Висновок

Неуспішність — це гостра проблема сучасної школи, яка викликається багатьма причинами. Серед них розрізняють: соціальні, біологічні та педагогічні. Соціальні причини полягають у тому, що у перебудований період нашого суспільства знання та чесна праця не відіграють вирішальної ролі у благополуччі людини.

1. На думку Н.О. Менчинської, Л.С. Славіна та З.І. Калмикова, є дві групи причин стійкої неуспішності. Одна з них пов'язана з недоліками у пізнавальній сфері учнів (недоліки у мисленні, не вироблені прийоми учіння, невміння використати свої індивідуально-психологічні особливості). Друга група причин пов'язана з недоліками мотиваційної сфери, а третя — із здатністю організовувати власну учбову діяльність [25].

Тому організація навчального процесу повинна бути такою, щоб кожному учневі була зрозуміла особистісна і суспільна значимість його активної, творчої і завзятої навчальної роботи й основним показником була б оцінка саме такої навчальної роботи учня [31-32] .

2. Діяльність вчителя, спрямована на профілактику неуспішності, має базуватися на знанні ознак виникаючої неуспішності. Для цього необхідно уточнити такі поняття, як "неуспішність" та "відставання". Неуспішністю називають комплексну, підсумкову непідготовленість учня, яка виникає в кінці певного відрізку навчання [33-34].

Відставання співвідноситься з неуспішністю, як частина з цілим. Неуспішність вбирає в себе різні елементи, що стосуються освіченості, вихованості та розвитку. Відставання зв'язано з одним з вказаних елементів. Якщо вчитель не помітить відставання учня, що виявляється у непідготовленості з окремого якогось елемента, останнє може призвести до неуспішності [29 - 30].

3. Ефективність навчання, характер відносини учня до навчальної роботи залежать і від того, яке життя учня в школі і класі, чи задовольняє це життя його потреби й особливо потреба в емоційному насиченні, з якими почуттями він йде в школу, які емоції і почуття викликає в нього навчально-виховний процес [25-26].

Життя учнів у школі, навчальний процес, уроки, позакласні і позашкільні заняття повинні включати такі заходи, щоб у них могли і хотіли брати активну участь усі школярі, щоб вони викликали, формували і розвивали в кожного школяра його особистісні інтереси і схильності [35-36].

4. У зарубіжних країнах неуспішність учнів долають індивідуалізацією навчання, створенням особливих класів вирівнювання. Для відстаючих готують програмовані посібники, створюють спеціальні комп'ютери для індивідуальної роботи [16].

5. Неуспішність – постійна головна біль педагогів. Світова школа накопичує лише два підходи до рішення цієї проблеми. Перший – переведення невдалих школярів в наступний клас, де навчання здійснюється по програмах зі зниженими вимогами. Другий повторне вивчення курсу за минулий рік, тобто другий рік. Перший підхід в силу ряду причин у нас не практикується. Залишається другий рік, який як давно показано, не оправдовує себе, ні в економічному, ні в технологічному, ні в педагогічному змісті [27 - 28].

6. Взаємини між вчителями й учнями повинні бути засновані на оптимістичному відношенні вчителя до кожного учня: учитель повинен вірити в можливості і сили учня. Він повинний виявляти кращі і сильні сторони кожного учня і, спираючись на них, разом з учнем бороти з його слабкими якостями. Для того щоб боротися з недоліками того або іншого учня, учитель повинен шукати його достоїнства і створювати умови, щоб кожен учень домігся успіху в якій-небудь області. Учень, що у школі не досягає успіху, стає невдахою, почуває себе таким, і тим самим він приречений на неуспіх у навчальній роботі [9].

Треба виходити з постулату, що хоча виховання, школа і вчитель не всесильні, але їхня можливості великі і треба в максимальному ступені використовувати ці можливості, спираючись на глибоке і всебічне знання учня, його особливостей і якостей.

Тільки при здійсненні зазначених умов можна домогтися повної успішності учнів, попередити їх відставання та неуспішність.