Державний лад.

9 Відродження української державності.

• Суд і процес.

• Наступ католицизму. Берестейська церковна унія.

• Основні риси права.

• Загальні висновки.

ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД

Після Люблінської унії 1569 року Велике кня­зівство Литовське втратило не лише свої землі, а й державне значення. Рівноправна унія двох само­стійних держав не злагодилась.

Але найбільших втрат зазнало національне жит­тя та традиції українського народу. Останню надію на своє відродження поховала українська держав­ність: польський адміністративно-територіальний поділ, мова, католицька віра були поширені на всю Україну.

Майже відразу ж після Люблінської унії почи нається інтенсивна роздача земель магнатам та шляхті на Київщині, Брацлавщині, Переяславщині. До кінця XVI ст. більшість українських земель опинилася під владою маг­натів Вишневецьких, Замойських, Конєцпольських, Тар-новських. Найбільше отримали Вишневецькі: їхні воло­діння охоплювали майже всю Полтавщину та частину Чер­нігівщини. Оскільки ці землі були мало заселені, в них для заохочення переселенців встановлювались "пільгові роки" (від 20 до 40), протягом яких селяни не сплачували податків і не відробляли панщини. Це привело до швидкого засе­лення цих земель селянами з усіх частин України.

Після Люблінської унії литовські політики все ще пле­кали надію на повернення українських земель, але війна з Московською державою змушувала Литву дотримуватись унії з Польщею. У 1573 році королем Польщі було обрано Стефана Баторія. Його рішучість у боротьбі з Москвою, тактовне поводження з Литвою згуртували Річ Посполи­ту. Після смерті Стефана Баторія Литва знову зробила спробу розірвати відносини з Польщею, але примирилася на кандидатурі Сігізмунда III, шведського королевича. Його правління тривало 45 років і було найтяжчим часом для України і навіть для Польщі, оскільки все правління Сігіз­мунда III було заповнене війнами за шведську та москов­ську корони. В історії України ця війна важлива тим, що вперше в ній виступило як самостійна військова сила українське козацтво.

У 1598 році зі смертю царя Федора припиняє існування династія Рюриковичів. Почалися затяжні московсько-поль­ські війни, активну участь у яких брали українські сили.

Польща не відмовляється від планів приєднання до Речі Посполитої Московської держави навіть після обрання на Земському Соборі 1613 року царя Михайла — з династії Романових.

У 1613—1624 роках син Сігізмунда НІ — королевич Вла­ди слав організував похід на Москву, але зазнав невдачі. Після смерті Сігізмунда III Москва намагалася взяти ре­ванш і у 1632 році виступила проти Польщі, але в битві під Смоленськом зазнала поразки. У 1634 році між Річчю Посполитою та Московською державою було підписано "вічний мир", за яким Смоленська та Чернігово-Сіверська земля остаточно закріплялися за Польсько-Литовською державою.

У польсько-московських війнах значну роль відіграва­ло українське козацтво. У війську Сігізмунда III було ЗО 000 козаків. У битві під Смоленськом у 1632 році польське військо складалося з 9090 поляків і 20 000 українських козаків.

На початку XVII ст. козаки складають силу, яка почи­нає відігравати суттєву роль в історії Речі Посполитої.

Козацькі повстання. Соціальне, національне, культур­не та релігійне гноблення українського народу з самого початку викликало різкий протест, який вилився в ряд повстань, де рушійною силою було козацтво.

З початку формування запорізького козацтва в ньому виділяється дві течії: радикальна, до якої належали неза­можні козаки з безземельних селян та міських ремісників, які намагалися через перемогу над польською шляхтою покращити своє правове становище; поміркована, яка скла­далася із заможного козацтва, шляхетства, міщанства і прагнула через домовленості з польським урядом досягти привілеїв та вольностей. З часом суперечки між двома течіями посилились, що загрожувало самому існуванню козацтва. Але загальне невдоволення українського насе­лення політикою польського уряду на деякий час прими­рило ці течії, і в ряді повстань козацтво виступало як єди­на сила.

Перше велике козацько-селянське повстання вибухну­ло у 1591 році і тривало до 1593 року. В повстанні, яке очолив Криштоф Косинський, брало участь і міське насе­лення. Спочатку на боці запорожців воювали і реєстрові чався народний рух на Київщині, який незабаром переріс у велике повстання під проводом Тараса Федоровича (Тря-сила). У 1620 році його було обрано гетьманом нереєстро­вого козацтва. Федорович звернувся до українського на­роду з універсалами, в яких закликав вступати до повстан­ського війська, здобувати козацькі вольності і захищати православну віру. Повстанці ставили за мету визволення України від польсько-шляхетського панування, затвер­дження особливого правового стану козацтва, збереження української народності. Але і це повстання не було дове­дене до кінця. Згідно зі статтями Переяславської угоди від 29 травня 1630 року козаки визнавали свою провину, од­нак не підлягали покаранню за участь в повстанні. Навпа­ки, реєстр збільшувався до 8 тис. Всі інші повстанці, які не ввійшли в козацький реєстр, мали повернутися до панських маєтків.

Компромісна угода викликала невдоволення народних мас. У 1630 році стихійні виступи мали місце на Чернігів­щині, Полтавщині, Брацлавщині.

У лютому 1635 року сейм Речі Посполитої затвердив постанову "Про припинення козацького свавілля", в якій під загрозою суворого покарання була підтверджена забо­рона втеч на Запоріжжя.

Придушуючи народні виступи, польські магнати нама­галися ліквідувати і реєстрове військо, яке в критичних ситуаціях часто підтримувало повстанців. Проте король, який не володів абсолютною владою в Речі Посполитій, мав намір використовувати козаків у боротьбі з магнатами.

Але давня неприязнь, яка існувала між реєстровцями та іншими козаками, привела до сутички. Козацький загін під проводом Павла Бута у травні 1637 року захопив в Черкасах артилерію реєстрових козаків.

У липні 1637 року козацька рада обрала Бута гетьма­ном Війська Запорізького. Наприкінці липня почалося повстання. Запорізьке військо мало намір закріпитися на Лівобережжі. У вирішальний момент повстання козацький ватажок був по-зрадницькому схоплений і згодом страче­ний у Варшаві.

Польське шляхетське військо організувало каральну експедицію на Лівобережжя. З надзвичайною жорстокістю шляхтичі вбивали і грабували місцеве населення. Проте наслідки залякування виявилися протилежними. На За­поріжжі гетьманом було обрано Якова Острянина. Його універсали з закликом всенародної боротьби з польською шляхтою розповсюджуються майже по всій Україні.

Чергове селянсько-козацьке повстання розпочалося у другій половині березня 1638 року. Під Говтвою Острянин розгромив коронне військо, але відсутність тактики та стра­тегії привела до поразки його війська під Лубнами. Залиш­ки повстанської армії під керівництвом нового гетьмана Дмитра Гуні продовжували боротьбу. Та ситуація була вже іншою, ніж на початку повстання. Майже весь район на­родних виступів був заполонений шляхетським військом, а чергова зрада частини козацької старшини привела до затухання повстання.

Прагнучи не допустити поновлення масових народних рухів, уряд Речі Посполитої посилив військові гарнізони на території України. Період з 1639 по 1647 роки польські дворянські і буржуазні історики характеризували як "еру повернення миру на Україну", "період золотого спокою" або ж "десятиріччя гробової тиші".

Проте в дійсності ніякого "золотого спокою" не було. Боротьба за соціальне, національне та релігійне визволен­ня не припинилася, змінилися лише її форми. В числі най­поширеніших методів боротьби були скарги і протести, які надсилалися в усі урядові інстанції. Апелюючи до влас­тей, населення намагалося законним шляхом поліпшити своє становище. Слід при цьому підкреслити, що скаржи­тись мали право тільки селяни, які проживали на королів­ських землях, селяни ж приватних володінь могли пода вати скаргу лише в тому випадку, коли маєток перебував в оренді й орендатор не виконував узятих на себе зобов'язань.

Особливо шириться така форма народного протесту, як втечі селян з маєтків панів та шляхти. Втікали на Лівобе­режжя, в Запоріжжя, бо там кріпацтво ще не стало масо­вим. Десятки тисяч українців переселяються в ці часи на територію Московської держави. Особливо масовим було переселення у 1638—1639 роках.

Своєрідною формою боротьби проти соціального гноблен­ня на західноукраїнських землях було опришківство. Протягом 1639—1647 років загони опришків здійснювали напади на шляхетські маєтки, знищували інвентарі (запи­си феодальних повинностей). Місцева влада та шляхта жорстоко розправлялися з рухом народних месників.

У цей період дві частини України — Буковина та За­карпаття — на кілька століть відриваються від України.

Ще в другій половині XIV ст. румуни з Семигороду, шукаючи нових пасовищ для своїх отар, перехсуріли Кар­пати, осідали на території Буковини та на землях, які піз­ніше складуть Молдавську державу.

Зауважимо, що на всіх цих землях на той час прожива­ли українці. У 1359 році воєвода Богдан І збунтувався проти угорського короля, вигнав його урядовців і заснував нову державу, до складу якої ввійшла і Буковина. За мол­давський престол точилася гостра боротьба між румун­ськими та українськими претендентами і деякий час на престолі були українські князі. Ця боротьба свідчить про те, що в заснуванні Молдавської держави брали участь і українці і що на початку свого існування ця держава не була національно-визначена. Кінець кінцем перемога була за румунською династією Мушат, яка і панувала тут до 1552 року. Молдавія мала постійні стосунки з Україною і регу­лярно підтримувала боротьбу українського народу проти цольсько-шляхетського панування. І хоча з 1514 року Мол­давія попадає під зверхність Туреччини, ці стосунки не XVII ст. тут майже не залишилось представників місцевої знаті. Величезні земельні володіння мали Вишневецькі, Потоцькі, Острозькі. З 1634 року за Польщею була закрі­плена Сіверщина і через декілька років більшість її земель було роздано магнатам Пісочинським, Козановським, Осо-лінським. Зі зникненням політично свідомої української еліти, яка зливалась з панівним станом Речі Посполитої, на певний час зникає ідея відродження незалежної україн­ської держави.

У першій половині XVII ст. Брацлавщина, Київщина, Лівоборежна Україна перетворилися на комплекс величез­них латифундій, яких не знали ні Польща, ні Литва, ні навіть вся Західна Європа. В них безконтрольно панували магна­ти та старости, які називали себе "короликами", "віце-ко­ролями", удільними князями. На даній території майже не було владних структур. "Королики" часто диктували свою волю навіть королю. Усі ці магнати, незалежно від націо­нального походження, являли собою польський елемент і несли польську культуру. Це була сила, ворожа українсь­кому етносу.

Звичайно, всі найвищі посади в державі могли займати тільки магнати. Судити їх мав право лише король.

Статут 1588 року розширив судові повноваження маг­натів: вони могли судити не тільки своїх селян, а навіть залежну від них середню та дрібну шляхту.

Магнати мали право засідати в сенаті. З початку XVII ст. з середовища магнатів сенат призначав на два роки 16 сенаторів, без участі яких король не мав права приймати важливі рішення.

Полонізація захопила і шляхту. На початок XVII ст. український прошарок та національну культуру репрезен­тувала головним чином дрібна шляхта. Це були роди Дра-гомирецьких, Гошовських, Яворських, Чайковських, Хмель­ницьких. Через бідність ця шляхта не могла здобути ту освіту, яку мали магнати та заможня шляхта, і це єднало її з народними масами. Дрібна шляхта не впливала на політику Речі Посполитої, оскільки була розрізненою. До речі, з цієї верстви населення вийшли найбільш значні дер­жавні та духовні діячі України: гетьмани Сагайдачний, Богдан Хмельницький, архімандрит Плетенецький, митро­полит Петро Могила та ін.

Остаточному оформленню шляхетського стану сприяла волочна реформа, що була проведена "Уставою на воло­ки" 1557 року. За реформою, землі, які були привласнені самовільно, відбиралися, а особи, які не мали змоги доку­ментально підтвердити своє шляхетське походження, ви­ганялися з шляхетського стану. Відтепер тільки сейм мав право дарувати шляхетство, а лишати шляхетства міг тіль­ки суд.

Боротьба шляхти за свої політичні права привела у другій половині XVI ст. до зрівняння її у правах з магна­тами. Так, на сеймі 1563 року були остаточно скасовані статті Городельського привілею, які обмежували права православної шляхти займати найвищі державні посади і брати участь у роботі вищих органів влади та управління. З 1564 року починають діяти спільні для магнатів і шлях­ти земські суди, які розглядали всі цивільні справи. У 1565 році шляхта добивається створення шляхетських повіто­вих сеймиків, які стали представницькими становими орга­нами шляхти. На сеймиках вибиралися місцеві органи управління. З 1566 року вводиться єдиний для магнатів і шляхти порядок проходження військової служби.

Після Люблінської унії розширюються права і привілеї верхівки української шляхти. Фактично вона була зрівняна в правах з польською шляхтою.

В середині XVI ст. чисельність української шляхти була незначною. Так, на Правобережжі вона складала 2,3 відсот­ка населення.

Духовенство складало окрему суспільну верству. Під польською владою православна Церква втратила своє при вілейоване становище. Польська влада контролювала всі вищі церковні посади.

Духовенство поділялося на "біле" та "чорне". "Біле" (церковне) духовенство було близьким до селянського ге-редовища, мало можливість глибше проникати в життя селян та впливати на нього. Як писав М. Грушевський, вено було охороною національних традицій, національної свідо­мості українців.

"Чорне" (монастирське) духовенство мало тісніші зв'язки з українською шляхтою. Серед церковних діячів було за­гато вихідців з середньої та дрібної шляхти.

З поширенням католицизму роль православного духо­венства, як охоронця національних прав, зростає.

Селянство. За правовим становищем селяни поділяли­ся на приватновласницьких (тих, хто проживав на землях магнатів, шляхти, духовенства) і на державних (мешкали на королівських землях).

Приватновласницькі селяни в середині XVI ст. мили різний ступінь залежності і поділялися на три групи: 1) вільні селяни, які мали право переходу від одного власняка до іншого; 2) напіввільні, які мали право переходу, але з певними обмеженнями; 3) залежні, які втратили таке право.

Загальна тенденція виражалася в поступовому закріпа­ченні всього українського селянства.

Після Люблінської унії цей процес посилюється. В се­лах повністю ліквідується громадське право самоврядуван­ня: забороняються сільські віча, усуваються копні суди. Селяни втратили право полювати на звіра, закладати в лісах пасіки, ловити рибу в річках та озерах, рубати ліс. Після волочної реформи 1557 року було проведено перемірю­вання грунтів і зменшено розмір землі, якою міг володіти селянин. Кращі грунти пани забирали собі. Селянське гос­подарство обкладалося податками на зерно, худобу, птицю, бджоли. Панщина з 13—14 днів на рік досягла 2 днів на тиждень. В "Уставі на волоки" підкреслювалося,, що не тільки селянське майно, а й сам селянин належав панові.

У другій половині XVI ст. польський уряд видає ряд універсалів, які забороняють селянам переходити з місця на місце без дозволу власника. "Артикули" Генріха Валуа 1573 року запроваджували в маєтках необмежену панщи­ну "з волі пана".

Статут 1588 року майже остаточно закріпачив селянство. Селянин, який прожив на землі пана 10 років, ставав кріпа­ком. Якщо Статут 1566 року визначав 10-річний термін розшуку втікача, то Статут 1588 року збільшив його до 20 років. Підкреслимо, що ще не можна говорити про загаль­не і повне закріпачення селян, оскільки не було встановле­но права безстрокового розшуку селян-втікачів.

Пан повністю регламентував усі повинності своїх селян, розпоряджався не лише їхнім майном, а й життям. Селя­ни підлягали суду власника землі. Отже, узаконювалася необмежена сваволя пана щодо своїх підданих, яких пан міг закувати в кайдани, кинути до в'язниці, посадити на палю.

Меншу частину селянства України складали державні селяни. Вони проживали на землях, які до 1569 року були власністю Великого князя Литовського, а після Люблінської унії — короля Польського і не були ще роздані у власність панам та шляхті. Такі землі називались "королівщина", або "королівські староства". В більшості з них у другій пол. XVI ст. були створені фольварки. Отже, на державних се­лянах фактично лежав той же комплекс повинностей, що і на панських селянах.

Найбільш жорстоким був соціальний гніт на західно­українських землях. Після колонізації Лівобережжя і створення вільних слобід тут формуються дві категорії людей: ті, що залишили рідні землі і втекли від панського гніту, і ті, що народилися та виросли в цих слободах і не знали цього гніту. Через деякий час останні складуть ос нову волелюбного козацтва, головний кістяк народно-виз­вольного руху.

Міщанство. У другій пол. XVI — першій пол. XVII ст. відбувається подальший розвиток міст України. Вдоско­налюються ремісництво, промисли, торгівля і, як наслідок, поглиблюється соціальне розшарування міського населен­ня. Збільшується кількість міст з магдебурзьким правом управління, головним чином, за рахунок зменшення коро­лівських міст. Інша справа з приватновласницькими міста­ми: якщо на Правобережжі з отриманням права на само­врядування їхня кількість зменшується, то на Лівобережжі їхня чисельність зростає, оскільки колонізація цього краю привела до появи великої кількості нових міст і містечок, заснованих магнатами Вишневецькими, Потоцькими, Ост­розькими.

За правовим становищем міське населення складало три групи: магнатсько-шляхетська аристократія, торгово-реміе-нична верхівка, робітні люди.

Магнатсько-шляхетська аристократія в складі магнатів та багатої шляхти продовжувала контролювати міське життя.

В опозиції до аристократії знаходилась торгово-реміс­нича верхівка, до якої входили багаті купці та ремісники, цехові майстри. Аристократія намагалася не допустити торгово-ремісничу верхівку в органи міського самовряду­вання.

Головну частину населення міст складали робітні люди, до яких належали дрібні ремісники, підмайстри, учні, міська голота. Це була найбільш експлуатована частина міського населення.

У містах Подніпров'я значну частину населення скла­дали жовніри і козаки.

У найбільш тяжкому становищі знаходилися жителі приватновласницьких міст. Міщани, які займалися земле­робством, платили чинш, розмір якого постійно зростав.