Монголо-татарська навала та її наслідки

Наприкінці XII ст. у степах Центральної Азії утворила­ся могутня монголо-татарська держава. Боротьба за владу між племінними ватажками принесла перемогу Темучину, який під іменем Чінгісхана в 1206 р. був проголошений всемонгольським ханом. У результаті багаторічних воєн та походів Чінгісхана в Китай, Середню Азію, на Кавказ була створена величезна імперія, завойовницька політика якої принесла незліченні страждання багатьом народам та країнам.

У 1222 р. монголо-татарські орди через Кавказ вдерли­ся в причорноморські степи і завдали поразки половцям в битві на Дону. Половецький хан Котян звернувся за допо­могою до руських князів. Мстислав Галицький і Данило (що в цей час княжив на Волині), князі київський, черні­гівський і смоленський разом з половцями виступили проти ординців. 31 травня 1223 р. на р. Калка відбулася гранді­озна битва, в якій руські та половецькі загони були роз­громлені. Монголо-татари також зазнали значних втрат і тому не наважилися продовжити похід на Русь.

Після смерті Чінгісхана похід на руські землі очолив його онук Батий, улус якого знаходився у західній частині монгольских володінь. Протягом 1237—1238 рр., незважа­ючи на героїзм руських воїнів та населення, були розгром­лені війська рязанського і володимиро-суздальських кня­зів. Північно-Східна Русь була спустошена.

У 1239 р. монголо-татарські орди на чолі з Менгу-ха-ном почали завоювання Південно-Західної Русі. Навесні 1239 р. був захоплений, зруйнований та спалений Перея­слав. Така ж доля спіткала Чернігів. Проте Менгу-хан не наважився штурмувати Київ.

Але восени 1240 р. монголо-татари "многом множеством сили своєй" знову підійшли до Києва і взяли місто в обло­гу. Понад 10 тижнів тривав штурм. Зрештою впала твер­диня киян — "град Володимирів". Останні захисники три­малися в Десятинній церкві. Монголо-татари таранили стіни храму, і він завалився. Всі, хто там був, загинули. 6 грудня 1240 р. орда захопила Київ і повністю його зруй­нувала, а людей, за словами суздальського літописця, "от мала до велика все убиеша мечем".

Здобувши Київ, монголо-татари рушили на Галицько- Волинську землю. На початку 1241 р. вони здобули Коло-дяжин, Кам'янець, Данилів, Галич, Володимир, Луцьк. В цьому ж році ординці вийшли на західні рубежі Русі та вдерлися на територію Чехії, Польщі, Угорщини. В 1242 р., довідавшись про смерть великого хана Угедея, вони по­вернули назад. У пониззі Волги монголо-татари засну­вали державу під назваю "Золота Орда", під владу якої потрапили народи Русі, Хорезму, Північного Кавказу, По­волжя.

Монголо-татарська навала завдала величезної шкоди Південно-Західній Русі. Внаслідок ординського пануван­ня уповільнився процес розвитку державності України-Русі. Посилився економічний та політичний занепад Киє­ва та всього Придніпров'я. Втрачає значення політичного центру землі Чернігів, припинило існування як окрема земля Переяславське князівство.

Російські історики XIX ст. (С. М. Соловйов та ін.) твер­дили, що Придніпров'я з Києвом після монгол о-татарської навали опинилось в стані повного запустіння. Насправді ж навіть на Переяславщині життя не припинилося, а ряд міст, зокрема Київ, і надалі зберегли своє значення економіч­них і кудьтурних центрів.

Незважаючи на гніт Золотої Орди, у другій половині XIII — на початку XIV ст. державне життя у Придніпров'ї, на Поділлі, в Галицько-Волинській землі майже повністю відроджується. Знову великими торговельними центрами стають Київ, Львів, Луцьк, Володимир-Волинський, Пере­мишль, Кам'янець. Завдяки державному розуму Данила Галицько-Волинське князівство стає політичним центром українських земель. Золота Орда, звісно, вважала небезпеч­ним для себе дальше його зміцнення. В 1245 р. до Данила прибули посли від хана, і в 1246 р. він був змушений ви­їхати до Орди.

Данило дістав від татар підтвердження прав на все кня­зівство, але мусив визнати себе васалом хана. Незважаю чи на моральне приниження, авторитет Данила в ставці хана значно зріс. Він повернувся з ярликом як його васал і таким чином міг сподіватись на захист з боку ординців у разі будь-яких конфліктів з сусідами.

Данило та його оточення розглядали залежність від Орди як вимушений крок. Князь галицький почав послідовну й обачливу політику, спрямовану на визволення України-Русі від іга ординців. Перш за все він взявся за економічне відродження Галицько-Волинської землі. Були засновані нові міста: Данилів, Львів, Холм.

Відзначивши розмах розбудови держави, літописець пи­сав, що за Данила у Галичині та на Волині засновано 70 міст, в яких процвітали промисли, ремесла, будувалися нові храми та інші будівлі. Галицько-Волинське князівство доб­ре знали в Європі, де його ототожнювали з Руссю.

Боротьба за зверхність над всіма руськими землями між Південно-Західною та Північно-Східною Руссю була досить напруженою. Важливо зазначити, що ця боротьба тривала в умовах, коли всі руські князі були васалами ханів Золо­тої Орди і всемонгольського Великого хана.

Цей факт дає можливість під іншим кутом глянути на роль та значення монголо-татарського поневолення Русі. До теперішнього часу пануючою була точка зору про ви­ключно негативну роль саме ординців для розвитку схід­нослов'янських народів. Безперечно, поневолення одного народу іншим завжди є злом. І ті горе, сльози, кров, розру­ха, яку ординці принесли на Русь, назавжди залишаться на їх совісті. Але, з іншого боку, більше народної крові пролили в цей час удільні князі в їхніх чварах між собою.

Весь період ординського панування позначений крива­вими княжими усобицями, і більше народу загинуло від князівських чвар, ніж від ординських мечів.

Удільні князі приводили загони татар на своїх сусідів, підлістю та інтригами при ханському дворі отримували ярлики на велике княжіння та грабували землі непокір них сусідів. Особливою підступністю відзначалися мос­ковські князі.

Дуже важливі на цьому тлі відносини Галицько-Во-линського та Володимиро-Суздальського князівств. Сучас­никами Данила були великий князь Ярослав та його сини: Андрій та Олександр (Невський). Ще в 1243 р. Ярослава, першого з руських князів, хан Батий викликав до Золотої Орди. Звідки повернувся він з ярликом "великого князя Русі". Це була нагорода Ярославу за те, що він не брав участі в битві 1238 р., коли об'єднані сили руських князів нама­гались зупинити переможну ходу ординців.

Після смерті Ярослава, отруєного в один з його візитів до ставки хана, його сини отримали: Андрій — Володи-мирське князівство, Олександр — Київ та "всю землю Русь­ку". Крім того, Олександр володів Новгородом.

Між братами почалася жорстока боротьба за владу. Ан­дрій не бажав служити татарам, Олександр, навпаки, вира­жав їм повну покору. Андрія підтримували Ярослав Твер­ський та Данило Галицький, за Олександром стояла Золо­та Орда. В 1252 р. він привів на брата татарське військо, Андрій був вимушений втекти до Швеції. Таким же під­ступним способом Олександр намагається звільнитись від Данила Галицького, але останній зумів відбитись від та­тар.

Отже, як бачимо, руські князі використовували ординців у власних цілях, і перш за все у боротьбі один проти одно­го за владу. Ще раз підкреслимо, що така поведінка була характерна для князів Північно-Східної Русі, які намага­лися встановити власне панування в рамках усієї Київської держави. Але в інших країнах спадкові великокнязівські права визнавалися не за князями Північно-Східної Русі, а за князями Південно-Західної Русі.

Цікавими є зв'язки Данила Галицького з римським папою Інокентієм IV. Папа намагався організувати обо­рону християнства від татарської небезпеки і звертався з листами не лише до Данила, але й до Олександра Невсько-го, якого закликав до об'єднання.

Римська курія переслідувала інші цілі — намагалася поширити католицизм на Галицько-Волинську землю. Коли Данило переконався, що представники папи приїхали "для викорінення грецьких звичаїв та обрядів", у 1248 р. він припиняє зв'язки з Римом.

Цікаво, що папська делегація привезла в дар Данилові королівську корону, від якої він відмовився, щоб не уск­ладнювати відносини з татарами.

З цим фактом зв'язаний такий момент: у листуванні папи з Данилом і Васильком папа називав їх обох "гех", а державу з 1246 р. — королівством.

Питання це набуває ще більшого значення, якщо порівня­ти звернення папи до братів Романовичів з титулуванням Олександра Невського. В листі до магістра Тевтонського ор­дену папа згадує, що надіслав листи до "Данила, достойного короля Русі, та до Олександра, князя Суздальського".

Питання про титул України як королівства має довгу історію. Ще коли син Ізяслава І — Ярополк у 1074 р. звер­нувся до папи Григорія VII, то папа іменував його, позбав­леного держави, "королем русичів", а Болеслава — короля Польського — тільки князем.

У 1252 р. переговори Данила з папою відновилися. До цього його спричинило виникнення нової загрози на схід­них кордонах: татари готували похід на Галицько-Волин-ське князівство. Розраховуючи на допомогу папи римського, Данило дав згоду на унію і прийняв від папи королівську корону, якою й був коронований у Дорогичині в 1253 р. Тоді ж Інокентій IV оголосив хрестовий похід проти та­тар. Проте організувати його не вдалося, Данило не отри­мав обіцяної допомоги і розірвав угоду про унію.

Як згадано вище, Данило намагався встановити міцні зв'язки з сусідами. Але це не завжди вдавалося. Напру­жені відносини склалися з литовським князем Міндовгом. Періоди союзницьких зв'язків змінювалися на ворожі відносини. У 1254 р. Данило здійснив похід на Литву, в результаті якого його син одержав землі в Білій Русі, а інший син — Шварно одружився на дочці Міндовга. Тоді ж був укладений військовий союз з Литвою проти монго-ло-татар. Протягом 1254—1255 рр. об'єднані сили союз­ників завдали ряд успішних ударів по ординцях.

Князь Данило мав намір рушити на визволення Київ­ської землі, але в цей час Міндовг розірвав військовий союз і виступив проти галицького князя. Головна причина була в тому, що Литва також намагалась заволодіти Києвом. В 1255—1257 рр. точились сутички з литовськими війська­ми. В них в 1256 р. загинув Роман Данилович, а волості в Білій Русі були втрачені.

В 1258 р. на Подніпров'ї з значними силами з'явився монгольський воєвода Бурундай. Спочатку він, не оголо­шуючи війни Галицько-Волинському князівству, закликав Романовичів до походу на Литву. Це остаточно порвало їх відносини з Міндовгом. Наступного року Бурундай з'явився ще з більшими силами і примусив Романовичів знищити власні укріплення Луцька, Даниліва, Львова, Володимира та ін. Після цього татари пішли на Польщу і зруйнували Люб лин, Сандомир і Краків.

Галицько-Волинське князівство знову визнало над со­бою владу ординських ханів.

В 1264 р. князь Данило Романович помер у Холмі. З історичної сцени зійшов один із найвидатніших держав­них діячів України. Він зібрав усі землі, що ними володів його батько, створив із них разом з братом Васильком могутню державу, з якою рахувались всі європейські дер­жави та католицький Рим. Своїм коронуванням папа римський затвердив її становище як королівства, гідної спадкоємиці традицій Київської Русі. Незважаючи на тісні зв'язки з Західною Європою, культура, право, релігія Га-лицько-Волинського князівства залишилися українськими. Видатний український історик Наталія Полонська-Ва-силенко підкреслює, що доба Данила важлива ще й тим, що в цей час яскраво намітилася різниця між орієнтацією української держави та Володимиро-Суздальської землі: тоді як Данило для зміцнення своєї держави та звільнен­ня її від татарського панування шукав зв'язків з Європою, Олександр Невський, орієнтуючись на схід, визнав безо­глядно владу ординців.

Після смерті Данила Галицько-Волинське князівство перейшло до рук Василька. В Галичині княжили сини Данила: Лев — у Галичі й Перемишлі, Мстислав — у Те-ребовлі, Шварно — у Бел Зі та Холмі.

В кінці XIII ст. знову посилився натиск ординців на українські землі. Хани вимагали участі князів у татаро-монгольських походах та сплати данини. Лев Данилович та Василько були не в змозі дати відсіч Орді. До того ж між синами Данила почалися чвари за білоруські землі, що ще більше ослабило Галицько-Волинське князівство. У 1270 р. Василько помер, передавши перед смертю Волинь своє­му синові Володимирові, який залишив по собі пам'ять як покровитель освіти та культури.

У 1301 р. Галицька та Волинська землі знову були об'­єднані, на цей раз в руках Юрія Львовича, який титулу­вався "королем Русі".

Після смерті Юрія Галицько-Волинське князівство пе­рейшло до його синів Андрія і Лева. В одному з військо­вих походів проти ординців 1323 р. брати загинули. Ди­настія Даниловичів припинилася.

Після недовгого правління боярської верхівки середнє та дрібне боярство на галицько-волинський стіл запроси­ло в 1325 р. мазовецького князя Болеслава, який прий­няв православ'я та ім'я Юрія і почав титулуватися "кня­зем землі Руської, Галицької і Володимирської", Юрій-Болеслав не став маріонеткою в руках бояр і проводив са­мостійну внутрішню та зовнішню політику. Звичайно, це не влаштовувало боярство, і 7 квітня 1340 р. князь був отруєний.

Смерть Юрія-Болеслава поховала останню надію укра­їнців на державне відродження і відкрила шлях до пря­мих втручань у внутрішні справи українських земель з боку оновлених сусідніх держав — Польщі та Угорщини.

Після смерті Юрія-Болеслава боярство покликало на князівський стіл Любарта — сина литовського князя Ге-диміна. Але спроба Любарта утвердитися в Галичині ви­кликала невдоволення Казимира Великого — короля Поль­щі. Почалася боротьба за галицько-волинські землі між їхніми сусідами. При допомозі татар боярам на деякий час вдалося зберегти державність. Правити став боярин Дмитро Дедько, як "староста та управитель Руської землі". Але після його смерті в 1349 р. Казимир Великий дістав від татар ярлик на Галичину.

У боротьбі за державність, яка набула характеру народ­ної війни, перемогли поляки. Казимир намагався тісно зв'я­зати Галичину з Польщею. Він залишив за нею назву "ко­ролівство Русі", українську мову як урядову, не пересліду­вав православних.

У 1351—1352 рр. галицько-волинські землі стали при­чиною війни між Польщею та Литвою. За перемир'ям 1352 р. Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля — під владою Литовської держави.

Після смерті Казимира в 1370 р. Галичина відійшла до Угорщини. В 1372 р. Людвик — король Угорщини — пе­редав Галичину намісникові, своєму родичу князю Влади-славу Опольському. Останній протегував німецькій коло­нізації, рішуче підтримував католиків, нехтуючи при цьому інтересами українців. У 1378 р. Людвик усунув Владислава і призначив управителем одного з урядовців.

Закінчилася фікція державності Галичини. В 1387 р., за короля Ягайла, Галичина остаточно була приєднана до Польщі.