§ 1. Поняття та види допиту

Допит — це процесуальна дія, яка являє собою регламентований кримінально-процесуальними нормами інформаційно-психологічний процес спілкування осіб, котрі беруть у ньому участь, спрямований на одержання інформації про відомі допитуваному факти, що ма­ють значення для встановлення істини у справі.

Допит є найбільш поширеним способом одержання доказів. У той же час допит — одна з найбільш складних слідчих (судових) дій; його проведення вимагає від слідчого високої загальної та професійної культури, глибокого знання психології людини. Мета допиту полягає в одержанні повних показань, що об’єктивно відображають дійсність. Ці показання є джерелом доказів, а фактичні дані, які в них містять­ся, — доказами.

Процесуальний порядок допиту регламентовано нормами КПК (ст. ст. 107, 143-146, 166-171, 201, 300, 303, 304, 307, 308, 311), до­держання яких є обов’язковим. Недодержання процесуальних правил проведення допиту є порушенням закону і тягне за собою недійсність проведеної дії та неприпустимість одержаних показань як джерела доказів.

Згідно зі ст. ст. 143, 167 КПК допит можна проводити у місці про­вадження досудового слідства або за місцем перебування допитуваного, як правило, у денний час. Допитувані дають показання віч-на-віч зі слідчим, за винятком випадків, прямо передбачених у законі (присутність захисника, педагога, законних представників неповнолітнього та ін.).

Перед допитом слідчий у разі необхідності упевнюється в особі допитуваного, роз’ яснює йому його права та обов’ язки, з’ ясовує відо­мості анкетного характеру. Свідок попереджається про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань та за давання завідо- мо неправдивих показань. Конституція України у ст. 63 проголошує імунітет свідка: «Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом».

Допит свідка по суті справи розпочинається з пропозиції розповісти все відоме йому про обставини, у зв’язку з якими він викликаний на допит. На початку допиту обвинуваченого слідчий повинен запитати його, чи визнає він себе винним у пред’явленому обвинуваченні, після чого пропонує йому дати показання по суті обвинувачення. Після вільної розповіді свідка або обвинуваченого слідчий має право поста­вити свої запитання. Показання заносяться до протоколу і викладають­ся у першій особі та по можливості дослівно. Допитуваному може бути надана можливість власноручно написати показання.

Коло тих обставин, які слідчий має намір з’ясувати шляхом допиту, називається предметом допиту. До їх числа належать обставини, пов’язані з самою подією злочину (його способом, місцем вчинення, часом, наслід­ками та ін.), які підтверджують або спростовують винність у його вчинен­ні певних осіб та мотиви їхніх дій. Практично предметом допиту можуть бути будь-які обставини, що мають значення для встановлення істини у справі. Предмет допиту залежить як від процесуального становища до­питуваного, так і від того, яку інформацію він може мати у своєму розпо­рядженні. Слідчий визначає предмет допиту під час підготовки до його проведення. Предмет допиту конкретно виражається у плані допиту у вигляді переліку обставин, які підлягають з’ясуванню.

Допит являє собою процес спілкування, в якому слідчий завжди повинен зберігати ініціативу в регулюванні процесу обміну інформа­цією. Він зобов’язаний керувати особами, які беруть участь у справі. Одержання інформації під час допиту має свої особливості, що визна­чаються процесуальним становищем допитуваного, зайнятою ним позицією, зацікавленістю у результатах справи, індивідуальними осо­бливостями особи та деякими іншими обставинами.

Залежно від різних підстав допит може бути поділений на ті чи інші види. Так, залежно від процесуального становища допитуваного роз­різняють допит таких осіб, як свідок, потерпілий, підозрюваний, об­винувачений, підсудний, експерт. За віковими особливостями допиту­ваного допит поділяється на допит неповнолітнього, допит дорослого, допит особи похилого віку. За послідовністю проведення — допит первинний, повторний (з’ясовуються обставини, про які допитуваний вже давав показання під час попереднього допиту); додатковий (одер­жання показань щодо обставин, про які не йшлося під час попередніх допитів). За суб’єктом проведення — допит, який проводиться слідчим, дізнавачем, прокурором, суддею. Особливими різновидами допиту є допит під час очної ставки та перехресний допит.

^ш § 2. Процес формування показань

Сприйняття, запам’ятовування та відтворення є взаємопов’язаними етапами формування показань. Правильне розуміння цих процесів сприяє ефективному застосуванню тактичних прийомів допиту, пра­вильній оцінці показань.

Першим етапом у формуванні показань є сприйняття. Це не тіль­ки сума відчуттів, а й діяльність мислення. Відчуття є суб’єктивним за змістом джерелом, а тому відчуття і сприйняття певним чином залежать від розвитку нервової системи, стану організму в цілому, рівня розвит­ку людини.

Сприйняття має різноманітні відтінки і характер залежно від особи сприймаючого (емоційного ставлення, інтересу до того, що сприймається, спрямованості уваги). До чинників, які в той чи інший спосіб впливають на сприйняття, його емоційне забарвлення, належить темперамент. Пра­вильність сприйняття залежить від суб’єктивних та об’єктивних чинників: суб’єктивні — це стан органів відчуття людини, її суб’єктивна можливість правильно сприймати дійсність, а об’єктивні — умови сприйняття, по­года, освітлення, тривалість події, за якою спостерігають.

Розглядаючи об’єктивні чинники, що впливають на правильність сприйняття, не можна відокремити їх від суб’єктивних особливостей особи, які «забарвлюють» сприйняття дійсності. До таких особливостей належать спрямованість сприйняття та його емоційність. Спрямованість сприйняття залежить від того, було воно умисним чи ні. Неумисне сприйняття характеризується тим, що людина не готується попередньо до нього, воно виникає раптово і триває доти, доки діє відповідний по­дразник. Умисне ж сприйняття характеризується цілеспрямованістю, а тому є повнішим і пов’язаним з так званою професійною увагою. Сприй­няття особою предметів чи явищ, пов’язаних з її професією, часто є більш правильним і містить найменший відсоток помилок.

Другим етапом формування показань є запам ’ятовування як здат­ність утворювати умовні зв’язки, зберігати та відновлювати їхні сліди. Як і сприйняття, воно має вибірковий характер: людина запам’ятовує не все, що сприймає, а тільки те, що викликає в неї глибокі пережи­вання чи має для неї істотне значення.

Експерименти з перевірки пам’яті людини свідчать про те, що вона з часом може перекручувати сприйняту подію. Повну розповідь про те, що спостерігалося, можна одержати тоді, коли свідок допитується через найкоротший від події проміжок часу.

У слідчій практиці переважно трапляються показання осіб, які не ставили собі за мету обов’язково запам’ятовувати факти для подаль­шого їх викладу на допиті. Цією обставиною і визначаються складність відтворення зафіксованого, уривчастість, неповнота відомостей та деталей події.

Так, очевидець дорожньо-транспортної події часто обмежує свою увагу фактами, які найсильніше вплинули на його психіку. Наприклад, свідок — очевидець наїзду автомашини на велосипедиста — показав, що він не запам ’ятав ні обставин наїзду, ні зовнішнього вигляду авто­машини. Він запам ’ятав тільки те, як з неї на велосипедиста упав ящик (ящик, падаючи, вдарив велосипедиста залізним кутом, пере­вертаючись, вдарив ще раз і придавив його, розтрощивши голову і плече). Свідок зосередив увагу на потерпілому, а тому його показання в цій частині виявилися найповнішими. Спрямованість уваги в цьому разі сприяла кращому запам ’ятовуванню окремих обставин.

Дослідження мимовільного запам’ятовування, як і досвід прове­дення допитів, показують, що особи запам’ятовують не тільки те, що справляє яскраве враження, а й фонові обставини, на які не спрямова­на безпосередня увага. Тут доцільно застосовувати тактичні прийоми допиту з використанням асоціативних зв’язків, до яких належать:

а) постановка додаткових запитань, заснованих на аналізі показань осіб і використанні можливих асоціацій у допитуваного в момент спо­стереження події;

б) постановка нагадуючих запитань (витяги з показань допитува­ного чи відомостей з інших матеріалів справи з метою відновлення в пам’яті обставин події, що спостерігалася);

в) пред’ явлення під час допиту речових доказів;

г) допит на місці події.

Третім етапом формування показань є відтворення сприйнятого, яке залежить від певних умов, у тому числі фізичного і психічного стану особи в момент відтворення. Особливого значення тут набуває здатність особи висловлювати свої думки. Ця здатність у кожної лю­дини є індивідуальною і залежить від її культурного рівня, інтелекту, словникового запасу. При цьому значну роль відіграють вислови, які використовує слідчий при допиті, окремі фрази, слова, формулювання запитань.

У психології відомі два типи відтворення: а) вільне відтворення смислового змісту з відхиленням від форми та б) відтворення змісту із збереженням його форми. Цей поділ важливо встановити в показан­нях з метою їх правильної оцінки і визначення тактики допиту. Так, відтворення змісту із збереженням форми виявляється в детальному і послідовному викладі події, без виділення її головних і другорядних рис. Відтворення ж змісту без форми полягає у викладі суті події.