Загальні висновки

Період розпаду був закономірним етапом розвитку Укра-Їни-Русі XII — XIV ст. Це привело до утворення окремих держав. Проте в другій половині XIII — XIV ст. на основі подальшого розвитку продуктивних сил суспільства (зро­стання політичного та економічного значення міст) і ди­ференціації власності на землю посилюються сили цент­ралізації, носіями яких було середнє та дрібне боярство, а також міське населення. З розпадом України-Русі та зане­падом Київського князівства традиції українського держа­вотворення не перервалися. Вони проявилися у піднесенні Галицько-Волинської держави, де влада Великого князя посилюється в постійній боротьбі проти впливового місце­вого боярства.

Роль Галицько-Волинського князівства в розвитку укра­їнської державності важко переоцінити. Князівство охоп­лювало до 90 відсотків української території, охороняло український народ від поневолення та асиміляції з боку Польщі і в той же час призупинило процес створення; но вої слов'яно-фінської держави на північному сході. Галиць-ко-Волинське князівство широко відкрило двері західно­європейському культурному впливу на Україну, зберігаю­чи в той же час кращі традиції української культури. В постійній боротьбі з загарбниками (Ордою, Литвою, Поль­щею, Угорщиною) Галицько-Волинське князівство гідно репрезентувало себе в світі як спадкоємець Київської дер­жави.

Протягом другої половини ХШ — першої третини XIV ст. Галицько-Волинське князівство досягло значного рівня політичного розвитку. Його залежність від Орди була мен­шою, ніж князівств Північно-Східної Русі. Проте відносна слабкість сил централізації, припинення князівської ди­настії, віроломна політика Орди та деяких північно-східних володарів привели до того, що князівство стало об'єктом агресії з боку сусідніх держав — Польщі, Угорщини та Литви, які перетворилися в цей час на сильні, централізо­вані держави. Зрештою, у 40—60-х роках XIV ст. політично роз'єднані землі України підпали під владу Польського королівства і Великого князівства Литовського. Однак і в межах Литовської держави довгий час зберігалася авто­номія Волині та Київської землі.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Історія українського війська. — Львів, 1992.

2. Грамоти XIV ст. — К., 1974.

3. Костомаров Н. И. Князь Данило Галицкий. (Истори-ческие произведения. Автобиография). — К., 1990.

4. Котляр М. Ф. Даниил Галицкий. — К., 1979.

5. Крип'якевич І. П. Галицько-Волинське князівство. — К., 1984.

6. Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Вольшской Руси. — М., 1950.

7. Полонська-Василенко Н. Історія України. — К., 1993 — Т. 1.

8. Свідерський Ю. Ю. Боротьба Південно-Західної Русі проти католицької експансії в X — XIII ст. — К., 1983.

9. Софроненко К. А. Общественно-политический строй Галицко-Вольїнской Руси. XI — XIII вв. — М., 1955.

10. Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Западной Руси в соста­ве Великого княжества Литовского. — К., 1987.

Розділ IV

ЛИТОВСЬКО-РУСЬКА ДЕРЖАВА ТА ПРАВО (друга пол. XIV — перша пол. XVI ст.)

• Загальний історичний огляд. '

• Суспільний лад.

• Магдебурзьке право.

• Виникнення українського козацтва. ^ЄҐЄ

• Державний лад. •

• Церковне життя. '*

• Суд і процес.

• Правова система.

• Загальні висновки.

ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД

З розколу Галицько-Волинської землі скориста­лася Польща, яка в першій половині XIV ст. роз­почала наступ на південно-західні українські зем­лі. Але водночас, за князя Гедиміна (1316—1341), зміцніла Литовська держава.

Вся середина XIV ст. пройшла під знаком поль­сько-литовських суперечок та воєн за Галицько-Волинську землю. Активну участь в них брала Угорщина. За перемир'ям 1352 р. Галичина зали­шалася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля — під владою Литви. В 1366 році Польща та Литовська держава уклали нове перемир'я, за яким до Польщі відійшли Холм і Белз. З 1370 по 1386 рік Галичиною володіла Угорщина. В 1387 році, за

короля Ягайла, Галичина остаточно була приєднана до

Польщі.

/ Формування Литовсько-Руської держави. В 50-х ро-

"' ках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Придніпров'я. Золота Орда вступила в полосу феодальних міжусобиць і фактично розпалася на кілька улусів. У 1355— 1356 роках литовський князь Ольгерд завоював Черніго-во-Сіверщину, а в 1362 році захопив Київ і всю Київську землю. Влітку 1362 року військо Ольгерда розгромило за­гони кількох татарських ханів. До Литви остаточно відій-шли Київщина та Поділля. Місцеві князі зберегли свої володіння. Це трапилося тому, що більшість українських земель добровільно віддавалась під владу Литви. З двох бід вони обрали ту, що менша. Більшою бідою було пану-

чвдння татар._

Литовський уряд дотримувався правила "ми старину не рушимо, а новини не вводимо". Тим землям, які добровільно ввійшли в Литовську державу, литовський князь видавав так звані обласні привілеї. Ці привілеї були "рядом", до­говором між великим князем литовським і місцевою знаттю, по якому українські князі та бояри зобов'язалися служи­ти великому князю, князь — боронити землю від татар. Землі — Чернігово-Сіверська, Київська, Поділля отримали автономію. Державний устрій, суспільний лад, правова си­стема залишилися такими, якими були до входження в Литву.

/"З приєднанням Південно-Західної та Західної Русі до Литви Литовське князівство стало великою Литовсько-Руською державою. 9/10 її населення складали українці та білоруси. Не змінилася система князівського управління, тільки місце Мономаховичів посіли Гедиміновичі. Руські бояри охоче йшли до литовського війська, вступали на службу новому уряду. Державною мовою тут була давньо­руська (близька до української та білоруської), Руська правда стала основним джерелом права, литовська знать хреститься руськими іменами, приймає православну віру. Руські землі, з їхньою вищою культурою, правом спра­вили величезний вплив на політичне і суспільне життя Литовської держави. Так творилася могутня Литовсько-Руська держава, головним осередком якої стала руська державність. Князь Ольгерд був переконаний, що "вся Русь мусить належати до Литви", і в другій половині XIV ст. він почав її "збирання" значно раніше Московського кня­зівства, яке стало на шлях такої політики тільки в XV ст. К" Отже, в 40—60-х роках XIV ст. більшість українських земель підпало під владу Польщі та Литовської держави. Північна Буковина увійшла до складу Молдавського кня­зівства, а Закарпаття було загарбане Угорщиною.

■4 3 приходом у Київ династії Гедиміновичів з середини XIV до 70-х років XV ст. знову підноситься значення Київ­ського князівства. Будучи васалом великого князя литовсь­кого, київський князь зберігав за собою верховну владу в межах Київської землі. Йому підлягали старости, він здійснював верховне командування військом, був вищою апеляційною інстанцією в судових справах, мав виключне право роздачі в користування земельних володінь. А за Володимира Ольгердовича (1362—1395) Київ карбував на­віть власну монету.

V, Новий правитель Литви — Вітовт не бажав посилення Київського князівства і почав правити Києвом через своїх намісників. Проте згодом, у 1440 році, князівська влада в Києві була відновлена. Останній київський князь Симеон помер в 1470 році, київська державність припиняє своє існу­вання. З 1471 року Київська земля стала воєводством і

_ч управлялась литовськими воєводами. (^Кревська унія та її наслідки. А як в цей час розвивали­ся литовсько-польські відносини? Великою загрозою для Литовсько-Руської держави стало зростання Московсько­го князівства. Починаючи з середини XIV ст. міцніє тиск на Велике князівство Литовське з боку Польщі. Польських магнатів і шляхту перш за все приваблювали українські землі. Проте склалась ситуація, яка не дозволяла силою змусити Литву поділитися цими землями. Правлячі кола Польщі починають переговори з великим князем Ягайлом, пропонують йому руку польської королеви Ядвіги. За шлюбом Ягайло мав стати польським королем. Таким шляхом, через Ягайла поляки сподівались поширити свою владу на Велике князівство Литовське.

У серпні 1385 року була підписана Кревська унія, згідно з якою Ягайло мусив: 1) перевести Литву на латинську абетку; 2) вжити заходів, щоб повернути втрачені Польщею та Литвою землі; 3) повернути Польщі землі, забрані від неї будь-ким; 4) звільнити полонених (очевидно, поляків); 5) прилучити литовські й руські землі до Корони Польської.

У 1387 році Галичина і Поділля перейшли під владу Польщі. Але відносини Польщі з Литвою залишались на­пруженими. Литовці не хотіли пускати поляків безпосе­редньо на литовські землі.'Ягайло в цьому не одержав підтримки з боку земляків. Вже у 1389 році Кревська унія була скасована і проголошена незалежність Великого кня­зівства Литовського. Особливо вона зміцніла після битви під Грюнвальдом у 1410 році, де спільні сили Польщі та Литви протистояли Тевтонському ордену. Литва при цьому зіграла провідну роль в перемозі над німецькими рицаря­ми, і Польща віддала литовцям Поділля.

Негативне значення для подальшої долі Литовсько-Русь­кої держави мала Городельська унія 1413 року, яка закрі­пила ідею литовської автономії, але внесла в литовсько-польське суспільство розлом на релігійному грунті; унія забезпечувала права, рівні з правами поляків, тільки като­ликам, які були Поставлені над православними, що призве­ло до загострення відносин між ними. Образи на релігій­ному грунті штовхають православних до Москви. За Вітов-та (1382—1430) Москва рахувалася з силою Литовської держави. Прилучення в 1404 році Смоленської землі, вплив Вітовта на Рязанське та Тверське князівства — свідчили про перевагу Литви над Москвою.

' Литовсько-московські відносини. В 1480 році Москов­ське князівство не без допомоги українців і білорусів пова­лило ординське іго. Ця подія засвідчила появу сильної Московської держави. Великий князь Іван III офіційно проголосив своїм головним завданням у галузі зовнішньої політики боротьбу за возз'єднання-всіх земель, що входи­ли до Київської Вусі, в єдиній державі, але під проводом Москви. Це відбилося у прийнятті Іваном титулу "вели­кий князь всея Русі". Литва, звісно, не мала наміру відда­ти Москві українські та білоруські землі. Це стало приво­дом російсько-литовських війн, які тривали з перемінним успіхом досить довгий час.

В останній чверті XV ст. чернігівські князі подалися під зверхність Москви. Прискорюється процес об'єднання зе­мель під владою московського князя. Цьому відповідала ідеологічна теорія, яка виходила з того, що московські князі — спадкоємці Візантії.

Поширене значення набула теорія трьох Римів: перший Рим упав, другий Рим — Константинополь — теж упав, третій Рим — Москва — "стоятиме вічно". Активно роз­повсюджувалась ідея, що Москва — спадкоємиця Києва, а московські князі — нащадки Мономаха. Цю теорію в Мос­ковському князівстві ширили всіма заходами, нехтуючи фактами, що Юрій Довгорукий — молодший син Монома­ха — мусив поступитися правами його старшому брату Мстиславові І — князю Київському та його нащадкам. Забуваючи про існування Галицько-Волинської держави, коронацію Данила, московські політики твердили про спад­кові права московських князів, про шапку Мономаха, яка ніби-то доводить їхні спадкові права на Візантію і на Київ. Цей мотив — ідеологічне оформлення політики Москви, червоною ниткою проходить через усі події XV— XVIII ст., коли виправдовується загарбання українських земель при розподілах Польщі.

Внаслідок цих подій українське населення Великого князівства Литовського опинилося в скрутному становищі. З одного боку йому загрожувала латинізація і полонізація, а з другого — на нього наступало православне Московське князівство, яке поки що заманювало пільгами і в усякому разі — рівноправністю. Скрутність становища ускладню­валася розрухою, яку терпів український народ від кримсь­ких татар. Останні були в союзі як з Литвою, так і з Мос­квою.

У 1482 році кримський хан Менглі-Гірей зруйнував Київ, багато киян забрав в полон, пограбував та спалив церкви. Золоті дискос і потір із св. Софії він надіслав як дар Іва­нові III, який подякував йому за київський погром. Литва також не хотіла псувати відносини з Кримом і не вступи­лася за українське населення. Казимир написав ханові, що розгром Києва — "кара за гріхи".

Так монархи двох християнських держав реагували на пограбування та знищення колиски християнства Східної Європи.

Татарське лихоліття над українськими землями трива­ло кілька століть і залишило негативний глибокий слід у свідомості народу. ^ Люблінська унія 1569 року. Початок XVI ст. характе­ризується для Великого князівства Литовського поляри­зацією прагнень різних груп населення. Польські магнати зажадали повного об'єднання Польщі та Литви в одну дер­жаву, литовці — унії з Польщею і збереження політичної самостійності Литви. Білоруські та українські магнати були проти зближення з Польщею і деякі з них схилялись до Московського князівства.

У XVI ст. на політичній арені з'являється нова сила — шляхетство, інтереси якого були спрямовані на об'єднан­ня Литви і Польщі. Шляхта в Литві прагнула обмежити магнатів і домогтися привілеїв, якими користувалася поль­ська шляхта. Цим скористалися польські правлячі верхи, що мріяли приєднати до Польщі підвладні Литві українські землі. Цей намір підтримала значна частина української шляхти.

У січні 1569 року в Любліні зібрався польсько-литов­ський сейм. Литовці запропонували новий проект унії, по­ляки не підтримали його. Тоді литовські посли покинули сейм, що принесло Литві тільки шкоду. Поляки без ли­товців прийняли рішення про приєднання до Польщі Во­лині та Підляшшя. Через деякий час до Польщі добро­вільно приєдналися Київщина та Брацлавщина. Тут, мож­ливо, діяло бажання не розлучатися з іншими українськи­ми землями державними кордонами. Ці землі було при­єднано ніби-то на історичних підставах, хоча насправді жодна з них ніколи не належала Польщі.

1 липня 1569 року литовські посли повернулися на сейм, і був підписаний акт Люблінської унії, згідно з яким Коро­на (тобто Польща) й Велике князівство Литовське об'єд­нались в єдину державу — Річ Посполиту. За умовами унії, обирався спільний король, якого одночасно проголо­шували Великим князем. Сейми мали бути тільки об'єдна­ними, тобто польсько-литовськими. Спільною була грошо­ва система. Польська та литовська шляхта мала право володіти землями в обох частинах держави.. Окремими залишалися герби, фінанси, адміністрація та військо. У Великому князівстві Литовському державними залишили­ся давньоруська мова та II Статут як діюче законодавство.

Наслідки Люблінської унії мали негативне значення для України. Вона була розчленована. Більша її частина — Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Під­ляшшя — відійшла до Польщі. За Великим князівством Литовським з українських земель залишилися Берестей­ське воєводство та Пінщина. Буковина з середини XIV ст. перебувала в складі Молдавії, а з 1564 року з Молдавією перейшла під турецьке підданство. Закарпаття належало Угорщині, а після 1526 року було поділене між Австрією та Семигородом (князівство на території майбутньої Ру­мунії). Частина України опинилася під владою Москви.

Україна понесла найбільші втрати від Люблінської унії: національному життю і національним традиціям було зав­дано тяжкого удару.