Церковне життя

В кінці XIII ст. склались певні норми та традиції у відно­синах між князями та Церквою. Удільні князі намагались використати Церкву, зокрема християнську символіку, для досягнення конкретної політичної мети. Так, наприклад, виділення Володимиро-Суздальського князівства в само­стійну політичну одиницю супроводжувалось різними зна­меннями. В оточенні Андрія Боголюбського була висуну­та теорія про особливе заступництво Богородиці за Воло-

димирську землю.

Політичний розвиток Володимиро-Суздальщини супро­воджувався боротьбою його князів та духовенства за цер­ковний суверенітет з незалежністю по відношенню до Києва, традиційного центру православ'я.

В умовах роздробленості Київської Русі в другій поло­вині XII —на початку XIII ст. реальна влада церковного керівництва в особі київського митрополита помітно впа­ла. Проте глава Руської церкви зумів і в цих умовах збе­регти за собою право освячення в сан єпископів та ряд

інших привілеїв.

Вищою церковною інстанцією для Київської Русі був Константинопольський патріархат. Він поставляв у сан київського митрополита, призначаючи на цю посаду кого-небудь із своїх довірених осіб. Митрополит зберігав тісні зв'язки з Візантією, виступав в ролі її дипломатичного представника на Русі. Спроби деяких київських князів ставити митрополитами своїх людей зустрічали шалений опір в Константинополі. Візантія негативно ставилась і до вимог київських князів віднести до рангу святих (каноні­зувати) княгиню Ольгу, князя Володимира, засновників Києво-Печерського монастиря Антонія і Феодосія. За цими вимогами візантійці вбачали прагнення послабити залеж­ність Руської церкви від Константинополя.

У другій половині XIII ст. зв'язки Руської церкви з Візантією послабли. Не тільки Київська Русь, а й Візантія переживала не кращі часи. На початку XIII ст. Візантія під натиском хрестоносців перестала існувати. Лише в 1266 році Михайлу Палеологу вдалося відвоювати Константи­нополь. Але становище відродженої імперії залишалось тяжким.

У нових умовах візантійська дипломатія вже не могла у відносинах з Київською Руссю дотримуватись колишнього курсу. В 1246 році патріарх призначив київським митро­политом Кирила — ставленика галицько-волинського кня­зя Данила Романовича. Але вже після смерті Кирила в 1280 році патріарх знову призначає митрополитом грека Мак­сима.

У цей час, не без участі володимиро-суздальських князів, дискутується питання про перенесення центра митрополії з Києва до Володимира на Клязьмі. Максим спочатку зай­мав обережну позицію. Церковний собор 1284 року під проводом Максима відбувся все-таки в Києві.

В 1299 році Максим під тиском володимирського князя переносить свою резиденцію з Києва до Володимира.

Патріархат несхвально поставився до цього кроку і тіль­ки в 1354 році формально признав нову резиденцію мит­рополита.

Переїзд Максима у Володимир став початком затяж­ного конфлікту в Руській церкві. Вже в 1303 році міста єпархій Галицько-Волинського князівства утворили мит­рополії, незалежні від володимирської. Візантія плекала надію, що Київ ще поверне собі минулу славу центру пра­вослав'я східного слов'янства. В 1408 році патріарх Матвій поставив "митрополитом Київським і всія Русі" грека Фотія, який зробив спробу підкорити своїй владі право­славні єпархії на території Литви та Польщі і мав в цьо­му успіх. Але після Городельської унії 1413 року в Литві різко посилюються позиції католиків. Великий князь Ві-товт у 1414 році виганяє Фотія з Києва. Митрополитом обирається Григорій Цамблак. Через нього Вітовт нама­гається прискорити переговори про церковну унію між католиками та православними. Але вже в 1420 році Цам­блак зникає з політичної арени. Вітовт поспішає визнати права московського митрополита в литовських та україн­ських землях. Але з цим не погоджується візантійський патріарх. Митрополити Київські і всія Русі ще довго при­значаються з Константинополя.

Так, у 1474 році митрополитом Київським і всія Русі було поставлено Спиридона, якого визнав навіть Іван III, хоча в Москві було вибрано свого митрополита. Отже, Москва все ще рахувалася з волею візантійського патріарха.

На українських землях процес занепаду православної Церкви продовжувався. І проявлялося це не в нехтуванні віри: простий люд свято вірив, додержувався православної віри, вважав її за віру батьків та дідів і всіляко боровся за неї. На превеликий жаль, однак, верхи духовенства пере­творили митрополії і особливо єпископати в об'єкт боротьби в корисних цілях. Часто єпископські кафедри давали як нагороду за різні заслуги. Бувало, що православні церкви передавали католикам.

У другій половині XVI ст. посилюється переслідування православних. Як підкреслює Г. Лужницький, воно йшло трьома шляхами: 1) знищенням церковно-національних цінностей і святощів минулого; 2) зниженням престижу православної церкви; 3) почуттям сорому в зв'язку з при­належністю до цієї церкви.

Трагедією православної Церкви було те, що вона в цей час значно поступалася перед католицькою своєю освітою. З XV до початку XVII ст. вона збідніла культурно, її літе­ратура обмежувалася в основному церковно-богослужбови­ми книгами.

У боротьбу за піднесення православної Церкви в XVI ст. вступили собори та церковні братства, які засудили купів­лю єпископських кафедр і наказали відлучати від церкви тих, хто так робить. Церковні братства існували в Україні з глибокої давнини, але проявили себе як борці за відро­дження православної церкви, головним чином, в XVI ст. Найстарішим було Львівське братство, засноване приблиз­но в 1439 році. Зберігся його статут 1542 року.

Церковні братства повинні були дбати про зовнішній порядок у храмі, піклуватися про хворих. У відповідь на занепад освіти братства починають засновувати братські школи. Особливу славу здобули школи Львівського та Київського братств.

Спочатку братства були переважно організаціями місь­кого населення, але з часом вони набувають значення все-станового характеру. До них вступають шляхта і духовен­ство. В 1616 році до Київського братства вступив гетьман Петро Сагайдачний разом з Військом Запорізьким.

Братства рішуче виступали проти полонізації та като-лизації, проти національних і релігійних обмежень укра­їнців, проти аморального життя частини духовенства.

У XV ст. Європу заполонила Реформація. З середини XV ст. в Литовському князівстві ширяться мало не всі європейські реформаційні рухи. Могутнім для України був вплив гуситського руху, мабуть, тому, що гусити в своїх програмах висовували національні мотиви боротьби. Про­никали в Україну і протестантські рухи, але глибокого впливу вони тут не мали.

Позитивним наслідком цих революційних рухів було пробудження інтересу до рідної мови, поява перекладів Святого Письма на українську мову. Верхівка православ­ного духовенства вороже ставилась до Реформації, оскіль­ки вона, з одного боку, сприяла поглибленню інтересу до Церкви взагалі, а з іншого — підривала авторитет право­славної Церкви викликала критичне ставлення до неї.

З середини XVI ст. розвиток реформаційного руху в Литві та Україні був припинений натиском католицизму.