Правова система

Основними джерелами права в Україні-Русі були: зви­чаєве право, договори Русі з Візантією, княже законодав­ство, Руська правда.

Найдавнішим джерелом було звичаєве право. З часом норми звичаєвого права були санкціоновані державою і стали правовими нормами. Але норми звичаєвого права не загинули, наприклад, вони продовжували залишатись го­ловним джерелом права для общинного суду.

Важливими пам'ятками права були договори Русі з Візантією: 907, 911, 945 та 971 рр. У договорах Олега зга­дується договір Оскольда 865 року, який не зберігся. В цих договорах ми знаходимо норми публічного, міжнародного та приватного права. В договорах обидві держави висту­пають як рівноправні партнери. Важливою є відсилка в договорах на руський закон. Треба підкреслити, що руське право містить перші три договори, які заключили Олег та Ігор. У договорі 971 року ми знаходимо тільки візантій­ське право.

Руський закон вимальовується як добре створене, само­бутнє законодавство, яке суворо карає за злочин проти особи, власності. Система права Київської Русі відповідала роз­винутому суспільству. Таким чином, це свідчить, що тут за­конодавство існувало задовго до Руської правди. Із аналі­зу текстів договорів випливає, що в них виражене змішане русько-візантійське право. Тут ми знаходимо норми кри­мінального, цивільного та міжнародного законодавства.

Серед норм кримінального права виділяються статті, які трактують вбивство (ст. 4 договору 911 р. іст. 13 договору 945 р.). За ст. 4, якщо рус вб'є візантійця або візантієць вб'є руса, винний помре на місці, де здійснене вбивство. В договорі 945 р. аналогічна стаття приводиться дещо в зміне­ному вигляді. В ній говориться, що вбивця може бути затри­маний і позбавлений життя близькими родичами вбитого.

Статті 6 та 7 договору 911 р. говорять про майнові зло­чини. Якщо рус вкраде що-небудь у візантійця або візан­тієць у руса, і пійманий потерпілим в момент крадіжки буде чинити опір, то його вбивство не потягне за собою покарання вбивці, більш того, потерпілому повертається вкрадене. У договорах є ряд статей, які відносяться до цивільного права. Так, в договорі 911 р. є стаття про спадкування русів, які знаходились на службі у візантійського імператора. В договорі 911 р. є стаття, яка регламентує видачу злочин­ця. В ній говориться: якщо злочинець втече із Русі в Візан­тію, і руська влада заявить скаргу візантійському уряду, то останній повинен силою повернути злочинця на Русь.

Професор М. Чубатий робить цікавий висновок: в укра­їнському законі виявляється вища, ніж в європейських середньовічних законах культура берегового права. В Захід­ній Європі майно розбитого корабля належало власникові берега, куди викинули його хвилі, за українським законом воно переходило під нагляд держави, поки з'явиться його законний власник.

Княже законодавство знаходило місце в договорах кня­зів з народом та княжих грамотах. Самих договорів не збереглося, але з літописів видно, що вони існували. Дуже мало збереглося і юридичних грамот князів. Найстаріша з них — грамота Мстислава І від 1130 року.

Окреме місце серед пам'яток княжого законодавства займають церковні устави. їх збереглося шість. Найваж­ливіші серед них: церковний устав Володимира та церков­ний устав Ярослава. Вони мали велике значення перш за все для церковного судочинства.

Але найбільше значення серед правових пам'яток Київ­ської Русі має Руська правда. Вона дійшла до нас більше ніж в трьохстах списках: в складі літописів, у різних юри­дичних збірниках. Ці списки отримували назву або за місцем їхнього знаходження (Синодальний — в бібліотеці Синоду, Академічний — в бібліотеці Академії наук), або за прізвищем осіб, які знаходили їх (Карамзінський, Татіщев-ський та ін.).

Всі ці списки прийнято поділяти на три редакції. Пер­ша редакція зв'язується з іменем Ярослава, датується між 1016 та 1054 роками і має 17 статей. Друга редакція була результатом спільної діяльності братів Ярославичів — Ізяс-лава, Святослава та Всеволода, датується до 1068 року і має 26 статей. Третя редакція — не молодша за 1113 рік, має авторство Володимира Мономаха і включає 121 статтю.

Деякі вчені об'єднують дві перші редакції в одну — Коротку редакцію. Третя — отримала назву Розширена редакція. Існує ще четверта, що є скороченням другої та третьої редакцій.

В Розширеній редакції на відміну від Короткої ми ви­діляємо устав про закупів, устав про холопів. Отже, Розши­рена редакція відрізняється від Короткої перш за все рів­нем розвитку норм цивільного права, а також нормами, які регламентують правове становище напіввільного та не­вільного населення.

Цивільне право. Багато статей Руської правди стояло на охороні приватної власності на землю. За переорюван­ня межі передбачався штраф в 12 гривен.

Досить розвинутим було в Київській Русі зобов'язуваль-не право. Руська правда регламентувала як зобов'язання за нанесення шкоди, так і зобов'язання із договорів.

В першому випадку передбачалось повне відшкодуван­ня вартості. Так, якщо хто-небудь зламав спис або щит, то зобов'язаний був відшкодувати вартість зіпсованої речі.

Для зобов'язань із договорів характерним було те, що невиконання зобов'язання давало потерпілому право на особу, яка його не виконала, а не на майно цієї особи. Це було пережитком родових відносин, при яких майно нале­жало не конкретній особі, а всьому колективу (общині), і тому стягнення могло обернутись тільки на саму особу.

Але Руська правда знає вже й майнові стягнення. Так, добросовісний банкрут отримував відстрочку для погашен­ня своїх зобов'язань, а не продавався в рабство, як то було раніше.

Договір мав назву "ряд" і укладався, як правило, усно, але в присутності адвоката. СУСПІЛЬНИЙ ЛАД

Як і в Київській Русі, все населення Галицько-Волин-ської землі поділялося на вільних, напіввільних і невільних.

Вільні. До них належала пануюча соціальна група: бо­ярство, духовенство, частина селянства, більша частина міського населення. Найбільш важливу роль у суспільно­му житті князівства грало боярство. Особливістю Галиць-ко-Волинської землі було те, що з давніх часів тут сформу­валася велика група боярської аристократії. Вона володі­ла значними земельними багатствами, селами та містами і мала величезний вплив на внутрішню і зовнішню політи­ку держави.

Боярство не було однорідним. Воно поділялося на крупне, середнє та дрібне. Середнє та дрібне боярство перебувало на службі у князя, часто отримувало від нього землі, яки­ми володіло умовно, себто доки служило князю. Великі князі роздавали землі боярам за їхню військову службу — "до волі господарської" (до волі великого князя), "до жи­вота" (до смерті власника), "в отчину" (з правом передачі землі в спадщину).

До пануючої групи примикала верхівка духовенства, яка також володіла землями та селянами. Духовенство було звільнене від сплати податі і не несло ніяких обов'язків перед державою.

Селянство складало основну масу населення Галицько-Волинської землі. Як і в Київській Русі, селяни називали­ся смердами. Більшість з них були вільними, мали своє господарство і в складі общини сплачували оброк державі в особі князя. На користь великого князя селяни сплачу­вали "татарщину" (раніше її збирали баскаки), "серебщи-ну", відбували різні повинності, а на користь місцевих панів сплачували оброк (дякло) натурою: хутром, воском, зерном.

До вільних належала також більша частина міського населення. Соціальний склад жителів міст ставав неодно рідним: диференціація тут також була значною. Верхівку міст складали "мужі градські" і "містичі". Міська верхів­ка була опорою влади князя, виявляла пряму зацікавленість у зміцненні його влади, бо вбачала в цьому гарантії збере­ження своїх привілеїв.

Існували купецькі об'єднання — гречники, чудинці та ін. Ремісники також об'єднувались у "вулиці", "ряди", "сот­ні", "братчини". Ці корпоративні об'єднання мали своїх старост і свою казну. Всі вони знаходилися в руках реміс­ницької і купецької верхівки, якій підкорялися міські низи — підмайстри, робітні люди та інші "люди менші".

Галицько-Волинська земля була рано відірвана від ве­ликого піляху "з варяг в греки", рано зав'язала економічні та торговельні зв'язки з європейськими державами. Лікві­дація цього шляху майже не відбилася на господарстві Галицько-Волинської землі. Навпаки, ця ситуація приве­ла до бурхливого росту чисельності міст і міського насе­лення. Наявність цієї особливості в розвитку Галицько-Волинського князівства забезпечила важливу роль міського населення в політичному житті держави.

Напіввільні. До них належала та частина селянства, яка втратила господарську самостійність і змушена була за отримане в борг зерно, інвентар і гроші працювати на землі власника.

Із зростанням крупного боярського землеволодіння ско­рочувалась кількість вільних селян, збільшувалось число залежних, яких можна на той час віднести до напіввільних.

Невільні. Як і в Київській Русі, в Галицько-Волинсько-му князівстві існувало холопство. Але великого розповсю­дження тут воно не отримало. Більшість холопів було по­саджено на землю, і вони злилися з селянством. Найбільш поширеними були договір купівлі-продажу, договір займу, договір поклажі.

Договір купівлі-продажу рухомого майна заключався в формі усної угоди про передачу речі особі, яка платить за неї. Якщо хтось продавав чужу річ, яка йому не належала, то угода вважалася нікчемною: річ переходила до її влас­ника, а покупець пред'являв продавцю позов про відшко­дування збитків.

Договір позики охоплював кредитні операції як гроши­ма, так і натурою. Взяте поверталося з надбавкою в вигляді "присопу" (присипки) при позиці хліба і "настави" (добав­ки) при позиці міді. Проценти при позиці грошей (срібла) називались "резами".

Позика, як і інші цивільні угоди, заключалася публічно, в присутності свідків, виняток допускався тільки для не­величких позик до трьох гривень. Якщо борг перевищував цю суму, а свідків не було, суд не розглядав такий позов

(ст. 52).

Проценти по короткострокових позиках стягувались щомісячно, розмір їх не обмежувався.

Договір поклажі заключався у вигляді неофіційної уго­ди (без свідків), і суперечки, які виникали у зв'язку з цим, вирішувались простою присягою. Вона грунтувалась на взаємній довірі сторін (ст. 49).

Високий рівень торгівлі в Київській Русі змусив зако­нодавця включити в Руську правду цілий устав банкрут­ства. Розрізнялось три види банкрутства: у випадку неща­стя, коли товар знищено в результаті стихійного лиха, аварії судна, пожежі або розбійного нападу (при цих умовах ку­пець отримував розстрочку в платежі); коли купець проп'є або програє чужий товар (банкрут віддавався на волю кре­диторів: вони могли чекати повернення боргу, дати банк­руту відстрочку або продати його в холопство (ст. 54); у випадку злісного банкрутства, коли купець-боржник, який не мав кредиту, брав у гостя з іншого міста або в іноземця товар і не повертав за нього гроші (банкрут продавався разом з усім його майном (ст. 55)).

Руське право знало і договір особистого найму. При цьому наймитів, як правило, перетворювали в залежних людей.

Спадкове право. Руська правда розрізняє два види спад­кування: за заповітом і за законом. Якщо померлий не за­лишив заповіту, в силу вступало спадкування за законом.

До повноліття синів спадковим майном розпоряджалася дружина померлого. Якщо вона в другий раз виходила за­між, то призначався опікун із числа близьких родичів опі­куваних. Винагородою для опікуна було те, що він корис­тувався доходами з маєтку опікуваних. Батьківський двір не ділився і переходив до молодшого сина (ст. 99—100).

Дружина померлого отримувала в своє розпорядження частину майна "на прожиток" (ст. 93), а сестру брати по­винні були видати заміж, виділивши їй придане (ст. 95).

У більшості народів світу при переході від первіснооб­щинного ладу до цивілізації існував звичай, у відповідності з яким спадкувати могли тільки сини. В Київській Русі община теж була зацікавлена в тому, щоб її багатства не йшли на сторону, щоб у випадках, коли дівчина виходила заміж за хлопця з іншого села, успадковане нею майно не переходило до цієї общини. Ось чому Руська правда підкреслювала, що ні мати, ні дочки не можуть претенду­вати на спадщину (ст. 93, 95).

Із цього загального права спадкування Руська правда робила виняток для бояр та дружинників, які при відсут­ності синів могли передавати спадщину дочкам (ст. 91). Це робилося для того, щоб маєтки завжди залишались за родовитими сім'ями.

Кримінальне право. Багато понять, які регулювали від­носини людей при родоплемінному ладі, були перенесені в цивілізоване суспільство. Це перш за все відноситься до поняття "злочин", котрий трактувався як образа, що наноси ла певні матеріальні та моральні збитки. З часом поняття злочину стало більш ємним, і вже в Руській правді під злочином розуміється не тільки образа, а й всяке порушення закону. Суб'єктами злочину могли бути тільки вільні люди. Вони відповідали за правопорушення: сплачували кримі­нальні штрафи, могли бути вигнані з общини, продані в холопство.

З самого початку кримінальне право оформлюється як право-привілея. Життя, честь і майно бояр та дружинників захищались більш суворими покараннями, ніж життя, честь і майно простої вільної людини. Холопи ж взагалі не за­хищались законом.

Руська правда ставила питання і про суб'єктивну сто­рону злочину: намір та необережність. Так, якщо вбивство було здійснене внаслідок сварки або "в пиру", то винний сплачував кримінальний штраф разом з общиною (ст. б). Якщо ж злочинець був професіональним грабіжником ("став на розбій") і вбив кого-небудь, то община не тільки не допомагала йому в сплаті штрафу, а й повинна була видати його разом з дружиною та дітьми "на потік та по­грабування" (ст. 7). Вбивство жінки каралось тими ж по­караннями, що і вбивство чоловіка.

Руська правда знала наступні види злочинів:

— державні злочини, до яких відносились повстання проти князя, перевіт — перехід на бік ворога;

— злочини проти особи, до яких відносились вбивство, тілесні пошкодження, побої;

— майнові злочини, якими вважались: розбій, грабіж, крадіжка, незаконне користування чужим майном, псування межових знаків.

Види покарань. У Київській Русі існували такі види покарань: потік та пограбування, віра, продаж.

Крім того, відшкодування нанесеної шкоди здійснюва­лось за допомогою штрафів, які називались: головництво, урок, повернення крадених речей. Потік та пограбування було вищою мірою покарання за Руською правдою. Його сутність полягала у вигнанні зло­чинця та його сім'ї з общини і конфіскації його майна на користь общини.

З часом під потоком та пограбуванням стали розуміти фізичну розправу і конфіскацію майна.

Віра являлась грошовим стягненням, яке йшло на ко­ристь князя. Найбільш поширений розмір віри — 40 гри­вень. Це був дуже великий штраф. За цю суму можна було купити 20 корів або 200 баранів. Рядовий общинник, який присуджувався до уплати віри, потрапляв у тяжке стано­вище. Виходом для таких людей був інститут дикої віри

— штраф, який платила община сама або разом з правопо­рушником.

Під продажем розумівся штраф, який також ішов кня­зю і стягувався в двох розмірах — в 12 і в 3 гривні.

Родичі вбитого отримували грошове відшкодування, яке мало назву головництво. Більшість дослідників приходять до висновку, що головництво стягувалось в тому ж розмірі, що і віра.

Урок — винагорода, яку отримували потерпілі від об­раз. Розмір залежав від характеру образи та від майнових збитків.

Треба підкреслити, що в Руській правді була відсутня смертна кара. Проте це не значило, що на практиці її не було. По-перше, в Київській Русі досить довго існувала кровна помста. Дуже цікава стаття, яка дозволяла вбити злодія в тому разі, коли його захоплено вночі, на місці зло­чину або в разі опору з його боку. Якщо ж злодія вбито зв'язаним або за межами двору, де він здійснить крадіжку,

— вбивця підлягав покаранню.

При Володимирі І віра була замінена смертною карою, але ненадовго, оскільки це негативно відбилося на прибут­ках князя.