Суд і процес

Серед судових органів Київської Русі необхідно виділи­ти перш за все суд общини, як найбільш давній судовий орган. Община судила у відповідності з звичаєвим правом. Вищою мірою покарання при цьому було вигнання із об­щини.

Але зі зміцненням державності все більша кількість справ підлягала князівській юрисдикції. Вигнання із об­щини, як найбільше покарання, було включене в Руську правду, але тепер майно засуджених переходило не до об­щини, а йшло князю.

Князь судив або сам, або через посадників та тіунів.

Велика кількість справ проходила через церковний суд, який розглядав всі правопорушення духовенства, а також багато справ простих людей, які були віднесені до юрис­дикції церковного суду: всі злочини проти моралі, пору­шення церковних законів, розпуста, чародійство, родинні сварки і т. п.

Судовий процес носив змагальний характер. Він почи­нався з закличу — публічного звернення потерпілого "на торгу" до людей про пропажу та її прикмети. Припуска­лось, що заява потерпілого не пізніше ніж через три дні стане відома всім жителям общини чи міста.

Якщо особа, у якої була знайдена чужа річ, оголошувала себе добросовісним набувачем, починався "свод". Набувач вказував на того, у кого він придбав річ, той в свою чергу міг вказати на третього і т. д. В рамках общини чи міста позивач вів справу до кінця, до виявлення злочинця. Якщо ж "свод" переходив на територію іншої общини чи міста, то позивач вів його тільки до третьої особи і, стягнувши з неї вартість вкраденої речі, надавав їй право вести "свод" до кінця. Той, на кому "свод" зупинявся, коли відповідач не міг пояснити, звідки в нього чужа річ, відшкодовував збитки і сплачував кримінальний штраф.

Пошуки злочинця могли проводитися і по залишених ним слідах ("гоніння сліду"). Якщо слід приводив до общини, вона або видавала злочинця, або платила штраф — дику віру.

Основними судовими доказами в Київській Русі були: власне зізнання, свідчення послухів і видоків, суди божі, присяга, жереб, зовнішні прикмети.

Ні Руська правда, ні інші пам'ятники права не вказу­ють на власне зізнання як судовий доказ, але логіка підка­зує, що цей доказ стояв на першому місці. Не випадково на наступних етапах розвитку державності він буде назва­ний в праві як "цариця доказу".

Послухами Руська правда називала свідків доброї сла ви підозрюваного, а видоками — дійсних свідків правопо­рушення — очевидців.

До божих судів відносились судовий поєдинок, а також ордалії — випробування залізом або водою.

При випробуванні залізом звинуваченому давали в руки розжарене залізо, яке він повинен був пронести декілька кроків і кинути. Після цього рука зав'язувалась в мішок, і якщо через визначений час слідів опіку не залишалось, то звинуваченого оправдовували, а якщо рана не заживала — звинувачували.

При випробуванні водою людину кидали зв'язаною у воду, і якщо вона випливала, то звинувачувалась, так як гадали, що вода не приймає її як винну. Якщо ж звину­вачений починав тонути, то його витягували і оголошували оправданим.

Присяга в українських землях використовувалася дуже давно, мабуть, ще до Київської Русі. її називали ротою. Для християн вона виражалась в словесній клятві і супрово­джувалась цілуванням хреста.

Руська правда згадує про жереб як вид судового дока­зу. До нього вдавались тоді, коли сторони в силу певних причин відмовлялись від присяги.

По Руській правді значення самостійних доказів мали зовнішні прикмети. До них належали: побої, синці та кри­ваві плями на обличчі та на тілі та деякі інші.

Форма, в якій виносилось судове рішення, була усною. Судове рішення виконували різноманітні княжі агенти і вірники, мечники та ін.