новая папка / ІКУ екзамен

«Наздогнати й перегнати США у виробництві м’яса, молока й масла на душу населення»

– наслідок: провал усіх планів «наздогнати й перегнати»; 1963 р. – виникнення продовольчої проблеми в УРСР.

38. Культурний та духовний розвиток українського суспільства. Шістдесятники. Дисидентський рух.

У роки "відлиги" почало формуватися покоління людей, яке ставило під сумнів офіційно декларовані цінності. Нова морально-психологічна атмосфера в суспільстві дещо оздоровила політичний клімат, розширила можливості для творчої, наукової, культурницької діяльності. Особливо активно відреагувала на тогочасні суспільно-політичні процеси інтелігенція, в системі цінностей якої поступово почали окреслюватися нові орієнтири.

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Першими речниками шістдесятників в Україні були Ліна Костенко й автор гостропубліцистичних поезій, спрямованих проти русифікації й національного поневолення України, Василь Симоненко.

Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, В.Дрозд, Гр.Тютюнник, Б.Олійник, В.Дончик, Василь Симоненко, Микола Холодний, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця ХІХ — початку ХХ ст. Одним із тих, хто закладав фундамент шестидесятництва в Україні став доцент факультету журналістики Матвій Шестопал, так як серед його учнів були В.Чорновіл, Б.Олійник, В.Симоненко, В.Крищенко, Б.Рогоза, М.Шудря, В.Мицик та багато інших патріотично налаштованих особистостей.

Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.

Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.

Рух шістдесятників виразно протримався ледве одне десятиліття. Вже 17-го грудня 1962 на спеціально скликаній нараді-зустрічі творчої інтелігенції з керівництвом держави їх гостро розкритикували. Після внутрішнього перевороту в КПРС та відставки Хрущова восени 1964 тиск державної цензури на інтелігенцію різко посилився. Після постанови ЦК КПРС «Про цензуру» (весна 1965), а особливо після вводу військ СРСР у Чехословаччину (кінець «Празької весни»)

(влітку 1968 року) КПРС взяла курс на реставрацію тоталітаризму. З «відлигою» у культурі та політикою лібералізації було покінчено. Після Праги єдиновладно правляча країною партія (КПРС) небезпідставно бачила в творчій, ліберальній та демократичній інтелігенції головну загрозу своїй диктатурі, монополії на владу.

Рух «шістдесятників» було розгромлено або загнано у внутрішнє «духовне підпілля» арештами 1965—72 pp. У цьому процесі частина шістдесятників без особливого опору перейшла на офіційні позиції (В. Коротич, І. Драч, В. Дрозд, Є. Гуцало та ін.), декого на довгий час (Л. Костенко), а інших взагалі перестали друкувати (Б. Мамайсур, В. Голобородько, Я. Ступак), так що їх подальша доля зовсім не відома.

Дисидентський рух в Україні був започаткований у середині 50-х років. Його виразниками були підпільні групи, організації, окремі особи. Протягом 1954—1959 pp. в Україні було викрито 229 таких груп, притягнуто до відповідальності понад 2 тис. осіб. Більшість їх діяла у західних областях України й ідеологічно була близько до ОУН—УПА, орієнтувалася на збройну боротьбу за самостійну Україну.

Дисидентство ( від лат. dissident – незгодний ) – виступ проти існуючого державного ладу чи загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології й політиці. Виділяють 3 основні напрямки течії дисидентства: правозахисне, релігійне та національно орієнтоване, але характерною рисою усіх трьох напрямів була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне включення у сферу своєї діяльності національного фактора.

У 60—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Отже, дисидентський рух зародився у 60-х рр. у Радянському Союзі як форма виступу проти існуючого державного ладу та політичного режиму в країні. Його поява була певною мірою викликана десталінізацією та новою політикою Хрущова. Розвивалось дисидентство трьома напрямами: правозахисне, релігійне та національно орієнтоване, але характерною рисою усіх трьох напрямів була боротьба за національні інтереси українського народу.

У дисидентів існувала велика розбіжність у поглядах. Одні прагнули здобути національні права та громадянські свободи, інші закликали до проведення в СРСР реформ, але не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні. Дисиденти відкрито засуджували шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію. Але як реальна опозиційна сила дисидентство фактично не мало ні власних організованих структур, ні цілісної загальної програми.

39. Особливості радянської доби в українській культурі. Панування соцреалізму (1930-1956 рр.).

Отже, культурне піднесення в Радянській Україні припинилося у 1932-1933 рр., і відоме як період "розстріляного відродження", коли розпочалось масове знищення талановитих діячів української літератури, мистецтва, науки. Саме тоді розпочалося тотальне підкорення всіх форм професійної культури ідеологічним та естетичним догмам соціалістичного реалізму, що мало трагічні наслідки

для духовного життя народу. Навіть талановиті радянські письменники, поети, художники, режисери, які дебютували в 30-х роках, змушені були орієнтуватися на пересічні ідеологічні стандарти та художні прийоми.

Прикладом може бути поезія Андрія Малишка(1912-1970 рр.), драматургія Олександра Корнійчука (1905-1972 рр.). Поезія А. Малишка багато в чому споріднена з народною поетичною творчістю, романтично піднесена, музикальна. Його вірші, покладені на музику Платоном Майбородою ("Київський вальс", "Пісня про рушник", "Стежина"), Олександром Білашем ("Цвітуть осінні тихі небеса"), отримали народне визнання. Проте в А.Малишка є

чимало кон'юнктурних творів. Упродовж 1935-1940 pp. він видав збірки: «Батьківщина» (1936), «Лірика», «З книги життя» (1938), «Народження синів» (1939), «Листи червоноармійця Опанаса Байди», «Березень», «Зоревідні», «Жайворонки» (усі — 1940).

У 30-х роках розпочався злет кар'єри драматурга, кінорежисера, партійного діяча Олександра Корнійчука. На Всесоюзному конкурсі у Москві 1933 р. його п'єса "Загибель ескадри" була відзначена премією. Успішно йшли в театрах спектаклі за його п'єсами "Платон Кречет" (1934,

друга редакція 1963 р.), "Правда" (1937 р.), "Богдан Хмельницький" (1939 р.), "Фронт" (1942 р.).

"В степах України" (1941, друга редакція 1963 р.), "Макар Діброва" (1948 р.), "Сторінка щоденника" (1964 р.), "Пам'ять серця" (1969 р.) тощо. Персонажі багатьох творів О.Корнійчука позначені виразною індивідуальністю, автор прагне до психологічного аналізу. Значення творчості О.Корнійчука в тогочасному культурному житті засвідчує те, що виконанням ролей у його п'єсах прославили себе актори А.Бучма, Ю.Шумський, Д.Мілютенко, Н.Ужвій, В.Добровольський, О.Ватула, М.Яковенко, О.Кусенко та ін.

Водночас драматургії О.Корнійчука притаманні соціальний схематизм, спрощеність життєвих ситуацій, відхилення від життєвої правди. Послідовне проведення "лінії партії", вірність принципам соціалістичного реалізму — все це сприяло не лише мистецькій, а й політичній кар'єрі драматурга, який був керівником Спілки письменників України (1946—1953 рр.), Головою Верховної Ради УРСР (1959—1972 рр.), лауреатом державних премій. Визнання О.Корнійчука комуністичними вождями не зробило його творчість правдивою, але надало саме його естетичноміфотворчим образам величезного впливу на повоєнну генерацію в Україні. У його творчості була закладена "естетична" основа "денаціоналізації" українського мистецтва та "класової" ворожості до мистецтва Західної Європи загалом.

Трагічно склалася доля О.Довженка (1894-1956 рр.) – одного з провідних діячів національного і світового кіномистецтва. О.Довженко змушений був багато в чому обмежити творчий пошук, коли після фільму "Земля" його розпочала переслідувати офіційна критика. До значних здобутків митця належать також фільми "Іван" (1932 р.), "Аероград" (1935 р.), "Щорс" (1939 р.). Він був також автором документально-публіцистичних фільмів, п'єс, автобіографічної повісті "Зачарована Десна" (1957 р.), кіноповісті "Повість полум'яних літ" (1944 — 1945 рр., екранізована в 1961 р. Ю.Солнцевою) тощо. Зокрема, нереалізованим залишився його намір екранізувати повість М.Гоголя "Тарас Бульба", сценарій до якої був написаний 1940 р.

Монопольний диктат соціалістичної бюрократії призвів до приниження і, врешті-решт, морального занепаду духовної культури в її різних формах: від літератури до образотворчого мистецтва, і від філософії до релігії. Офіційний, "салонний" соціалістичний реалізм орієнтувався на штучну ідею диференціації єдиної національної культури на культуру "соціалістичну, народну", з одного боку, та культуру "буржуазно-націоналістичну, реакційну" — з іншого.

Насильно привнесені ідеологічні постулати естетики соціалістичного реалізму, далекі від потреб розвитку української національної культури, мали, принаймні, два негативні наслідки: по-перше, сприяли формуванню кількох поколінь денаціоналізованих бездуховних конформістів; по-друге, призвели до поширення кон'юнктури в мистецтві, філософії, гуманітарних науках, фронтального

знищення національних шкіл у мистецтві тощо. Основний наслідок доби — фізичне і духовне знищення найяскравіших представників національної інтелігенції, насильна зміна генотипу народної культури, що має кваліфікуватися як геноцид українського народу.

Тенденція до денаціоналізації та дегуманізації культури в постсталінську добу продовжилась і логічно завершилась у масовій поп-культурі, зорієнтованій на міщанина, що за антинаціональною спрямованістю поєднувалась з ідеологією доби соціалістичного реалізму. Роз'єднати ці два явища важко. Вони співіснували тривалий час. Поп-культура поширювалась на рівні масової свідомості населення, соцреалізм — на офіційному. Проте в 70 —80-х роках ортодоксальний, заідеологізований соцреалізм здав позиції під тиском так званого арт-бізнесу, який виник на хвилі бездумного запобігання перед чужинською модою. Пошук власних національних творчих резервів відійшов на другий план, поступився місцем численним кліше та стереотипам комерційної спрямованості.

40.Боротьба за суверенітет та державну незалежність України в 1990 – 1991 рр.

У складі депутатів Верховної Ради УРСР ХІІ скликання (1990 – 1994 рр.) абсолютну більшість депутатів (239 осіб) були членами КПУ. Однак ідея національного відродження незалежності заявляла про себе все активніше й наполегливіше устами меншості – національно-демократичної частини депутатів. Партійно-державне керівництво республіки не могло протистояти цим настроям і пішло на крок, що суперечив політиці центру.

Велике моральне і політичне значення має організований 21 січня 1990 р. з нагоди річниці самостійності й соборності України "людський ланцюг", що пов'язав Kиїв–Львів–Iвано-Франківськ (взяло участь близько 3 млн. чоловік). У Львові, Києві та інших містах над будинками Рад піднімаються національні прапори.

Прийнята 16 липня 1990 р. Декларація про державний суверенітет України проголосила волю народу України самостійно вирішувати свою долю.

17 березня 1991 р. відбувся Всесоюзний референдум з питання збереження Радянського Союзу. В Україні під час проведення цього референдуму Верховна Рада запропонувала жителям республіки додаткове запитання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?»

Народ України відповів позитивно як на основне (70,2 % від тих, хто взяв участь у голосуванні), так і на додаткове запитання (80,2 %). Незважаючи на суперечливість результатів референдуму й опитування, було очевидно, що громадська думка в Україні схиляється в бік незалежності.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада Української РСР прийняла історичний документ – Акт проголошення незалежності України, в якому, зокрема, підкреслювалося: «Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави – України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України».

Тим самим було покладено край юридичному існуванню УРСР. На політичній карті світу з’явилася нова суверенна держава – Україна.

Акт проголошення незалежності України, день прийняття якого став національним святом держави, не був випадковим явищем. Прагнення до національного суверенітету випробувано віками. Право самовизначення — це право народу самому визначати свою долю.

Отже, Акт проголошення незалежності України — це документ великої історичної ваги, який, відновивши історичну справедливість, став закономірним наслідком процесу розвитку українського народу.

1 грудня 1991 р. відбулися Всеукраїнський референдум і ви бори Президента України. Народ України повинен був остаточно вирішити питання про існування своєї держави. 90 % учасників референдуму віддали свої голоси за незалежність, сподіваючись на краще життя в окремій українській державі. Слід відзначити, що за незалежність проголосували й представники неукраїнського населення: росіяни, євреї, білоруси, поляки та інші.

На президентських виборах з шести конкурентів найбільше голосів отримав Л. Кравчук (62%).

1 грудня 1991 р. Україна обирала першого Президента своєї самостійної держави.

41.Розбудова політичної та адміністративної системи незалежності України.

Створення незалежної Української держави починалося за дуже складних умов: необхідно було здійснити перехід від статусу союзної, з обмеженим суверенітетом до статусу повністю незалежної держави. Україна обрала мирний, еволюційний шлях державотворення, який передбачав реформування існуючих органів влади і створення нових, які відповідали б потребам незалежної держави. Здобувши незалежність, народ України розпочав активну діяльність по створенню своєї демократичної правової держави. Тому законом Верховної Ради УРСР від 17 вересня 1991 р. до Конституції були внесені зміни і доповнення, які мали на меті зміцнити державний суверенітет республіки. У тексті Конституції слова "Українська Радянська Соціалістична Республіка" і "Українська РСР" були змінені на споконвічну назву нашої держави — "Україна". В розділі Конституції про зовнішньополітичну діяльність і захист Вітчизни розвивалися положення про підвищення ролі України як рівноправного учасника міжнародних відносин.

Проголошення України незалежною державою обумовило настійну необхідність визначити правовий статус її населення. 8 жовтня 1991 р. прийнято Закон України «Про громадянство України». 1 листопада 1991 р. Верховна Рада України, виходячи з Декларації про державний суверенітет України, з Акта проголошення незалежності України, керуючись Загальною Декларацією прав людини, приймає Декларацію прав національностей України.

У 1991 році розпочалася розбудова України як суверенної і незалежної, соціальної, демократичної, правової держави. Цей складний процес триває і сьогодні, він супроводжується складними політичними та економічними явищами, розвитком та реформуванням майже всіх сфер суспільного життя. Незалежність України відкрила широкі можливості для створення власного демократичного державного апарату, без втручання в цей процес сторонніх сил, з усуненням залишків командно-адміністративної системи управління. Важливими кроками, які вже зроблено нашою молодою державою та які їй ще доведеться зробити, є удосконалення законодавства в усіх галузях права.

Взагалі, процес формування правової системи України умовно можна поділити на два етапи: попередній – до прийняття Конституції України (1990 – 1996 рр.); і сучасний – цілеспрямована розбудова правової системи відповідно до положень і вимог Конституції України.

Велику роль в розбудові Української правової держави повинна відіграти нова Конституція, яка була прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 p. Ця історична подія посідає одне з головних місць у новітній історії України, яка віднині міцно стоятиме на ґрунті демократії і парламентаризму на фундаменті власної Конституції.

залякування, шантажу, провокації, вивезення в Сибір і навіть вбивства, — здебільшого належного ефекту не давала.

На початку четвертої п'ятирічки (за даними фінансових і заготівельних органів) у семи західних областях (без Закарпатської) налічувалося 65 тис. так званих куркульських господарств. Вони становили 4,8% загальної кількості господарств і володіли 13,7% земельних угідь. Близько 3 тис. так званих куркульських дворів було на Закарпатті. Звичайно, це були міцні селянські господарства, які мали у своєму розпорядженні землю, пасовища, худобу, тяглову силу, сільськогосподарський реманент. Державні органи насамперед прагнули шляхом політичних та економічних обмежень зменшити розміри землеволодіння саме цих селянських господарств, їм були збільшені на 50% норми поставок сільськогосподарської продукції, на 1—3 місяці скорочені нормативні строки здачі, введено також підвищене оподаткування доходів господарств залежно від їх розмірів, для цієї категорії господарств скасовувалися всі пільги. Тисячі мирних жителів Західної України, переважно досвідчені і вмілі господарі, були виселені у Сибір, кинуті до сумнозвісного ГУЛАГу.

Наслідком цих заходів стала примусова колективізація. До середини 1950 р. вже налічувалося близько 7,2 тис. колгоспів, у які входили майже 93%, а до середини 1951 р. — понад 95% селянських господарств. Колективізація здійснювалася під суворим політичним контролем з боку партійних організацій і супроводжувалась збройною боротьбою з УПА. На початку 50-х років колективізацію у західних областях України було завершено.

Після закінчення радянсько-німецької війни діяльність УПА при сильній підтримці населення була спрямована на те, щоб перешкодити встановленню тоталітарного режиму в краї. Загони УПА контролювали значні території Західної України, зберігаючи високу боєздатність. "В УПА міцна дисципліна, добре поставлена виховна робота, добре налагоджене харчування і обмундирування,

— писав у звіті командир 48-ї дивізії генерал Князєв. — Частинам дивізії довелось мати справу з добре організованими і озброєними куренями, сотнями, четами".

Проте сталінське керівництво на той час вже мало змогу організувати широкі винищувальні акції проти УПА: у Західній Україні було зосереджено величезну кількість регулярної армії, утворені Львівський і Прикарпатський військові округи. У всіх районних центрах були розміщені військові частини, із військ МВС і НКВС створювалися сильні гарнізони, з місцевих жителів формувалися винищувальні батальйони (так звані яструбки), до яких включалися навіть недавні вояки УПА. Всюди була запроваджена комендантська година, проведений перепис населення. Головним методом боротьби з УПА і підпіллям ОУН були жорстокі репресії.

Протягом 1945 р. загони УПА втратили 9 тис. вбитими і близько 24 тис. полоненими. Незважаючи на втрати у живій силі, вивіз до Сибіру членів сімей українських патріотів, спротив УПА радянській владі не спадав. Тільки 1945 р. на Львівщині повстанці провели понад 3 тис. збройних акцій, внаслідок яких було вбито близько 5 тис. енкаведистів, бійців винищувальних батальйонів, партійних, комсомольських і радянських функціонерів. Загалом у ході збройних акцій УПА і підпілля ОУН, що були спрямовані передусім на репресивний апарат радянської влади — проти військ НКВС, загинуло близько ЗО тис. громадян і до 20 тис. військовослужбовців, міліціонерів, прикордонників.

Протягом 1944—1945 рр. уряд УРСР декілька разів звертався до повстанців з вимогою скласти зброю, обіцяючи повну безпеку й амністію. Зазнаючи значних втрат, УПА спробувало пристосуватися до наростаючого наступу радянських військ. Великі з'єднання були поділені на малі рухливіші загони.

Наприкінці 1946 р. командуючий УПА генерал Р.Шухевич отримав від Української Головної Визвольної Ради (утворена влітку 1944 р. і була політичним центром національно-визвольних змагань) директиву про докорінну реорганізацію повстанчої армії. У зв'язку з тим що надії на американо-радянську війну не виправдалися, частина армії демобілізувалася, частина була відправлена на Захід, а для роботи в підпіллі залишилися найбільш стійкі і морально витривалі. "Починаючи з 1946 року, — писав один із ідеологів ОУН-УПА П.Полтава, — український визвольний рух в СРСР почав переходити від форм широкої повстанської боротьби до форм боротьби глибоко підпільної..." Однак значні втрати серед підпілля ОУН позначилися на її роботі.

У 1948 р. командування знову провело реорганізацію УПА, створивши самостійні відділи чисельністю по 10—15 бійців. Збройні акції не припинялися, але кількість їх зменшувалася. Якщо 1947 р. їх було 2068, в результаті яких було знищено 4404 чол., то 1948 р. — 1387, в ході яких знищено 910 і втрачено 347 осіб.

На кінець 40-х років загони УПА і підпілля ОУН зосередили свої сили на пропагандистській роботі та саботажі. Умови діяльності УПА-ОУН ставали неймовірно складними. Велика кількість бійців і старшин загинули в ті роки. 5 березня 1950 р. у с. Білогорща під Львовом у сутичці з енкавидистами загинув командуючий УПА Роман Шухевич (генерал Тарас Чупринка). Його замінив полковник Василь Кук (Коваль). Але боротьба пішла вже на спад.

У червні 1950 р. конференція ОУН прийняла рішення, відповідно з яким була здійснена децентралізація УПА і керівництва рухом опору. Окремі збройні відділи підпілля у краї діяли ще до середини 50-х років. Повстанці, які перебралися на Захід, заснували на еміграції закордонні частини ОУН.

Методи боротьби:

Військові операції. Проведення масових мобілізацій до лав Радянської армії, що підривало соціальну базу повстанського руху

Облави і арешти тих, хто підозрювався у співробітництві з повстанцями

Арешт і депортація у східні райони СРСР підозрілих у зв'язках з повстанцями, членів їхніх сімей і близьких. Акції тривали до 1949 р. Загалом було депортовано понад 200 тис. осіб

Агітація, пропаганда, ідеологічний тиск на мирне населення

Дія перевдягнутих у повстанців загонів НКВС, які влаштовували терор над місцевим населенням

Створення загонів самооборони

Здійснення політики радянізації

Амністія учасникам повстанського руху (першу було оголошено у травні 1945 р. Амністовано 41 тис. повстанців, дезертирів і тих, хто ховався від призову до Радянської армії. Із них 17 тис. осіб було заарештовано. До 1949 р. було об'явлено ще чотири амністії, але вони вже не мали такого успіху)

У боротьбі з УПА загинуло 30 тис. цивільних (партійні, державні функціонери, голови колгоспів, керівники підприємств, учителі, лікарі тощо), понад 25 тис. військових, міліціонерів, прикордонників

Операція „Вісла”.

Військова діяльність ОУН-УПА поширювалась і на польську територію - Холмщину, Лемківщину, де повстанці захищали українське населення від терору польської комуністичної адміністрації. Проти них воювали польські дивізії. 12 березня 1947 р. в бою з загоном УПА загинув заступник міністра оборони Польщі Кароль Сверчевський, але повстанці були розбиті і припинили опір. 29 березня 1947 р. польський уряд прийняв антигуманне рішення провести операцію "Вісла" - насильно депортувати українське населення з рідних земель на північ і захід Польщі з обов'язковим розпорошенням серед польського населення. Кривава операція "Вісла" тривала з квітня до серпня 1947 р. і охопила понад 140 тис. чол. Значна частина депортованих загинула під час переселення, а в тюрмах і концтаборі Явожно, Таким чином, поляки нарешті розв'язали "українську проблему", що стояла протягом століть.

43.. Політизація укр.. Нац.. Руху в 90-х рр.. Хіх ст.. «Братство тарасівців».

У 90-х роках XIX ст. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку. Саме там, значно раніше ніж в підросійській Україні, на ґрунті діючих суспільнополітичних течій почалася політизація українського національного руху, створення перших політичних партій, формування їхніх програм, ідеї самостійної України. Національна ідея виходить за межі інтелігентського середовища і проникає в широкі маси. Це створює умови для формування масового політичного руху з сильним національним забарвленням. Першою такою партією стала заснована 1890 р. в Галичині Русько-українська радикальна партія (РУРП) на чолі з І. Франком та М. Павликом. У своїй діяльності радикали прагнули поєднати соціалізм з українськими національними проблемами, захистом інтересів селян та національних інтересів українців Галичини. Згодом було створено нові партії: Українську національно-демократичну партію — УНДП (1899 p.), Українську соціал-демократичну партію — УСДП (1899 р.) і Католицький русько-народний союз (1896 р), перетворений у 1911 р. на Християнсько-суспільну партію. Діяльність цих партій сприяла пожвавленню суспільно-політичного життя галицьких українців, впливала на подальший розвиток національного руху. Національно свідомі народні маси поступово стають реальною основою руху. Москвофільство втрачає зрештою свої колишні позиції. Остаточно стає на шлях національного руху греко-католицьке духовенство на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким. Створення політичних організацій та перших українських партій на східноукраїнських землях розпочалося значно пізніше. Влітку 1891 р. на могилі Т. Шевченка в Каневі група національно свідомих студентів утворила таємне товариство "Братство тарасівців", ідеологами якого були Іван Липа, Борис Грінченко та Михайло Коцюбинський, Члени товариства вимагали широкої автономії України, захисту соціальних та культурних прав її народу, критикували старше покоління українофілів за аполітичність і культурну обмеженість. До засновників Тарасівців належали: Віталій Боровик, Борис Грінченко, Іван Липа, Микола Міхновський, Володимир Шемет. Крім культурної діяльності (поширення української мови в родині, установах, школах, навчання дітей української грамоти, доповідей, культивування ідей Шевченка), Тарасівці висунули політичні постулати визволення української нації з-під російського панування, повної автономії для всіх народів Російської Імперії та соціальної справедливості. У містечку Глинську поблизу Ромен, де працювали студенти, наприкінці літа 1891 року була закладена програма Братства тарасівців. Серед основних положень були такі: самостійна суверенна Україна: соборна й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпат до Кавказ, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана і хама, в будучому без класової боротьби; федеративна всередині: цебто федерація Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані й Галичини; на чолі держави гетьман як президент і сейм; мета держави — передусім і над усе удержавлення поверхні і надр землі, грубого промислу й гуртового гандлю, трудова повинність, загальна державна асекурація, загальна безплатна й обов'язкова школа; свобода віри, відокремлення церкви від держави, національна армія; боротьба з імперіалізмом, боротьба зі свавільними утисками; Україна для українців, себто, що визнають себе українцями; культура нації і своя наука, своя краса, свій розум, своя правда, своя воля, свій Бог; не ми будемо, коли Вкраїні волі й долі не здобудемо. Ідеологічні основи Тарасівців виготував І. Липа (проголошені у Харкові на Шевченківських поминках у лютому 1893); дещо доповнені, вони були анонімно надруковані в журналі «Правда» (квітень 1893) під назвою «Profession de foi молодих українців». Ідеї Тарасівців були пропаґовані Вартовим (Б. Грінченком) у «Листах з Наддніпрянської України» та М. Коцюбинським у казці-алегорії «Хо». Тарасівці діяли до 1898. Під впливом ідей Тарасівців «Стара Громада» перетворилася 1897 на більш політичну Загальну Українську Безпартійну Демократичну Організацію, а молодше покоління в 1900 створило РУП.

44. Особливості сусп політ життя в україні наприк Хх.

На рубежі XX – XXI століть Україна стала одним з основних європейських суб’єктів політичних випробувань та перетворень. Події кінця 80 – початку 90-х зумовили творення нового державного устрою в Україні, перехід від політики соціалістичного спрямування до демократичного громадянського суспільства, від планової соціально-економічної системи до ринкової економіки.

Загалом соціально-політичне становище в Україні характеризують як відносно спокійне, зі збереженням значного рівня соціальної та політичної напруженості. Серед політичних причин такого становища — нерозвиненість політичних та організаційних структур, відсутність впливових, авторитетних політичних партій; низький рівень політичної культури суб´єктів політики; довготривале нежиттєздатне поєднання елементів парламентської республіки, президентського правління і радянської влади; невизначеність принципів відносин між законодавчою, виконавчою та

судовою гілками влади; низький рівень концептуального обґрунтування ідеї державності України та вкорінення її у свідомості населення.

Зі становленням державності в Україні виникли передумови динамічного розвитку суспільства, самореалізації людини, але проблематичним є створення належних умов для такої реалізації. Саме їх покликана створювати політика, поступово інтегруючи політичні відносини в соціальні, спираючись на ґрунтовні наукові досягнення. Оновлення українського суспільства потребує оновлення політичної свідомості, формування нової політичної — демократичної за характером — культури, що передбачає: заповнення політико-культурного вакууму в свідомості людей; перехід від класових, національних, корпоративних цінностей до загальнолюдських; зростання ролі особистості; створення людині можливостей для реалізації своїх здібностей.

Суспільно-політичній практиці відомі різні моделі переходу від авторитаризму до демократії. В Україні, за твердженням політологів, простежується «транзитний» варіант демократизації, за якого існує кілька можливих напрямів її втілення: ліберальний, популістський, номенклатурний, націоналістичний, а також їхні поєднання.

Процес набуття Україною ознак постіндустріаль-ного (інформаційного) суспільства, якому властиве поряд із суспільно-політичним культурно-ціннісне забарвлення. Помітніше його риси виявляються в розвинутих західних суспільствах, деякі з них простежуються і в Україні, яка активно намагається інтегруватися в Європу.

На зламі XX—XXI ст. політична консолідація демократії в Україні окреслила такі завдання: адаптація суспільства до нового політичного механізму; забезпечення взаємної лояльності влади й опозиції; легітимація правлячого режиму масовою свідомістю, подолання розриву між владою і народом; забезпечення ефективності функціонування державного управління.

Вибори президента і Парламенту

Помаранчева революція. Юлю Тимошенко посадили за махінації з газом повязані з росією.

Янукович втікРеволюція Гідності. Президент Петро Порошенко. Анексія Криму.Війна на Донбасі.

Теперішній президентбувший комік Володимир Зеленський.????

45. Основні напрямки зовнішньої політики України в умовах незалежності.

Із проголошенням незалежності Україна почала брати активну участь у міжнародних відносинах як повноправний суб'єкт міжнародного права. Основні принципи зовнішньої політики України визначені в Декларації про державний суверенітет України (1990), ухвалених Верховною Радою «Основних напрямках зовнішньої політики України» (1993), в Конституції України (1996).

Одним з основних напрямків зовнішньої політики України є підтримання дружніх взаємовигідних зв'язків з країнами СНД. Основним питанням щодо цього є забезпечення України енергоносіями з Росії та створення зони вільної торгівлі в межах СНД; спрощення режиму перетинання україноросійського кордону тощо. 2003 р. Президент України Л. Кучма обраний головою на саммітах СНД. У вересні 2003 р. Україна разом із Росією та деякими іншими країнами СНД підписала угоду про Єдиний економічний простір (ЄЕП), де провідну роль відіграла Москва. Цей договір передбачає створення наддержавних органів, що суперечить Конституції України. Проте вже у жовтні претензії росіян на острів Тузлу у Керченській протоці загальмували процес входження України до ЄЕП. Цей конфлікт ще не вичерпаний і його розв'язання — процес тривалого часу.

Західна політика України пов'язана з прагненням інтегруватись у європейські структури і зокрема з входженням у Європейський союз (у віддаленій перспективі). Але цьому заважають економічне становище держави та суспільно-політична ситуація в ній, які не задовольняють європейським вимогам (зокрема стан демократії в Україні). Тому Україна мусить задовольнятися певними двосторонніми угодами з високорозвиненими країнами з певних питань економічного та політичного співробітництва.