Основні джерела мусульманського права

Першим і найголовнішим джерелом мусульманського права є Коран (з арабської – “читання”) – вічна і незмінна книга мусульман, у якій містяться проповіді Мухаммеда, що були навіяні йому безпосередньо Аллахом, древні легенди і навчання, подані у переказах, низка полемічних виступів про-ти християнства та іудейства. Коран виник як усний твір. Основна частина тексту передавалась по пам’яті. Ще за життя Мухаммеда багато з текстів, створених ним, були об’єднані в спеціальні розділи – сури (окремі одкровення Мухаммеда чи їх частина). Таким чином, Коран складається із 114 сур, кожна з яких має свою назву. Сура дослівно означає “ряд каменів, ряд цеглин у стіні”. Сури розбиті на дрібніші фрагменти – айяти (в одній сурі 6204 айятів), кожен з яких складається із 77934 слів.

Другим джерелом мусульманського права є сунна – кни-га, де зібрано оповіді про життя і діяння пророка Мухаммеда, які й мають бути взірцем поведінки для віруючих у повсяк-денному житті. Ці оповіді (адати) про поведінку і висловлю-вання Мухаммеда були зафіксовані не самим пророком, який був неписьменним, а його найближчими соратниками і послі-довниками. Сунна складається із 1200 хадісів (оповідей).

Третім за значенням джерелом мусульманського права є іджма, – це збірка одностайних рішень докторів ісламу (му-джатахідів) щодо вирішення питань, не врегульованих Кора-ном та сунною, які запроваджували нові загальнообов’язкові правила поведінки.

Серед джерел мусульманського права певне місце займає кіяс – висновок за аналогією. У деяких випадках у Корані та сунні не сформульоване правило поведінки, на основі якого можна було б вирішити конкретну справу. Тоді таке правило формулюється, виходячи з аналізу і тлумачень випадків із життя пророка, його висловлювань або навчань, які мали від-ношення до ситуацій, більшою чи меншою мірою аналогічних тій, яку треба розв’язати. Такий підхід не тільки дає можливість усунення прогалини у нормативних приписах Корану і сунни, а й тих протиріч, що в них містяться, і яких ісламські правознавці налічують декілька десятків.

Джерелом мусульманського права є також фетва – письмовий висновок вищих релігійних авторитетів за рішенням світських властей відносно окремих питань суспільного жит-тя. Пізніше, із розповсюдженням ісламу, з’явились інші дже-рела права: укази і розпорядження халіфів, місцеві звичаї, що не суперечать ісламу, та деякі інші.

Види земельних володінь за правом Арабського халіфату

Землі в основному підрозділялися на державні; находящиеся в приватних осіб; кинуті землі; землі, не придатні для обробки. Особливий статус мала свята земля (хіджаз), та частина Аравійського півострова, де жив Мухаммед; вона складалася із двох частин: міста Мекки з його областю й іншої частини хіджазу.Завойовані землі вважалися власністю держави й надходили в розпорядження халіфа. Найбільша частина земельного фонду й зрошувальних споруджень в основних областях Халіфату була власністю Халіфату

При Омейядах панували ще недостатньо розвинені форми феодальної власності у вигляді державних, общинних і мульковых земель.

Управлінська реформа Генріха !! в феодальній Англії

Зміцнюючи королівську владу, Генріх II перемінив багатьох шерифів графств

Проводячи політикові посилення королівської влади Генріх II намагався обмежити компетенцію церковних судів: скорочення справ, підметів духовної юрисдикції, право королівської курії касувати рішення церковних судів, заборона апелювати до тата. Але ця спроба до успіху не привела.

Види злочинів за правом Франції

1) злочину проти держави (зрада, зазіхання на особу короля або членів його родини, зазіхання на безпеку держави); 2) злочину проти релігії (єресі, атеїзм, богохульство, чаклунство й ін.); 3) злочину проти часток осіб.

Державний лад Арабського халіфату

На першому етапі розвитку халіфат являв собою відносно централізовану теократичну монархію.

Главою держави був халіф, який поєднував у своїх руках духовну (імамат) та світську (емірат) владу. Влада халіфа вважалася неподільною і необмеженою. Халіфи обиралися мусульманською аристократією із свого складу, однак поступово їх влада перетворилася на спадкову. Спадкування влади проходило за заповітом, який складався при житті халіфа. Право на верховну владу отримували лише чоловіки.

Головною посадовою особою в державі був візир, який вважався першим помічником халіфа, виконував його безпосередні розпорядження, контролював діяльність центральних та місцевих адміністративних органів, був командувачем війська. Окрім візира, найвищими посадовими особами були: начальник особистої варти халіфа, керівник поліції та головний контролер, який здійснював функції нагляду за законністю діяльності всіх чиновників.

Центральними органами державної влади були дивани, які здійснювали галузеве управління. Серед основних диванів потрібно виділити наступні:

військовий диван - контролював оснащення та озброєння армії, здійснював функції по комплектуванню збройних сил солдатами;

диван внутрішніх справ - контролював фінансові органи, які займалися збором податків і інших доходів, вів статистичні дані про населення тощо;

диван поштової служби - відав доставкою пошти та державних вантажів, керував дорожнім господарством та інфраструктурою, ремонтом доріг, колодязів. Окрім цього фін виконував функції органу безпеки.

В територіальному відношенні країна була розділена на провінції (емірати), які в свою чергу складалися з міст та сіл. Місцева влада здійснювалася еміром, який був намісником, що призначався халіфом. Емір концентрував адміністративно-фінансові, військові та поліцейські повноваження. Еміри призначалися, як правило, з числа наближених осіб до халіфа або із представників місцевої знаті. Найближчими помічниками емірів були наїби. На рівні низових ланок устрою функції державної влади нерідко виконували духовні керівники общин шейхи.

Судова влада в халіфаті була відокремленою від адміністративної, що на той час було доволі прогресивним явищем. Однак судова система була безпосередньо пов’язана з церквою. Верховним суддею в країні вважався халіф, який був вправі здійснити розгляд або переглянути будь-яку справу. Фактично найвищою судовою інстанцією в країні була колегія найвищих представників духовенства, яка здійснювала перегляд рішень, а також виконувала судово-адміністративні функції: призначала нижчестоящих суддів (каді), визначала межі їх юрисдикції тощо.

Місцевими судовими органами були каді, які розглядали усі категорії справ, наглядали за виконанням судових рішень, посвідчували заповіти і угоди, перевіряли законність землекористування тощо. При винесенні рішення каді керувалися релігійними нормами викладеними в Корані і на їх основі, керуючись власною свідомістю виносили рішення.