новая папка / ІКУ екзамен

Суб'єктивні причини. Особиста образа і бажання помститися за розорений польськими панами хутір Суботів та збезчещену сім'ю самого Богдана Хмельницького. Для успішного початку національно-визвольної революції саме в середині XVII ст. склались й об'єктивні умови. По-перше, козацько-селянські повстання кінця XVI - першої половини XVII ст. дали українському народові значний військовий досвід, піднесли його національну самосвідомість, психологічно налаштували на переможну війну. По-друге, існування Запорізької Січі, розширення її впливу створювало основу для розбудови в майбутньому повноцінної Української держави. По-третє, на цей період припадає ослаблення королівської влади. Зміцнення великого феодального землеволодіння зумовило відцентрові тенденції у Речі Посполитій. Тобто до 1648 р. в Україні сформувався цілий клубок серйозних суперечностей, вирішення яких було можливо тільки силовими методами. І для їх застосування склалися необхідні умови. За характером це була національно-визвольна, антифеодальна боротьба українського народу, в якій значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм - православ'я). Рушійними силами революції виступали усі верстви українського суспільства середини XVII ст. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство, православне духовенство, а також дрібна українська шляхта, яка також потерпала від свавілля польських магнатів. Стосовно хронологічних рамок, типології та періодизації національно-визвольної боротьби, що розпочалася в 1648 р. під проводом Богдана Хмельницького, то, на жаль, серед істориків ще й сьогодні немає єдиної думки. У висвітлені цього періоду нашої історії найчастіше вживаються терміни: "війна" (національновизвольна, визвольна, козацька, селянська і т. д.), "повстання" (народне, козацьке, селянське, українське), "революція" (українська, національна, національно-визвольна тощо).

14. Українська держава за гетьманування і. Мазепи.

Іван Мазепа, будучи гетьманом, краще за інших знав, як царизм щодалі міцніше затискає автономію Лівобережної України в рамки московської кріпосницької самодержавної адміністрації. Він бачив, що чиновницька влада в Україні посилюється. Йому було добре відомо, як у 1686 р. руками I. Самойловича автономна (автокефальна) українська православна церква була силою втиснута під владу московського патріарха, а невдовзі Самойлович, який вірою і правдою служив царизму, зазнав жорстокої розправи і ганебної смерті в Сибіру. Але виступити проти гетьман не міг, бо це було небезпечно наслідками, та й сам був обласканий, особливо молодим царем Петром I, який удостоїв Мазепу звань та орденів. Гетьман вірно служив «великому государю», і найменшої підозри в його протилежних замірах не було. Хоча в народі і ходили чутки, що він «чужинець покатоличений», «лях», але всі бачили, що в «його ділах великий такт і багато розуму». Спрямовуючи діяльність на піднесення авторитету особистої влади, Мазепа добре розбудував столицю Гетьманщини Батурин, зміцнив наймані сердюцькі й компанійські полки, що набиралися з козаків Правобережжя, Січі, селян, волохів, сербів і служили обороні Гетьманщини, охороні гетьмана та підтриманню внутрішнього порядку. Мазепа плекав надію на поширення влади на Запорожжя, Слобожанщину, Правобережжя. Проте ці мрії виявились не здійсненими. Нє підкорялася вільнолюбна Січ. Кошові отамани і прості козаки висловлювали невдоволення тим, що в Гетьманщині «бідні люди живуть гірше, ніж за ляхів». їхнє обурення використав Петрик, котрий підійняв повстання проти гетьмана. звичайно, не примножувало престижу Мазепи на Правобережжі та його впливу на всю Україну. Проте могутність і авторитет влади Івана Мазепи зростали, що значною мірою обумовлювалося щедрістю багатого гетьмана, пожертвуваннями на церковне і культурне будівництво, на духовні й культурні потреби краю. За час гетьманування Мазепи його зусиллями і коштом споруджено і відбудовано понад 20 церков і соборів. Гетьман на свої гроші реставрував Софію Київську і побудував при ній величну дзвіницю. Дякуючи зусиллям і щедрості Мазепи ґрунтовно відбудувалася Києво-Печерська Лавра. У ній споруджено Святу й Економічну брами з церквами над ними, а також кам'яну огорожу, що й тепер дивує монументальністю. 3 його допомогою зведено Братську церкву та будинок Києво-Могилянської академії, а також церкву Вознесіння в Переяславі. Благодійність і строгість забезпечували

гетьманові могутність, популярність у народі, твердість автономної влади. Іван Мазепа зі своїми і царськими військами у 1697-1698 pp. здійснив два Дніпровські походи, відремонтував і зміцнив захоплені фортеці та відбив турецьке військо, що хотіло їх повернути. Гетьман Іван Мазепа, як активний організатор і талановитий керівник антиосманської боротьби в Україні, був удостоєний вищих нагород 3 боку союзників по «Священній лізі». Московський цар Петро нагородив його орденом Андрія Первозванного, званням генерала та дійсного таємного радника, король Польщі - орденом Білого Орла, імператор Австрії — титулом князя Священної Римської імперії. Метою Мазепи як гетьмана Війська Запорозького було об'єднання козацьких земель Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя і, якщо можливо, Слобожанщини і Ханської України в складі єдиної Української держави під гетьманським реґіментом, та встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою. Ревний покровитель православ'я, він будує в усій Гетьманщині цілу низку церков, споруджених у стилі українського бароко. Заходами Мазепи Києво-Могилянський колегіум набув статусу академії (у цей час відомої як «Могило-Мазепивіанська») (завдяки матеріальній підтримці гетьмана вона спромоглася спорудити нові корпуси і збільшити кількість спудеїв до 2 тис.). Тривалий час підтримував Московське царство у Північній війні зі Швецією, але 1708 року перейшов на бік шведів. Після поразки під Полтавою врятувався у Молдавії. Помер у місті Бендери.

15. Пилип Орлик і перша українська конституція.

Походив Орлик із поважного чесько-польського роду. Пилип народився у жовтні 1672 р. Початкову освіту хлопець отримав у Литві, вчився і закінчив Києво-Могилянську академію. Здібний випускник одержав посаду писаря Київської митрополії, потім служив у Генеральній військовій канцелярії.

Його порядність, працелюбність і глибоку любов до Вітчизни помітив гетьман Іван Мазепа і призначив генеральним писарем Козацької держави. Пилип стає найближчим помічником і однодумцем гетьмана Мазепи. На той час це була виняткова кар’єра. Далі Пилипа призначили до дипломатичної праці. Іван Мазепа втаємничує Орлика в усі секрети тодішньої української політики, і він стає її безпосереднім виконавцем. Гетьман був хрещеним батьком старшого сина Пилипа — Григора, якому доля пізніше присудить продовжити політичну місію рідного і хрещеного батьків у Європі. Під час воєнних подій 1708—1709 рр. і поразки шведсько-українських військ під Полтавою Орлик залишився на боці Мазепи й разом із ним відступив на територію Туреччини, у Бендери. Тут отаборилось і запорозьке військо. Після смерті Івана Мазепи 5 квітня 1710 р. там же відбувся акт обрання гетьманом Пилипа Орлика та козацької старшини. Цього ж дня було проголошено “Конституцію прав і свобод Запорозького війська”. Ця конституція стала вищою точкою політичного мислення українців у ХVIII ст., бо фактично проголошувала в Україні незалежну республіку. Це була одна з перших державних конституцій у Європі. Як відомо, конституцію США схвалили й прийняли 1787 р., Франції та Польщі — 1791 р., у Російській імперії спроби створити конституцію були тільки в першій чверті XIX ст., але закінчилися трагічним повстанням декабристів у 1825 р. Конституцію України одразу після її прийняття визнали уряди Швеції та Туреччини. Вона й сьогодні вражає своєю актуальністю й високим правовим рівнем. Учені й політики нині небезпідставно вважають, що, втіливши ідеї її натхненника І. Мазепи, вона як державний акт республіканського спрямування на 80 років випередила ідеї Французької революції. Українська Конституція стала реальною моделлю вільної, незалежної держави, яка б засновувалася на природному праві її громадян на свободу і самовизначення. Конституція складається з преамбули (вступу) і 16-ти статей. У преамбулі подається коротка історія козацтва як виразника прагнень усього українського народу, піднесення і падіння козацтва після його “добровільного” переходу під проводом Б. Хмельницького під самодержавну руку Московської імперії. За допомогою всіх можливих способів і засобів ця імперія обмежувала і скасовувала права й вольності війська Запорозького, а на вільний козацький народ, якого не здолала збройно, віроломно накинула

невольничу кормигу. Політику гетьмана І. Мазепи, його союз із Карлом XII преамбула характеризує як Послідовні 16 статей Конституції передбачали:

—установлення національного суверенітету;

—визначення кордонів Української держави;

—забезпечення демократичних прав людини;

—визнання трьох складових чинників правового суспільства, а саме — єдності і взаємодії трьох гілок влади: а) законодавчої (виборної генеральної) ради, що мала скликатися тричі на рік: перша

—на Різдво Христове, друга — на Великдень і третя — на свято Пресвятої Богородиці; б) виконавчої (гетьман, обмежений законом у своїх діях, генеральна старшина й обрані представники від кожного полку. На відміну від Московії, “самодержавіє гетьманському уряду неприлічно!”); в) судової (підзвітної і контрольованої).логічну й послідовну, обумовлену потребою визволення Вітчизни. Пилип Орлик як гетьман не мав достатньо можливостей для запровадження Конституції в життя повною мірою, проте вона не лишалася лише пам’яткою суспільно-політичної думки України, а протягом чотирьох років (від 1710 до 1714) була нормативним документом на всій правобережній Україні. Цей документ відігравав велику роль у діяльності Пилипа Орлика. Він став важливою правовою основою при укладанні міжнародних договорів про допомогу у війні з Петром І. Орлик добре розумів, що йому одному не втілити в життя план відродження Української козацької держави. Талановитий дипломат П. Орлик робив відчайдушні спроби умовити союзників в урядах Швеції, Німеччини, Польщі, Франції, Туреччини на спільну боротьбу з царем. Він активно листувався з монархами та іншими високопосадовцями, порушував українську проблематику на різних приватних та офіційних зустрічах. Ніхто, крім Пилипа Орлика, не зміг підняти тоді українське питання на рівень загальноєвропейської політики. Після невдач у військових справах, поразок шведсько-українських і польсько-українських у 1714 р. після того, як Орликові не вдалося реалізувати плани визволення України, він разом зі своєю генеральною старшиною переїжджає до Швеції, у 1720 р. — до Австрії, пізніше — до Чехії. Від 1722 р. він дванадцять років живе у Греції, в Салоніках. Це був найтяжчий момент його життя, яке він порівнює з в’язницею. Тут він поховав свого молодшого 10-річного сина Якова. В еміграції деякий час із ним був і середній син Михайло, якого він теж втратив. Дружина Ганна довгий час перебувала у Кракові. Вона допомагала у громадсько-політичній праці спочатку своєму чоловікові, а потім старшому синові Григорові. Тривалий час Ганна з дітьми переховувалася в передгір’ї Карпат. Вона знайшла притулок у маєтку магнатів Потоцьких (нині це музей в Івано-Франківську). Пилип Орлик помер у травні 1742 р. Поховано його в Яссах (Молдова), неподалік від Бендер. Мудрий державник, дипломат, творець нашої першої Конституції зустрів смерть у такому убозтві і бідності, що молдовський господар мусив поховати його власним коштом.

16. Останні гетьмани Лівобережної України.

Данило Апостол

Меншиков виступив із критикою Малорос. колегії, яка обклала податками його маєтності в У, й у 1727 р. імперська рада розпустила її, дозволивши місц. Нас. Обир. гетьм. Ним став Д.Апостол (1727— 1734). Д.Апостол після обрання його гетьманом подав петицію про відновл. Держ. прав У. на основі «статей Б.Хмельницького». У відповідь рос. уряд видав указ, яким визначалося правове становище Гетьманщини — т. зв. Рішительні Пункти. Вони значно обмежували гетьманську владу і політ. автономію Лівобережжя: 1) гетьман міг обир. тільки за згодою царя і не мав права на диплом. Знос. з іноз. Країнами . 2) кандидатів на посади ген. старшини й полковників затв. цар;

3)вищою судовою апеляційною інстанцією мав бути Ген. суд;

4)скас. Забор. на купівлю землі в У. росіянами тощо.

Хоч укр.. автономію було значно обмеж, все-таки в цих умовах Д. Апо. шукав можл. для орг.-ції держ. життя. Він відновив право призначати ген. старшину та полковників, значно змен. кількість росіян в адм.-ції, підпорядкував собі Київ, обмежив число рос. полків в У. Здійснив реф.. судочинства, 1731 року видав «Інструкцію судам», відповідно до якої було передбачено, що в Ген. Суді засідають 6 членів — троє укр.. та троє рос., а презид. Суду був сам гетьман. За Магд. правом суди були відокр. від коз. полкових і сотенних суддів. Д. Апостол затвердив бюджет У. у сумі 144000 рублів щорічно. Основою доходу країни гетьман зробив податок на вивезення з У. сировини, а витрати розділив між адміністрацією, найманими військами та регулярними збр. силами. Успішними були заходи Д.Апостола щодо поверн. під геть. Вл. запорожці, які з 1708 р. змушені були прож. на т-рії Кримського ханства, і затвер. дозволу на засн.. в 1734 р. Нової Січі на р. Підпільній. Захищаючи держ. права укра. Нар. та обмежуючи рос. впливи на У, гетьман Апостол тим самим затримав процес повної інтеграції Гетьманщини у структуру російської імперії.

Кирило Розумовський.

У 1750 р.в Глухові було обрано гетьманом К. Розумовського.(1750-1764). Правл. Гетьманс. уряду було ліквідовано ,царських урядовців відкликано,владі гетьмана підпорядковано Запорізьку Січ. Новий гетьман повністю діяв з волі цариці Єлизавети,роздавав багато земель укр.. старшині і рос. дворянам ,сприяв зміцненню коз. старшини як поміщиків-феодалів. в 1743р коз. полки на Слобожанщині були відновлені. У 1754 р. були ліквідовано мито на порубіжжі Рос та У . З відновленням гетьманства, підпорядкування Лівобережної України із Сенату було передано в Колегію іноз. справ.Однак гетьман не дбав про збереж. такого правового статусу У. і тому у січні 1756р Лівобережну Україну було знов переведено до Сенату. Результатом суспільно-політичної діяльності гетьмана Розумовського стала судова реформа.Універсалом від 17 листопада 1760 р гетьман запровадив новий порядок судочинства , з гідно з яким ,генеральний суд очолювали 2 генеральні судді.Того ж року полкові суди було перетворено на городські , де розглядалися кримінальні справи. Існували також суди: земський — для цивільних справ, підкоморський — для земельних. Загалом судова реформа ,здійснена Розумовським , відповідала інтересам козацьких старшин . 1763 р К Розумовський підготував на ім”я Катерини дві чолобитні: про відновлення давніх прав України та про необхідність перетворення Києво-Могилянської академії на університет та заснування університету в Батурині.АЛЕ реакція російського уряду на ці чолобитні ,виявилась дуже негативною . І 10 листопада 1764р вийшов царський указ про ліквідацію гетьманства. Після ліквідації гетьманства Розумовський залишився крупним поміщиком .Помер 9 січня 1803 року похован в церкві Воскресіння Христового в Батурині.

17. Культура України ( друга половина XIV – перша XVII ст. ).

У XIV — першій половині XVII ст. культура України розвивалася в складних умовах. Роз'єднаність українських земель, відсутність єдиного політичного центру, тяжкий іноземний гніт, спустошливі турецько-татарські іга нестерпне гноблення польських, литовських, угорських, молдовських, турецьких і українських феодалів, що його зазнавали народні маси, — все це гальмувало розвиток продуктивних сил, формування української народності і становлення української національної культури. Та й за цих несприятливих умов культурний поступ в Україні не припинявся. Українська культура розвивалась на основі вітчизняних традицій попередніх віків, чуйно реагуючи на нові соціально-економічні й політичні процеси, що їх переживало українське суспільство. Діячі української культури, ґрунтуючись на рідній спадщині, зокрема часів Київської Русі, і виявляючи підвищений інтерес до античної культури, творчо запозичуючи ідеї європейського Відродження, намагалися вивільнити інтелектуальну діяльність людини з-під влади церкви, поширювати в народі освіту й наукові знання, підносити його людську гідність, розвивати українську мову й національну культуру. Для цього засновувалися школи, налагоджувалося книговидання, розвивалися світські науки — логіка, філософія, астрономія, природознавство, історія, література та ін. Нові, гуманістичні ідеї й стиль Відродження проникали в живопис, музику, театр та інші галузі

мистецтва. Важливою рисою формування й становлення української культури, особливо з другої половини XVI і в першій половині XVII ст., була підпорядкованість її розвитку і інтересам визвольної боротьби-українського народу проти гніту шляхетської Польщі, проти наступу католицизму й унії. Уже в літературних пам'ятках XIV — XV ст. чітко відбито риси, властиві українській мові. У XVI — першій половині XVII ст. українська мова, особливо розмовна, розвивалася далі. Офіційно-канцелярською, державною мовою в Литовській державі була «руська мова», що склалася на основі староруської мови часів Київської Русі. «Руська мова» стала важливим етапом у формуванні української і білоруської національних мов. До цієї мови дедалі активніше вливалися елементи народної, «посполитої» мови, якою говорили народні маси. Цікавою пам'яткою, в якій яскраво відбився процес формування української мови, є так зване Пересопницьке євангеліє — рукописний переклад євангелія «из языка болгарского на мову рускую», тобто з книжної церковнослов'янської мови на мову «просту», близьку до тодішньої народно-розмовної української мови. Переклад здійснено у 1556—1561 pp. у місті Пересопниці на Волині (тепер село Рівненського р-ну Рівненської обл.) поповичем з міста Санока Михайлом Васильовичем і архімандритом Пересопницького монастиря Григорієм. Від назви монастиря, якому євангеліє довгий час належало, воно й дістало свою назву. Найяскравіше формування української мови і участь народних мас у творенні духовної культури виявилися в усній народній творчості. У XIV — першій половині XVII ст. продовжувала розвиватися обрядова народна поезія, що своїми початками сягає в давнішні часи,— весільні пісні, поховальні голосіння, колядки, щедрівки, веснянки тощо. Та особливе місце в усній народній творчості цього періоду займають історичні пісні та народні думи — героїчний епос України. Найбільш ранні думи належать до XV — XVI ст. Для розвитку культури величезне значення мало поширення друкованих книг і початок та розвиток друкарства. Велику роль відіграло зародження в Кракові й Чорногорії наприкінці XV ст. видання книг кирилицею на церковнослов'янській мові. У 1491 р. у Кракові міщанин із Франконії німець Швайпольт надрукував кириличним шрифтом богослужебні книги «Октоїх», «Часослов» і «Псалтир». Ці книги мали велике поширення в Україні, а через неї і в Росії. В Україні книгодрукування розгорнув російський першодрукар Іван Федоров, який після видання разом із своїм помічником Петром Мстиславцем у Москві першої відомої датованої друкованої книги в Росії «Апостола» 1564 р. і «Часовника» 1565 р. внаслідок переслідувань вищого духівництва й частини боярства змушений був перейти за «литовський рубіж». Про стан шкільної освіти в Україні у XIV — XV ст. документальних даних дуже мало. Тоді школи, мабуть, існували при монастирях, церквах, благодійних установах і в маєтках деяких феодалів. Учителями здебільшого були дяки, що навчали дітей елементарної грамоти, молитов, церковного співу. Найважливіше значення мали православні слов'яно-руські школи, що були дійовим знаряддям у боротьбі українського народу проти польсько-католицького наступу. Серед цих шкіл одне з перших місць належало Острозькій школі, відкритій близько 1576 р. зусиллями й на кошти українського князя К. Острозького (1526— 1608 рр.). Першим ректором цієї школи був відомий письменник Герасим Смотрицький, учителями — видатні культурні діячі — Іов Княгиницький, Дем'ян Наливайко (брат Северина Наливайка) та ін. Навчальний процес в Острозькій школі стояв на рівні тодішніх вищих протестантських і польських шкіл — академій. У 1631 р. архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила заснував при лаврі нову школу, яка в 1632 р. була об'єднана з Київською братською школою, внаслідок чого виникла Києво-братська, або Києво-Могилянська колегія. Уже з перших років свого існування ця колегія стояла на рівні західноєвропейських університетів і польських академій. У XIV—першій половині XVI ст. продовжувалися традиції історичного літописання. Проте через численні війни, усобиці, пожежі, руйнування міст і сіл історичних творів збереглося дуже мало. Залишились переважно так звані литовські, або західноруські, літописи, написані тодішньою руською мовою. У XIV — першій половині XVII ст. з формуванням української народності та її культури розвивалось і мистецтво, в якому дедалі більше виявлялися національні риси.

Зароджується театральне мистецтво. З'являється віршована шкільна драма, в якій переважали релігійні та міфологічні сюжети і акторами в якій здебільшого були учні братських шкіл та студенти колегій. Особливого розвитку набула шкільна драма в Острозькій школі та Києво-Могилянській колегії. У XVII ст. бере свій початок і вертеп — ляльковий театр. Вистави відбувались у своєрідній двоповерховій дерев'яній скриньці, де на верхньому поверсі показувалися вистави на релігійні сюжети, а. на нижньому — з народного життя. Значного поширення в Україні набувають скульптура і різьблення, зокрема різьблення іконостасів. Значних успіхів було досягнуто в Україні у литті з міді та олова і художній обробці металу. Особливого розвитку це мистецтво набуло у Львові.

18. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.

Уже в XVII ст. виявилося прагнення російського самодержавства й церкви поставити українську культуру під свій контроль. Обмежувалися права українських друкарень щодо друкування книг, а в 1720 р. їм було дозволено видавати тільки перевірені в Москві церковні книги. Після ліквідації української автономії скоротилася кількість початкових шкіл, а у створених народних училищах навчання велося російською мовою і за російськими підручниками. Колегіуми, академія втратили своє значення і перетворилися на духовні заклади. У XVII ст. в Україні зростали міста, ремесла, розширювався товарний обмін між окремими місцевостями, що означало початок злиття невеликих місцевих ринків у один загальнонаціональний ринок. Почалося складення національних зв'язків. А це, в свою чергу, було важливим чинником, який визначав початок перетворення української народності в націю.

Головним осередком освітнього, наукового, літературного і всього культурного життя України і в другій половині XVII ст. залишався Київ. Визначну роль відіграла Київська (Києво-Могилянська) колегія. У ній навчалося щороку близько 1 тис. учнів як з України — діти козацької старшини, духівництва, рядових козаків, міщан, так і з Росії, Білорусі, Молдови, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Греції та інших країн. У Київській колегії навчалися, а потім викладали визначні вчені й письменники — Лазар Баранович) Іоаникій Галятовський, Інокентій Гізель та ін. В Україні продовжувала розвиватися література, яка ґрунтувалася на традиціях попередніх часів. У центрі літературного процесу стояли викладачі Київської колегії, київські церковні діячі, письменники і вчені. Широкого розмаху набула поезія. Автори, серед яких у цей час стало більше представників нижчого духівництва, мандрівних дяків, канцеляристів, писали поряд з віршами на релігійну тематику і вірші світського характеру, в яких відображалися життя людей, їхні настрої, почуття (світська лірика), вірші гумористичні, панегіричні та ш. Але особливо велике значення мали близькі до народних дум і пісень історичні вірші. У них автори оспівували переважно героїку визвольної війни 1648—1664 pp., звеличували Богдана Хмельницького, оповідали про перемоги народу над польсько-шляхетськими загарбниками, картали зрадників-старшин та ін. «Висипався хміль із міха», «Дума козацька о Берестецькім звиченстві тощо).

У другій половині XVII ст. значно ширше, ніж раніше, розвинулася шкільна драма. П'єси писалися викладачами Київської колегії, а виконавцями були школярі. Від 1673 до 1095 р. збереглося понад 20 текстів шкільних драм.

Основний зміст шкільної драми становили релігійні, біблійні, міфологічні або історичні сюжети (прославлення святих, всяких доброчесних понять — надії, любові, віри, розуму та ін.). У перервах між діями ставилися інтермедії — сценки з народного життя. Велику популярність у народі мав вертеп — ляльковий театр, в якому зображувалося життя й дії простих людей, показувались їх розум, дотепність, кмітливість. Загальною тенденцією у розвитку образотворчого мистецтва в Україні в другій половині XVII ст. був дедалі ширший відхід художників від релігійних тем і підвищення інтересу до світських сюжетів, реального життя, образів і переживань людей.

Розвивалося писання портретів гетьманів, полковників, іншої старшини. Високого рівня досягла гравюра, особливо на міді.

Розцвітали різні галузі народного мистецтва: килимарство, вишивання, гаптування, художнє ковальство, литво, кахельне, гончарне виробництва та ін.

Українська культура розвивалася у тісних зв'язках з російською і білоруською культурами.

В історії культури Української козацької держави XVIII ст. було складною і багатогранною добою. Це був період, коли продовжувався, започаткований у попередні часи, розквіт українського мистецтва і літератури. Однак у той самий час створювалися умови, за яких українська культура поступово втрачала свою самобутність.

Освіта і книгодрукування. На середину ХVІІІ ст. загальний рівень грамотності населення України був досить високим. Його забезпечував, перш за все, найпоширеніший тип початкових шкіл — українські народні школи. Утримувалася школа коштом парафіяльного братства. У другій половині ХVІІІ ст. в переважній більшості населених пунктів семи полків Гетьманщини працювало 866 українських народних шкіл. Існували подібні школи й на Слобідській Україні. Навчання здійснювалося українською мовою, учнями могли стати і найнезаможніші прошарки населення. Величезне значення для розвитку освіти і науки Україні мала Києво-Могилянська академія. У ХVІІ—ХVІІІ ст. із нею пов’язана більшість здобутків українського народу в освіті, філософії, богослов’ї, мовознавстві, літературі, публіцистиці, історії. У стінах академії формувалася українська літературна мова, розвивалися літературні жанри, закладалися основи національного театру.

Однак у 60-х рр. ХVІІІ ст. період розквіту академії змінюється занепадом. Поступово погіршується матеріальне становище академії.

Незважаючи на постійні обмеження й заборони, українські друкарі в другій половині ХVІІІ ст. істотно збагатили національне духовне життя. Серед тогочасних книгодруків найпомітнішими були Біблія (1759 р.), «Києво-Печерський патерик» (1760, 1762 рр.), «Синопсис» (1755 р.), «Часослов навчальний» (1753, 1758, 1766 рр.), «Буквар» (шість видань) та багато інших.

Кілька друкарень існувало й на західноукраїнських землях. Найбільшою з них була друкарня А. Пілєра. Вона видавала книжки різними мовами. До 1800 р. тут було видано 250 книжок. Також французькою мовою друкувалася «Львівська газета».

Українська література другої половини ХVІІІ ст. розвивалися на традиціях попереднього періоду. Упродовж багатьох десятиліть домінуючим тут лишався стиль бароко.

Цікавим явищем тогочасної літератури став розвиток української історикомемуарної прози. Чильне місце в ній посідають щоденники Миколи Ханенка (1691—1760) і Якова Марковича (1696—1770). Обидва автори належали до козацької старшини і займали високі посади в Гетьманщині. У своїх щоденниках вони зображували події тогочасного державного, політичного і економічного життя, детально змальовували побут української шляхти.

Важливе місце в літературі другої половини ХVІІІ ст. займають поетичні твори. Тогочасна поезія відображала проблеми, які були в центрі уваги українського суспільства.

Друга половина ХVІІІ ст. стала періодом певних успіхів у розвитку природничих наук. Продовжували розвиватися медичні знання. У другій половині ХVІІІ ст. чимало українських лікарів отримали вчений ступінь докторів медицини. Чимало уваги українські лікарі приділяли боротьбі з епідемічними захворюваннями. Так, Є. Мухін запроваджував віспощеплення, шукав засоби боротьби з холерою. Знаменитий епідеміолог Д. Самойлович, який служив військовим лікарем на Півдні, запропонував нові методи запобігання епідемії чуми, що спалахнула тут у 1784 р. Вони отримали схвалення багатьох закордонних академій наук.

Друга половина ХVІІІ ст. позначена вагомими здобутками вітчизняної музичної культури. Улюбленцями українського народу, як і раніше, залишалися козаки-бандуристи. Прикметною рисою розвитку тогочасної української музики було посилення її зв’язків із західноєвропейською музичною культурою. Останній гетьман К. Розумовський утримував у Глухові власний оркестр і театр, де ставилися італійські опери. Зібрана ним нотна бібліотека є однією з найдавніших у Східній Європі.

Музичне мистецтво другої половини ХVІІІ ст. не можна уявити без творчості трьох видатних майстрів української хорової музики Максима Березовського (1745—1777), Дмитра Бортнянського (1751—1825) та Артема Веделя (1767—1808).

Протягом цього часу на українських землях успішно розвивалася скульптурна творчість. На Лівобережжі її досягнення пов’язують з діяльністю російського різьбяра по дереву Сисоя Шалматова. Він виконував скульптурне оформлення іконостасів Мгарського монастиря, церкви Св. Покрови у Ромнах, Хрестовоздвиженського собору в Полтаві. Майстер інколи відступав від релігійних канонів. Відчувалося, що він добре знав анатомію людини і прагнув до психологічної характеристики образу.

19.Українські землі у складі Рос імп.

З кінця XVIII ст, українські землі входили до складу двох імперій: Російської та Австрійської. Близько 80 % українських земель знаходились у складі Російської імперії і були поділені на 9 губерній. Населення Східної України наприкінці XVIII ст. складало 7,5 млн людей, а близько 1860 р.

— 13,5 млн. На Західній Україні мешкало відповідно 2,5 млн і 5 млн людей.

В соціально-економічній сфері досі панували феодально-кріпосницькі відносини. Поміщикам належало 70 % усіх земель. Сільське господарство було малопродуктивним, оскільки базувалося на відсталій системі землеробства, примітивних знаряддях праці. Середнім вважався урожай самчотири. Поміщики намагалися збільшити свої прибутки шляхом посилення експлуатації селян і збільшення панщини, оброку, зменшення земельних наділів. Все це супроводжувалось повним безправ'ям селян, цілковито залежних від волі поміщиків.

Низька економічна ефективність феодально-кріпосницької системи призвела до її кризи. Різке зростання населення і міст в імперії, розвиток товарно-грошових відносин у Європі сприяли розширенню внутрішнього і зовнішнього ринку. Це, у свою чергу, вимагало збільшення виробництва сільгосппродукції, особливо хліба (зерна). Виробництво хліба на продаж, тобто розвиток товарного землеробства, підривало натуральний характер господарства, всю феодальнокріпосницьку систему, вимагало інтенсифікації виробництва шляхом його раціоналізації, впровадження передових досягнень агрономії, застосування найманої праці і машин, що спричинювало зрушення І у соціальній структурі суспільства (збільшення такої верстви, як наймані робітники). Поступово відбувається процес товариаації сільського господарства (і у поміщиків, і в селян).

Одним з проявів цього були чумацькі промисли, тобто торгово-візницька діяльність, пов'язана з продажем солі, в'яленої риби, дьогтю, хліба тощо. У середині XIX ст. чумаки завозили в Україну понад 8 млн пудів солі щорічно, використовуючи для цього до 150 тис. возів. Чумакування сприяло первісному нагромадженню капіталу і соціальній диференціації населення.

У той час селяни України розділялися на три основні групи: а) поміщицькі; б) державні; в) вільні і козаки. На Правобережжі кріпосні (поміщицькі) селяни складали 58 % населення, на Лівобережжі

– 38 %, на Південній Україні – 25 %. У цілому селяни-кріпаки складали 40 % населення України 1838 р.

На Лівобережній Україні (Полтавська, Харківська і Чернігівська губернії) поруч із зерновими, вирощували також тютюн, коноплі і частково цукровий буряк. На Правобережжі (Київська, Волинська, Подільська губернії) спеціалізувалися на вирощуванні озимої пшениці і цукрового буряка. На Південній Україні (Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії) – пшениці на експорт і тонкорунному вівчарстві.

У промисловості відбувається так званий промисловий переворот – процес заміни мануфактурного виробництва з його ручною ремісничою технікою великим машинним фабричнозаводським виробництвом з вільнонайманою працею робітників. Він забезпечував впровадження у виробництво І транспорт системи робочих машин, парових двигунів, створення самостійної машинобудівної гплузі. Усі підприємства поділялися на три групи: поміщицькі, купецькі, державні. Основна частка промислового виробництва припадала на перші дві групи. Якщо у першій чверті XIX ст. кількість поміщицьких та купецьких підприємств була приблизно однаковою (50:50), то близько 1860 р. співвідношення складало 94:6 на користь купецьких, що свідчило про занепад поміщицької промисловості і успіх нової, капіталістичної.

Найрозвиненішими у першій половині XIX ст. були такі галузі промисловості:

1)цукрова (перший цукровий завод в Україні збудували 1824 р., – після цього почалася «цукрова лихоманка»). 1861 р. було вже 229 цукрових заводів, які давали великі прибутки, — значна частина тодішнього центру Києва була збудована на «цукрові» гроші. Україна давала 3 млн пудів цукру за сезон або 80 % загальноімпорського виробництва. До 1824 р. 1 фунт цукру коштував 2 рублі і вироблявся з кубинської сировини, згодом його ціна впала до 13 коп. і він став загальнодоступним. Колишні кріпаки українського походження – Яхненки, Симиренки, козаки Терещенки – стають поруч із титулованими цукрозаводчанами – графами Бобринськими, Потоцькими;

2)ґуральництво (винокуріння) – на горілку в Україні переганяли до третини врожаю жита. З 1800 р. виробництво горілки зросло з 6 млн відор до 40 млн;

3)суконна промисловість – 1860 р. в Україні виробляли 2 млн 200 тис. аршинів сукна. Її центрами були Дунаївці на Поділлі та Клинці на Чернігівщині. 1805 р. в Україні було 27 суконних заводів, а 1859 р. – 160;

4)кам'яновугільна промисловість – добували 6 млн пудів вугілля на рік, що складало 33 % загальноімпорського. Донбас вийшов на друге місце в імперії за кількістю його видобутку, поступаючись лише Домбровському басейну (Польща).

Велику роль у торгівлі відігравали ярмарки. На Україну припадало 40 % всіх ярмарок Росії. Значний товарообіг здійснювався на ярмарках у Харкові – Хрещенській, Троїцькій, Успенській і Покровській. Промисловість і торгівля в Україні знаходились у руках росіян. Серед власників фабрик росіяни складали 44,6 %, українці – 28,7 %, євреї – 17,4 %, а решту – інші національності. Через чорноморські й азовські порти вивозилося товарів на суму, що 1825 р. склала 11 % загальноросійського експорту, а 1860 р.– 32,2%. Головним товаром експорту було українське зерно і сільгосппродукти. 1853 р. експорт пшениці сягав величезної цифри в 1 млн 302 тис. т.

Перше парове судно в Україні було збудоване 1823 р.

Близько 1860 р. в Україні діяло 40 тис. млинів, 18 макаронних підприємств, 100 салотопень, 254 шкіряні і 54 миловарні підприємства. За 1825-1860 рр. кількість промислових підприємств збільшилася майже втроє. Отже, наприкінці 50-х рр. XIX ст. українська промисловість досягла певних успіхів. У деяких галузях (цукровій, кам'яновугільній, винокурній) вона набула загальноімперського значення.

20.Національне пробудження та нац-визв рух в галичині у ХIX st.

Наприкінці XVIII ст. внаслідок трьох поділів Польщі західноукраїнські землі стали колонією Австрійської імперії. Вкрай незадовільним було соціально-економічне й культурне становище українців. У Галичині тривав процес полонізації, на Закарпатті — мадяризації, на Буковині — румунізації.

Ситуація, в якій опинилися мешканці українських земель в Австрійській імперії, серйозно гальмувала й розвиток національного руху. І все ж ці процеси і тут набирали сили. Активну участь у них брало уніатське духовенство. У 1816 р. І. Могильницький, каноник із Перемишля, створив так зване «Клерикальне товариство», що ставило за мету поширення релігійної літератури українською мовою. Нової якості український національний рух набуває у 1830-х роках, коли у Львові виникає гурток «Руська трійця». Його фундаторами стали вихованці Львівської семінарії М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. «Руська трійця» намагалася поширювати українські історичні традиції, фольклор, ідеї об'єднання українських земель. З цією метою у 1834 р. був підготовлений до друку альманах «Зоря». Його видання, однак, заборонила цензура. Перероблений варіант цього альманаху під назвою «Русалка Дністрова» у 1836(7) р. все ж удалося опублікувати в Будапешті.

Піднесення національного руху в Західній Україні відбувалося в період європейських революцій 1848 р. В Австр. Імп. Були проголошені політичні свободи й запроваджено парламентський устрій.

Одним з найважливіших результатів революції 1848— 1849 рр. було скасування кріпосництва. Це сталося 23 квітня 1848 р. 2 травня 1848 р. у Львові українське духовенство створило «Головну Руську Раду» на чолі з єпископом Г. Яхимовичем. Рада займалася освітою, фінансами, селянськими справами. 15 травня 1848 р. вперше вийшов український тижневик «Зоря Галицька». Найбільші досягнення в 1848—1849 рр. український національний рух мав на ниві культури та освіти. Було засновано українську культурно-освітню організацію «Галицько-руська матиця», яка займалася видавничою справою, впровадженням у школах української мови. При Львівському університеті відкрилася кафедра української мови. У найбільш гострій формі національний рух спротиву виявився в селянських виступах. Особливо активними вони були протягом 1815—1825 рр. у Галичині. Своєрідною формою протесту був рух опришків, що поширився на Прикарпатті. Опришки нападали на панські й державні маєтки, відбирали або нищили майно, руйнували панські двори, розправлялися з феодалами та адміністрацією. Постійною і найбільш масовою формою селянських протестів була відмова від виконання феодальних повинностей.

Після придушення національних рухів австрійська монархія влітку 1851 р. ліквідувала «Головну Руську Раду». У 1867 р. Австрія під тиском Пруссії змушена була визнати Угорщини на самоврядування і віддати їй Закарпаття.

Історичне значення альманаху «Русалка Дністровая»: 1) це була перша заява західних українців про себе, своє існування, власну національну гідність; 2) альманах сприяв пробудженню національної самосвідомості західних українців, усвідомленню ними свого становища, національних обов’язків; 3) це була перша книга в Галичині, написана народною українською мовою; 4) видання альманаху започаткувало нову українську літературу Східної Галичини і довело, що народна мова може бути літературною.

21.Адміністративний устрій, соціально-економічне і політичне становище західноукраїнських земель у складі Австрії у першій половині хіх ст.