Колегія курфюрстів феодальної Німеччини

Феодальна роздробленість була закріплена Золотою буллою 1356 року. Згідно з цим документом, глава держави – імператор Священної Римської Імперії та король Німеччини обирався колегією семи курфюрстів, найвищих світських і духовних феодалів. Визнавалася повна незалежність курфюрстів від імператора в межах їх володінь.

Таким чином главою держави залишався імператор, який обирався та міг бути усунений з посади Колегією курфюрстів.

Вище управління країною здійснювалося Колегією курфюрстів, які обирали імператора і були його найвищими радниками. Курфюрсти володіли абсолютним суверенітетом у межах власних земель і збиралися для вирішення найбільш вадливих загальних справ.

Імперським представницьким органом був рейхстаг, який складався з трьох курій: Колегії курфюрстів, колегії князів ( до якої входили глави територіальних князівств) та колегії міст ( до якої входили бургомістри імперських міст.

Особливості судочинства за мусульманським правом

Початковий етап правосуддя був тісно пов'язаний з діяльністю пророка Мухаммеда, що особисто вирішував суперечки як серед членів мусульманської громади, так і між ними й немусульманами. Одночасно Муххамед доручав своїм намісникам не тільки керування містами й областями, але й здійснення судових функцій. Після смерті Пророка вищу судову владу продовжували мати халіфи. Що стосується намісників, то вони стали доручати розгляд справ знавцям мусульманського права, які в остаточному підсумку перетворилися в професійних суддів. Відправлення правосуддя було привілеєм духівництва. Мусульманські судді (кади) призначалися халіфом і виступали від його ім'я. Після приходу до влади Аббасидов з'явилася посада верховного судді, що з доручення халіфа підбирав і призначав суддів, контролював їхню діяльність, Ці функції вищий суддя здійснював разом з колегією найвизначніших богословів. У компетенцію кади входило розгляд цивільних і кримінальних справ, частина яких ставилася до прерогативи халіфа й намісників. Справа в тому, що в Арабському халіфаті судова влада не була відділена від виконавчої. Халіфи й намісники не тільки визначали межі юрисдикції суддів, але й безпосередньо брали участь у відправленні правосуддя. Тому багато хто воліли звертатися за захистом своїх прав не до судді, а безпосередньо до намісника або навіть до самого халіфа. Наприклад, скарги на сваволю чиновників розглядалися спеціальними суддями з "відомства скарг".

Кадий у складних випадках має право радитися із законоведами, запрошувати їх на судові засідання; він може призначити одного або трохи заступників із числа мусульман бездоганного способу життя, що знають шаріат.

Крім судових функцій кади спостерігали за виконанням судових рішень, відали питанням опіки й піклування, здійснювали нагляд за вакфами, за місцями висновку, засвідчували заповіти, перевіряли законність землекористування.

Що стосується процесу, то мусульманське право не знає принципових розходжень у порядку розгляду карних і цивільних справ. Певна категорія справ (позову цивільно-правового характеру по угодах, тілесні ушкодження, неправдиве обвинувачення в перелюбстві) розглядалася тільки за заявою особи, права якого порушені.

Більшість справ могли стати предметом судового розгляду на вимогу кожного, у тому числі й ініціативі судді. Суддя одноосібно ухвалював рішення щодо розглянутої справи протягом одного дня.

Військова організація Арабського халіфату

Армія в Арабському Халіфаті відігравала важливу роль, що було пов’язано з основною задачею халіфів - завоювання якнайбільшого територіального простору, з метою поширення ісламу. В країні було встановлено військовий обов’язок всіх повнолітніх чоловіків. Починаючи з сер 8 ст., арабська армія почала поділятися на дві частини: добровільну і постійну. Кожна з частин управлялася окремим полководцем.

Територіальний королівський банн в ранньофеодальній Німеччині

церква мала якось за їх допомогою діяти проти сепаратизму

Структура вищих органів управління і влади Візантії

Главою державі у Візантії виступав імператор, який концентрував у своїх руках майже усі функції по управлінню державою. Так, імператор виступав верховним головнокомандувачем збройних сил, керував внутрішньою і зовнішньою політикою, вважався верховним суддею імперії, здійснював управління усіма ланками державного апарату тощо. Не дивлячись на фактичну узурпацію владних повноважень імператором, ця посада не стала спадковою, що часто провокувало боротьбу за її зайняття.

Найвищими органами центральної влади, окрім імператора, були сенат та консисторій ( державна рада), які були наділені формально деякими владними повноваженнями, але влади монарха фактично не обмежували.

Однією з найважливіших державних посад слід вважати сакелларія, чиновника, основною функцією якого було здійснення міжвідомчого контролю.

У адміністративно-територіальному відношенні країна була поділена на провінції за римським зразком. Влада у провінції формувалась у відповідності з принципом розподілу її на дві основні сфери - військову і цивільну. Результатом застосування подібного принципу був дуалізм у системі влади на рівні провінції: діяли дві найвищі посадові особи, які очолювали відповідно військовий і цивільний апарати і були непідзвітні одна одній.

Система васалітету періоду сеньйоріальної французької монархії

Принцип "васал мого васала не мій васал"

"Золота булла"- імператорський акт Німеччини періоду феодальної роздробленості: основні характеристики

Феодальна роздробленість Німеччини була закріплена Золотою буллою 1356 р., яка була видана імператором Кар-лом V (королем Чехії). Згідно з положенням Золотої булли папу римського було усунуто від виборів німецьких імператорів, визнавалась повна політична самостійність курфюрстів, до того ж вони одержали, так звану, регалію – виключне право видобутку дорогоцінних металів і чеканки монети. У буллі було врегульовано порядок обрання імператора. Право його обрання було визнано за трьома духовними кур-фюрстами (Майнцським, Кельнським і Трірським) та чотирма (Богемія, Пфальц, Саксен Вютенберг і Бранденбург) світськими землями.

“Золота булла” узаконила приватні війни, крім війни ва-салів проти сеньйорів. Нею було заборонено союзи міст. Рі-шення всіх важливих справ імперії передавалось колегії кур-фюрстів, яка повинна була скликатись щорічно.

Право "ретракту" в земельному праві феодальної Франції

Основні види спадкування за мусульманським правом

За законом і заповітом. Спадкоємці за законом ділилися на безліч категорій; перша черга - спадні (діти, онуки); друга - висхідні; треті - бічні родичі: при цьому спершу перераховуються родичі із числа осіб чоловічої статі; далі спадкоємиці (дочки, онученята, мати, бабка, сестра, дружина). Кожний зі спадкоємців має право на певну частку в спадщині. Частка ця зменшується при наявності інших спадкоємців. Так, чоловік одержує половину спадщини, що остались після смерті дружини, якщо вона не залишила ні дітей, ні онуків; якщо ж такі були, то чоловік одержував четверту частину спадщини. Спадкоємна частка жінок становила половину частки чоловіка.

Заповіт був обмеженим, тому що спадкодавець міг заповісти тільки одну третину майна. Заповіти допускалися як у письмовому виді, так і в усній формі. Заповіт не міг бути на користь законних спадкоємців. Не мали права спадкування наступні особи: невірні відносно майна мусульманина, винні в позбавленні життя спадкодавця, розведені, раби.