7.Трагічне як тип авторської емоційності.

Істинний трагізм виникає в ситуації, коли в центрі трагічної колізії — вільно діюча особистість. Гегель, у зв'язку з цим, роз'яснює різницю між нещастям і трагедією: прикрі неприємності можуть трапитися з людиною без усякого сприяння з її боку, без будь-якої провини, просто внаслідок збігу зовнішніх випадковостей, якихось обставин (хвороба, втрата багатства, смерть тощо). Справді, трагічне страждання накладається на індивідів тільки як наслідок їхніх особистих дій, спрямо­ваних на відстоювання чогось усім своїм існуванням; це такою ж мірою виправдано, як і сповнено провини. Отже, лише особиста дія героя створює трагічну колі­зію — колізію свободи і необхідності. Якщо звернутися до античної трагедії, то в ній необхідність сприймалась як рок, доля, тобто вона усвідомлювалась як неминучість настання певної події. Оскільки доля — це об'єктивна приреченість подій, то в основу колізії античної трагедії найчастіше закладалося незнання як причина негативного вчинку, а відповідно і трагічної провини героя.Розгортання дії трагедії — це рух від незнання до знання, до формування трагічної вини. Водночас — це й очищення, тобто не відмова від скоєного (адже за вчинком — незнання), а прийняття того, що велить доля.

Якщо ж звернутися до пізнішої епохи, зокрема до творів Шекспіра, , то без особливих труднощів удається виявити значно вищий рівень історичної свідомості, що й відбиває сутність діалектики свободи і необ­хідності в людській життєдіяльності. Шекспір у своїх трагедіях вперше порушує питання про природне право людини свідомо і вільно приймати рішення — діяти або не діяти, виходячи із особистого інтересу.

У XX ст. західна естетика змінила свої уявлення про трагічне порівняно з класичним його розумінням. Увага зосередилася здебільшого на внутрішньоособистих пере­живаннях. Історичні події, соціальний осередок хоч і сприймалися як необхідні, та все ж вважалися зовнішні­ми обставинами, які не обумовлюють суті трагічного конфлікту.

У класичних системах трагічне уявлялось якимось перехрестям найзагальніших протиріч між ідеальним і реальним, індивідом і суспільством, старим і новим поряд­ками, між прагненнями людини і «хитрістю» світового розуму тощо. Історія ніби наповнювала трагічне змістом. Творці ж нового мистецтва та автори сучасних естетичних теорій вказують на іншу причину глобальної важливості, яка обумовлює трагічність людського життя. Віднаходять вони її в якихось постійних, вічних умовах існування. При цьому зауважимо, що сучасне розуміння трагічного по­значене крайнім песимізмом. Убогість індивідуального іс­нування, поразки, що постійно переслідують людину, зо­всім позбавлені виправдувального космічного і справед­ливого порядку, як це було в античності, або якоїсь історичної доцільності, що непідвладна розумінню окре­мої особи. То є спроби осягнути трагізм без його позитив­ного розв'язання або виправдання.

8.Ідилічне, сентиментальне романтичне.

Ідилічне, сентиментальність та романтика – це типи авторської емоціональності. Незважаючи на те, що авторська емоціональність індивідуальна, можна виокремлити певні закономірності.

Ідилічне – це форма життєствердження; радісна розчуленність мирним, стійким та гармонійним складом життя, де знаходять місце спокійний сімейний побут та щасливе кохання, єднімть людини з природою. Ідилічне у літературі проявляється з 2 боків: 1 – як здісненні ідилії; 2 – як спрямованість до ідилістичних цінностей. Перше більш вузька сфера, друге – ширша. Ідилістичні цінності та бажання їх втілити втілені в російській літературі 19 ст.(Пришвин, Пастернак).

Сентиментальність – це чуттєвість, яка народжується з симпатії та співчуття до різного рода «принижених та ображених», перш за все – до низчих прошарків суспільства. Цей вид емоціональності був поширений у другій половині 18 ст та породив такийлітературний напрям як сентименталізм.

Романтика – умонастрій, що пов’язаний з підйомом почуття особистості, вірою людини у власні безмежні можливості, з радісним передчуттям здійснення найвищіх, таємних бажань. Романтика різнонародна. Вона може мати релігіозне забарвлення, наближуючись до розчулення (поезія Жуковського), може мати містичний (ранній Блок) або соціально-громадянський характер.

14. Автор і читач у творі. Рецептивна естетика про присутність читача в творі.

Читач може бути присутній в творі напряму, будучи конкретизованим та локалізованим у тексті. Автори подекуди ведуть роздуми про своїх читачів, бесіди, де відтворює їх думки та слова. Інша форма – це «концепція адресата». Читач-адресант може бути конкретною особою, сучасною для автора публікою, або «далеким» читачем.

Рецептивна естетика (лат. receptio — сприйняття) — різновид естетичної теорії, яка зосереджується на проблемі сприймання художніх творів, їх впливу на публіку (естетика впливу). Це, власне, проблема читача, яка активно розроблялася і в українському літературознавстві ще в 20-ті. Вихідна теза Р.е. полягає в тому, що художній твір — не замкнута іманентна структура, а вся його багаторівнева структура зумовлена орієнтацією на реципієнта. У системі "автор—твір—читач" прихильники Р.е. зміщують акценти: від естетики самовираження автора з її біографічним методом та естетики структуралізму з її методом повільного, замкнутого читання вони перейшли до вивчення читацьких реакцій, оцінок. В. Ізер висловив плідну ідею про те, що в тексті твору від самого початку закладено функції послання, у ньому міститься "імпліцитний читач", а У. Еко обґрунтував положення про відкритий характер художнього твору. Увагу було привернуто до розбіжностей між текстом і твором, до адекватності читацького Сприймання та проблем інтерпретації тексту художнього твору, смислу художніх висловлювань. Проблематику адресата художнього слова, структури літературних творів по-своєму розробляв М. Бахтін, ідеї Р. є. застосовували у своїх дослідженнях російські вчені Ю. Борев, М. Гей. В Україні проблему читача в середині 60-х, спираючись на праці О. Потебні, І. Франка, О. Білецького. Рецептивна естетика надає читачеві всі можливості для творення власного тексту з даного. Адже літературний твір — це лише подразнювач, що збуджує, викликає до життя ціле море думок, емоцій, уявлень читача, пов'язаних з його власним, а не письменницьким, досвідом. В уяві читача з'являються ідеї, поняття, які первісно не були закладені автором, і, навпаки, чимало з того, що хотів би вкласти автор у свідомість читача, лишається поза увагою. Двох схожих думок про твір, згідно з теорією рецептивної естетики, бути не може, адже саме читання вносить суб'єктивний момент.