Суспільний лад

Пануючі верстви населення. Найвищу верству населення в Литовсько-Руській державі складали нащад­ки українських удільних князів, що зберегли великі зе­мельні маєтки. Разом з литовськими князями вони утво­рили соціальний стан магнатів — своєрідну аристокра­тію. Найбільше магнатів було на Волині. Це, зокрема, ари­стократичні роди Острозьких, Слуцьких, Радзівіллів. Слід підкреслити, що на Київщині і на Брацлавщині таких сімей­них кланів не було. Українські магнати не мали права займати державні посади. Вищі урядові посади зайняли литовські аристократи. Вони підлягали суду самого князя. І Нижче магнатів стояла шляхта, що сиділа на землях, отриманих за військову службу. Шляхта складала основ­ну частину збройних сил. Князь звільняв її від податків, підлеглості місцевій адміністрації тощо. Шляхта не була замкненою верствою. За певні заслуги шляхетство могли одержати селяни, міщани і особи духовної належності.

Бояри в Литовсько-Руській державі складали нижчий соціальний прошарок. Вони виконували різні державні повинності: розвозили пошту, несли "подорожну" повин­ність, "путну" службу.

Найнижчий служивий стан складали "панцирні слуги", що жили на землях, одержаних від уряду. Вони повинні були самі служити у війську без власної дружини.

Городельська унія 1413 року ускладнила можливість попасти до тієї чи іншої верстви: шляхтичем міг бути тільки католик, він обов'язково повинен був мати свій герб тощо.

Правда, в 1563 році ці пункти унії були скасовані, а Люблінська унія з усіх пануючих груп утворила єдину шляхетську верству.

Селянство. Для періоду Литовсько-Руської держави характерним було те, що чим більше прав та привілеїв здобувала шляхта, тим більш обездоленим ставало се­лянство.

На початку періоду серед селянства України були ті самі верстви, що й за княжої доби: вільні, напіввільні, невільні, ільні селяни мали власну землю, вели своє господар­ство, платили податок — "тягло", могли переходити з од­ного місця на інше

За вбивство вільного селянина закон карав, як за вбив­ство шляхтича, хоча направді кара за це була меншою. Вільний міг виступати в суді як свідок. Він розпоряджав­ся своєю землею: міг її продати, подарувати, передати в спадщину. Придбання шляхтичем маєтку не позбавляло селян, що жили в його межах, права на землю. •• Жили селяни дворищами, в кожне з яких входило кілька хат. Дворище було одиницею оподаткування. Кілька дво­рищ об'єднувалися у село, а кілька сел — у волость, яка була нижчою адміністративною одиницею. і У селах існували громади. їх очолював староста, при якому була громадська рада — "добрі люди". Старосту та раду обирали на рік. Громада відповідала за сплату податків та видання злочинців. Староста з "добрими людьми" мав право суду на громадському вічі, яке мало назву "копа" (тому цей суд називали "копним"). Як бачимо, громади продовжили традиції общин Київської Русі. ^ З XVI ст. з посиленням польської влади в українських землях спостерігається еволюція землеволодіння селян. С^шянську^землір починають вважати або державною, або панською. Поступово селяни втрачають право продажу своєї землі. Цю практику остаточно закріпив III Статут Великого князівства Литовського.

Розвиток внутрішнього та зовнішнього ринку спонукав шляхту та магнатів до перетворення своїх маєтків на фоль-варки, тобто до запроваждення господарства, заснованого на постійній щотижневій барщині. Ця реформа була_здій-снена на державних землях виданою в 1557 році великим князем^ЛитовськимТІсоролем Польським Сігізмундом II Августом "Уставою на волокіГ^ППвідповідності з цим актом великокнязівські та селянські землі перемірювали-сяТі поділялися на волоки — ділянки землі площею до ЗО моргів (21,3 га). Під фольварок відводились кращі землі, зведені докупи. Селяни отримували волоки з гіршою зем­лею, на окраїнах. Примусово запроваджувалася трипільна система землеробства. Тут особливо слід зазначити, що се­лянин прикріплявся до земельного наділу, тобто був за-кріпачений. "Устава на волоки" звела нанівець право пере­ходу селян. Для них була встановлена низка натуральних повинностей. Бояри та "панцирні" слуги отримували по дві волоки, селяни — незалежно від того, скільки в них було раніше землі — одну волоку на дворище. Волока станови­ла ту одиницю, з якої селянське дворище мусило викону­вати всі феодальні повинності.

Залежно від характеру повинностей вільні селяни по­ділялися на три категорії.