Методи бюджетного планування:
1.метод коефіцієнтів. Базується на застосуванні відповідних коефіцієнтів. За основу беруться показники, які було досягнуто в минулий період, і коригуються з урахуванням відповідних коефіцієнтів, які відображають зміни, що передбачаються в плановий період;
2.нормативний метод. За основу беруться нормативи, які регламентують види надходжень і видатків. При цьому враховуються економічний стан підприємств, установ, галузей народного господарства, фізичних осіб. Цей метод дає змогу сповна виявити бюджетні резерви і сприяє їх економії;
Нормативний метод планування є найпростішим методом. Маючи норму (норматив) і об’ємний показник, можна легко розрахувати плановий показник
Рис. Схема нормативного методу фінансового планування
Зміст нормативного метода полягає в тому, що на базі заздалегідь установлених норм та техніко-економічних нормативів розраховується потреба господарюючого суб’єкта у фінансових ресурсах та їх джерелах.
Норма (лат. norma) — міра, якась середня величина. Норматив (лат. normatio — упорядкування) визначає технічний, економічний та т. п. показники норми відповідності, з якими виконується якась програма.
Нормування видатків – це визначення обсягу витрат на розрахункову одиницю, яка характеризує обсяг діяльності відповідної бюджетної установи, наприклад на один клас у школі.
Визначення обсягів фінансування ґрунтується на:
— показниках, що характеризують кількісні параметри діяльності бюджетної установи (оперативно-мережні показники);
— норм бюджетних видатків на певний кількісний показник.
Оперативно-мережні показники поділяються на такі групи:
♦ виробничі показники, які характеризують профільну діяльність установи (наприклад кількість учнів у школі), що своєю чергою поділяються на:
— вхідні – об’єктивно існуючі на даний період часу;
— похідні – визначаються за певними нормами (кількість класів залежить від кількості учнів і норми граничної наповнюваності класів);
♦ загальні показники, які характеризують будівлю бюджетної установи (наприклад площа приміщень, їх санітарно-технічний стан тощо).
Бюджетне нормування передбачає встановлення єдиних вимірників видатків на однорідні, переважно масові, об’єкти фінансування, які мають однакові виробничі ознаки. Розрахунковою одиницею для розробки норм служать основні виробничі показники для відповідної установи (клас, ліжко тощо). Число розрахункових одиниць визначається на підставі даних з мережі та контингенту (наприклад кількість класів у школі), які своєю чергою встановлюються міністерствами та відділами держадміністрацій і затверджуються на кінець року. Сума видатків бюджетної установи визначається як добуток розрахункових одиниць на норму видатків.
Норма видатків – це величина затрат на планову розрахункову одиницю (наприклад на клас, на 1 м2 площі тощо). Для більшої конкретизації норми, як правило, встановлюються за однорідними видатками та однотипними установами.
Залежно від того, в яких одиницях вимірювання відображається норма, виділяють дві основні групи норм: матеріальні та грошові.
Матеріальні (натуральні) норми визначають затрати матеріальних ресурсів (у кількісному виразі) на розрахункову одиницю, наприклад склад і кількість продуктів харчування на одне ліжко в лікарні, кількість електроенергії на 1 м2 площі приміщення тощо). Матеріальні норми диференціюються за типами бюджетних установ.
Грошова норма – це матеріальна норма, переведена в грошовий вираз, виходячи з діючих державних цін, тобто це вартісний вираз натуральної норми.
Грошова норма може бути фінансовою та бюджетною. У тому випадку, коли бюджет є єдиним джерелом фінансування, фінансова норма буде одночасно і бюджетною. За наявності інших джерел фінансування фінансова норма поділяється на дві частини: одна фінансується з бюджету, а друга – за рахунок інших джерел (наприклад за рахунок коштів батьків).
Залежно від методу побудови, фінансові норми поділяються на індивідуальні, комбіновані та укрупнені.
Індивідуальні норми – це затрати за окремим видом видатків на розрахункову одиницю, наприклад норма харчування на одного хворого. За цими нормами складаються індивідуальні кошториси бюджетних установ.
Комбіновані норми об’єднують групу індивідуальних норм за видом видатків, перерахованих на розрахункову одиницю, яка характеризує виробничу діяльність установи, наприклад норма видатків за видом «Придбання предметів постачання і матеріалів, оплата послуг та інші видатки» на 1 ліжко-місце в лікарні. Ця норма відображає загальну суму видатків, обладнання, медикаментів, перев’язувальних матеріалів, продуктів харчування та інших за кодом економічної класифікації 1130.
Укрупнені норми відображають всю суму затрат на розрахункову одиницю, наприклад норму видатків на один клас у школі.
Комбіновані та укрупнені норми широко застосовуються на перших етапах складання кошторису і надають можливість фінансовим органам виконувати планові розрахунки та перевіряти їх виконання.
Норми видатків поділяються також на обов’язкові та розрахункові.
Обов’язкові норми встановлюються, як правило, урядом і не можуть змінюватися в процесі складання та виконання кошторису бюджетної установи. Це норми видатків на відрядження, продукти харчування та ін.
Розрахункові норми – це середні норми видатків на розрахункову одиницю з урахуванням конкретних умов роботи установи. На їх основі визначається середній розмір окремих видів видатків бюджетних установ.
3.балансовий. За допомогою цього методу вдається досягти узгодженості між джерелами надходжень та джерелами видатків за видами та регіонами, установити взаємозв'язок із загальною величиною фінансових ресурсів у державі по міністерствах, відомствах, регіонах і відповідними потребами, які можуть бути забезпечені;
Балансовий метод планування фінансових показників полягає в тому, що шляхом побудови балансу досягається взаємоув’язка наявних фінансових ресурсів та фактичної потреби в них.
Сутністю балансового методу є узгодження обсягу затрат і джерел розширення ресурсів (доходів).
Балансовий метод застосовується передусім при плануванні розподілу прибутку та інших фінансових ресурсів, плануванні потреби в надходженні коштів до фонду накопичення, фонду споживання тощо.
Наприклад, балансова ув’язка по фінансових фондах має вигляд:
Де, Зп – залишок коштів на початок планового періоду, грн.;
Н – надходження коштів до фонду, грн.;
В – витрачання коштів з фонду, грн.;
Зк – залишок коштів на кінець планового періоду, грн.
4.програмно-цільовий. Використовується при фінансуванні окремих державних програм економічного і соціального розвитку. Дає змогу виявити джерела покриття і визначити ефективність цих програм. Починаючи з 2002 р. цей метод використовується при формуванні Державного і місцевих бюджетів як основний.
Програмно-цільовий метод передбачає, що будь-які бюджетні видатки мають здійснюватись на цілі, що відповідають середньо, або довгостроковій стратегії розвитку держави. Бюджети міністерств, відомств, місцевих органів влади – це витрати на досягнення політично визначених пріоритетів на основі розподілу функцій і повноважень. Кожен керівник органів влади чи бюджетної установи повинен замислюватись над тим, як витратити кошти з кращим результатом і меншими затратами згідно із пріоритетами державної політики чи рішеннями територіальної громади.
За такого підходу увага зосереджується не на розвитку мережі та збільшенні штатів установ, а на результатах програм, тобто не на тому, як витратити більше коштів на соціальну та виробничу сферу, а на тому, як послуги, надані за ці витрачені кошти, відповідають потребам громадян, що сплатили податки до бюджету. Відповідно для визначення результативності програм розробляється низка показників, за допомогою яких можна оцінити результати використання коштів.
В загально прийнятому визначенні програмно-цільовий метод в бюджетному процесі – це система планування та управління бюджетними коштами в середньостроковій перспективі, спрямована на розробку та виконання бюджетних програм та підпрограм, орієнтованих на кінцевий результат.
Розробка бюджету за програмно-цільовим методом завжди починається із визначення головної мети діяльності та структури розпорядника коштів.
Ціль бюджетної програми – це загальне визначення результатів, яких має досягти установа внаслідок реалізації зазначеної програми. Ціль програми повинна узгоджуватись із головною метою діяльності установи.
Завдання бюджетної програми – це конкретні напрямки та заходи, які будуть здійснені протягом певного періоду часу та які можна оцінити і виміряти. Завдання мають забезпечувати досягнення цілей і передбачають конкретні дії.
Показники виконання (результативності) програми – це статистичний індикатор, який містить інформацію про результати виконання програм. Показники виконання програм пропонуються самими бюджетними установами – виконавцями програм та підпрограм в процесі їх формування.
Показники виконання програм повинні:
будуватись на цілях та завданнях програми;
вимірювати один і той самий об’єкт за певний проміжок часу;
використовувати дані, що є доступними для учасників бюджетного процесу.
В програмі обов’язково має бути зазначена така інформація:
характеристика послуг, що надаються за програмою та підпрограмою;
опис цілей та завдань програми та підпрограм, їх відповідність стратегічному розвитку держави чи територіальної громади;
визначення обсягу видатків на виконання програми та підпрограм за рахунок бюджетних коштів;
показники оцінки виконання програми та підпрограм;
план видатків на середньострокову перспективу.
Особливо слід відзначити, що при програмно-цільовому методі планування здійснюється на середньострокову перспективу, що дає можливість реалізувати стратегію розвитку держави чи адміністративно-територіальної одиниці.
Характерними особливостями бюджетної програми є те, що вона виконується лише одним розпорядником коштів (на відміну від державної цільової програми), і її структура має залишатись незмінною з року в рік.
5.розрахунково-аналітичний. Сутність розрахунково-аналітичного методу полягає в тому, що розраховується обсяг витрат і потреба в ресурсах шляхом множення середніх витрат на індекс їх зміни у запланованому періоді. Зміст розрахунково-аналітичного методу планування полягає в тому, що за базовий індекс приймаються зміни цього індексу в запланованому періоді, а потім розраховується планова величина його показника.
В основі цього методу лежить використання експертної оцінки.
Рис. Схема розрахунково-аналітичного методу фінансового планування
Експертна оцінка є результатом проведення експертизи, обробки і використання цього результату при обгрунтуванні значення імовірності. Прийняття експертної оцінки – це комплекс логічних і математично-статистичних методів і процедур, пов’язаних з діяльністю експерта по переробці інформації, необхідної для аналізу і прийняття рішень.
6. оптимізації планових рішень. Сутністю методу оптимізації при складанні кошторису є багатоваріантність. З декількох кошторисів обирається найкращий з точки зору мінімальних затрат чи максимального одержаного ефекту (результату). За допомогою методу оптимізації планових рішень розробляють декілька варіантів планових показників, з яких вибирають найоптимальніший варіант
7. економіко-математичного моделювання. Застосування методу економіко-математичного моделювання дає змогу дослідити кількісне відображення взаємозв’язків між фінансовими показниками та чинниками, які впливають на величину цього показника.
-3-
Порядок фінансування з відповідної ланки бюджетної системи встановлюється центральним органом державної виконавчої влади у сфері фінансової діяльності – Міністерством фінансів.
Фінансування із бюджету – це перерахування коштів на рахунки розпорядників бюджетних коштів (особові, реєстраційні, спеціальні реєстраційні, поточні) з казначейського рахунка (або рахунка відповідного бюджету), що відкрито у банківських установах і в органах казначейства у межах, визначених у фінансових планах та кошторисах і затверджених у бюджеті.
Установи, підприємства й організації фінансуються за рахунок того бюджету, в якому були передбачені для них необхідні асигнування. Бюджетні асигнування – це планові суми, у межах яких можуть здійснюватися видатки з бюджету. Фінансування з бюджету здійснюється на основі двох основних принципів: плановості та цільового характеру використання бюджетних коштів. Принцип плановості означає обов’язкову умову законодавчого затвердження цих видатків. Цільовий характер використання бюджетних коштів означає вимогу до розпорядників коштів використовувати виділені кошти за їх цільовим призначенням
Організацію фінансування покладено на фінансовий орган, який здійснює виконання відповідного бюджету. Органи Державного казначейства (або банківські установи) перераховують кошти з казначейського рахунка (або рахунка бюджету) на рахунки розпорядників коштів. У процесі фінансування фінансові органи здійснюють контроль за економним і цільовим використанням бюджетних коштів.
Керівники бюджетних установ, які одержують у своє розпорядження бюджетні асигнування, називаються розпорядниками коштів. Розрізняють три ступені розпорядників коштів: головні, другого і третього ступенів. За обсягом наданих їм прав, обов’язків і відповідальності розпорядники коштів поділяються: по державному бюджету – на головних, другого і третього ступенів, а по місцевих бюджетах – на головних і третього ступеня.
Поділ розпорядників коштів на ступені по тому чи іншому бюджету залежить від структури управління галуззю економіки чи соціально-культурних установ. Головними розпорядниками бюджетних коштів по державному бюджету є міністри і керівники інших центральних відомств (установ), по місцевих бюджетах – керівники управлінь (відділів) обласних, міських і районних державних адміністрацій, а по міських (міст районного підпорядкування), сільських і селищних бюджетах – голови цих рад [4].
До розпорядників коштів другого ступеня належать керівники підвідомчих міністерств і відомств, органів управління, яким, у свою чергу, підпорядковані окремі підприємства, організації та установи.
Розпорядниками коштів третього ступеня є керівники установ, організацій, підприємств, які підвідомчі головним чи другого ступеня розпорядникам бюджетних коштів (призначень). Наприклад, органи Державного казначейства України фінансуються за рахунок Державного бюджету, а їхні керівники є розпорядниками коштів: голова Державного казначейства України – головним розпорядником коштів, начальники управлінь Державного казначейства в АРК, областях, містах Києві і Севастополі – розпорядниками коштів другого ступеня, а начальники відділень Державного казначейства у районах, містах і районах в містах – розпорядниками коштів третього ступеня.
Розподіл розпорядників коштів по місцевих бюджетах на два ступені обумовлено тим, що місцеві органи управління галуззю поділяються на дві ланки. Так, районне управління освіти очолює керівник, який є головним розпорядником бюджетних коштів. Він має у своєму підпорядкуванні школи, директори яких вважаються розпорядниками коштів третього ступеня, їм надано право самостійно розпоряджатись бюджетними коштами.
Головні розпорядники коштів мають значно більше прав, обов’язків і відповідальності порівняно з нижчестоящими розпорядниками бюджетних коштів. Вони розробляють план своєї діяльності та на його підставі бюджетні запити, розглядають і затверджують кошториси підвідомчих установ, складають річні кошториси доходів і видатків у цілому по міністерству, відомству, управлінню (відділу), здійснюють у встановленому порядку перерозподіл бюджетних асигнувань з одних кошторисних підрозділів в інші.
Головні розпорядники мають право використовувати бюджетні кошти на утримання апарату тієї установи, яку вони очолюють, на централізовані заходи, а також розподіляти надані їм бюджетні кошти між нижчестоящими розпорядниками асигнувань. Одержані з бюджету кошти переводять у розпорядження підпорядкованим їм органам управлінь, організацій та установ, а в разі необхідності відкликають і передають бюджетні асигнування від однієї установи іншій. Головні розпорядники коштів мають право збільшувати асигнування за кошторисом одних установ за умови скорочення на ту ж суму і за тими ж статтями кошторису іншим аналогічним установам. Вони здійснюють постійну перевірку законності й ефективності використання бюджетних коштів підвідомчими їм установами, несуть повну відповідальність за виконання кошторису згідно з бюджетними призначеннями не тільки відомства в цілому, а й усіх підвідомчих їм установ та організацій, а також контролюють стан обліку й звітності в цих установах [4].
Розпорядники коштів другого ступеня одержують бюджетні кошти від головних розпорядників бюджетних коштів як на видатки на утримання апарату самого розпорядника коштів другого ступеня, так і для розподілу коштів підвідомчим установам і на централізовані заходи. Вони несуть відповідальність за використання бюджетних призначень перед головними розпорядниками коштів.
Розпорядники коштів третього ступеня одержують бюджетні кошти від вищестоящих розпорядників на утримання своєї установи. Вони мають свій кошторис, рахунки в установах Державного казначейства, ведуть самостійно бухгалтерський облік виконання кошторису, якщо їх облік не централізований, і складають установлену звітність. Вони не користуються правом подальшого розасигнування бюджетних коштів.
Розпорядники коштів другого і третього ступенів одержують бюджетні кошти безпосередньо з рахунка Державного казначейства (відповідного територіального органу казначейства) на оплату рахунків за виконані роботи, одержані послуги від підприємств, установ, організацій та готівкою для виплати заробітної плати своїм працівникам.
Головні розпорядники коштів несуть відповідальність за економне та раціональне використання бюджетних коштів. Вони складають і подають фінансовому органу звіт про використання бюджетних коштів.
Розпорядники коштів другого і третього ступенів також несуть відповідальність за цільове використання бюджетних коштів. Вони складають і надають звіти про використання бюджетних коштів головним розпорядникам коштів та відповідному фінансовому органу.