26Речі та предмети в художньому світі.

Відображення дійсності саме по собі передбачає наявність у внутрішньому світі художнього твору предметності – тих видимих матеріальних речей, які відібрані письменником з навколишньої дійсності і включені в “другу реальність”, якою і є внутрішній світ літературного твору. Таким чином відбувається “ізоляція частини дійсності” (М. Бахтін), перетворення її у складову утворюваного художнього світу твору.        Сам вибір предмету і включення його  в художній світ твору є прийомом. Як складова художнього світу твору предмет виконує свою функцію – “працює” на “кінцевий результат”. Функціональність художніх предметів, які є складовими художнього світу, багато в чому визначаються жанровими особливостями твору. Зрозуміло, що у великому за розмірами епічному полотні предметів є багато, і більшість з них виконує функцію мінімальної значущості – вони є необхідними для виконання міметичних завдань. Функціональність предметів інтенсифікується при зменшенні обсягу жанрової форми. Це стає очевидним, якщо, наприклад, співставити художню енергетичність предметів у романі та, скажімо, у новелі. Власне у новелах різко збільшується кількість предметів, у яких підвищена виражальність і які набувають статусу художньої деталі.Через те, що зображені предмети виконують важливу художньогенеруючу функцію, їх ще можна називати художніми предметами. Парадоксальність ситуац ії полягає в тому, що проблема художньої предметності недостатньо автономізована, а значить, і не вивчена. Її важливість підтверджується бодай тим, що більшість теоретиків, які намагалися змоделювати будову літературного твору, як правило, на один із перших планів ставили предметний ряд. Найвиразніше про це сказано у Романа Інгардена, який після мовних планів (шарів) виділяв “план схематичних образів, через які виявляються різні предмети”, а також “план предметів, що представлені через чисто інтенційні стани речей”. Про “рівень предметності”, “план предметів”, “предметний ряд” і т.п. йдеться майже у всіх теоретичних міркуваннях, що стосуються структури літературного твору. Проте, повторюємо, це лише вказує на проблему художньої предметності і заохочує до її виділення з посеред інших проблем теорії літературного твору.

27Фабульна образність як один з рівнів художнього образу.

Основною формою буття літератури як мистецтва слова є літературно-художній твір, що виступає як цілісний образ­ний організм, за афористичним висловом Б. Пастернака: «Образ світу, в слові явлений». У найзагальніших рисах літературно-художній твір можна визначити як розповідь про певну життєву подію (вигадану чи ні), що ведеться від особи реального або уявлюваного автора з розрахунком на естетичне враження й містить у собі його передумови. Від інших словесних творів літературно-художній твір відрізняється тим, що предметом його розповіді є умовно-, а не реально-життєва подія, яка існує виключно в суб'єктивній, авторській або його оповідача уяві, а завдяки їхньому посередництву в такій же суб'єктивній читацькій уяві, але не в об'єктивній реальності, навіть у тому випадку, коли в основу предмета розповіді покладені якісь реальні життєві факти (історії, біографії і т. п.). На відміну, скажімо, від історика, письменника більше цікавить не те, як було насправді, а як мало б чи могло б бути. Об'єктивна дійсність, що відображена у творі, — це не сама життєва реальність як така, а більшою чи меншою мірою життєподібна ілю­зія реальності, яка в кінцевому підсумку становить не самостійний інтерес, цікава не сама по собі, не з точки зору пізнання та розуміння сутнісних об'єктивних закономір­ностей і механізмів її існування (в чому, власне, полягає кінцева мета наукових, побутових — не художніх словесних творів), а у її здатності створювати передумови для естетич­ного враження, з розрахунку на яке твір, зрештою, і пишеть­ся. Естетично виразним, тобто здатним викликати емоційно-інтелектуальні переживання ціннісного порядку при його сприйнятті, твір, у свою чергу, може стати за умови на­явності в ньому сукупності певних чинників, серед яких най­важливішими є:  

1) Яскраво-індивідуальна, підкреслено-особистісна форма емоційно-інтелектуального переживання світу 2) Актуальність, вагомість проблематики, з якою пов'я­ заний предмет розповіді у творі і яка є свого роду нервовим його центром, 3)   Емоційна виразність і точність вислову, відповід­ність ужитих у творі мовних засобів змістові. 4)     Цілісність твору, тобто взаємовідповідність і під­порядкованість усіх його окремих і розрізнених елементів тій художній та ідейній меті, яку ставить перед собою автор і виразом якої виступає ввесь твір. Художній твір — це не хаотичне нагромадження слів, образів, ідей, а упорядкована система їхніх зчеплень, в якій — в ідеалі — усе так тісно «підігнане» одне під інше і одне з іншого випливає, що з нього, без відчутних втрат для розуміння його ідейно-худож­ньої суті, не можна вилучити жодного слова (особливо у віршових творах), жодної сцени (в прозових творах), оскільки у справжньому — довершеному художньому творі немає нічого випадкового й зайвого, усе в ньому, до найменших, здавалося б, «дрібниць», має свій внутрішній, мотивований змістом цілого сенс і виконує певне смислове навантажен­ня. Цілісність твору забезпечується єдністю авторського по­гляду на речі, про які він пише, взаємовмотивованим спів­існуванням усіх значущих елементів його твору.

28 Сюжет та його основні елементи. Типи сюжетів та їхні функції у творі. Співвідношення понять сюжет і фабула в працях структурно-семіотичної школи.

Сюжетом (франц. sujet — предмет, тема) називають перебіг дії та послідовність її розвитку, що служить у творі формою розгортання й кон­кретизації його фабули.Категорія сюжету з'являється у зв'язку з необхідністю якось позначити специфічність предмета зображення у словесному мистецтві, який, на відміну від просторових мистецтв, даний не в статиці, а в динаміці, в дії, яка невпинно розвивається.  Динаміку розгортання зображуваних у творі подій у свою чергу має на увазі й категорія фабули. Необхідність введення до літе­ратурознавчої термінології паралельного ряду понять (сю­жет — фабула) пояснюється тим, що сам динамічний аспект твору виступає у ньому водночас і як предмет зображен­ня, тобто компонент змістової організації твору, а саме об'єктивного його змісту, і як спосіб, через який зображується предмет, тобто компонент художньої форми твору. Фабулу ми сприймаємо насамперед як подієву основу твору, тобто як фактологічну (умовно-реальну) суму подій, про які розповідається у творі і які становлять у ньому свого роду кістяк, або каркас, на якому кріпиться вся представлена у творі дія і який більшою чи меншою мірою може бути абстрагований від її чуттєво (у масі живих подробиць і конкретних деталей) даної без­посередності (сюжету). Фабула — це те, що, хоча й існує в сюжеті, але повністю з ним не збігається. Так, фабула може передувати творові у вигляді тієї абстрагованої від нього події, що мала чи теоретично могла б мати місце в чиємусь. Сюжет — це той же ланцюжок дій та змін, але взятий в авторському висвітленні, у розвиткові авторського погляду від початку і до кінця твору. Сюжет — це мета автора, а фабула — засіб досягнення цієї мети. Сюжет як художня форма зв'язування та конкретизації фабульної основи твору виконує дві основні функції, першу з яких умовно можна назвати перипетійною, другу — характерологічною. Перипетійна. функція сюжету виявляє себе в такій формі конкретизації та роз­гортання фабули твору, яка акцентуєувагу читача переважно на самому перебігу подій. Характерологічна – розкриття хааркттерівВ основі внутрішньої організації сюже  ту як певної послідовності перебігу та розгортання дії лежить конфлікт, колізія або інтрига (від лат. conflictus — зіткнення), тобто певна суперечність у стосунках між героями, проблема, що окреслюється темою твору і, потребуючи свого вирішення, мотивує той чи інший розвиток дії.  Внутрішня структура сюжету: експозицію, зав'язку, розвиток дії, кульмінацію та розв'язку. Сюжети окремих художніх творів можуть включати в себе й додаткові елементи, серед яких розрізняють: передісторію —  розповідь про життя чи епізоди з життя героїв твору, що не включаються безпосередньо в зображувану дію; подальшу історію — більш-менш розгорнуту розповідь про долю ге­роїв після завершення безпосередньо зображуваної дії;пролог — «початковий епізод епічного або (частіше) драматичного твору, в якому щось повідомляється про наміри та завдання автора, епілог – автор звертається до публіки,висловлює якісь узагальнюючі судження, дякує за увагу. В окремих випадках сюжетна будова твору може усклад­нюватися введенням до неї так званих вставних епізодів, що даються звичайно у формі розповіді одного з героїв твору про певні життєві події, які до зображуваної в само­му творі дії не мають безпосереднього відношення.