К. Ю. Н., доц. Багай Надія Онуфріївна

Прикарпатський національний університет ім. В.Стефаника, Україна

Особливості правового регулювання трудових відносин у колективних сільськогосподарських підприємствах

 

Істотне значення у системі всіх внутрішньогосподарських відносин, що складаються в колективних сільськогосподарських підприємствах у процесі їх виробничо-господарської діяльності, мають трудові відносини.

Трудові відносини в колективних сільськогосподарських підприємствах регулюються одночасно нормативно-правовими актами трудового та аграрного законодавства.

Відповідно до ч.1 ст.3 Кодексу законів про працю України [1] «законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами». Одночасно чинне трудове законодавство передбачає, що особливості праці членів кооперативів та їх об'єднань, колективних сільськогосподарських підприємств, фермерських господарств, працівників підприємств з іноземними інвестиціями визначаються законодавством та їх статутами (ч.2 ст.3 КЗпП України).

В Законі України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» [2] правовому регулюванню трудових відносин в колективних сільськогосподарських підприємствах присвячено окремий розділ під назвою «Праця та соціальний розвиток підприємства» (розділ 5 Закону).

Згідно з ч.1 ст. 19 Закону «Про колективне сільськогосподарське підприємство» [2] трудові відносини членів підприємства регулюються 

Законом і статутом підприємства, а громадян, які працюють за  трудовим договором або контрактом, – законодавством про працю України. Виходячи з такого законодавчого положення, законодавство про працю не мало би поширюватися на регулювання трудових відносин членів колективних сільськогосподарських підприємств. Проте в цій частині слушним видається висновок В.Ю.Уркевича про те, що «чинне законодавство виходить з концепції регламентування праці членів сільськогосподарських підприємств нормами аграрного законодавства зі встановленням нормами трудового лише окремих гарантій, пов’язаних із застосуванням їх праці» [3, с. 334].

Слід також зазначити, що в Законі України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» [2] хоча й виділено окремий розділ, присвячений правовому регулюванню трудових відносин в підприємствах, проте більшість норм цього розділу мають бланкетний характер та не забезпечують спеціалізованого правового регулювання таких відносин.

Важливе значення для правового регулювання трудових відносин членів колективних сільськогосподарських підприємств має Галузева угода між Міністерством аграрної політики та продовольства України, галузевими об'єднаннями підприємств та Профспілкою працівників агропромислового комплексу України на 2011 – 2013 роки [4], якою визначено особливості режиму праці та відпочинку, нормування та оплати праці, охорони праці та забезпеченні соціальних пільг для працівників АПК.

Оскільки праця в аграрному секторі економіки – це органічне використання природних якостей землі в процесі виробничої сільськогосподарської діяльності, то тут трудові відносини, як справедливо відзначала Н.І.Титова, є, по суті, складними земельно-трудовими чи еколого-трудовими відносинами [5, с.149]. Крім того, трудові відносини в колективних сільськогосподарських підприємствах нерозривно пов’язані з членськими відносинами. Ці та інші фактори свідчать про необхідність спеціалізованого правового регулювання трудових відносин в колективних сільськогосподарських підприємствах.

Тому на сьогодні існує невідкладна потреба у внесенні доповнень до нормативно-правових актів аграрного законодавства, що приймаються за суб'єктним принципом, нормами, які забезпечуватимуть спеціалізоване правове регулювання трудових відносин. Мова йде, зокрема про Закон України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» [2], що потребує деталізації законодавчих положень, вміщених в розділі 5 «Праця та соціальний розвиток підприємства», та доповнення цього розділу спеціалізованими правовими приписами щодо застосування праці членів колективних сільськогосподарських підприємств.

Важливим напрямом удосконалення правового регулювання трудових відносин у сільському господарстві, на наш погляд, є також розробка і затвердження типових статутів різних видів сільськогосподарських підприємств, в яких можна максимально врахувати специфіку виробничої діяльності таких підприємств та особливості трудових відносин у сільському господарстві.

МІНІСТЕРСТВО ПРАЦІ ТА СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

ЦЕНТРАЛЬНИЙ КОМІТЕТ ПРОФСПІЛОК АГРОПРОМИСЛОВОГО

КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ

Р О З'Я С Н Е Н Н Я

N 12-3201 від 11.08.2000

м.Київ

  Роз'яснення щодо регулювання трудових відносин та оплати праці працівників сільськогосподарського виробництва

У зв'язку з численними запитами стосовно оплати праці працівників новоутворених сільськогосподарських підприємств внаслідок реформування колективних сільськогосподарських підприємств (КСП) Міністерство праці та соціальної політики України, Міністерство аграрної політики України та ЦК профспілок працівників агропромислового комплексу України роз'яснюють.

Згідно з Указом Президента України від 03.12.99 р. N 1529/99 "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" при реформуванні КСП, які використовують землю в сільськогосподарських цілях, передбачалося на засадах приватної власності на землю і майно створити суб'єкти господарювання усіх організаційно-правових форм.

За станом на 1 липня 2000 р. внаслідок реформування КСП утворено і зареєстровано приватних (приватно-орендних) підприємств 21%, господарських товариств - 46%, сільськогосподарських виробничих кооперативів - 25%, селянських (фермерських) господарств - 7% та інших.

Чинним законодавством визначено правове поле з організації оплати праці, в тому числі і для новоутворюваних суб'єктів господарювання на селі.

На всіх без винятку сільськогосподарських підприємствах, господарствах, незалежно від форм власності і господарювання, трудові відносини, в тому числі й питання оплати праці, регулюються у відповідності з законами України "Про оплату праці", "Про підприємства в Україні", "Про колективні договори і угоди", Кодексу законів про працю України (КЗпП України), іншими законодавчими та нормативно-правовими актами, Генеральною угодою між Кабінетом Міністрів України і Конфедерацією роботодавців України та профспілковими об'єднаннями України на 1999-2000 роки (далі - Генеральна угода), галузевою угодою між Міністерством агропромислового комплексу України, галузевими об'єднаннями підприємств і підприємців та ЦК профспілок працівників агропромислового комплексу України на 1999-2000 роки (далі - Галузева угода) та колективними договорами.

Базовим у питаннях оплати праці є Закон України "Про оплату праці", який визначає економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах на підставі трудового договору з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а також з окремими громадянами.

Статтею 8 цього Закону визначено, що держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій.

З 1 липня поточного року Законом України від 01.06.2000 р. N 1766-III "Про встановлення розміру мінімальної заробітної плати на 2000 рік" встановлено мінімальну заробітну плату в розмірі 118 грн. на місяць. Зазначеним Законом внесено суттєві зміни в окремі статті законів України "Про оплату праці" (ст.3, 6), "Про підприємства в Україні" (ст. 19), в Кодекс законів про працю(ст.95, 96).

Зокрема, на відміну від раніше чинної норми до мінімальної заробітної плати включаються доплати, надбавки, премії, інші заохочувальні та компенсаційні виплати (крім доплат за роботу в надурочний час, у важких, шкідливих, особливо шкідливих умовах праці, на роботах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я, а також премії до ювілейних дат, за винаходи та раціоналізаторські пропозиції, матеріальної допомоги).

Формування тарифної сітки (схеми посадових окладів) провадиться на основі тарифної ставки робітника I розряду та міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень розмірів тарифних ставок (посадових окладів), що встановлюються у розмірах, не нижчих, ніж визначені генеральною, галузевою (регіональною) угодою.

Статтею 19 Закону України "Про підприємства в Україні" передбачено, що власник або уповноважений ним орган встановлює фонд оплати праці на умовах, визначених колективним договором (угодою).

Статтею 15 Закону України "Про оплату праці", а також статтею 97 КЗпП України передбачено, що форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються госпрозрахунковими підприємствами самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами. При цьому власник або уповноважений ним орган чи фізична особа не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами, колективними договорами.

Згідно зі статтею 14 Закону України "Про оплату праці" норми колективного договору, що допускають оплату праці нижче від норм, визначених генеральною (n0008697-99), галузевою або регіональною угодою, але не нижче від державних норм і гарантій в оплаті праці, можуть застосовуватися лише тимчасово на період подолання фінансових труднощів підприємства терміном не більш як шість місяців.

Колективний договір може передбачати додаткові порівняно з чинним законодавством і угодами, гарантії, соціально-побутові пільги за наявності фінансових можливостей.

Разом з тим, постанова Кабінету Міністрів України від 15.02.1999 р. N 200 "Про забезпечення виконання Указу Президента України від 31 серпня 1998 р. N 958" передбачає, що у разі законодавчого підвищення розміру мінімальної заробітної плати підприємства, установи, організації, які мають заборгованість із заробітної плати, підвищують тарифні ставки і посадові оклади, не допускаючи при цьому подальшого зростання цієї заборгованості.

Колективний договір повинен укладатися на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і господарювання, які використовують найману працю і мають право юридичної особи.

В колективному договорі встановлюються взаємні зобов'язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема: нормування і оплати праці, встановлення форм, систем, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.); умов регулювання фондів оплати праці та встановлення міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень. На підприємствах сільськогосподарського виробництва частина заробітної плати, яка нарахована в грошовому виразі, може виплачуватися натурою. Колективним договором визначається формування фонду натуроплати, співвідношення між грошовою та натуральною формами заробітної плати, ціни для нарахування, терміни виплати, перелік видів продукції, якими виплачуватиметься заробітна плата, крім товарів, не дозволених для виплати заробітної плати натурою, перелік яких затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 03.04.93 р. N 244 "Про перелік товарів, не дозволених для виплати заробітної плати натурою".

У разі реорганізації сільськогосподарського підприємства чи господарства колективний договір зберігає чинність протягом строку, на який його укладено, або може бути переглянутий за згодою сторін (стаття 9 Закону України "Про колективні договори і угоди").

У разі ліквідації сільськогосподарського підприємства чи господарства колективний договір діє протягом усього строку проведення ліквідації.

На новоутворених сільськогосподарських підприємствах чи в господарствах колективні договори укладаються за ініціативою однієї зі сторін у тримісячний термін після реєстрації підприємства.

Зазначені та інші законодавчі і нормативно-правові акти з питань оплати праці є обов'язковими для дотримання сільськогосподарськими підприємствами та господарствами всіх організаційно-правових форм.

Статтею 3 КЗпП України передбачено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, яка працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Цією статтею передбачено, що особливості в організації праці членів кооперативів та їх об'єднань, працівників селянських (фермерських) господарств, а також працівників підприємств з іноземними інвестиціями визначаються законодавством з регулювання трудових відносин та статутами зазначених підприємств. Якщо в статуті сільськогосподарського кооперативу (об'єднання кооперативів), селянського (фермерського) господарства чи сільськогосподарського підприємства з іноземними інвестиціями такі особливості не обумовлені, то трудові відносини регулюються на загальних підставах відповідно до чинного законодавства. У разі, коли в статутах установлено норми праці, що погіршують становище працівників порівняно з чинним законодавством, Генеральною та галузевими (регіональними) угодами, такі норми є недійсними і не можуть застосовуватися на практиці (статті 9 та 97 КЗпП України, стаття 22 Закону України "Про оплату праці").

Правове регулювання трудових відносин у сільськогосподарських виробничих кооперативах здійснюється за статтею 35Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію". Кооператив (об'єднання) для виконання статутних завдань і цілей може залучати до роботи за трудовим договором осіб, які не є членами кооперативу. За згодою сторін між кооперативом та найманим працівником може укладатися договір у формі контракту. При цьому кооператив (об'єднання) самостійно визначає форми і системи оплати праці членів кооперативу (об'єднання) і найманих працівників з урахуванням норм і гарантій, встановлених законодавством.

Статтею 8 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію" передбачено, що членами кооперативу можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, які визнають статут і дотримуються його вимог, користуються послугами, формують фонди та беруть участь у діяльності кооперативу відповідно до статті 3 Закону, якою визначені принципи діяльності кооперативів. Трудова участь членів у діяльності виробничого кооперативу обов'язкова. Ці дійсні члени кооперативу - засновники, які здійснюють управління кооперативом, приймають всі рішення щодо забезпечення його діяльності, розподілу доходу тощо. Особливості оплати праці таких осіб визначаються у статуті кооперативу (встановлюся на зборах чи на засіданні правління в залежності від результатів їх діяльності та кооперативу в цілому тощо).

У кооперативах усіх видів допускається асоційоване членство (стаття 12 Закону). Асоційованими членами кооперативу можуть бути фізичні чи юридичні особи, які визнають його статут та зробили пайовий внесок у створення та розвиток кооперативу. Трудова участь асоційованих членів у діяльності виробничого кооперативу не обов'язкова. Вони не приймають участі в управлінні кооперативом, у розподілі виробленої продукції, але мають право дорадчого голосу, а також на отримання частки доходу на свій пай. Якщо асоційованих членів кооперативу залучено до робіт по робітничих професіях, вони одночасно являються найманими працівниками. У такому випадку з ними повинен укладатися трудовий договір. Умови оплати праці для таких працівників встановлюються на загальних підставах відповідно до чинного законодавства.

Як дійсні, так і асоційовані члени кооперативу мають право на виплату частки доходу (дивідендів) на свої паї - до 20 відсотків обсягу доходу, визначеного до розподілу. Щодо кооперативних виплат і виплат часток доходу на паї членам кооперативу та асоційованим членам, то ці виплати до оплати праці не належать.

Наймані працівники кооперативу залучаються до роботи в кооперативі на умовах трудового договору. Вони не є дійсними або асоційованими членами кооперативу. Умови оплати праці для таких працівників також встановлюються на загальних підставах відповідно до чинного законодавства.

Відповідно до Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" умови та розміри оплати праці членів селянського (фермерського) господарства встановлюються цими господарствами самостійно. Оплата праці працівників селянських (фермерських) господарств, залучених до роботи за трудовим договором, провадиться у відповідності до пунктів 3 та 4 статті 23 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" і не залежить від кінцевих результатів роботи господарства. Цією статтею передбачено, що розмір оплати праці осіб, які працюють у селянському (фермерському) господарстві за трудовим договором (контрактом, угодою), не може бути меншим від встановленого державою розміру мінімальної заробітної плати. Форми оплати праці найманих працівників та її розміри визначаються у трудовому договорі (контракті, угоді). Ці особи також мають право за згодою членів селянського (фермерського) господарства брати участь у розподілі доходів господарства на умовах, передбачених окремою угодою.

Норми галузевої угоди, укладеної між Міністерством агропромислового комплексу України, роботодавцями агропромислового комплексу України (в тому числі Асоціацією фермерів України) та ЦК профспілок агропромислового комплексу України в частині встановлення мінімальних гарантій в оплаті праці та міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень є обов'язковими для дотримання в селянських (фермерських) господарствах, якщо колективний договір не укладено з поважних причин.

Діяльність підприємств з іноземними інвестиціями врегульовано Законом України "Про режим іноземного інвестування". Цей Закон визначає особливості режиму іноземного інвестування на території України, виходячи з цілей, принципів і положень законодавства України. Оплата праці працівників сільськогосподарських підприємств з іноземними інвестиціями, з якими укладено трудовий договір, здійснюється на загальних підставах відповідно до чинного законодавства України, про що повинно бути зазначено у статутах та колективних договорах цих підприємств.

Оплата праці працівників індивідуальних підсобних селянських господарств, залучених до роботи за трудовим договором, також провадиться на загальних підставах відповідно до чинного законодавства України.

Сільськогосподарські підприємства, господарства усіх форм власності та господарювання повинні здійснювати індексацію заробітної плати та нараховувати компенсацію на втрату її частини у зв'язку з порушенням термінів виплати відповідно до Закону України від 25.04.97 р. N 234/97-ВР "Про внесення змін до Закону України "Про індексацію грошових доходів населення", постанови Кабінету Міністрів України від 07.05.98 р. N 663 "Про затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів громадян" та Положення "Про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.12.97 р. N 1427.

Відповідно до статті 36 Закону України "Про оплату праці" за порушення законодавства про оплату праці винні особи притягаються до дисциплінарної, матеріальної, адміністративної та кримінальної відповідальності згідно з законодавством. Несвоєчасна виплата заробітної плати є порушенням законодавства.

Статтею 18 Закону України "Про колективні договори і угоди" встановлено адміністративну і дисциплінарну відповідальність осіб, які представляють власника або уповноважений ним орган, за порушення і невиконання колективного договору (угоди), що укладається на підприємстві, в організації. Якщо з керівником сільськогосподарського підприємства чи господарства укладений контракт, то відповідно до статті 45 КЗпП України на вимогу профспілкового органу, який за дорученням трудового колективу підписав колективний договір, власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір (контракт) з керівником або усунути його із займаної посади, якщо він порушує законодавство про працю і не виконує зобов'язань за колективним договором.

Статтею 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення визначено, що за порушення вимог законодавства про працю на посадових осіб підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності, яким надано право прийняття на роботу громадян, накладають штрафи від 5 до 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Статтею 41-2 цього Кодексу передбачено, що за порушення чи невиконання зобов'язань щодо колективного договору, угоди особами, які представляють власників або уповноважені ними органи чи профспілки або інші уповноважені трудовим колективом органи, чи представниками трудових колективів передбачено відповідальність у вигляді штрафу від 50 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Статтею 133 Кримінального кодексу України, визначено, що за грубе порушення законодавства про працю посадові особи притягаються до кримінальної, відповідальності - виправних робіт на строк до 1 року або позбавлення права займати певні посади на строк до 3 років.

Таким чином, незважаючи на різноманітність організаційно-правових форм створюваних суб'єктів господарювання, яких набувають реформовані КСП, для найманих працівників сільськогосподарського виробництва застосовуються передбачені законодавством механізми організації оплати праці, аналогічні діючим на підприємствах інших галузей економіки, і відповідають світовій практиці щодо регулювання оплати праці сільськогосподарських працівників.