1, Тяглові селяни, для яких визначалася панщина — спочатку 8—10 днів на рік, згодом 2—4 дні на тиждень з тривалістю роботи від сходу до заходу сонця г}

Крім панщини, тяглові селяни виконували різні додат­кові роботи ("ґвалти", "толоки") та сплачували державі податок, який в Україні називався "подимщина". Пани платили податок державі, який називався "стація", з насе­лення, що відбувало на них панщину. З переданням прав на селян панам вони стали збирати "стації" щорічно: гу сей, качок, курей, яйця, мед тощо. Селяни відбували також мостову, вартову й підводну повинності. ґ' 2. Ремісники й службові селяни. Були цілі села ковалів, колісників, пекарів. Вони об'єднувалися в сотні, якими керував сотник, здебільшого жили біля замків і повинні були обслуговувати їхГ)

/3. Чиншові селяни — платили чинш (податок) медом, зерном, шкірою, тощо із своєї власної землі. Ці селяни зу­стрічались там, де пани не потребували барщини на їхні зем­лі. З ростом фольваркової системи вони поволі зникають^^ ( Напіввільні селяни, або закупи, брали в позику купу. На відміну від закупів Київської Русі тепер в купу входи­ли тільки гроші. Закупами селяни залишалися до того часу, поки не повертали борг«Л

0, До невільних селяк належали колишні холопи, челядь княжої доби. Одні з них залишалися в попередньому пра­вовому становищі, інші мали власне майно, працювали у панів'?*

Джерела невільництва не змінились: полон, продаж, крадіжка .(їїа початку XVII ст. ця група селян злилася з селянами-кріпаками?)

Окрему групу невільних селян становили "непохожі селяни", що жили в окремих господарствах, платили чинш натурою або працею і не мали права виходу. Від звичай­них невільників вони відрізнялись тим, що були прив'я­зані до грунту (проте особисто не належали тому чи іншо­му панові). На підставі вол очної реформи їх об'єднали з вільними селянами.

С Заходи, обумовлені аграрною реформою, згодом пошири­лися і на шляхетські землі?

Внаслідок формування фольваркової системи станови­ще українського селянства значно погіршилось. Треба за­уважити, що панщина поширювалась в різних районах України неоднаково інтенсивно. Особливого розвитку вона набула в Галичині і на Волині, наприклад, на початку ХУП ст. панщина досягала 4—5 днів, тоді як на Київщині — 2—З дні на тиждень. На Брацлавщині панщина майже не за­стосовувалася.

Внаслідок Люблинської унії становище селян ще більш погіршилось. Зросла панщина, яку вимагали вже не з дво­рища, а з кожного селянського двору, збільшилися нату­ральні повинності. Поступово селянство закріплюється за землею.

Кріпацтво проявлялось насамперед у позбавленні селян права на землю: вся земля стала вважатись державною або шляхетською, чи церковною і монастирською. Поступово повинності, що їх змушені були виконувати селяни, пере­йшли на особу.

Селяни втратили право переходу. В Галичині вони були позбавлені цього права ще в XV ст., на інших землях Ли-товсько-Руської держави — в XVI ст. Єдине, що залиши­лося від волі селянина, це те, що його не можна було про­дати без землі й безкарно вбити. Він все ще залишався суб'єктом права, а не його об'єктом.

Протягом другої половини XVI ст. польський і литов­ський уряди видали ряд законів і суворо заборонили селя­нам переходити з місця на місце без дозволу власника. "Артикули" Генріха Валу а 1573 року запроваджували "з волі пана" необмежену панщину в маєтках.

У другій половині XVI ст. феодали почали масово лікві­дувати громади, їхнє самоврядування, копні суди.

За Статутом 1566 року вільний селянин, що прожив за згодою феодала кілька років на "свободі", міг відійти, але за умови — відпрацювати стільки років, скільки він пере­бував на "свободі". Якщо ж селянин тікав, шляхтич мав право спіймати його та обернути на "отчича" (невільного), тобто на селянина, який втратив право відходу. Крім того, шляхтич міг продати селянина-втікача без землі.

Статут 1588 року закріпачив селянство остаточно. Се­лянин, який прожив на землі власника 10 років, ставав Кам'янець-Подільський (1374), Луцьк (1432), Кременець (1439), Житомир (1444), Мукачеве (1445), Київ (1494—1497). Міста Лівобережної України отримають це право тільки в кінці XVI — XVII ст.: Переяслав (1585), Стародуб (1620), Ніжин (1625).

Магдебурзьке право в містах України діяло шляхом застосування в самоврядуванні та суді книг міського пра­ва польських юристів Павла Щербича "Захоп зеи рга\уа роїзкі таіаеЬигзку пагу\уаісе Бресиїит 8ахопит" та Бар-таша Троїцького "Роггаек зиао\уу вргаму тіеізкісп рга\?а та] аеЬигзкіе^о".

Декілька слів про так зване "хелмське", або "хелмінське" право, яке широко застосовувалося в містах Правобережної України. За своєю суттю хелмське право — різновид місь­кого права. Воно являло собою переробку магдебурзького права на польську мову з використанням звичаїв та інших юридичних норм польського міста Хелм. Цю переробку, яка отримала назву "Право цивільне Хелмінське", створив П. Кушевич в 1646 році.

Треба підкреслити, що в українських містах діяла та частина магдебурзького права, яка допомагала організува­ти систему органів самоврядування. А. Кістяковський під­креслював, що "магдебурзьке право терпіло зміни від місце­вих звичаїв та поглядів, що часто діяли поряд з ним і заміняли його".

СТоловним органом самоврядування в містах з магде­бурзьким правом був магістрат. На ньому лежало піклу­вання про міський благоустрій, він міг регулювати ціни на продукти, слідкувати за чистотою та порядком в місті. Магістрат мав "правні книги" (збірники законів) та печат­ку з міським гербом"!)

£Цо магістрату входили магістратські урядники: старші та молодші. Старші — це війт, бурмістри, радці, лавники та магістратський писар, молодші — комісар або межуваль-ник, городничий та возний? Очолював міську владу війт, який спочатку призначав­ся королем. Його посада була спадковою, її можна було продати та купити. З часом міста викупляють спадкові війтовства, ця посада стає виборною, з подальшим затвер­дженням королем. Існували релігійні обмеження при ви­борах війта. Так, у грамоті на самоврядування місту Ста-родубу було сказано, що війтом може бути тільки католик. Це вносило ускладення в життя українських міст, де більша частина населення була православною. В кращому випад­ку вдавалось отримати право на вибори до лави та ради одного-двох православних. У Львові, наприклад, православні українці не мали права займати жодної посади і навіть мешкати вони могли тільки в певній частині міста на руській вулиці. Так само було в Перемишлі, Дрогобичі тощо.

Війт разом з населенням міста обирали раду, в яку вхо­дили від 6 до 24 радців. Рада вела господарчі справи. Радці вибирали на один рік з свого середовища бурмістрів (від 2 до 12). Разом з війтом вони розглядали як судові, так і адміністративні справи. Існував і спеціальний судовий орган — лава, до складу якої входили війт (голова) і семе­ро лавників або присяжних. Лавники щорічно вибирались із середовища заможного міського населення. Вони роз­глядали як цивільні, так і кримінальні справи. В деяких містах цивільними справами міщан займалась рада. Під­судності лави в цих містах підлягали тільки кримінальні справи. Вироки при цьому подавались на затвердження королю.

Процес в містах з магдебурзьким правом був усним, глас­ним та змагальним.

Судочинство велося на польській або латинській мові.

У загальному бюрократичному апараті міста певні функ­ції виконували і молодші урядники. Так, до компетенції комісара були віднесені рішення суду по переділу землі, встановлення межових знаків. Возний виконував доручен ня суду: розносив повістки, приводив правопорушників, городничий слідкував за громадським порядком в місті.

Жителі міст, які користувались правом на самовряду­вання, були юридично вільними, несли загальнодержавні повинності і ті, які визначала міська влада. В їхні обов'яз­ки входило утримання адміністрації, королівського війська, сплата грошових податків. Населення таких міст сплачу­вало податки, зокрема, на користь духовенства.

Магдебурзьке право давало жителям міст і певні права. Міщани отримували право побудови будинку для магі-страта і право держати трубача. На нижніх поверхах та­ких будинків дозволялось мати крамниці, хлібні засіки. В тих містах, де був великим приїзд купців, будувався гос­тинний двір. Місту дозволялось мати громадську лазню, шинок та млин. Всі доходи поступали в міську скриню, ключ від якої зберігався у одного з бурмістрів. З цієї скрині йшла плата за магдебурзьке право, вносились податки і покривались інші витрати. Одним з важливих привілеїв, які давало магдебурзьке право, було "право складу". В силу цього права купці, які привозили товари в місто, повинні були продавати їх тільки в цьому місті і тільки оптом.

Отже, купівля-продаж в роздріб була монополією місце­вих купців. Приїжджі купці могли торгувати в роздріб тільки в дні ярмарок. Ярмарки та торги, що влаштовува­лись в містах, з одного боку, служили економічному роз­витку міст, з другого — служили збагаченню міщан. Кіль­кість ярмарок в містах вказувалась в грамотах на само­врядування.

Зробимо деякі висновки. Протягом XIV — XVI ст. магде­бурзьке право розповсюдилось на всій Правобережній та в частині Лівобережної України. В своїй основі воно було зна­ряддям католизації та полонізації українського населен­ня, оскільки правом на самоврядування могли користува­тись тільки католики. Магдебурзьке право ніколи не зас­тосовувалося в містах України в повному обсязі. Діяла та його частина, яка регламентувала систему органів самовря­дування. Щодо правних книг, якими користувалися в містах України, то в них мало що було від німецького права. Міста використовували звичайно форму магдебурзь­кого права, але не його зміст. На першому етапі свого існу­вання магдебурзьке право відіграло дещо прогресивну роль в економічному розвитку України.