3. Гуманістична спрямованість філософії.

1. Гуманістична спрямованість філософії Відродження.

Епоха Відродження (ХУ-ХУІ ст.) приходить на зміну середньовіччю як наслідок занепаду феодальних соціальних інституцій і становлення буржуазного суспільства.

В сфері культури епоха Ренесансу утверджує новий тип духовності, орієнтований на людину, тобто тип гуманістичної культури.

Характерними ознаками культури цього періоду були такі:

1. Світський, нецерковний характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації суспільного життя загалом.

2. Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.

3. Ствердження людської естетично-художньої спрямованості культури в противагу релігійній домінанті в культурі середніх віків.

4. Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.

5. Широке використання теорії «подвійної істини» для обгрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

6. Переміщення людини, як основної цінності, в центр світу і в центр філософії.

Варто насамперед уяснити, що в оцінці людини Відродження рішуче розриває з традиціями середньовіччя. Це виявляється в тому, що воно замінює «геоцентричний» тип світогляду, притаманний середнім вікам, на «антропоцентричний», тобто світогляд, орієнтований на людину". На цій основі формується нова гуманістична філософська антропологія. І хоча мислителі Ренесансу не заперечують існування Бога, але вони «підносять» людину до рівня Бога. Людина — це не «тварь», а творець. Людська природа (тіло людини) не є носієм гріховності, з якою потрібно боротися, а є основа творчого людського начала, закладено в ній Богом.

В тлумаченні гуманістів Відродження творчість людини включає в себе і бажання перетворити себе, свою долю і життя, свої людські якості. _

В основі такого підходу до людини лежать два принципи. По-перше, безмежні можливості вдосконалення людської природи. По-друге, уявлення про те, що людина сама визначає свій життєвий шлях.

4. Виникнення філософського знання; основні проблеми філософії.

Слово «філософія» — грецького походження і означає любов до мудрості (fileo — люблю, sophia — мудрість). Вперше термін «філософія» ввів старогрецький філософ Піфагор (близько 580-500 р. до н. е.), але як окрему дисципліну — Платон (428/427-347 р. до н. е).

Виникненню філософії передувала релігія і міфологія. Первісні форми релігії — анімізм, тотемізм, фетишизм, магія виникли приблизно 40 тис. років тому, коли людина почала осмислювати своє «Я», виділяти себе з природи. Саме тоді з'являється думка про надприродне, яке цілком вплетене в матеріальне життя, але разом з тим наділене більш вагомою силою, розумом, можливостями. Пізніше з'являється міф, який кодифікує ці якості, висуває своєрідну логічну парадигму. Міф є виразом світосприймання і світорозуміння людиною оточуючого її світу. Він виступає як вже розвинена причинно-наслідкова форма мислення, форма духовної культури. Те чи інше конкретне осмислення певного явища природи та суспільства спочатку залежало від конкретних природних, господарчих та історичних умов і рівня соціального розвитку людей. В міфі, як і в релігії, людина переносила на природний об'єкт свої власні властивості, надавала їм людських якостей. В результаті формувався конкретно-чуттєвий фантастичний образ, де Космос набував форми людиноподібного велетня, людські нещастя були діями злих чарівників. В міфах боги, духи, герої тісно пов'язані поміж собою людськими, сімейними відносинами. Міфологічні образи — це одухотворені, персоніфіковані конфігурації метафор, в яких символічний образ являє собою інобуття того, що він моделює, де форма тотожна змісту. Те, що в науковому способі мислення виступає як подібність, в міфології тлумачиться як тотожність. Релігія і міфи стали одним з ідейних джерел появи філософського мислення.

Другим його джерелом було наукове мислення. Воно зародилось 5—6 тисячоліть тому. Не можна було будувати гробниці фараонам, створювати складні зрошувальні системи, форми державного устрою і т. д., спираючись тільки на міфи і релігію. Останні, як вже говорилось, виявляли причинно-наслідкові зв'язки, але виявляли їх із зовнішньої сторони, що цілком задовольняло людей в поясненні простих, буденних явищ. Наукове ж осмислення виражає внутрішню природу цих зв'язків.

Філософія виникає в декількох регіонах планети — в Індії, Китаї, Греції — і розвивається впродовж тисячоліть автономно. Але попри все вона включає в себе розуміння людиною світу, її ставлення до нього. Відношення «людина — світ» було центром уваги майже 5-тисячолітньої індійської, 3-тисячолітньої китайської і 2,5-тисячолітньої грецької філософії.

Вже з самого початку свого виникнення філософія проявила себе як специфічний спосіб мислення про місце людини в Космосі і суспільстві. У міркуваннях людина пізнає світ, стверджує себе, визначає місце інших, узагальнює людську діяльність і в такій узагальненій формі співвідносить її зміст зі своєю діяльністю та діяльністю інших.

До найважливіших проблем філософії відносяться такі:

—хто така людина і яке місце займає вона в світі?

— яка природа світу, Космосу? В чому полягають причина і основа його існування? Чи є взагалі якісь зовнішні підстави існування Всесвіту, чи він, є самодостатнім і не потребує для свого буття ніяких зовнішніх сил?

— в чому полягає сенс людського життя і людства в цілому? Ї чи існуї цей сенс взагалі?

— в чому суть людського щастя? І як, якими шляхами і засобами людина може стати щасливою?

— як слід розуміти добро і зло? Яка їх роль в житті індивіда і людських спільнот?

— людина і доля. Чи вільна істота людина, чи над нею панує фатум, доля? Чи визначено її життєвий шлях заздалегідь, чи ні?