новая папка / ІКУ екзамен

Території усіх республік, що увійшли до Союзу, свого часу були об’єднані в межах Російської імперії. Між ними існували тісні економічні зв’язки, спеціалізація економічних районів, своєрідний розподіл праці.

Значну роль у зміцненні та посиленні об’єднавчої тенденції відігравало те, що всі республіки мали однакову політичну структуру, яка характеризувалася монопартійністю. Реальна влада на місцях належала єдиній більшовицькій партії, керованій московським ЦК. Процесі входження УСРР до складу Союзу РСР, можна поділити на кілька етапів.

І етап (червень 1919 – грудень 1920 р.) – утворення „воєнно-політичного союзу” радянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави. У червні 1919 р. ВЦВК прийняв постанову „Про воєнний союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви і Білорусії”.

II етап (грудень 1920 – грудень 1922 р.) – формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету. 28 грудня 1920 р. представники Росії – Ленін і Чичерін та представник України Раковський підписали угоду про воєнний і господарський союз між двома державами. І хоча формально проголошувалися незалежність і суверенітет обох держав, взятий на централізацію курс, особливо в 1921–1922 рр., посилювався.

III етап (грудень 1922 – травень 1925 р.) – утворення СРСР, втрата Україною незалежності. ЗО грудня 1922 р. І з’їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік – РСФРР, УСРР, БСРР(Білорусь), ЗСФРР(Закавказзя).

X. Раковський наполягав на необхідності реальних гарантій рівноправності та суверенності республік у межах СРСР. Цю позицію X. Раковський при підтримці Бухаріна обстоював на XII з’їзді РКП(б) (квітень 1923 р.). На жаль, делегати з’їзду його не підтримали, а в липні цього ж року Раковського було звільнено з посади Голови Раднаркому України.

У цей період процес ліквідації суверенітету України вступає у свою завершальну фазу. 26 січня 1924 р. відбувся II з’їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв’язок, планування господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавче закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу.

Отже, остаточна ліквідація державного суверенітету України відбулася не в момент утворення СРСР (грудень 1922), а дещо пізніше і пов’язана головним чином з прийняттям нового тексту Конституції УСРР. Залишалось визнання територіальної цілісності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав компактно проживаючим національним меншинам та ін.

31.Політика українізації, культурне піднесення.

Політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні в 1920-ті рр,, отримала назву українізації або коренізації. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу: висування українців на керівні посади, запровадження української мови в державних та культурних установах, пресі, навчальних закладах, розвиток національної за формою і радянської за змістом культури, створення

відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні. Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром межах.

Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 1920-ті pp. керували. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник.

Наслідки політики українізації (коренізації)

•У 1930 р. зросла кількість шкіл з українською мовою навчання, на українську мову було переведено 3/4 діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90 % газет і більше половини книжок і журналів.

•Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі, зокрема М. Грушевський.

•Відбувався бурхливий розвиток української культури: видавалося вел. Кількість літературнохудожніх альманахів, журналів, виникли численні літературно-художні об'єднання, працювали проф.. театри.

Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М. Хвильовий, Г. Косинка, М. Рильський, В. Сосюра, О. Довженко та ін.

Поступово політика українізації почала виходити за дозволені центром межі. Зростав прошарок української інтелігенції. Українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Основними ідеологами українського національного комунізму були М. Хвильовий. 0. Шумський, М. Волобуєв.

Згодом «хвильовізм», «шумськізм» і «волобуєвщина» були оголошені проявом «буржуазного націоналізму», небезпечним «націоналістичним ухилом». Від кінця 1920-х pp. політика українізації поступово згортається.

32. Соціалістична індустріалізація України.

Відмова від нової економічної політики означала серйозний поворот у внутрішній політиці більшовиків. Вони обирають курс на „прискорене соціалістичне будівництво”, і саме політика „соціалістичної індустріалізації” мала принести успіх сталінському курсу „великого перелому”. Курс на індустріалізацію визначив XV з’їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.), затвердивши директиви першого п’ятирічного плану розвитку господарства на 1928/29 – 1932/33 роки. XI з’їзд більшовиків України, що проходив під знаком повної підтримки сталінського курсу на форсовану індустріалізацію, схвалив оптимальний варіант п’ятирічного плану для України.

Україна визначалась як основний плацдарм здійснення індустріалізації в СРСР. Тому Україна отримала 20 % усіх капіталовкладень СРСР.

Правляча партія і уряд закликали народ напружити усі сили задля великої мети. Український народ проявляв величезний ентузіазм, самовідданість і самопожертву у розбудові народного господарства. Основою цього ентузіазму було те, що люди втомились від важкого життя і, бачачи результати своєї праці (зростали нові заводи і фабрики, електростанції, прокладалися дороги, збільшувався випуск різноманітних товарів) вірили у світле майбутнє, хоча б для своїх дітей.

Ставилося за мету забезпечити переважаючий і першочерговий розвиток галузей групи А (паливної, енергетичної, хімічної, машинобудівної та ін.). Це дало б змогу перетворити СРСР на могутню індустріальну державу з великим військово-промисловим потенціалом.

Експлуатувалися щирий ентузіазм трудящих, їхня довіра до влади, віра у „світле майбутнє”. У досягненні високої продуктивності праці використовувались й інші методи, залежно від специфіки

галузі: вдосконалення поділу праці (вуглевидобувна промисловість, машинобудування), поліпшення організації робочих місць (легка промисловість, машинобудування), інтенсифікація роботи машин і агрегатів (машинобудування, залізничний транспорт, текстильна промисловість), інтенсифікація технологічних процесів (чорна металургія) і т. п.

У роки індустріалізації було запроваджено величезну кількість машин, агрегатів, механізмів, що викликало необхідність істотного підвищення освіти і перш за все технічної грамотності кадрів, масового оволодіння новою технікою, різноманітними професіями, технологічними процесами. Що стосується технічної політики, то вона полягала у створенні підприємств-монополістів, продукція яких призначалася для потреб великих регіонів, зокрема Центральної Росії. Були збудовані „Запоріжсталь”, „Азовсталь”, Дніпрогес, Краматорський машинобудівний, Харківський тракторний заводи тощо. З середини 30-х років дедалі чіткіше виявлявся курс на мілітаризацію народного господарства, створення могутнього військово-промислового комплексу. Змінилося співвідношення між промисловістю та сільським господарством у загальній структурі економіки. Різко скоротилися усі види приватного підприємництва. Ліквідувалися іноземні концесії. Утверджувалася планова адміністративно-командна система, котра через кілька десятків років вичерпає себе і зазнає краху.

Поряд з цим , індустріалізація мала і позитивні наслідки:

–у 1940 р. рівень промислового виробництва збільшився;

–за обсягом виробництва важкої промисловості Україна випередила ряд розвинутих європейських країн;

–Україна із аграрної країни перетворилася в індустріально – аграрну. Було ліквідовано безробіття, з’явилися тисячі нових робочих місць.

33. Колективізація сільського господарства. Голодомор 1932-1933рр.

Складовою сталінського курсу була так звана соціалістична колективізація сільського господарства. Цей напрям був визначений у 1927 р. на XV з’їзді Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) (ВКП(б)). Єдиною формою організації виробництва на селі мали стати колгоспи й радгоспи. Все це мало здійснитися за три-чотири роки. Тих, хто виступив проти „лінії партії”, оголосили „ворогами народу” і репресували. У 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було зазначено, що Україна повинна в найкоротший термін упровадити колективізацію, показуючи приклад іншим республікам СРСР. І вона почала показувати такий приклад. В Україні зросла кількість суцільно колективізованих районів. Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Забираючи майже все, селян силоміць заганяли до колгоспів, а незгодних репресували. Аби забезпечити високі темпи колективізації, більшовики направили до українського села вел. Кількість робітників. В 1932 р., запровадивши паспортну систему в містах, влада фактично прикріпила селян до колгоспної землі, зробила їх державними кріпаками.

Отже, в результаті „соціалістичної колективізації” радянська влада досягла багатьох цілей. Заможне і здатне до продуктивної праці селянство було винищено. Інша частина селян, насамперед найбідніших, була загнана до колгоспів, унаслідок чого сталося розселянювання українських хліборобів. Через масові репресії значною мірою був підірваний генофонд українського народу в цілому і українського селянства зокрема. Усе це негативно вплинуло на створення високопродуктивного сільського господарства і піднесення життєвого рівня населення.

У1932–1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на собі, один з найтрагічніших результатів колективізації – голодомор. Голодомо́р 1932–1933 років — масовий, навмисно зорганізований радянською владою голод 1932–1933 років, що призвів до багатомільйонних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР (землі сучасної України за винятком семи західних областей, Криму і Південної Бессарабії, які тоді не входили до УСРР) та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян. Плани хлібозаготівель ніколи не були економічно обґрунтованими. В українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними силами утримували машинно-тракторні станції і продукції для достатньої оплати праці хліборобів у них уже не залишалося.

У1931 р. майже третина урожаю була втрачена під час жнив. Плани хлібозаготівель, однак, залишилися без змін. У 1932 р. площа посівів в Україні зменшилась на одну п’яту. План же хлібозаготівель був піднятий. В 1932 р. була прийнята постанова „Про охорону соціалістичної власності”, згідно з якою за „присвоєння” навіть жмені зерна з колгоспного поля селяни каралися розстрілом або концтабором. У республіці почався голод. У березні 1933 р. ним було охоплено четвертину районів. Однак навіть за цих умов значна кількість зерна йшла на експорт. Центральна влада спромоглася виділити Україні лише 3 млн. пудів хліба. Втрати України становили 3,5–5 млн. чоловік. Цей голодомор був безсумнівно штучним і класифікується як радянсько-більшовицький геноцид проти українського народу.

Однак, незважаючи на такі великі жертви, які заплатив наш народ за соціалістичну індустралізацію і колективізацію, ефективність господарювання залишалась низькою, велась в основному екстенсивними методами, добробут народу зростав дуже повільно.

34.Політичні репресії в Україні в 2-ій половині 20-30-х рр.. Хх ст.

Невід’ємною частиною тоталітарної системи влади був репресивний апарат, який повинен був тримати суспільні процеси під жорстким контролем, знищуючи будь будь – які прояви інакомислення. Органи Державне політичне управління-Народний комісаріат внутрішніх справ (ДПУ – НКВС) розгорнули масові репресії проти всіх прошарків населення.

Початок масового вишуковування „ворогів народу” поклав сфабрикований ДПУ “шахтинський процес” 1928 р., на якому група інженерів Донбасу була репресована за вигаданими звинувачуваннями в шкідництві. Починаючи з 1929 р. масові репресії трьома хвилями прокотилися по Україні.

Перша – 1929–1931 рр.: примусова колективізація і розкуркулення, процес „Спілки Визволення України (СВУ)” , ліквідація Українська автокефальна православна церква (УАПЦ).

Друга – 1932–1934 рр.: штучний голод, постишевський терор (проти інтелігенції та партпрацівників).

Третя – 1936–1938 рр.: так званий „великий терор”, в центрі якого були репресії проти військових.

У вересні 1929 р. відбулися арешти визначних діячів української науки, культури, релігії – як членів вигаданої Об'єднане державне політичне управління (ОДПУ) „Спілки визволення України”. У 1930 р. відбувся процес над „керівниками” Союз визволення України (СВУ). Серед них –С. Єфремов, М. Івченко, Л. Старицька-Черняхівська та ін. В 1931 р. відбувся ще один процес – так званого

„Українського національного центру”, за яким були репрес. 50 представників укр.. інтелігенції, в тому числі М. Грушевський, М. Яворський та ін. За фальшивими звинуваченнями були засуджені та розстріляні Г. Косинка, К. Буревій, Д. Фальківський, О. Близько, І. Крушельницький та багато інших українських поетів та письменників. Репресії не обминули й театр. У 1933 р. було заарештовано видатного режисера Л. Курбаса, а організований ним театр „Березіль” – закрито. У грудні 1934 р. у справі так званого „Українського центру білогвардійців-терористів” було засуджено до розстрілу представників української інтелігенції. Протягом 1933 р. жертвами репресій стали І. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник та багато інших. У цілому за ці роки Україна втратила близько 500 талановитих письменників. Влада стояла на заваді творчості таких видатних кінорежисерів, як О. Довженко, І. Кавалерідзе, І. Савченко, та ін. У 30-х роках О. Довженко не з власної волі вимушений був залишити Україну і переїхати до Москви. Непоправних втрат зазнали військові кадри. Репресіям піддавалися не лише інтелігенція, керівники, партпрацівники і військові, але й рядові робітники та колгоспники.

Отже, в 30-ті роки терор був тотальним, охоплював усі верстви населення. У суспільстві поширилися доноси, взаємна підозра, пошуки „ворогів народу”. Головним наслідком масових репресій було фізичне винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації і тотальне розтління тих, кого терор не зачепив. Шляхом репресій відбулося остаточне утвердження сталінського тоталітарного режиму в СРСР і в Україні зокрема.

35.Українські землі в роки Другої світової війни.

Як і для всіх народів, причетних до цієї війни, для українського народу вона була Другою світовою війною - з вересня 1939 до вересня 1945 рр. Адже західноукраїнські землі опинилися у вирі подій Другої світової війни з перших її днів; з іншого боку, українці брали безпосередньо участь у розгромі мілітаристської Японії, капітуляція якої означала завершення Другої світової війни. З нападом Німеччини на Радянський Союз для українського народу, як і для всього радянського народу, розпочалася Велика Вітчизняна війна (червень 1941 -травень 1945 рр.). Аргументи, що у тій війні українці захищали не свою державу Україну, а Радянський Союз, тоталітарний сталінський режим, є неправомірними ні з правового, ні з морального погляду, отже й не можуть заперечувати характер названої війни як Вітчизняної. Переважна більшість українців воювала не за більшовицько-сталінський режим, а проти німецько-фашистських загарбників, поневолювачів Батьківщини. 1 вересня 1939 р. нападом гітлерівської Німеччини на Польщу розпочалася Друга світова війна. Саме тоді, коли польські сили були майже розгромлені німецькими військами, Радянський Союз завдав удару Польщі зі сходу. 17 вересня війська сформованого спеціально для цього Українського фронту перейшли радянсько-польський кордон і майже без опору почали просуватися вглиб Східної Галичини. За кілька днів вона була окупована Червоною армією. Це робилося під приводом того, щоб врятувати «братів-українців» від безладдя, яке могло розпочатися з падінням Польщі. Така ж сама доля спіткала й українські землі у складі Румунії. У червні 1940 р. уряд СРСР висунув перед Румунією вимогу очистити від її військ Бессарабію та Північну Буковину, де проживало переважно українське населення. Не маючи підтримки Німеччини, румунський уряд вивів свої війська із зазначених в ультиматумі земель, які також були приєднані до Радянського Союзу. Для легітимізації радянського режиму у Східній Галичині 22 жовтня 1939 р. під контролем нової влади були проведені вибори в Народні Збори за безальтернативним списком кандидатів. У кінці жовтня Народні Збори ухвалили рішення про «возз'єднання» Східної Галичини з Українською РСР. Законодавче закріплення нових територій, приєднаних за рахунок Румунії, відбулося шляхом створення нової союзної республіки — Молдавської РСР та входження Південної Буковини і Придунав'я до складу Української РСР. Сучасна українська історіографія подає таку періодизацію участі України у Другій світовій

війні:1) 1 вересня 1939 р. — 22 червня 1941 р. (від нападу Німеччини на Польщу до агресії проти

СРСР); 2) 22 червня 1941 р. — листопад 1942 р. (від нападу Німеччини та її союзників на СРСР, часу, коли в Західній Україні сформовано національні збройні сили, до наступу під Сталінградом); 3) грудень 1942 р. — жовтень 1944 р. (бої за визволення українських земель від окупантів). На світанку 22 червня 1941 р. після сигналу “Дортмунд” танкові й моторизовані частини фашистської армії розпочали наступ одночасно у трьох напрямках: Ленінградському –– “Північ”, Московському –– “Центр”, і Київському –– “Південь”. Почалася німецько-радянська війна, яка тривала 1418 днів і ночей. Український напрям, за планом “Барбаросса” (21 липня 1940 р.), був одним із найголовніших розглядався як одна з основних цілей завойовницької політики фашизму. Гітлерівське керівництво мало мету якомога швидше оволодіти ресурсами України, аби послабити військово-промисловий потенціал СРСР і створити гідний плацдарм для подальшого розгортання воєнних дій та перемоги над Радянським Союзом. В Україну вдерлися 57 дивізій і 13 корпусів групи армії «Південь» під командуванням фельдмаршала Карла фон Рундштейна. Їм протистояли 80 дивізій Київського особливого та Одеського військових округів, перетворених з початком війни на Південно-Західний на Південний фронти. Припущення Сталіна про те, що саме Південний Захід буде метою головного удару німецької армії не виправдалось першого і найтяжчого удару німецька армія завдала на центральному напрямку. Група армій «Південь» мала завдання протягом короткого часу завдати головного удару на Київському напрямку, захопити переправи, створити сприятливі умови для наступу вглиб території України, заволодіти нею. Для керівництва бойовими діями радянських військ в Україні був утворений Південно-Західний напрям під командуванням маршала С. Будьонного. Членом його Військової Ради було призначено першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова. В Україні, як і в інших регіонах СРСР, було оголошено надзвичайний стан та мобілізацію військовозобов'язаних. Маючи значну перевагу в живій силі й техніці, значні потужні угруповання німців глибоко вклинилися на територію СРСР. Наприкінці третього тижня кровопролитних боїв вони просунулись від 350 до 600 км, захопивши і значну частину України. Основні битви початкового періоду війни на території України: 23 – 29 червня 1941 р. – танкова битва в районі Луцьк – Броди – Рівне – Дубно. 11 липня – 19 вересня 1941 – оборона Києва. Зірвано плани німців щодо швидкого заволодіння Києвом. Командувач обороною

– генерал М. Кирпонос. 5 серпня – 16 жовтня 1941 – оборона Одеси. 30 жовтня 1941 – 4 липня 1942 – оборона Севастополя. 22 липня 1942 – остаточне загарбання України, встановлення окупаційного режиму. Поразки в Україні та в Криму (здача Керчі у травні та Севастополя в липні 1942 р.) започаткували нові невдачі радянських військ. Наприкінці червня 1942 р. німецькі армії розгорнули наступ на півдні й завдали нищівних ударів військам Південно-Західного та Південного фронтів. Незважаючи на відчайдушні зусилля радянських військ, 22 липня 1942 р. Червона армія залишила м. Свердловськ Луганської області. Відтоді вся Україна була окупована ворогом.

Причини поразки радянських військ: а) стратегія Москви була розрахована на наступальну війну; б) переконаність Сталіна в тому, що до перемоги над Англією Німеччина не нападе на СРСР; в) втрата Червоною Армією кращих офіцерів під час репресій в 1937 – 1938 рр.; г) неукріплені західні кордони; недоліки і помилки у розміщення військ.

1940 р. – Німеччина розробила план «Ост», який передбачав знищення слов’янських народів, германізацію території Польщі, Прибалтики, Білорусії, України, європейської частини Росії.

Окупувавши Україну, гітлерівці встановили на її території режим кривавого терору. Згідно зі своїми цілями вони поділили Україну на окремі адміністративні одиниці. Складові «нового порядку»: Україну поділено на чотири окупаційні зони; створені каральні органи та допоміжна адміністрація з осіб, які співпрацювали з німцями; масове знищення людей (комуністів, євреїв, циган, слов’ян) в канстаборах та гетто; економічне пограбування України; примусова праця населення, вивезення робочої сили до Німеччини.

Розчленування території України: 1) передача Румунії Чернівецької та Ізмаїльської обл.; створення губернаторства Трансністрія у складі Румунії (Одещина, пд. Р-н. Вінниччини та зх. Р-н.

Миколаївщини); 2) створення дистрикту Галичина ( Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська обл. у складі Польського генерал-губернаторства); 3) передача воєнній адміністрації Чернігівщини, Сумщини, Харківщини, Донбасу як прифронтових обл.; 4) створення рейхскомісаріату «Україна» з центром у Рівному (Дніпропетровщина, Миколаївщина, Київ, Житомир, Рівне. Рейхкомісар України – Е. Кох).

Режим воєнного стану Запроваджений сталінським керівництвом у ряді районів СРСР. Мета – утримати країну під контролем. Складові: надання військовій владі надзвичайних повноважень, створення воєнних трибуналів, арешти підозрілих осіб, знищення в’язнив.

Мобілізаційні заходи 1941 р. 30 червня 1941 р. – створення Державного комітету оборони (ДКО), що перебрав на себе всю повноту влади в СРСР. Заходи мобілізації: мобілізація до армії і флоту 2 млн. чол., на будівництво оборонних споруд – 2 млн. чол., створення з добровольців загонів народного ополчення, здійснення перебудови народного господарства на воєнний лад; подовження тривалості робочого дня, скасування відпусток, запровадження понаднормових робіт, переведення заводів на випуск воєнної продукції. Евакуації – вивезення з районів, яким загрожувала окупація, промислового обладнання, сировини, майна (зерна, худоби, техніки) колгоспів, мирного населення, працівників промисловості, селян до середньоазіатських республік і східних областей РРФСР. Розглядаючи питання про рух Опору на окупованій фашистами території України, необхідно врахувати ту обставину, що в ньому паралельно існували дві незалежних течії: перша –– радянські партизани і підпільники, друга –– формування створені українськими націоналістами. Їх стратегічні і тактичні цілі не тільки не збігалися, але й були відверто ворожими відносно один одного.

Основні течії руху опору в Україні

Комуністична – мала на меті визволення від фашистських загарбників, відновлення радянської влади. Організаційне оформлення – створення партизанських з’єднань та загонів (С. Ковпака і С. Руднєва на Сумщині, О. Федорова на Чернігівщині, О.Сабурова на Сумщині та Брянщині). У червні 1942 р. створено Український штаб партизанського руху під керівництвом Т. Строкача. У населених пунктах створювались підпільні організації. Діяльність партизанських загонів та груп підпільників:

рейди по тилах ворога, підрив мостів, залізниць, знищення ворога та його посібників з мирного населення, інформування населення про події на фронті, саботаж на підприємствах, проведення партизанами операцій «Рейкова війна» та «Концерт» (1943).

Націоналістична – мала на меті визволення від фашистських загарбників, відновлення Української держави, створення національного демократичного уряду. Організаційне оформлення: 14 жовтня 1942 р. – створення Української повстанської армії (УПА), командири – К. Савур, Р. Шухевич; ОУН(М) під проводом А. Мельника виступала за співпрацю з Німеччиною; ОУН(Б) під проводом С. Бандери боролася проти окупантів і Червоної армії.

30 червня 1941 р. ОУН(Б) проголосила у Львові «Акт відновлення Української держави», створила уряд на чолі з Я. Стецько-Карабовичем. Німецька влада Акт не визнала, заарештувала членів українського уряду. Гітлерівці ув’язнили близько 300 членів ОУН(Б) та ОУН(М). Серед страчених у Бабиному Яру – Олена Теліга, відома поетеса українського зарубіжжя.

Визволення України

18 грудня 1942 – початок визволення України від німців – звільнення с. Півнівка Міловського р-н.

Ворошиловградської обл. 1943 р. – рік масового визволення українських міст та сіл (23 серпня – Харків, 2 вересня – Суми, 8 вересня – Сталін (Донецьк), 21 вересня – Чернігів,23 вересня – Полтава, 14 жовтня – Запоріжжя, 25 жовтня – Дніпропетровськ, 6 листопада – Київ, 14 грудня – Черкаси, 31 грудня – Житомир), яке продовжилося до 1944( 8 січня – Кіровоград, 2 лютого – Луцьк, Рівне, 13

березня – Херсон, 20 березня – Вінниця, 28 березня – Миколаїв, 29 березня – Чернівці, 10 квітня – Одеса, 13 квітня – Сімферополь, 15 квітня – Тернопіль, 27 липня – Львів, Станіслав, 6 серпня – Дорогобич, 27 жовтня – Ужгород). Серпень – грудень 1943 – битва за Дніпро. 1944 – рік повного визволення України від окупантів.

14 жовтня 1944 р.- офіційний день закінчення вигнання військ Німеччини та її союзників з України. 27 жовтня 1944 – ворога вибито з Ужгорода. 28 жовтня завершено визволення Закарпатської України. 26 листопада 1944 р. відбувся з’їзд народних депутатів Закарпаття у м. Мукачеве (прийнятий Маніфест про воз`єднання Закарпатської України з УРСР). У складі Червоної армії на початковому етапі війни кожен 4 – 5 боєць був жителем України. Визнанням внеску України в перемогу над фашизмом стала її участь у заснуванні ООН у 1945 р. За роки Другої світової війни український народ зазнав великих втрат. Військові втрати становлять 2,5 млн. осіб. Крім того, 5,5 млн. чоловік загиблих склали військовополонені і мирне населення. Щодо загальних втрат СРСР це становить 40-44%. Якщо до них додати вторинні демографічні втрати (до них відносять померлих від хвороб і голоду, депортованих, емігрантів, втрати у природному прирості населення), то втрати складуть приблизно 14,5 млн. чол. Було зруйновано майже 700 міст (40% всіх міст Радянського Союзу, знищених війною) і 28000 сіл. Оцінка матеріальних збитків становила 285 млрд. рублів (в цінах 1941 року) - більше 40% всього збитку СРСР. Кіноповість О. Довженка «України в огні». Завершена митцем улітку 1943 р., вона утверджувала безмежну віру в народ України, який у кривавих битвах не втратив прагнення до життя, до духовного відродження.

36. Карпатська Україна1939 р.

Карпа́тська Україна́ (також Підкарпатська Русь) — автономна республіка у складі Чехо-Словаччини в 1938–1939, Українська незалежна держава на Закарпатті в березні 1939.

Назва неофіційно вживалася і до 1938 року для означення території теперішнього Закарпаття.

12 лютого 1939 р. відбулись вибори до Сойму Карпатської України, на яких абсолютну більшість голосів виборців (близько 94 %) здобули кандидати Українського Національного Об'єднання. 15 березня 1939 р. Сейм (голова А. Штефан) проголосив повну державну самостійність Карпатської України. Прийнята парламентом конституція Карпатської України (Конституційний закон ч.1), визначила назву держави (Карпатська Україна), державний устрій (президентська республіка), державну мову (українська). Державним прапором та гімном республіки були визнані синьожовтий стяг і український національний гімн «Ще не вмерла Україна». Герб — червоний ведмідь на лівому срібному півполі й чотири сині та три золоті смуги у правому півполі та тризуб з хрестом на середньому зубі. Президентом Карпатської України було обрано А. Волошина, який призначив прем'єр-міністром нового уряду суверенної держави Ю. Ревая. Заступником голови сейму (спікера) Карпатської України у 1939 року, референт преси й інформації та зв'язковий з урядом Карпатської України був С. Росоха.

Волошин після проголошення Незалежності відразу ж звернувся з телеграмою особисто до Адольфа Гітлера з проханням про визнання Карпатської України під охороною Рейху та недопущення її захоплення Угорщиною. Але вранці німецький консул у Хусті порадив українцям «не чинити опір угорському вторгненню, бо німецький уряд у цій ситуації не може, на жаль, прийняти Карпатську Україну під протекторат».

6 березня 1939 року Гітлер вирішив остаточно ліквідувати Чехословаччину, окупувавши Богемію і Моравію та давши дозвіл на окупацію Угорщиною Карпатської України.

В ніч з 13 на 14 березня 1939 р. хортистська Угорщина, за підтримкою гітлерівської Німеччини розпочала війну проти Карпатської України. Прем'єр А. Волошин віддав наказ видати резервну

зброю Карпатській Січі. Після зіткнень із чеськими військами під командуванням генерала Прхали, що намагалися роззброїти карпатоукраїнські війська, Карпатська Січ бере під контроль територію країни, хоча в цей час угорські війська вже захопили перші українські села: Підгіряни, Кольчине і Коропець.

З перших же годин угорського вторгнення частини Карпатської Січі вели кровопролитні бої з переважаючими силами противника по лінії Ужгород-Мукачево-Берегово-Севлюш. Найбільший бій відбувся на красному полі. 16 березня 1939 р. зазнавши значних втрат, ворог зумів захопити Хуст, а 18 березня, більша частина території Карпатської України була окупована угорськими військами.

У гірських районах Карпатської України загони «Карпатської Січі» продовжували боротьбу з угорськими регулярними частинами до кінця травня 1939 р. У кінці березня 1939 р. президент республіки Августин Волошин і частина уряду на чолі з прем'єром Ю. Реваєм виїхала через Румунію в еміграцію. При захисті Карпатської України, за різними даними, загинуло від 2 до 6,5 тис. осіб.

Недовгий період існування Карпатської України став однією з найяскравіших сторінок багатовікової боротьби карпатських українців за встановлення української державності.

37. Хрущовські реформи в Україні та їх суперечливість.

5 березня 1953 р. сталася подія, яка здатна була справити неабиякий вплив не тільки на внутріполітичне життя в СРСР, а й на міжнародну ситуацію загалом: помер Й. Сталін. Здавалося, що створюються умови для змін на краще. Однак почалося, як завжди, з боротьби за „трон”. Група партійних керівників на чолі з М. Хрущовим усунула Л. Берію і прийшла в липні 1953 р. до влади. Суспільство, яке перебувало в сталінських лабетах протягом майже 30 років, чекало на переміни. Україна, де довгий час працював М. Хрущов, сподівалася на посилення своїх позицій. Особливо ці надії зміцніли після XX з’їзду компартії, де М. Хрущов частково викрив злочинну діяльність Сталіна.

Уже початковий період десталінізації призвів до серйозних змін в Україні. Характерними рисами цього періоду стали припинення кампанії проти націоналізму, певне уповільнення процесу русифікації, зростаюча роль українського чинника в різних сферах суспільного життя. Саме за помилки в проведенні національної політики у роботі з кадрами в червні 1953 р. було звільнено Л. Мельникова з посади першого секретаря ЦК КПУ. На його місце обрано українця О. Кириченка, після чого пішла широка хвиля висунення на керівні посади представників місцевої влади. Тому на 1 червня 1954 р. у ЦК КПУ українців було 72%, у Верховній Раді УРСР — 75%, а серед відповідальних за великі підприємства — 51%. У 1958 р. українці становили 60% членів КПУ.

Тільки в 1953—1956 pp. в Україні із союзного в республіканське підпорядкування перейшло декілька тисяч підприємств та організацій. У цей час інтенсивнішою стала діяльність України на міжнародній арені. Якщо 1953 р. УРСР була членом 14 міжнародних організацій, то наприкінці 1955 р. — вже 29. Значно активізуються зв'язки України із закордоном. Отже, певні зрушення відбулися, хоча, як і раніше, українська дипломатія йшла у фарватері дипломатії СРСР, а міжнародна діяльність УРСР зберігала успадковані від попереднього періоду риси обмеженості та меншовартості.

Попервах у напрямку оздоровлення суспільства були зроблені деякі конкретні кроки. Розпочалася реабілітація безневинно засуджених сталінським режимом. З концентраційних таборів звільнено тисячі репресованих, у тому числі з України. Здійснювалися реформи, що певною мірою сприяли розвитку економіки, освіти, науки. Нові явища відбувалися у сфері культури. Певною мірою розширювалися права національних республік. Уряд УРСР у 1956 р. здобув у своє підпорядкування

понад 10 тис. промислових підприємств. Зросла вага України в загальносоюзному народногосподарському комплексі. Внаслідок реформи управління економікою в 1957 р. питома вага промисловості України зросла з 36 % у 1953р. до 76 % у 1956 р.

19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР за згодою з Президіями Верховних Рад Росії та України прийняла рішення про передання Криму зі складу РРФСР до складу УРСР. Після 1954 р. на території Криму було збудовано нові промислові підприємства, прокладено велику кількість комунікацій, повністю забезпечено півострів водою, газом, електроенергією. Саме після цього Крим став головною всесоюзною здравницею. Внаслідок цього населення Криму швидко зростало, особливо російськомовна частина.

Хрущовська „відлига” сприяла національно-духовному пробудженню і культурному розвитку України. Це проявилось насамперед у виступах окремих представників інтелігенції з критикою національної політики Сталіна, на захист української мови, проти русифікації та ідеологічного контролю Москви. Розширилася сфера вживання української мови, збільшилося видання українських книжок. Розпочалось видання фундаментальних наукових праць, що піднімало престиж української науки і культури: „Українська Радянська Енциклопедія”, „Історія української літератури”, багатотомний словник української мови. Дещо було зроблено для публікації раніше закритих архівних документів, що дало поштовх до відтворення правдивої історії українського народу. Було започатковано підготовку багатотомної історії України, „Історії міст і сіл Української РСР”. З 1957 р. почав видаватися „Український історичний журнал”.

Хрущов здійснив ряд заходів в напрямку децентралізації і розширення прав союзних республік, в т.ч. й України:

-українці частіше висувалися на керівні посади в республіці. В 1953 р. першим секретарем ЦК КПУ було призначено українця О.Кириченка;

-розширились функції і підвищилась відповідальність КПУ;

-активізувалась діяльність України на міжнародній арені;

-внаслідок реформи управління економікою в 1957 р.. під контроль України перейшло 97 % заводів республіки проти 34 % в 1953 р..

Але всі ці заходи відбувалися під суворим контролем центру, до якого згодом повернулися його командні функції.

Отже, реформи в політичній сфері були половинчастими і непослідовними. Вони не торкались основ тоталітарного режиму, залишалася монополія КПРС у всіх сферах суспільного життя. Повної демократизації суспільства не відбулося.

Час перебування при владі Хрущова став найбільш динамічним періодом у розвитку промисловості України. Темпи її росту були в 1,5 раза вищі за відповідні показники періоду 1965 – 1985 р.

У 50 – 60-х роках Україна була одним із основних виробників сільськогосподарської продукції в СРСР.

Освоєння цілини – наслідок: утрата українським селом 90 тис. спеціалістів; міграція молоді і цілинні р-н.; більшість нової сільгосптехніки, що виробляли в Україні, відправляли в Казахстан, Сибір, на Пн. Кавказ;

«Кукурудзяна компанія» -- наслідок: 1958 – 1963рр. – посівні площі кукурудзи зросли більш ніж у 2 рази, а валовий збір зерна збільшився з 52 млн. 302 тис. до 68 млн. 155 тис. ц; 1958 -1963 рр. – знизилась урожайність кукурудзи з 25,2 ц/га до 5 ц/га.