
- •1. Літературознавство як наука: предмет, завдання, основні розгалуження
- •2.Місце теорії літератури з-поміж інших літературознавчих дисциплін. Поетика (зміст і обсяг поняття), види поетик.
- •3.Мистецтво як форма естетичної свідомості. Види мистецтв, критерії їх класифікації.
- •4.Естетичні емоції. Співвідношення понять естетичне й естетизм, естетичне і художнє. Концепція «кризи мистецтва».
- •5.Героїчне як тип авторської емоційності.
- •6.Вдячне сприймання світу як тип авторської емоційності.
- •7.Трагічне як тип авторської емоційності.
- •8.Ідилічне, сентиментальне романтичне.
- •9.Смішне, комічне, іронічне, сатиричне.
- •10.Умовність як естетичне поняття. Первинна умовність та її реалізація в різних літературних жанрах та стилях. Умовність та нормативність художніх засобів.
- •11.Вторинна, або відкрита умовність. Фантастика та гротеск як два типи відкритої умовності.
- •12.Символ, алегорія, гіпербола. Співвідношення понять. Приклади.
- •13.Художній образ як форма художнього мислення. Образ і знак.
- •14.Специфіка літератури як мистецтва слова (художній образ і знак, мова як предмет зображення тощо).
- •15Категорія текст. Текст як поняття філології, семіотики і культурології.
- •16.Текст в постмодерністських концепціях.
- •17.Поняття дискурсу в літературознавстві.
- •18.Літературний твір. Найважливіші складники його змістової організації (тема, фабула, характер, пафос, ідея).
- •19.Художньо-мовленнєва організація художнього твору. Специфіка художньої мови.
- •24Портрет його функц я у художньому св т . Приклади.
- •25Природа, пейзаж, їх функція в художньому світі. Приклади.
- •26Речі та предмети в художньому світі.
- •27Фабульна образність як один з рівнів художнього образу.
- •29 Композиція художнього твору. Поняття змістовної композиції. Типи композиційної організації художнього твору та літературний рід.
- •30Типи співвідношення смислового та предметного планів в структурі словесного образу. Образи автологічні, металогічні (навести приклади).
- •31Образ автора як естетична категорія. Концепція в.В.Виноградова про образ автора як мовний, стильовий образ. Концепція «смерті автора» р. Барта.
- •34Літературний рід як категорія. Поділ літератури на роди як теоретична проблема. Взаємодія родів.
- •35 Літературний жанр. Проблема жанру в літературознавстві. Принцип поділу на жанри.
- •36 Епос як рід літератури. Наративна структура епічного твору.
- •37 Лірика як рід літератури.
- •38 Драма як рід літератури.
- •39 Ліро-епос та його жанри (балада, притча, байка, поема).
- •40 Стадіальність літературного процесу. Основні етапи розвитку світової літератури за с. Аверінцевим.
- •41 Співвідношення понять напрям і течія (проілюструвати відповідь прикладами). Основні напрями європейської літератури.
- •42 Стиль у літературі. Багатозначність поняття (ідіостиль, «великий стиль», «первинний» і «вторинний стилі»).
- •43 Класицизм як літературний напрям.
- •44 Бароко як літературний напрям.
- •45 Романтизм як літературний напрям.
- •46 Реалізм. Багатозначність поняття. Сутність класичного реалізму.
- •47 Соцреалізм як явище. Дискусійність поняття. Сучасні концепції методу соціалістичного реалізму.
- •48 Авангардизм як напрям хх ст.
- •49 Модернізм як напрям хх ст.
- •Остмодернізм як напрям останньої чверті хх ст.
- •51Основні принципи філологічного сприймання твору: опис, аналіз, інтерпретація. Співставлення різних підходів.
- •52. Загальне поняття про школи в літературознавстві. Провідні літературознавчі школи хіх–хх століть.
52. Загальне поняття про школи в літературознавстві. Провідні літературознавчі школи хіх–хх століть.
Потенціал попередньої герменевтики дав у XIX cт. поштовх для розвитку цілого ряду літературознавчих напрямів та шкіл (і, відповідно, методів), серед основних – міфологічна, біографічна, культурно-історична, еволюційна, порівняльна (компаративістична), психологічна, філологічна та духовно-історична школа (останні три – на межі із XX ст.). На початку XIX ст. у німецькому літературознавстві та фольклористиці виникає міфологічна школа (романтичного типу), котра спирається на естетику Ф.-В.-Й. Шеллінга та братів А. і Ф. Шлегелів. Ними обстоювалась думка про міф як необхідну умову мистецтва, ядро поезії. Романтичне усвідомлення сутності „народної душі" (зокрема германців, іранців, слов'ян тощо) доконечно оформилися після видання „Німецької міфології" братів Якоба та Вільгельма Грімм. Міфологічна школа займалася проблемою народності мистецтва і мала два основні напрями: 1) етимологічний (лінгвістична реконструкція міфу за допомогою „палеолітичної" методології) і 2) демонологічний (порівняння схожих за змістом міфів)4. Серед основних представників: А. Кун, М. Мюллер, Ф. Буслаєв, В. Шварц, О. Афанасьєв та ін. До українських міфологістів зараховують: І. Срезневського, М. Максимовича, О. Бодянського, М. Шашкевича.
Основоположником біографічного методу та школи, що виникла на основі цього методу, був французький вчений Ш. Сент-Бев (1804–1869). Визначальними моментами у творчості стали біографія та особистість письменника. Основним критичним жанром став імпресіоністичний портрет автора. Продовжувачами біографічного методу вважають І. Тена та Г. Брандеса. В українській науці представником біографічного методу став професор Львівського університету О. Огоновський (1833–1894), що написав „Історію літератури руської". У цій роботі вчений розглядав художній твір як прояв елементів біографії автора, а також подавав бібліографію творів письменника. Для становлення культурно-історичної школи важливими стали впливи історизму, біографізму, позитивізму, а також ідеї німецького філософа І. Гердера. Ця школа досліджувала твори мистецтва у зв'язку з середовищем, що породило їх. Основоположником культурно-історичної школи став французький філософ та літературознавець І. Тен (1828–1893) (теоретик реалізму та натуралізму), що виклав свої погляди у роботах „Критичні досліди", „Філософія мистецтва" та „Історія англійської літератури". Одним із основних принципів цього методу став детермінізм, що спонукав до пошуків „причин" появи літературного твору, виявлення за літературними фактами їх „невидимих" першооснов. Такими першоосновами Іпполіт Тен вважав: 1) „расу" (вроджений національний темперамент), 2) „середовище" (природа, клімат, соціальні обставини) і 3) „момент" (досягнутий рівень культури, традиція). Головним предметом історії літератури проголошувався сам літературний процес. Послідовниками французького вченого стали науковці різних країн: Ф. Брунетьєр, Г. Лансон, Г. Брандес, В. Шерер, Г. Гетнер, Ф. де Санктіс, О. Пипін, М. Тихонравов, С. Венгеров тощо.
У 60–80-ті роки XIX ст. на основі культурно-історичної школи виникає еволюційний метод (від латинського – розвиток). Цей метод, що нехтував іманентними ознаками літератури, заснував послідовник І. Тена Ф. Брунетьєр. Компаративістика (порівняльно-історичний метод) (від латинського – порівнюю) розвивалася впродовж усього XIX cт. (згодом – у XX-му) під впливом філософії позитивізму. Вона передбачає порівняльне вивчення фольклору, національних літератур, процесів їх взаємозв'язку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняльно-історичного підходу. Велике значення для розвитку компаративістики мали праці Т. Бенфея (1809–1881) та О. Веселовського (1838–1906). В Україні засади компаративістики використовували М. Драгоманов, М. Дашкевич, І. Франко, згодом, у XX ст.,– Г. Вервес, Д. Наливайко, Р. Гром'як та ін. Психологічний напрям у літературознавстві склався в середині XIX ст. передусім у працях Е. Еннекена, В. Вундта, Е. Ельстера та ін. Мистецтво трактувалося як сублімація (перехід) авторської психології в художні образи, котрі є моделлю душі, психіки творця. Еннекен наголошував, що не існує жодного естетичного мотиву у творі, який би не зумовлювався психікою автора, котра є і соціально зумовленою. Особливо великий вплив на подальший розвиток літературознавства (вітчизняного і світового) мала теорія Олександра Потебні (1835–1891), котру І. Фізер охарактеризував як „психолінгвістичну". Уже в 1862 році в роботі „Думка і мова" Потебня дав системний виклад психологічних ідей стосовно художньої творчості. Він розглядав мову як пізнавальну діяльність, тобто мова є не „засобом вираження готової думки, а її створення".
.Провідні літературознавчі школи ХХ століття.
Формальний метод — вивчення художньої літератури, зокрема аналіз літературно-художніх творів, спрямований передусім на дослідження їх форми як категорії, що визначає специфіку письменства, його іманентну сутність.
Формальний метод виник на межі XIX—XX ст. як реакція на засилля соціологічного позитивізму, на обмеженість і недоліки психологічної і культурно-історичної шкіл у літературознавстві, орієнтувався на міркування І. Канта про незацікавлений інтерес у мистецтві, переглядав канонічну формулу єдності змісту і форми, що не підлягала продуктивному творчому розв'язанню.
Справжня художня дійсність, на переконання німецького вченого К. Фідлера, має відображати буяння барв, співвідношення світла і тіні поза категорією змістовності.
У літературознавстві формальний метод застосували Ф. Брюнетьєр, О. Вальцель, Ф. Дібеліус, Л. Шпітцер, які надавали пріоритету формотворенню, засвідченому добою Ренесансу (кларизм, ясні лінії, замкнута форма) та бароко (мальовничість, глибинна побудова композиції, відкрита форма, затемнення ясності), шукали «вищу математику форми» у лінгвістичному плані, встановлювали типологію романних форм (роман пригод, роман характерів), прояснювали стилістичні смаки того чи того автора тощо
Міфологічна школа — напрям у фольклористиці та літературознавстві початку XIX ст., запроваджений німецькими романтиками: гейдельберзькими (Л. Арнім, К. Брентано, Й. Геррес та ін.), енськими (брати А. та Ф. Пілегелі), які спиралися на естетику Ф.-В.-Й. Шеллінга («Філософія мистецтва», 1802—1803), на уявлення про міф як універсальне значення, «природну релігію», необхідну умову існування мистецтва, достеменну основу поезії, намагалися віднайти генетичне праджерело міфотворення.
Компаративізм, компоратизм — порівняльний, порівняльно-історичний методи, які застосовуються при вивченні споріднених мов, у літературознавчій теорії і практиці.
Компаративістика, або Компаратистика, Порівняльне літературознавство — наукова дисципліна, метою якої є виявлення міжлітературних зв'язків на основі зіставлення творів та явищ національних письменств одного чи різних історичних періодів. У європейській філології вона відповідає літературознавству, у східнослов'янській, для якої характерний вплив школи О. Веселовського, стосується також порівняльної фольклористики.
Гносеологі́зм у літературознавстві (грец. gnosis — пізнання, logos — вчення; гносеологія — теорія пізнання) — сукупність поглядів на літературу як форму пізнання об'єктивної дійсності. Гносеологізм перебільшує питому вагу і роль пізнавальних елементів у художній літературі. Визнаючи специфіку мистецтва, в тому числі художньої літератури, представники гносеологізму не визнають особливого предмета мистецтва, а зводять специфіку до образної форми відображення дійсності. Ґрунтовну критику однобічного гносеологізму в «радянській естетиці» дав свого часу В. Іванов у книзі «Практика і естетична свідомість», але, незважаючи на це, прояви гносеологізму у сучасному літературознавстві зустрічаються дуже часто у формі таких тверджень, як «художнє пізнання», «поет пізнає суть зображених явищ», «література — форма суспільної свідомості» тощо. Проблема критики гносеологізму має сенс у контексті літературознавства, яке спирається на теорії відображення і пізнання. Гносеологізм в естетиці і літературознавстві був відкинутий феноменологами на початку XX ст. (Р. Інгарден), відтак — структуралістами і постструктуралістами (Юлія Кристева, Р. Барт). Нові літературознавчі школи в Європі та Америці впливали на зміну трактування проблеми «дійсність — література» багатьма вченими в колишньому СРСР (Ю. Лотман, М. Поляков та інші).
1 Манн Т. Собр. соч.: В 10 т. М., 1960. Т. 6. С. 8.
2 Гуковский Г.А. Реализм Гоголя. М.; Л., 1959. С. 200.