Суспільний лад

Як і в Київській Русі, все населення Галицько-Волин-ської землі поділялося на вільних, напіввільних і невільних.

Вільні. До них належала пануюча соціальна група: бо­ярство, духовенство, частина селянства, більша частина міського населення. Найбільш важливу роль у суспільно­му житті князівства грало боярство. Особливістю Галиць-ко-Волинської землі було те, що з давніх часів тут сформу­валася велика група боярської аристократії. Вона володі­ла значними земельними багатствами, селами та містами і мала величезний вплив на внутрішню і зовнішню політи­ку держави.

Боярство не було однорідним. Воно поділялося на крупне, середнє та дрібне. Середнє та дрібне боярство перебувало на службі у князя, часто отримувало від нього землі, яки­ми володіло умовно, себто доки служило князю. Великі князі роздавали землі боярам за їхню військову службу — "до волі господарської" (до волі великого князя), "до жи­вота" (до смерті власника), "в отчину" (з правом передачі землі в спадщину).

До пануючої групи примикала верхівка духовенства, яка також володіла землями та селянами. Духовенство було звільнене від сплати податі і не несло ніяких обов'язків перед державою.

Селянство складало основну масу населення Галицько-Волинської землі. Як і в Київській Русі, селяни називали­ся смердами. Більшість з них були вільними, мали своє господарство і в складі общини сплачували оброк державі в особі князя. На користь великого князя селяни сплачу­вали "татарщину" (раніше її збирали баскаки), "серебщи-ну", відбували різні повинності, а на користь місцевих панів сплачували оброк (дякло) натурою: хутром, воском, зерном.

До вільних належала також більша частина міського населення. Соціальний склад жителів міст ставав неодно рідним: диференціація тут також була значною. Верхівку міст складали "мужі градські" і "містичі". Міська верхів­ка була опорою влади князя, виявляла пряму зацікавленість у зміцненні його влади, бо вбачала в цьому гарантії збере­ження своїх привілеїв.

Існували купецькі об'єднання — гречники, чудинці та ін. Ремісники також об'єднувались у "вулиці", "ряди", "сот­ні", "братчини". Ці корпоративні об'єднання мали своїх старост і свою казну. Всі вони знаходилися в руках реміс­ницької і купецької верхівки, якій підкорялися міські низи — підмайстри, робітні люди та інші "люди менші".

Галицько-Волинська земля була рано відірвана від ве­ликого піляху "з варяг в греки", рано зав'язала економічні та торговельні зв'язки з європейськими державами. Лікві­дація цього шляху майже не відбилася на господарстві Галицько-Волинської землі. Навпаки, ця ситуація приве­ла до бурхливого росту чисельності міст і міського насе­лення. Наявність цієї особливості в розвитку Галицько-Волинського князівства забезпечила важливу роль міського населення в політичному житті держави.

Напіввільні. До них належала та частина селянства, яка втратила господарську самостійність і змушена була за отримане в борг зерно, інвентар і гроші працювати на землі власника.

Із зростанням крупного боярського землеволодіння ско­рочувалась кількість вільних селян, збільшувалось число залежних, яких можна на той час віднести до напіввільних.

Невільні. Як і в Київській Русі, в Галицько-Волинсько-му князівстві існувало холопство. Але великого розповсю­дження тут воно не отримало. Більшість холопів було по­саджено на землю, і вони злилися з селянством. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Органами влади в Галицько-Волинському князівстві були князь, боярська рада і віче, але їхня роль в житті дер­жави була іншою, ніж в Київській Русі.

Князю, який стояв на чолі держави, належала верховна влада. Він мав право приймати законодавчі акти, мав пра­во вищого суду, здійснював центральне управління держа­вою. Князь очолював військову організацію, через уповно­важених ним осіб збиралися податки, чеканилась монета, здійснювалося керівництво зовнішньо-політичними відно­синами з іншими країнами.

Галицько-Волинській землі відома і така форма управ­ління як дуумвірат. Так, з 1245 р. і до смерті Данила Га­лицького він правив разом з братом Васильком, який во­лодів більшою частиною Волині.

В кінці XIII ст. з'явилась можливість встановити ду­умвірат Лева (Галицького) і Володимира (Волинського), але чвари між ними не дозволили це реалізувати. Сини князя Юрія — Андрій та Лев спільно виступали в зовнішньопо­літичних питаннях. У грамоті 1316 р. вони називають се­бе "князі всієї Русі, Галичини і Володимирії". Авторитет великих князів підтримували королівські титули, якими їх іменували папа римський та правителі європейських держав.

Проте зосередити всю державну владу в своїх руках великим князям так і не вдалося. В цьому їм чинило пе­репони заможне боярство, особливо галицьке. Великий князь вимушений був допускати бояр до управління дер­жавою. І хоча великий князь в окремі періоди був необме­женим правителем, фактично він залежав від боярської аристократії, яка всіляко намагалась обмежити його владу.

Деякі князі вели рішучу боротьбу проти крамольного боярства. Так, Данило Галицький застосовував проти таких бояр навіть каральні дії: багатьох стратив, у бага тьох конфіскував землі, які роздавав новому, служивому боярству.

І Проте боярська аристократія підтримувала владу вели­кого князя, оскільки він був виразником її соціальних інте­ресів, захисником її земельних володінь. В окремі періоди Галицько-Волинської Русі значення князівської влади настільки знижувалось, що князі не могли зробити ані кроку без згоди з боярством. Все це дозволяє зробити вис­новок, що в Галицько-Волинській землі існувала така форма правління, як монархія, обмежена впливом аристо­кратичного боярства.

Боярська рада як постійний державний інститут діяла в Галицько-Волинському князівстві вже в першій половині XIV ст. До її складу входили заможні бояри-землевласни-ки, головним чином, представники боярської аристократії, галицький єпископ, суддя князівського двору, деякі воєво­ди та намісники. Боярська рада збиралася з ініціативи самого боярства, але іноді і за вимогою князя. Але князь не мав права скликати Боярську раду проти волі бояр. Раду очолювали найбільш впливові бояри, які намагались регу­лювати діяльність великого князя. А в період князівства Юрія-Болеслава боярська олігархія настільки посилилась, що найважливіші державні документи підписувались ве­ликим князем тільки спільно з боярами. В окремі періоди вся повнота влади в князівстві належала боярам. Так, в Галичині під час князювання малого Данила Галицького "вокняжився" боярин Володислав Кормильчич. А з 1340 р. по 1349 р. державою правив Дмитро Детько, також пред­ставник боярської аристократії.

Віче. Як і в інших землях Русі, в Галицько-Волинсько­му князівстві діяло віче, але воно не отримало тут велико­го впливу на політичне життя, не мало чітко визначеної компетенції та регламенту роботи. Частіше віче збирав князь. Так, Данило Галицький під час боротьби за Гали­чину скликав віче в Галичі й запитав, чи може розрахову вати на допомогу населення. Іноді віче збиралося стихій­но. Це було в тих випадках, коли Галицько-Волинській землі загрожувала небезпека з боку зовнішніх ворогів.

Розвинене центральне та місцеве управління в Га­лицько-Волинській землі склалося раніше, ніж в інших землях Русі. Це була система двірцево-вотчинного управ­ління. Тут швидше проходить процес формування двірце-вих чинів. Літописи зберегли відомості про чини двірського канцлера і стольника.

Центральною фігурою серед цих чинів був двірський. Він управляв князівським двором і стояв на чолі апарату управління, перш за все, господарством князівського доме­ну. Від імені князя двірський часто здійснював судочин­ство, був "суддею князівського двору" і в цій якості вхо­див до Боярської ради. В його обов'язки входило також супроводжувати князя під час його поїздок за межі кня­зівства.

Серед інших чинів в літописах згадується канцлер (пе­чатник). Він відповідав за князівську печатку, складав тек­сти грамот або керував роботами за їхнім складанням, зас­відчував князівські документи. Він також зберігав кня­зівські грамоти й інші державні документи великого зна­чення, відповідав за їхню доставку на місця. Деякі джере­ла свідчать, що канцлер керував князівською канцелярією.

Серед чинів Галицько-Волинського князівства літопи­си називають стольника, який відповідав за своєчасне над­ходження доходів з князівських земельних володінь. Літо­писи згадують також оружника, який відповідав за князів­ське військо, отроків, які супроводжували князя в військо­вих походах, та деякі інші чини.

У Галицько-Волинській землі існувала досить розвине­на система місцевого управління. Містами управляли ти­сяцькі і посадники, яких призначав князь. В їхніх руках зосереджувалася адміністративна, військова та судова вла­да. Вони мали право збирати з населення данину та різні податки, що складали важливу частину князівських до­ходів.

Територія Галицько-Волинського князівства поділялась на воєводства з воєводами на чолі, а ті, в свою чергу, — на волості, управління якими здійснювали волостелі. І воєвод, і волостелей призначав князь. В межах своєї компетенції вони володіли адміністративними, військовими та судови­ми повноваженнями.

Тисяцькі, посадники, воєводи та волостелі мали в своє­му розпорядженні допоміжний адміністративний персонал, на який вони спирались при виконанні обов'язків з управ­ління підвладною територією. Місцеве управління будува­лося за системою "кормління". В сільських общинах уп­равління здійснювали виборні старости, які повністю підко­рялися місцевій князівській адміністрації.

Отже, в Галицько-Волинському князівстві існувала роз­винена система центрального та місцевого управління, яка надійно виконувала свої функції.

Суд та процес. Судові функції в Галицько-Волинській землі не були відмежовані від адміністративних. Вищими судовими інстанціями були князь та Боярська рада. На місцях судові функції виконували воєводи, волостелі, на­місники. Право суду мали також чини центрального та місцевого управління. Поступово право суду над залежни­ми селянами набувають великі землевласники. Існував і церковний суд. Сфера юрисдикції цього суду визначалась церковними уставами Ярослава та Володимира Мономаха. Церковному суду були підсудні шлюбно-сімейні та деякі майнові справи.

Процес носив змагальний характер і мав ті ж елементи, що і в Київській Русі.

Важливою частиною державної системи Галицько-Во­линського князівства було військо. Перш за все, воно ви­користовувалося для боротьби з зовнішніми агресорами. Протягом всього часу існування українська держава му сила вести постійні війни з близькими сусідами: Польщею, Угорщиною, Литвою. Іноді військо використовувалося для придушення внутрішніх виступів невдоволеної частини населення. Ця функція князівської влади здійснювалася при допомозі дружини і боярських загонів. На заклик князя бояри повинні були з'являтись на чолі своїх загонів. Деякі з князів користувалися послугами загонів інозем­них найманців.

Під час війни з зовнішнім ворогом широко використо­вувалося народне ополчення. Намагаючись послабити за­лежність від боярства при формуванні війська, Данило Галицький в середині 40-х років XIII ст. створив регуляр­ну піхоту ("пішці") та переозброїв кінноту. До складу ре­гулярної піхоти, а, мабуть, і кінноти Галицько-Волинсько-го князівства входили середні та дрібні бояри, які мали умовні земельні володіння, та селяни, що сиділи на цих землях. До складу "піпіців" могли входити і міщани. Як правило, військо очолював сам князь, а також воєвода, який призначався князем і був йому підлеглий. Під час військо­вих дій князь міг збирати військову раду. Важко навіть приблизно встановити кількість князівських воїнів. Так, печатник Курило привів Данилові в 1241 р. 3000 чол. піхо­ти та 300 одиниць кінноти.