Суд і процес

До кінця XIV ст. суд Великого князівства Литовського був подібний до суду Київської Русі. Вся повнота судової влади належала князю. Окремо існував церковний суд. Свої суди мали міські та сільські громади.

В результаті еволюційного розвитку державно-правових інститутів на кінець XIV ст. склалася така система судів.

1. Великокнязівський — суд з необмеженою компетен­цією. Йому були підсудні всі справи. Через велику кіль­кість справ князь створював комісарські, асесорські, мар-шалкові суди, які допомагали йому, але постійними не були.

2. Територіальні суди (обласні, суди державця-намісни-ка). Намісники, пізніше — старости та воєводи, очолювали обласні суди. Нижче стояли суди державця-намісника. Для цих судів вищою інстанцією був суд воєводи.

3. Одноособові суди магнатів та шляхти над селянством — це домініальні. їхня діяльність регламентувалася Су­дебником Казимира 1468 року.

4. У громадах (общинах) діяли найдавніші за часом громадські, або копні, суди. "Копа" — це гурт. Якщо на території громади здійснювався злочин, члени громади повинні були зробити все, щоб знайти злочинця ("гнати слід"). Група сусідів мала назву "гаряча копа". До її обо­в'язків відносилось проведення перших слідчих дій: об­шуків, опитувань потерпілих та свідків. Після того як "га­ряча копа" закінчувала попереднє слідство, збиралась "ве­лика копа" всіх мужів копного округу, в який входила волость або декілька волостей. На "великій копі" прово­дилось судове слідство і виносилось рішення. Якщо "ве­лика копа" виносила злочинцю смертний вирок, до для приведення його в виконання збиралась "завита копа" — два-три члени громади, на яких покладалися функції ката.

Копне судочинство поєднувало в одному органі слідчі, судові та виконавчі дії, і це було характерним для нього. Рішення копних судів, як правило, оскарженню не підля­гали і приводились у виконання негайно.і_Це розповсю­джувалось і на вироки з смертною карою^ ^ Спочатку до юрисдикції копного суду належало все на­селення копного округу. З часом шляхта звільнила себе від його підсудності, і він перетворився в суд виключно над селянами.^ £.&

фуґУ середині XVI ст. проводиться реформа судової систе­ми. На Бєльському сеймі 1564 року під натиском шляхти магнати зреклися своїх привілеїв в справі судочинства, внаслідок чого Великий князь заснував земські та гродські (замкові) суди. Цю систему доповнили так звані підко-морські суди, введені II Статутом у 1566 році.

Земські суди були створені в усіх повітах. Вони скла­далися з судді, підсудка та писаря, обирались шляхтою і затверджувалися Великим князем. Збирались ці суди тричі на рік, їхні сесії продовжувались по два тижні. Підсудності земських судів підлягала шляхта в усіх справах, крім знач­них кримінальних (вбивство, підпал, розбій тощо). Апеля­ційною інстанцією для цих судів був суд Великого князя.

Гродські або замкові суди були одноособовими, судив тут намісник, староста або воєвода. Якщо земські суди роз­глядали, головним чином, цивільні справи, то гродські — тільки справи карні. Вони судили шляхту, міщан та селян, які звинувачувались у важких кримінальних злочинах.

Апеляції на вироки гродських судів могли бути прине­сені Великому князю.

Підкоморські суди розглядали суперечки про землю, це були суди у справах земельних розмежувань. Такий суд був одноособовим. Судив підкоморний, призначений Вели­ким князем для кожного повіту. Заступником підкомор-ного судді був коморник.

У державних судах важливе місце займав возний, який викликав на суд сторони, був виконавцем вироків, при свідках вручав позови на суд або "прибивав їх на двері".

Процесуальне право. Біля 1/4 статей в кожному з трьох Статутів присвячено процесуальному праву і питанням судочинства, яке було єдиним як в цивільних, так і в кри­мінальних справахШроцес носив позовний (звинувачуваль­ний) характер. Позивач сам збирав і доставляв в суд дока­зи, підтримував звинувачення в судовому засіданні. Розг­ляд справи розпочинався з подачі заяви потерпілим чи його близькими родичами. Сторони мали широкі процесуальні права. Допускалось їхнє представництво. В будь-якій стадії процесу позивач міг відмовитись від позову або звинува­чення, укласти мирову угоду або навіть помилувати зло­чинця.")

Правда, реальний обсяг прав учасників процесу залежав від їх станового та майнового положення. Найбільш ши­рокою процесуальною правоздатністю володіли магнати та шляхта, обмеженою — напіввільні люди. Зовсім не володі­ли процесуальною правоздатністю невільні люди: холопи, челядь, полонені.

У Статуті 1529 року була вперше проведена норма, яка регулювала участь у суді адвокатів (прокураторів). У цій іпостасі міг бути шляхтич, який мав нерухоме майно і знав місцеве право.

)^ Загальна територіальна підсудність справ визначалась у відповідності із звичаєвим правом: за місцем проживан­ня відповідача в цивільних справах і місцем, де вчинився злочин, — у кримінальних. "З

І Суд, який отримував скаргу, посилав повістку звинува­чуваному з зазначенням часу явки в суд} За І Статутом, якщо викликаний в суд не з'являвся, судове рішення мог­ло статись без його участі. За II Статутом заочне рішення могло бути винесене тільки після трикратної неявки зви­нувачу ваного.(За неявку без поважних причин сплачував­ся штраф ("вина за нестаннє")Л

| хВже в II Статуті проявляються елементи слідчого (інк­візиційного) процесу. Наприклад, у деяких випадках Ста тут рекомендує владі не чекати скарги потерпілого, а самій розпочинати слідство та притягати до відповідальності.

^Серед судових доказів на першому місці стояло власне зізнання. Для того, щоб його добути, застосовували торту­ри. Якщо підданий тортурам не признавався, звинувачу-вач сплачував штраф ("навязку на мукі"), а якщо помирав під тортурами — то головщину (штраф родичам), а ( Важливе місце займали речові докази. Суди також спи­рались на свідчення "добрих людей", письмові докази і присягу. "Добрі люди" були свідками доброї чи лихої сла­ви звинувачуваного, подібно послухам в Руській правді, або свідками фактів, подібно до видоків. 1

Велике значення мала характеристика звинувачувано­го з боку "добрих людей". Негативна характеристика вела до винесення смертного вироку.

За II Статутом свідками могли бути тільки християни. Свідки опитувались під присягою. Судочинство велось ста­роруською, а пізніше — польською мовою.

ПРАВОВА СИСТЕМА

Головними джерелами права в українських землях Литовсько-Руської держави були: звичаєве право, Руська правда, великокнязівське законодавство (привілеї: обласні, земські, міські), Судебник Казимира Г7 1468 року, статути, магдебурзьке право.

На перших порах серед джерел права найбільш важли­ве місце належало Руській правді. її норми були покла­дені в основу інших джерел права. Руська правда значно вплинула на подальший розвиток литовського і польсько­го законодавства.

Певна частина громадських відносин регулювалась нор­мами звичаєвого праве, які складались історично в процесі суспільного життя.

Поступово люди усвідомлювали необхідність тих чи інших правил поведінки, дотримувались їх самостійно або під впливом громадської думки і влади.

Перетворення звичаїв в юридичні норми вимагало їхньо­го офіційного признання, санкціонування державною вла­дою, що мало особливе значення на українських землях, де міцно трималися за старину. Найбільш розповсюдже­ними шляхами затвердження місцевих звичаїв і, таким чином, визнання їх юридичними нормами була мовчазна згода влади або їхнє офіційне визнання. Характерним прикладом цього служить історія копних судів, які роз­глядали всі справи тільки на основі місцевих звичаїв. Спо­чатку такі суди діяли, виходячи із змісту обласних при­вілеїв ("старини не рухати"), а в XVI ст. були санкціоно­вані державою.

Норми звичаєвого права, які склались в Україні, були настільки авторитетні, що не могло бути й мови про їхню ліквідацію. Відповідно до статутів і магдебурзького права вони були обов'язковими для застосування судами.

Особливе значення для українського законодавства мало формування звичаєвого права в житті тих українців, які тікали від гнобителів і називали себе козаками. Склалось навіть поняття — "козацьке право" як сукупність право­вих звичаїв, що пізніше діяли в Запорізькій Січі, де вони стали офіційними джерелами права.

З часом якості важливих джерел права в Литовсько-Руській державі набувають міжнародні договори, різно­манітні князівські грамоти, привілеї великих князів, королів польських та постанови польсько-литовських сеймів.

1. Насамперед це договори Литовсько-Руської держави з Пруським і Лівонським орденами, з Новгородською та Псковською республіками, з Московським князівством. Але головну роль в долі українських земель стали відігравати договори з Польщею. Кревський акт 1385 року заснував персональну унію Литовського князівства з Польщею; Віденська угода 1401 року — союз взаємної охорони та безпеки; Городельська угода 1413 року — персональну унію, нарешті, Люблінська унія 1569 року — реальну єдність двох держав.

У цих актах ми знаходимо, перш за все, норми консти­туційного та адміністративного права.

2. Привілеї та грамоти належать до найважливіших пам'яток литовсько-руського права. Вони діляться на зем­ські, обласні та міські.

Земські привілеї встановлювали норми права для всієї Литовсько-Руської держави.

Так, земський привілей 1387 року було видано за наго­дою Кревської унії на введення в Литовсько-Руській дер­жаві адміністративних установ, подібних до польських. У ньому йшла мова про призначення воєводських та повіто­вих суддів. Віденський привілей 1457 року визначав ста­новище іноземців у Литві. Земський привілей 1492 року обмежив королівську владу посиленням прав магнатів.

Поряд з земськими привілеями з XV ст. видаються при­вілеї окремим воєводствам і повітам. Вони отримують на­зву "обласні привілеї".

Як вже підкреслювалось, такі привілеї передбачали ав­тономію українських земель, що входили до складу Ли­товського князівства. Прикладами цього можуть бути об­ласні привілеї Київській землі — 1494, 1507, 1529 років і Волинській землі — 1501, 1509 років. Ці привілеї забезпе­чували "добровільні християнські права", що базувались на староруському праві, тобто розвивали і конкретизували головні положення Руської правди.

До міських привілеїв належали грамоти, які наділяли міста магдебурзьким правом. Прикладами можуть бути привілеї на право самоврядування Луцьку (1432), Жито­миру (1444) тощо.

Велике значення в правовій системі Литовсько-Руської держави мали збірники законодавства.

Першим таким збірником був Судебник К ази мира IV 1468 року. Він був невеликим за обсягом, мав всього 25 статей. Його джерелами були Руська правда, привілеї, зви­чаєве право. В основному тут регламентувались процесу­альні відносини, але були й норми матеріального цивіль­ного та кримінального права.

За Судебником Казимира суб'єктом злочину могла бути не лише вільна людина, але й холоп. За першу крадіжку він карався тілесним покаранням, а за другу — смертною карою (ст- 19). Відповідальність за скоєні злочини за Су­дебником наступала з семирічного віку.

Судебник, зокрема, карав за переховування втікачів: "А котрий буде люди виводити, а любо челядь невільну, а хва­тять — того на шибеницю". В цьому, зокрема, відбивався соціальний стан тогочасного суспільства.

Найважливішою пам'яткою права Литовсько-Руської держави були статути.

Протягом шістдесяти років (1529—1588) литовський уряд тричі здійснює кодифікацію права. В епоху коли ви­дані закони століттями залишалися в силі, це було видат­ним явищем.

Деякі дослідники трактують статути як три послідовні редакції однієї й тієї ж пам'ятки. Але більшістю вчених було доведено, що ми маємо справ}' з різними пам'ятками права. На сьогодні ця точка зору є пануючою.

Статути є пам'ятками історії законодавства та культу­ри литовського, українського і білоруського народів. Ось чому викликає протест найменування Статутів литовськи­ми, що перекручує їх сутність і історичне походження.

Відомо, що в основу Статуту 1529 року були покладені норми, напрацьовані адміністративною та судовою практи­кою на базі звичаєвого права України, Литви та Білорусії. Це відображене в його найменуванні: "Права писанме даньї панству Великому князьству Литовскому, Рускому, Жо-мойтскому и иньїх через наяснейшего пана Жикгимонта, з Божее милости короля Польского, великого князя Ли товского, Руского, Пруского, Жомойтского, Мазовецкого и иньїх".

Статути 1566 та 1588 рр. носили назви: "Статут Вели­кого князьства Литовського 1566 года" і "Статут Велико­го князьства Литовського 1588 года". В цих найменуван­нях підкреслювався загальнодержавний характер статутів і відображалась інтеграція правових норм України, Литви та Білорусії. На цій підставі статути слід називати повним найменуванням з відповідним порядковим номером, як то: "Статут Великого князівства Литовського", та тільки не "Литовський статут", бо таке найменування спотворює дійсне розуміння історії.

У Великому князівстві Литовському кодифікаційні тен­денції проявились у 1501 році, коли у Волинському при­вілеї великий князь Олександр декларував, що він буде дія­ти "пока права Статута в отчизне нашей вставим". Справ­жня кодифікація права в князівстві розпочалася в 1514 році. Проект Статуту був поданий сейму в 1522 році, оста­точний текст його було затверджено на віденському сеймі лише в 1529 році. Статут було прийнято як закон, який мав однакову силу для всіх жителів Литовсько-Руської держави незалежно від їхнього стану. Джерелами Статуту були: звичаєве право, великокнязівські привілеї та норми Руської правди, а також римське канонічне право.

У Статуті 1529 року було 13 розділів, які нараховували 282 статті. В перших трьох розділах були зібрані, в основ­ному, норми конституційного права та принципіальні по­ложення інших галузей права, в четвертому та п'ятому — шлюбно-сімейне та спадкове, в шостому — процесуальне, в сьомому — кримінальне, в восьмому — земельне, в дев'я­тому — лісне та мисливське, в десятому — цивільне, в оди­надцятому, дванадцятому та тринадцятому — криміналь­не та процесуальне право.

У Статуті були юридично закріплені основи суспільного та державного ладу, правове становище населення, порядок утворення, склад та повноваження деяких органів держав­ного управління.

Така повнота систематизації правових норм різних га­лузей права дає підстави називати Статут 1529 року зво­дом законів на основі кодифікації місцевого права, викла­деному на мові староруській, зрозумілій для більшості на­селення Литовсько-Руської держави.

У 30-40-х роках XVI ст. у Великому князівстві Литов­ському відбулись значні соціально-політичні зміни. Зміц­нилось правове становище шляхетства в його боротьбі з магнатами. Значну частину шляхти не задовольняв Статут 1529 року. Найбільш настирною у вимогах прийняти но­вий статут була волинська шляхта. На Віденському сеймі 1551 року Сигізмунд II зобов'язався "с порадою панов-рад своих" створити для виправлення діючого Статуту комі­сію з п'яти католиків і п'яти православних.

Статут 1566 року був правовою системою незалежної держави, зв'язаної з Польщею тільки спільним правителем. На черзі дня стояла більш тісна унія двох держав. її підтри­мували повітові сеймики, які бажали шляхетського судо­чинства за польським зразком. Висловлювалась вимога рівності всієї шляхти перед законом, що пов'язувалось з ліквідацією судових привілеїв магнатів.

Статут було затверджено сеймом у 1554 році, але він набрав чинність тільки з 1566 року. За рівнем кодифіка­ційної техніки статут 1566 року перевершував перший. Він закріплював соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися у Великому князівстві Литовському з 1530 до 1565 року. Статут 1566 року підрозділявся на 14 розділів і 367 артикулів.

Якщо порівняти І та II Статути, то в останньому бачимо більш досконалу систематизацію правового матеріалу. Роз­діли перший, другий і третій тут регулюють норми держав­ного права, розділ четвертий присвячено судоустрою, роз­діли з п'ятого по десятий — приватному праву, нарешті, розділи з одинадцятого по чотирнадцятий регулюють кри­мінальне та процесуальне право.