Загальні висновки

Таким чином, з VII ст. по 30-і роки XIII ст. Київська Русь пройшла складний шлях, багатий на різноманітні події та позначений жвавими політичними, соціальними, еконо­мічними, державно-правовими та культурними процесами. Це був час творення першої Української держави з цент­ром у Києві. В ході формування державності Київська Русь виступила осередком об'єднання інших східнослов'янських народів.

Протягом усього свого існування Україна-Русь воювала з агресивними сусідами, насамперед із степовими кочови­ками, і разом з тим встановлювала й розвивала плідні зв'яз­ки з країнами Заходу і Сходу. Передові для свого часу державний лад, правова система, виробничі відносини, ви­сокопродуктивне сільське господарство, добре налагодже­не ремісництво, вдала дипломатична діяльність на міжна­родній арені, підкріплена силою зброї в боротьбі проти іно­земних загарбників, широке використання здобутків світо­вої цивілізації, виразний потяг до творчого, духовно забез­печеного життя, грунтований на широкому розповсюдженні християнства, — все це сприяло тому, що Київська Русь висунулася на провідні позиції в Європі й була шанована тогочасними найрозвинутішими країнами.

Невпинний поступ України-Русі шляхом політичного, суспільного, економічного, культурного прогресу, подальший розвиток національної державності та права перервали й на десятиріччя загальмували процеси роздробленості та роз­паду.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Брайчевський М. Ю. Походження Русі. — К., 1968.

2. Греков Б.Д. Киевская Русь. — М., 1956.

3. Греков И.А. Памятники государственности и права славян на территории Украинской ССР. Первое тьісячеле-тие нашей зрьі (извлечения). — Одесса, 1964.

4. Грушевський М. С. Історія України-Руси: У 10 т., 13 кн. — К., 1993. — Т. 1,2.

5. Долгополова Л., Музиченко П. Роль православия в становлений государственности и права Киевской Руси. — Одесса, 1995.

6. История государства и права СССР / Под ред. Г. С. Калинина, А. Ф. Гончарова. — М., 1972. — Ч. 1.

7. Історія України: Курс лекцій. — К., 1991. — Ч. 1.

8. Ключевский В. О. Курс русской истории. — М., 1987. — Т. 1, 2.

9. Мавродин В. В. Образование Дневнерусского госу­дарства. — Л., 1945.

10. Музиченко ТІ., Єрмошкін С, Нагуш О. Суд і процес у Київській Русі. — Одеса, 1995.

11. Повесть временньїх лет: В 2 ч. — М.; Л., 1950.

12. Полонська-Василенко Н. Історія України. — К., 1993. — Т. 1.

13. Российское законодательство X — XX вв. Законода-тельство Древней Руси. — М., 1984. — Т. 1.

14. Толочко И. П. Древняя Русь. — К., 1987.

15. Фроянов И. Я. Киевская Русь. — Л., 1980.

16. Юшков С. В. Общественно-политический строй и право Киевского государства. — М., 1949.

Розділ III

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО — ПРОДОВЖЕННЯ ТРАДИЦІЇ РУСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ (перша пол. XIII — друга пол. XIV ст.)

• Загальний історичний огляд.

• Монголо-татарська навала та її наслідки.

• Суспільний лад.

• Державний лад.

• Церква. Спроби Риму запровадити унію.

• Правова система.

• Загальні висновки.

ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД

Розпад Київської Русі був закономірним резуль­татом її економічного і політичного розвитку. Його причини корінилися у тогочасних виробничих та суспільних відносинах, які розвивалися на базі піднесення продуктивних сил у сільському госпо­дарстві й ремеслі. Замкнутий характер натураль­ного господарства вів до зміцнення самостійності окремих князівств, а звідси і до зміни їхньої по­літичної орієнтації на відокремлення. Місцеві еко­номічні інтереси продовжували прагнення до ви­ходу з-під влади Великого князя. Роль політично­го центру від Києва переходить на місця: таку роль починає відігравати головне місто того чи іншого удільного князівства. Його піднесення породжувало пев­ну агресивність по відношенню до сусідів. Втрата держав­ної єдності об'єктивно вела до князівських міжусобиць. Кожний з місцевих князів прагнув до розширення своїх володінь і здобуття титулу Великого князя. ^У середині XII ст. Київська Русь розпалася на князів­ства: Київське, Галицьке, Волинське, Смоленське, Переяс­лавське, Володимиро-Суздальське тощо. Ці князівства-землі в свою чергу поділялися на менші князівства або волості. На удільні князівства була перенесена система сюзерені-тету-васалітету.

Кожне князівство (земля) мало свої особливості політич­ного розвитку. У Новгороді та Пскові утворилися феодальні республіки, у Володимиро-Суздальській землі перемогла мідна князівська влада, в Галицько-Волинській землі ве­ликий вплив на владу традиційно мала боярська аристо­кратія. 2

Повернемося до тих часів, коли і Волинь, і Галицька зем­ля не були залежними від Києва. Слід відзначити, що во­линська державність була старша, ніж київська, з неї поча­лося об'єднання українських племен. Це була багата зем­ля, розташована на торговельних шляхах до Західної Євро­пи. До Київської держави її приєднав Володимир похода­ми 981 та 993 років. Приблизно в цей же час до Києва було приєднано і Галицьку землю.

Волинська та Галицька землі мали величезне значення для розвитку економіки Київської Русі. Після того, як кочові племена перекрили шлях до Криму, Прикарпаття стало єдиним джерелом постачання солі. Крім цього, через Волинську та Галицьку землі пролягали головні торго­вельні шляхи на захід, що робило їх однією з головних ланок європейської торгівлі тих часів.

В епоху розпаду Київської Русі в XII — XIII ст. завер­шуються процеси виділення окремих земель. Київ пере­творився із столиці Русі на "стольне" місто Київської землі. Окрім Київського князівства, на території Південно-За-хідної Русі в XII ст. з'являються незалежні Чернігівське, Новгород-Сіверське, Переяславське, Волинське і Галицьке князівства, поміж яких не вщухала міжусобна боротьба, і Галицька земля відокремилася від Києва в 1097 р. Тут утворилася династія правнуків Ярослава Мудрого, князів Ростиславичів. Збирання галицьких земель здійснив ви­датний державний діяч Володимирко (1124—1152 рр.). Сто­лицею князівства в 1141 р. став Галич. Але найвищої мо­гутності Галицьке князівство досягло за часів князюван­ня сина Володимира — Ярослава Осмомисла (1152— 1187 рр.).

Автор "Слова о полку Ігоревім" так характеризував га­лицького князя: "Сидить високо на своїм золотокованім престолі, підперши гори Угорські своїми залізними полка­ми — заступив дорогу королеві, зачинив Дунаєві ворота". Ярослав мав союзницькі договори з Угорщиною, Польщею та Німеччиною. З метою зміцнення союзу з Юрієм Довго­руким він одружився з його дочкою Ольгою.

Його наступник — Володимирко II не поладив з бояра­ми і звернувся за допомогою до угорського короля Бели Ш. У 1188 р. Бела проголосив себе королем Галичини, а Во-лодимирка II посадив у в'язницю. Це була перша інозем­на окупація Галичини, яка стала прецедентом на багато років.

З часом Володимирку II з допомогою німців та поляків вдалося повернути владу. Але після його смерті в 1199 р. Галицьке князівство було приєднане до Волині і втратило свою незалежність.

Волинське князівство утворилося в часи правління пра­внука Володимира Мономаха — Мстислава Ізяславича.

Між Галицькою та Волинською землями завжди існу­вали добросусідські відносини, що проявлялося, перш за все, в господарських зв'язках. Ці фактори, а також необхідність спільного протистояння агресії з боку Угорщини та Польщі створили передумови для об'єднання сусідніх земель в єдине князівство.

Як наслідок, на заході України з'явилася сильна полі­тична організація — Галицько-Волинське князівство, яке майже на сто років продовжило традиції русько-української державності.

Вершини могутності Галицько-Волинське князівство досягло під час князювання Романа Мстиславича (1170— 1205 рр.). Своєю опорою він зробив середнє і дрібне бояр­ство та міське населення. Завдяки новій політиці йому вдалося приборкати боярську верхівку, провести ряд заходів по піднесенню міжнародного авторитету держави. Роман здійснив декілька вдалих походів на Литву, в 1196 р. при­єднав до свого князівства землі литовського племені ят-вягів.

У 1202 р. він заволодів Києвом, але, на відміну від бать­ка та діда, туди не перейшов, а залишився на Волині. Ве­ликої слави набув Роман у війнах проти половців, які в той час постійно нападали на Русь. Він двічі — у 1202 і 1203 рр. очолював Об'єднані походи українських князів на половецькі кочовища. Матеріал однієї з польських хронік свідчить, що Роман "за короткий час так піднявся, що пра­вив майже усіма землями і князями Русі". Загинув Роман Мстиславович під час походу на Польщу 19 червня 1205 р. . Після загибелі Романа боярство Галицько-Волинської землі, скориставшись із малолітства його синів Данила і Василька, намагається зміцнити свою владу. Однак сере­довище боярства не було однорідним, і це привело до про­тистояння бояр — великих землевласників, з одного боку, і бояр — середньозаможних та дрібних — з іншого. Бо­ярська верхівка, яка зосередила в своїх руках величезні земельні багатства, намагалася встановити необмежену владу аристократії. Середньозаможні і дрібні бояри та міське населення були прихильниками об'єднання земель під владою великого князя, виступали за зміцнення цієї

влади. Розпочалися усобиці, в яких приймали участь чер-нігово-сіверські князі. В ці усобиці втручались Польща та Угорщина.

Особливо сильною була опозиція князівській владі в Галичині. Однак боярська опозиція тут не була єдиною. Частина бояр підтримувала князів Ігоревичів (синів Ігоря, героя "Слова о полку Ігоревім"), а частина була прихильна до Угорщини. Спочатку владу захопили Ігоревичі, потім Галичина була окупована Угорщиною. В 1211 р. брати, скориставшись невдоволенням населення угорською оку­пацією, повернулися до Галичини, стративши при цьому "за зраду" понад 500 бояр. Ця акція, в свою чергу, відвернула галицьке боярство від Ігоревичів. При допомозі угорських військ та волинських бояр на князівський стіл було по­саджено малолітнього Данила. Проте його князювання не було тривалим. Після ряду змін князівський стіл посів боярин Владислав Кормильчич — факт єдиний в історії України, коли до влади прийшов представник не князів­ського роду.

^ У 1214 р. Угорщина та Польща домовилися про розчле­нування Галицько-Волинського князівства: Угорщина за­гарбала Галичину, а Перемишль було передано краків­ському князеві Лешку. Останній підтримав синів Романа, і в 1215 р. за згодою Лешка Данило й Василько одержали батьківську вотчину — Володимир.

Доба 1205—1245 рр. надзвичайно цікава й важлива для розуміння загальних умов розквіту русько-української державності. Треба назвати тих, хто в тяжкий для Украї­ни час був вірний князівському столу і зберіг спадщину Романа для його синів.

Перш за все це дружина Романа, княгиня Ганна, яка протягом 14 років дбала за синівські права, вела напружену боротьбу з галицьким боярством. Вона стала другою після княгині Ольги жінкою, яка залишила глибокий слід в істо­рії України. Ще одна дуже важлива риса цієї доби — це відданість князівській владі волинського боярства, завдяки чому вда­лося зберегти для синів Романа Волинь. Протягом 40 років Волинська земля залишалась надійною опорою Романо­вичів: там перебував під доглядом бояр Василько, і ряту­вався Данило після невдач у Галичі. Волинські воїни не раз віддавали життя, визволяючи Галич від угорців.

У 1219 р. галичани самі виступили проти угорської оку­пації. Боярство запросило на галицький стіл Мстислава Удатного — новгородського князя, який князював у Галичі до 1228 р.

Тим часом Данило і Василько об'єднали всі землі Во­линського князівства. З 1230 р. починається боротьба Да­нила за Галичину.

У цих війнах брали участь також Литва, Польща, Авст­рія, Пруський орден хрестоносців, Результат боротьби за­лежав від позиції самих галичан і, перш за все, міського населення. Нарешті, в 1238 р. "мужі градські", всупереч волі боярства, відкрили браму Галича перед Данилом. Але його домагання на цьому не закінчилися. В 1239 р. Данило заволодів Києвом. Після цього ще п'ять років минуло в боротьбі Данила з Угорщиною за Галичину. І лише рішу­ча перемога Данила влітку 1245 р. під Ярославом, де було розбито війська угорців та прихильних до них галицьких бояр, поклала кінець 40-літній війні за звільнення Волині та Галичини від іноземної окупації. Єдність Галицько-Во­линського князівства було відновлено.