Тема 3 Українська державність в 1917 – 1921 роках

Проголошення Української Народної Республіки (УНР)

План

1. Липнева криза у Петрограді

2. «Тимчасові інструкції» для Генерального секретаріату

3. Корніловський заколот

4. Жовтнева революція і її наслідки

5. ІІІ Універсал ЦР

1.Урядова криза збіглася з політичною кризою, яка почалася 4 липня 1917 р. масовими демонстраціями в Петрограді з вимогою відставки ТУ. Організаторами маніфестацій були більшовики. Вони сподівалися, використовуючи за­гальне невдоволення становищем у країні, здійснити передачу влади Радам (тобто Централь­ному Виконавчому Комітету (ЦВК) Рад, обраному після І Всеросійського з'їзду Рад робітничих і солдатських депутатів). Подальші плани більшовиків полягали у боротьбі за одержання більшості місць у Радах.

ТУ організував розгром демонстрацій, прийняв рішення про арешти їхніх активних учасників, а також лідера більшовиків Леніна, закриття більшовицької газети «Правда». У Петрограді був уведений воєнний стан. Князь Львов подав у відставку. ТУ очолив О. Ке­ренський (О. Керенський був членом делегації ТУ на переговорах із ЦР). ЦВК Рад дав згоду щодо надання О. Керенському необмежених повноважень.

Урядова криза збіглася з поразкою російської армії на фронті. Ще 18 червня (1 липня) 1917 р. почалася наступальна операція російських військ Південно-Західного фронту (Червне­вий наступ 1917 р.). Напрямок головного удару - на Львів з районів Злочів і Бржезани. Незважаючи на значну перевагу в живій силі і техніці, наступ був зупинений вже 20 червня (3 липня). 23 червня (6 липня) 8-а армія генерала Корнілова провела успішний допоміжний наступ на ділянці Галич-Станіслав, але австро-німецькі війська прорвали фронт 11-ї армії, що спричинило відступ всіх армій Південно-Західного фронту до лінії Збараж-Броди - р.Збруч. За загальним планом червневий наступ Південно-Західного фронту був пов'язаний з наступом на Румунському фронті і допоміжними операціями на Пів­нічному і Західному. Наступ на Румунському фронті був зупинений 14(27) липня за нака­зом О. Керенського. Наступ Північного і Західного фронтів закінчився поразкою. У ре­зультаті російські війська 10(23) липня залишили Галичину. Загальні втрати російської армії склали 150 тисяч чоловік.

Після прийняття ЦР Другого Універсалу виникли дві проблеми, які вимагали узгод­ження з Тимчасовим урядом:

• визначення території, на яку поширювалася влада ЦР;

• уточнення повноважень Генерального секретаріату і місцевих органів Тимчасового уряду, які продовжували діяти й в українських губерніях.

Для вирішення цих питань у середині липня 1917 р. Винниченко, Барановський, Рафес (секретар державного контролю) виїхали в Петроград на переговори з ТУ. Українська деле­гація наполягала на тому, що територією, на яку поширюється влада ЦР, мають стати всі українські землі, які знаходяться в складі Росії. Члени делегації ЦР вважали, що ТУ має за­твердити Генеральний секретаріат як крайовий орган влади. На цей час склад ЦР збільшив­ся до 822 членів, які представляли практично всі верстви населення України.

Переговори тривали три тижні, але рішення так і не було прийняте, тому що ТУ не по­годжувався задовольнити вимоги української делегації.

2.На початку серпня ТУ затвердив «Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату Тимчасового уряду на Україні».

Зміст «Тимчасової інструкції»

Влада Генерального секретаріату поширюється на 5 губерній - Київську, Волинську, Подільську, Полтавську, частину Чернігівської.

Генеральний секретаріат має бути підзвітним не ЦР, а Тимчасовому уряду. Зі сфери компетенції Генерального секретаріату виключалися військові, продовольчі справи, пошта, телеграф, суд. В екстрених випадках ТУ мав право безпосередньо керу­вати органами місцевої влади (тобто без Генерального секретаріату). Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав.

Генеральний секретаріат зменшувався кількісно (до 7 секретарів), 4 з них мали бути представниками національних меншин.

«Тимчасова інструкція» викликала обурення ЦР. Частина членів ЦР вимагала почати збройну боротьбу з Тимчасовим урядом. Більшість ЦР прийняла рішення не виконувати «Тимчасову інструкцію», продовжити роботу з формування автономного устрою України, але в конфлікт із ТУ не вступати.

На серпневій сесії ЦР було прийняте рішення про необхідність скликання Установчих зборів етнографічної України (тобто територій з перевагою українського населення) з метою вирішення питання про її політичний устрій і відносини з Росією.

У цей час в Росії поглиблювалася політична криза, уряд Керенського втрачав мож­ливість управляти країною. В умовах безвладдя, що насувалося, ЦР приклала максимум зу­силь для зміцнення свого статусу як крайового органа влади в Україні.

У липні — серпні 1917 р. ЦР остаточно зміцнила свій статус крайового органа вла­ди. До її складу (822 члени) увійшли представники: українських і всеросійських партій; національних меншин; Рад (українських і всеросійських); громадських організацій (професійних, просвітительських, економічних, національ­них); міст і губерній. Таким чином, у Центральній Раді були представлені всі верстви населення. Збільшився склад Малої Ради до 58 членів (40 представників від українських ор­ганізацій, 18 — від національних меншин).

Сформувалися функції, структура органів влади, підлеглих ЦР.

Структура органів влади Центральної Ради

Центральна Рада - вищий орган влади

Мала Рада-законодавчий орган влади з правами, обмеженими рішеннями ЦР

Генеральний секретаріат - уряд, виконавчий орган влади

Губернські, міські, повітові ради.

Будучи фактично крайовим органом влади, ЦР не могла виконувати свої функції у пов­ному обсязі, тому що цьому перешкоджали фінансові труднощі: у ЦР бракувало коштів для організації роботи. ТУ для роботи Генерального секретаріату і ЦР коштів з бюджету не виділяв. ЦР, займаючи непослідовну позицію поступок у відносинах із ТУ, поступово поча­ла втрачати авторитет.

До липня 1917 р. в осередку робітничого класу України вплив есерів і меншовиків, а та­кож демократичних партій значно зменшився. Зріс авторитет більшовиків, популярними стали їхні програми побудови соціалістичного суспільства, встановлення диктатури проле­таріату, світової революції. Дуже привабливо виглядали і широко пропагувалися більшо­вицькі гасла: мир - народам, земля - селянам, фабрики - робітникам, влада - Радам. Кількість більшовиків складала на цей час 33 тис. чоловік. Після липневих подій більшо­вицькі організації працювали нелегально. Головну мету більшовиків сформулювали делега­ти VI з'їзду РСДРП(б), який відбувся в Петрограді у напівлегальній обстановці. Робота полягала у підготовці збройного повстання для повалення влади ТУ.

У травні - липні 1917 р. значна частина Рад більшовизувалася: більше третини депутатських місць належали більшовикам. У Радах збільшилася кількість депутатів, які прого­лошували себе співчуваючими партії більшовиків. Робітники активно вступали у збройні організації більшовиків - робітничі загони, робітничу міліцію, загони Червоної гвардії. ТУ намагався заборонити створення більшовиками збройних сил, але безуспішно. Великі червоногвардійські загони були створені в Харкові, Києві, Катеринославі, Одесі. Партія більшо­виків, яку щедро фінансувала Німеччина, ставала грізним противником Тимчасового уряду.

На початку серпня 1917 р. на всій території колишньої Російської імперії посилилася криза. В економіці відбулося різке скорочення виробництва, яке викликало чергове зростання цін і збільшення числа безробітних. У внутрішній політиці очевидним стало невміння державної влади керувати країною. Відсутність органів влади породжувала анархію на місцях. Усе частіше спалахували національні конфлікти; збільшилася кількість акцій протесту з вимогою відставки Тимчасового уряду.

Прийняті ТУ закони не відповідали сподіванням більшості населення. Селяни хотіли звільнитися від феодальних пережитків, одержати у власність достатню кількість землі. Робітники вимагали введення 8-годинного робочого дня, прийняття законів, які поліпшують матеріальне становище та умови праці. Невирішеним залишилося питання національно-державного устрою Російської республіки.

Уся країна чекала закінчення війни, але становище на фронті після провалу червневого наступу було вкрай тяжким. З величезними втратами російсько-румунські війська в Мерешештській битві (серпень 1917 р.) зупинили німецькі війська, які наступали на Україну. Боєздатність російської армії неухильно падала. Солдати (у більшості робітники і селяни) не виконували наказів командирів, не хотіли воювати, вимагали миру. Посилився вплив більшовиків на армію, Ради солдатських депутатів, солдатські комітети.

3.У середині серпня 1917 р. ТУ, не зумівши навести «порядок» у тилу і на фронті, став шукати порятунку у диктаторській формі правління. Проголосити про це відкрито ТУ не зважувався, бажаючи залишитися в очах народу «оплотом демократії». ТУ пішов шляхом досягнення угоди з тими політичними силами, які б змогли за допомогою військової дикта­тури запобігти революційному вибуху. Лідером цих сил був верховний головнокомандуючий генерал Л. Корнілов. Л. Корнілов вимагав від ТУ мілітаризації фабрик, заводів, залізниць, введення страти в тилу і на фронті, надзвичайних повноважень військовому міністру і міністру внутрішніх справ для боротьби з революційним рухом, обмеження діяльності солдатських комітетів.

Щоб надати законності наміру встановити військову диктатуру, глава ТУ О. Керенський скликав у Москві Державну нараду (12 (25) серпня 1917 р.). На нараді генералу Корнілову була влаштована овація; звучали заклики до встановлення військової диктатури. ЦР відмо­вилася брати участь у Державній нараді, засудила дії ТУ.

25 серпня (7 вересня) 1917 р. генерал Корнілов надіслав у військове міністерство теле­граму з вимогою передати йому всю повноту влади. У Петроград були направлені війсь­ка, сформовані в Ставці верховного головнокомандуючого (Могильов). Війська очолив Л. Корнілов.

Так почалася спроба встановлення військової диктатури, названа Корніловським зако­лотом. Дії Л. Корнілова схвалили міністри-кадети, представники Великобританії, Франції, США. 26 серпня (8 вересня) Корнілов зажадав відставки ТУ і виїзду Керенського до Ставки. Він оголосив про свій намір ввести війська до Петрограду, Москви, Києва, Одеси, розігнати Ради, більшовицькі організації, провести репресії проти учасників революційного і національного руху. О. Керенський у Ставку не виїхав. 27 серпня (9 вересня) Керенський раптом змінив свою позицію підтримки Корнілова і оголосив його заколотником, відсторо­нив від посади верховного головнокомандуючого. ТУ закликав народ вчинити опір заколоту. На боротьбу з Корніловським заколотом піднялися значні сили, очолювані більшовика­ми, меншовиками, есерами, соціал-демократами, Радами робітничих, селянських, солдатсь­ких депутатів, військово-революційними армійськими комітетами, штабами Червоної гвардії, Тимчасовим урядом.

Корнілов мав підтримку в Генштабі, військових частинах, офіцерських організаціях. 30 серпня (12 вересня) рух військ, вірних Корнілову, був зупинений. Генерал Корнілов та інші генерали, які його підтримали, були заарештовані. 31 серпня (13 вересня) ТУ офіційно оголосив про ліквідацію Корніловського заколоту.

Розгром Корніловського заколоту в Україні

25 серпня (7 вересня) 1917 р. Л. Корнілов віддав накази в Київський і Одеський військові округи з вимогою направити до Петрограда надійні військові частини для здійснення пере­вороту.

З ініціативи Рад робітничих, солдатських депутатів і політичних партій були створені комітети для боротьби з Корніловським заколотом. Комітети організували арешти гене­ралів, які підтримали Корнілова (наприклад, генерала Денікіна). Загони самооборони, Червоної гвардії не пропустили війська заколотників через тери­торію України на Петроград, блокували козачі полки генерала Каледіна в Донбасі (в ре­зультаті він не зміг виступити на допомогу Корнілову). Таким чином, Корніловський заколот в Україні був придушений, фактично не встиг­нувши початися.

Після ліквідації Корніловского заколоту повсюдно зріс авторитет більшовицьких ор­ганізацій, посилився процес більшовизації Рад. У ряді Рад робітничих депутатів (Петроградській, Московській, Київській) уже на початку вересня були прийняті більшо­вицькі резолюції «Про владу». В усіх Радах збільшувалася кількість депутатів-більшовиків. Прискорилося формування загонів Червоної гвардії (в Україні червоногвардійців налічува­лося восени 1917 р. 15 тисяч чоловік).

ЦР поставилася до росту авторитету більшовиків нейтрально. З початку серпня більшо­вики входили до ЦР, утворивши свою фракцію (групу). На словах більшовики підтримували національно-визвольний рух. В. Ленін висунув ідею про право націй на самовизначення, утворення незалежної держави. Це створювало ілюзію, що співробітництво ЦР із більшо­вицькою партією можливе. (У найближчому майбутньому стане очевидним, що співробітництво більшовиків із ЦР неможливе, тому що більшовицька партія претендувала на всю повноту влади в Україні.)

Непослідовність ТУ, яку він виявив щодо спроби встановити в країні диктатуру, сприя­ла посиленню антиурядових настроїв як серед населення, так і в Центральній Раді. ЦР усе з більшою впевненістю заявляла про необхідність вирішувати долю України, не враховуючи думку ТУ, який цілком себе дискредитував. На серпневій сесії ЦР було прийняте рішення про якнайшвидше скликання Установчих зборів етнографічної України, які вирішать питання про її політичний устрій і відно­сини з Росією.

Для того, щоб вирішити питання національно-державного устрою Росії, ЦР організува­ла проведення 8 — 15 вересня 1917 р. у Києві З'їзду народів Росії. На з'їзді були присутні представники національних рухів литовського, латиського, естонського, білоруського, мол­давського, грузинського, єврейського, бурятського народів, донських козаків.

Рішення З'їзду народів Росії:

-Необхідно встановити федеративний устрій Росії.

-Національностям, які живуть на території всієї держави (наприклад, євреям), має бути надане право створити екстериторіально-персональну автономію.

-Національностям, які складають меншість населення в певнім краї, має бути надане право на національно-персональну автономію.

-ТУ не повинен перешкоджати скликанням Крайових Установчих зборів до скликання Всеросійських Установчих зборів.

-Крайові Установчі збори мають право розробити форми внутрішнього устрою автономій.

ТУ рішення З'їзду народів Росії виконувати не збирався. Більш того, ТУ віддав розпо­рядження про арешт Генерального секретаріату (зробити цього не вдалося).

Практично одночасно із з'їздом (14 - 22 вересня (27 - 5 жовтня) 1917 р.) у Петрограді працювала Всеросійська Демократична нарада. Мета Демократичної наради - виробити заходи для зміцнення влади ТУ.

Учасникам наради не вдалося прий­няти і резолюцію про владу, в якій передбачалося створення нового коаліційного уряду. Більшовики (136 делегатів) зажадали на Демократичній нараді негайно скликати Всеросійський З'їзд Рад і передати Радам усю повноту влади. Есери і меншовики виступили проти цієї вимоги. Демократична нарада опинилася у безвиході. 20 вересня (3 жовтня) на засіданні президії Демократичної наради було вирішено створити з представників усіх груп і фракцій постійний орган - Демократичну раду (Передпарламент), якій передавалися функції Демократичної наради.

Передпарламент (офіційна назва «Тимчасова рада Російської республіки») - дорадчий орган при Тимчасовому уряді - складався з 555 членів, у більшості - есерів і меншовиків. Більшовики, одержавши у Передпарламенті 58 мандатів, 5(18) жовтня за рішенням ЦК РСДРП(б) вийшли з його складу. 24 жовтня (6 листопада) у Передпарламенті виступив О. Керенський із заявою, що більшовики готують повстання. Передпарламент прийняв рішення придушити повстання, а також у найкоротший термін видати Декрет про землю і почати мирні переговори, запропонувавши союзникам проголосити умови миру.

25 жовтня (7 листопада) більшовицькі війська оточили Маріїнський палац, в якому засідав Передпарламент. Передпарламент був розпущений.

4.25 жовтня (7 листопада) 1917 р. у Петрограді перемогло збройне повстання, яке підготувала РСДРП(б). У результаті повстання Тимчасовий уряд був повалений. II Все­російський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів проголосив перехід усієї влади до Рад. На з'їзді виступив В. Ленін і назвав події, які відбулися, соціалістичною рево­люцією. З'їзд обрав вищі органи влади Російської Радянської республіки - Всеросійсь­кий Центральний виконавчий комітет (ВЦВК) і Раду Народних Комісарів (Раднарком) на чолі з Леніним. 26 жовтня (8 листопада) з'їзд прийняв Декрет про мир і Декрет про землю. У Декреті про мир усім воюючим країнам пропонувалося негайно приступити до перего­ворів про укладання справедливого, демократичного миру без анексій і контрибуцій. Відповідно до Декрету про землю скасовувалася поміщицька власність на землю і право приватної власності на землю. Земля ставала всенародною власністю. Селяни одержували зем­лю без викупу в довічне користування.

Частина населення Росії, політичні партії (кадети, октябристи, праві есери) виступили проти захоплення влади в країні більшовиками, вимагаючи скликання Всеросійських Уста­новчих зборів, які вирішать питання про владу.

Після перемоги збройного повстання в Петрограді Мала Рада (ввечері 25 жовтня) зібра­лася на закрите засідання, де була прийнята постанова про створення надзвичайного органа виконавчої влади - революційного комітету - для охорони революції на території України, яка включала дев'ять українських губерній. Оцінку повстанню в Петрограді Центральна Рада дала 27 жовтня 1917 р., коли стало очевидним, що більшовики України готують пов­стання по встановленню влади в Україні. ЦР негативно оцінила захоплення влади в Петро­граді більшовиками і попередила про небезпеку більшовицького перевороту в Україні.

Політичні партії України єдиної думки з питання оцінки повстання більшовиків у Петрограді виробити не змогли.

Долю радянської влади в Україні в жовтні 1917 р. вирішили події в Києві. 29 — 31 жовт­ня тут відбулося збройне зіткнення між більшовицькими загонами і військами КВО. Крово­пролитні бої протягом трьох днів точилися на Печерську і у районі заводу «Арсенал». Київські робітники підтримали більшовиків загальним страйком. Однак захопити владу в місті більшовикам не вдалося. Війська ЦР взяли ситуацію в місті під контроль. Війська КВО були виведені з міста.

Наприкінці жовтня - на початку листопада радянська влада мирним шляхом була встановлена в містах і робітничих селищах Донбасу - Краматорську, Луганську, Макіївці, Кадіївці, Чистяково, Лозово-Павлівці, Горлівці, Щербилівці та ін. У ході збройного повстання 2 листопада більшовики перемогли у Вінниці. Радянська влада була встановлена у прифронтових містах - Кам'янець-Подільському, Жмеринці, Проскурові, Коростені, Рівно­му, Луцьку та ін. Утримати радянську владу вдалося недовго. Наприкінці листопада 1917 р. на всій території України була відновлена влада Центральної Ради.

В Росії в цей час тривала боротьба за встановлення радянської влади. Більшовицькі війська ліквідували Ставку Верховного головнокомандуючого в Могильові, де готувався похід проти радянської влади.

Був встановлений контроль над командуванням фронтів, Балтійським флотом. Це ство­рило сприятливі умови, зміцнило позиції більшовиків. Стрімко зростала чисельність черво-ногвардійських загонів, до них записалося кілька десятків тисяч чоловік.

Противники встановлення радянської влади не втрачали надію на перемогу у збройній боротьбі з більшовиками, відновлення законної влади (у вигляді республіки або монархії). Для цього вони вважали за необхідне повалити більшовицький уряд і скликати Всеросійські Установчі збори. За допомогою Антанти їм вдалося створити великі військові формування на півночі і півдні Росії, у Сибіру. Неофіційно ці формування називали Біла Гвардія (тра­диційна символіка білого кольору — колір противників революцій, прибічників законного уряду). У безпосередній близькості від території України, на Дону, була сформована біло­гвардійська Добровольча армія, її очолив генерал Л. Корнілов, який після придушення Корніловського заколоту був відправлений до Биховської в'язниці, але втік (разом з гене­ралом Денікіним). Формування більшовицької і білогвардійської армій свідчило про те, що в країні розпалюється громадянська війна.

На міжнародній арені більшовицький уряд визнання не одержав. Колишні союзники Росії - Англія і Франція - кваліфікували захоплення влади більшовиками як незаконну дію.

Центральна Рада, оцінивши ситуацію в Росії як катаст­рофічну, прийняла рішення проголосити Україну федеративною державою у складі Російської республіки (малося на увазі не радянська (більшовицька) Росія, а демократична, з відновленою законною владою).

5.Третій Універсал Центральної Ради був прийнятий 7(20) листопада 1917 р. на засіданні Малої Ради. Цей документ мав велике історичне значення, тому що в ньому проголошувало­ся створення Української Народної Республіки (УНР) - федеративної держави у складі Російської федеративної республіки.

Зміст Третього Універсалу

ЦР охарактеризувала внутрішнє становище в Росії та Україні:

• В Росії почалися громадянська війна, беззаконня, розруха.

• В Україні ситуація може також стати катастрофічною, є небезпека безвладдя і грома­дянської війни.

ЦР проголосила:

• Створення Української Народної Республіки у складі Російської федерації. Російською федерацією рівних і вільних народів має стати Російська республіка.

• Вищі органи влади Української Народної Республіки (до Установчих зборів) - Цен­тральна Рада та уряд - Генеральний секретаріат України.

• Територія Української Народної Республіки включає такі губернії: Київську; Подільську; Волинську; Чернігівську; Полтавську; Харківську; Катеринославську; Херсонську; Таврійську (без півострова Крим). Остаточно питання про кордони Української Народної Республіки має бути вирішене відповідно до волі народів, які проживають у частинах Курської, Воронезької, Холмської губерній, у яких більшість населення - українці.

Українська Народна Республіка буде захищати демократичний лад як в Україні, так і в Росії. Демократичні права (свобода слова, друку, віросповідання, зборів, спілок, страйків, недоторканість особи, використання мов національних меншин) гарантуються.

• Необхідність негайно розпочати мирні переговори з метою закінчення Першої світової війни, в яких активну участь візьме ЦР.

ЦР заявила про готовність негайно прийняти такі закони:

•про ліквідацію поміщицького (а також удільного, кабінетського, церковного) землево­лодіння, передачу земельного фонду України «у власність трудового народу без вику­пу»;

•про введення на підприємствах Української Народної Республіки 8-годинного робочого

Дня;

• про введення державного контролю над виробництвом і торгівлею;

• про скасування страти;

• про повну амністію засуджених і. тих, хто ще не притягнутий до судової відповідаль­ності;

• про судову реформу;

• про розширення прав місцевого самоврядування;

•про національно-персональні автономії для національних меншин, які проживають в Україні;

•закон про порядок скликання Всеукраїнських Установчих зборів. ЦР призначила:

•Дату виборів делегатів на Всеукраїнські Установчі збори - 27 грудня (9 січня) 1918 р.

•Дату скликання Всеукраїнських Установчих зборів - 9 (22) січня 1918 р.

ЦР висловила надію, що:

• Народ України, уряд Української Народної Республіки зуміють зберегти демократич­ний лад, мир і порядок на своїй землі.

У Третього Універсалу відразу ж з'явилися противники. Соціально-економічні перетворен­ня, проголошені Третім Універсалом, були соціалістичними. Це не могло не викликати невдоволення заможних верств населення. Крім того, ЦР переоцінила свої сили, висловивши впевненість, що може захистити демократію не тільки в Україні, але й в Росії, сприяти форму­ванню демократичної федеративної Російської республіки.

Ставлення Раднаркому до проголошення УНР було суперечливим. З одного боку, він не висловився проти УНР. Ще до прийняття Третього Універсалу, 2(15) листопада 1917 р., Раднарком затвердив Декларацію прав народів Росії. У декларації проголошувалася рівність і суверенність усіх народів Російської республіки, їхнє право на вільне самовизначення, аж до відокремлення та утворення самостійної держави. Це не дозволяло Раднаркому засудити факт створення УНР. Але Раднарком однозначно не визнав владу Центральної Ради. Це пояснювалося тим, що більшовики планували встановити в УНР радянську владу.

Як показало майбутнє, Раднарком не збирався давати продекларовану свободу народам Російської республіки. Більшовики були прибічниками створення унітарної держави на території всієї колишньої Російської імперії. Це вони здійснили в 1922 р.

Війна радянської Росії з Українською Народною Республікою. Проголошення незалежності УНР

План

1. Причини війни

2. Початок війни радянської Росії з УНР

3.Перша спроба радянізації України

4.Підсумки війни радянської Росії з УНР

5.Четвертий Універсал Центральної Ради

6.Хід військових дій у війні радянської Росії з УНР

1. Конфлікт між Раднаркомом і Центральною Радою, який виник в результаті спроб Раднаркому встановити в УНР радянську владу за допомогою більшовизованих військ.

Небажання ЦР і Раднаркому піти на політичний компроміс для розробки взаємо­прийнятного варіанта вирішення питання про владу в Україні. Цьому сприяла склад­на міжнародна обстановка, пов'язана з Першою світовою війною, а також впевненість як Раднаркому, так і Центральної Ради в масовій підтримці населення і своєї здат­ності вивести Україну з економічної і політичної кризи.

Політика Раднаркому напередодні війни:

Раднарком:

• Категорично відмовився визнати ЦР законним урядом України.

• Розпочав військові готування для боротьби з ЦР.

• Надавав усіляку підтримку більшовицьким організаціям України.

•Брав участь в агітаційній кампанії, спрямованій на підрив авторитету ЦР. розгорнутій більшовиками України.

• Пред'явив ультиматум ЦР (4 грудня 1917 р.).

В ультиматумі Раднаркому містилися такі вимоги до Центральної Ради:

- припинити дії зі створення Українського фронту (на базі Швденно-Західного і Румунського фронтів);

- не пропускати військові частини з фронту на Дон або в інші райони, де мали місце виступи проти влади Раднаркому;

-пропускати більшовицькі війська на Південний фронт;

- припинити роззброювання радянських і червоногвардійських військ в Україні.

• У разі невиконання Центральною Радою вимог ультиматуму Раднаркому протягом 48 годин Раднарком попередив, що прийме рішення вважати Центральну Раду у стані війни проти радянської влади в Росії та Україні.

Політика Центральної Ради напередодні війни:

Центральна Рада:

•Вела підготовку виборів до Всеукраїнських Установчих зборів і скликання Всеукраїнського з'їзду Рад, сподіваючись закріпити своє право на владу в Україні за­конним шляхом.

•Засудила спроби встановити радянську владу в Україні як мирним, так і збройними способами.

•Відкинула вимоги, викладені в ультиматумі Раднаркому від 4 грудня 1917 р.

•Продовжила роботу зі створення Українського фронту; не призупинила роззброюван­ня більшовицьких військ, не пропускала ці війська на Південний фронт.

•Припинила постачання хліба до Росії.

• Організувала власну грошову систему.

2.Раднарком прийняв рішення про початок війни з ЦР відразу після відмови Центральної Ради виконати вимоги ультиматуму - 5 грудня 1917 р.

До цього часу політична ситуація, в Україні загострилася: Центральна Рада не змогла організувати роботу Першого Всеукраїнського з'їзду Рад у Києві. Частина делегатів з'їзду (127 чоловік, в основному - більшовики, ліві есери) вирішили провести Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові, обвинувативши Центральну Раду і делегатів від селянських спілок і українізованих військових частин, які її підтримували, в підробці мандатів і усуненні від роботи мандатної комісії з'їзду.

У Харкові 10 грудня в результаті повстання до влади прийшли більшовики і ліві есери. Був сформований орган влади міста - військово-революційний комітет на чолі з М. Рухимбовичем - професійним революціонером, членом Харківського комітету РСДРП(б), головою штабу Червоної Гвардії. 11 грудня Перший Всеукраїнський з'їзд Рад розпочав роботу в Харкові. На з'їзд напра­вили своїх делегатів обласні з'їзди Рад Донбасу і Криворіжжя. В роботі з'їзду взяли участь 82 Ради, але серед них не було селянських, які підтримували ЦР. З'їзд проголосив Україну республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депу­татів. Центральна Рада була проголошена з'їздом поза законом. Радянська Україна встанов­лювала федеративний зв'язок з Радянською Росією. Ці рішення зміцнили позиції Раднаркому: тепер, воюючи з Центральною Радою, Раднарком захищав радянський уряд і радянську владу в Україні. З'їзд завершив роботу обранням органів влади радянської України - Центрального ви­конавчого комітету (ЦВК) у складі 41 чоловіка, з них 35 більшовиків, і Народного секре­таріату (уряду).

3.Наприкінці 1917 - на початку 1918 р. радянська влада була встановлена на значній території України - Лівобережжі, частині Правобережжя, Слобідській Україні, Криму. Органи влади Тимчасового уряду і Центральної ради були ліквідовані. Влада на місцях перейшла до комісарів або ревкомів (революційних комітетів). Центральні органи радянської влади переїхали з Харкова до Києва. Влада Народного секретаріату поширю­валася тільки на території 5 губерній: Київської, Волинської, Подільської, Полтавської, Чернігівської (без деяких повітів).

Ця територія продовжувала носити назву УНР. На Волині точилися бої військ ЦР із ра­дянськими військами. Сюди спочатку до Житомира, а потім, коли в місті була встановлена радянська влада (січень 1918 р.), до Брест-Литовська переїхала Центральна Рада і Гене­ральний секретаріат ЦР.

На всіх територіях України, де була встановлена радянська влада, вже в січні 1918 р. почалися соціалістичні перетворення (радянізація). Радянізація включала такі реформи (а також супутні їм рішення радянського уряду України):

•На територію радянської України були поширені закони і декрети РСФРР.

•Судові органи УНР ліквідували, їх замінили народними судами, робітничими і се­лянськими трибуналами. Почалися репресії - каральні міри (арешт, депортація, розстріл та ін.) без доказу провини в судовому порядку. Репресіям піддавалися за підозру в негативному ставленні до радянської влади, за фактом походження (інтелігенція, дворяни, російська знать), освіти (вища) і т.д.

•Обов'язки міліції були передані Червоній гвардії.

•У січні 1918 р. Народний секретаріат прийняв рішення про створення армії радянської УНР - Червоного козацтва. Одночасно формуються загони Червоної армії.

•Фінансові органи України були передані під контроль центральних органів РСФРР і радянських органів влади України.

•Почалася націоналізація великих промислових підприємств, шахт, частина яких пе­рейшла у власність РСФРР. (Наприклад монопольні об'єднання «Продамет», «Кровля», судноремонтні заводи Півдня, 9 металургійних заводів, 230 шахт.)

•Органи радянської влади не перешкоджали розгромам поміщицьких господарств і розподілу землі, які стихійно вчиняли селяни. Почалася пропаганда артільно-комуністичного³ ведення сільського господарства.

•Був відновлений вивіз хліба в Росію, заборонений Центральною Радою в грудні 1917 р.

•Органи радянської влади допускали насильство, реквізиції, застосування військової сили при заготівлях хліба.

Перша спроба радянізації України тривала недовго.

У березні 1918 р. у результаті наступу німецько-австрійських військ і військ ЦР ра­дянський уряд і війська були змушені залишити Київ, а в квітні вся територія України була окупована Німеччиною та Австро-Угорщиною, які погодилися відновити владу Центральної Ради.

4.Підсумки війни радянської Росії з УНР:

•У ході війни радянської Росії з УНР в Україні встановилася радянська влада.

•Центральна Рада, незважаючи на розгром її збройних сил, не визнала перемогу радянської влади в Україні.

• Раднарком і Центральна Рада не підписали мирний договір або яку-небудь іншу уго­ду, продовжуючи залишатися в стані війни.

• ЦР і уряд УНР переїхали до Житомира.

• Військові дії між радянськими військами і військами ЦР тривали на Волині і По­діллі.

5.Четвертий Універсал ЦР був прийнятий на закритому засіданні Малої Ради 9(22) січня 1918 р. в умовах війни з радянською Росією. В Україні на цей час існували два ворожих уря­ди - радянський і Центральної Ради. Радянський уряд 15(29) січня віддав наказ військам про наступ на Київ. Уряд Центральної Ради, як ви вже знаєте, зміг організувати оборону до 26 січня (8 лютого) 1918р. Таким чином, часу на реалізацію положень Четвертого Універса­лу в ЦР було вкрай мало - менше трьох тижнів.

Зміст Четвертого Універсалу

ЦР охарактеризувала внутрішнє становище Української Народної Республіки:

Економіка України знаходиться у глибокій кризі. Настає голод.

Повсюдно відбуваються грабежі та убивства, встановилося беззаконня.

Росія розв'язала проти України війну.

ЦР не змогла організувати вибори до Установчих зборів.

Україна змушена брати участь у Першій світовій війні, тому що Росія дотепер не укла­ла мирний договір.

ЦР проголосила:

Самостійність, незалежність Української Народної Республіки. Принцип міжнародних відносин - мир і добросусідство.

Уряд незалежної Української Народної Республіки - Рада народних міністрів - негайно приступить до мирних переговорів з метою виведення України з Першої світової війни.

Рада народних міністрів організує боротьбу проти більшовиків і радянських військ, а також усіх, хто закликає до повстання проти Української Народної Республіки.

Комісія ЦР з питань землекористування підготувала закон, про соціалізацію землі. ЦР прийме цей закон на черговій сесії (до початку весняних польових робіт).

ЦР вводить державний контроль над торгівлею, банками, податками.

•Земля, ліси, водні і підземні ресурси переходять у власність Української Народної Республіки.

• Усі демократичні свободи, проголошені Третім Універсалом, гарантуються в неза­лежній Українській Народній Республіці.

•ЦР докладе всіх зусиль для скликання Всеукраїнських Установчих зборів, які прий­муть Конституцію Української Народної Республіки.

ЦР заявила про необхідність прийняти такі закони:

• Про заміну постійної армії народною міліцією.

• Про відновлення зруйнованих підприємств, житлових будинків, залізниць і т.д. за дер­жавні кошти.

•Про перевибори місцевих органів самоврядування.

•Про заходи для боротьби з безробіттям, допомоги інвалідам і всім потерпілим у ході війни.

ЦР висловила надію, що:

• Громадяни Української Народної Республіки підтримають політику ЦР, проведуть ак­тивну роботу по виборах делегатів до Всеукраїнських Установчих зборів.

• Громадяни Української Народної Республіки захистять «свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої Української Республіки».

Факти біографії

Ф. Сергєєв (1883 - 1921 рр.). Народився в родині селянина. З 1901 р. — член РСДРП. У 1901 - 1902 рр. навчався в МЕТУ. Піддавався арештам за революційну діяльність. У 1907 р. присуджений до довічного заслання до Східного Сибіру. Втік із заслання до Австра­лії. Повернувся в Росію в 1907 р. Очолив більшовицьку фракцію Харківської ради. Член ЦК РСДРП (б) з 1917 р. У грудні 1917 р. -голова Харківської ради і губернського Військово-революційного комітету.

М. Скрипник (1872 - 1933 рр.). Народився в родині залізничного службовця. Навчався в Петербурзькому технологічному інституті. Член соціал- демократичного гуртка з 1897 р. У 1901 р. був заарештований і засланий за революційну діяльність у Кате­ринослав. Був агентом більшовицької газети «Іскра» з 1901 р.; працював у редакціях більшовицьких газет і журналів. У 1913 -1917 рр. 15 разів піддавався арештам і 7 разів - засланню, 5 ра­зів тікав з заслання. Після Лютневої революції — активний член РСДРП (б). У жовтні 1917 р. - член Петроградського Військово-революційного комітету.

Народний секретаріат відразу ж після Першого Всеукраїнського з'їзду Рад направив те­леграму Раднаркому. У телеграмі повідомлялося, що уряд радянської України буде всіляко зміцнювати відносини з радянською Росією. У цей час війна Раднаркому і ЦР розпалювала­ся, набуваючи значних масштабів.

6.Хід військових дій у війні радянської Росії з УНР:

грудень 1917 р.

8 грудня радянські війська почали наступ з Бєлгорода і захопили Харків.

25 грудня 30-тисячне радянське військо продовжило наступ, оволоділо Катеринославом, Олександрівкою, Полтавою, Лубнами. Шлях на Київ був відкритий.

січень 1918 р.

У першій половині січня радянські війська взяли Миколаїв, Одесу, Херсон, Донбас, Крим.

16(29) січня відбулася битва під Крутами (станція між Ніжином і Бахмачем), що закінчилася загибеллю більшості захисників ЦР, які намагалися зупинити наступ радянських військ на Київ. Серед них були гімназисти-курсанти, військові курсанти, студенти - разом 500 чоловік.

26 січня (8 лютого) після шестиденних бомбардувань більшовицькі війська ввійшли до Києва. Перемозі більшовиків сприяло повстання проти ЦР, центром якого став завод «Арсенал».

Українська держава Павла Скоропадського

План

1. Брест-Литовські мирні переговори

2.Позиції Центральної Ради на переговорах у Брест-Литовську

3.Підписання мирного договору (Брестського миру) між РСФРР і Четверним союзом

4.Німецько-австрійська окупація території України

5.Конфлікт Центральної Ради з німецько-австрійською адміністрацією

і консервативними силами України та Гетьманський переворот

6.Внутрішня і зовнішня політика П.Скоропадського та його уряду

1.Українська держава була утворена у квітні 1918 р. замість УНР, яка існувала з листопа­да 1917 р. Ініціаторами створення Української держави (УД) були консервативні сили України і німецько-австрійська адміністрація, сформована в ході німецько-австрійської окупації території України. Німецько-австрійська окупація почалася відповідно до догово­ру, підписаного українською делегацією ЦР на мирних переговорах у Брест-Литовську.

Мирні переговори у Брест-Литовську проходили в грудні 1917 - січні 1918 р. В перего­ворах взяли участь:• РСФРР;• Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія (Четверний союз);• УНР (делегація ЦР).

Мета мирних переговорів - припинення бойових дій між Четверним союзом і Росією. Антанта не взяла участі у переговорах і засудила їх, тому переговори мали сепаратний (переговори і договір, укладені із супротивником державою, яка входить до коаліції країн, що ведуть війну, без відома або без згоди своїх союзників) характер.

2 (15) грудня 1917 р. між Росією і Четверним союзом було укладене перемир'я.

9 (22) грудня у Брест-Литовську розпочалися мирні переговори. Радянська делегація як основу переговорів висунула принцип демократичного миру без анексій і контрибуцій (відповідно до Декрету про мир). Але держави Четверного союзу відкину­ли цю пропозицію під приводом, що країни Антанти не беруть участі у переговорах і засудили Декрет про мир.

5 (18) січня 1918 р. німецька делегація висунула такі умови підписання мирного догово­ру з РСФРР: відторгнення від Росії території понад 150 тис.км², у тому числі території Польщі, Литви, частини Естонії, Латвії, а також значної частини земель, населених українцями і білорусами.

• За пропозицією Радянського уряду переговори були тимчасово перервані. У керівни­цтві РСФРР не було єдиної думки щодо укладення миру на пред'явлених Німеччи­ною умовах. Ленін наполягав на тому, що мирний договір необхідно укласти за будь-яких умов. Йому заперечувала група партійних працівників на чолі з М.Бухаріним («ліві комуністи») і Л.Троцький (на той час нарком іноземних справ РСФРР). Дискусія з питання укладення мирного договору тривала до кінця січня 1918 р.

Переговори у Брест-Литовську відновилися 17 (30) січня 1918 р. Радянська делегація і її глава Л.Троцький одержали інструкції Раднаркому і особисто Леніна щодо ведення пере­говорів: усіляко затягувати мирні переговори до пред'явлення Німеччиною ультиматуму. До складу російської делегації ввійшли нові члени представники українського радянського уряду (як ви вже знаєте, у грудні 1917 - січні 1918 р. в Україні встановилася радянська влада). Німеччина відхилила вимогу Росії допустити до мирних переговорів представників Радянської України.

27 січня (9 лютого) делегація Четверного союзу, не пред'явивши ультиматуму Росії, по­чала вести переговори в різкому тоні. Крім цього Німеччина і її союзники підписали з деле­гацією Центральної Ради сепаратний мирний договір. ЦР у цей час воювала з Радянською Росією і не визнала факт встановлення радянської влади в Україні. Тому радянська делегація розцінила підписання мирного договору Четверного союзу з деле­гацією ЦР не тільки як незаконну, але й як образливу для Росії дію.

Л. Троцький, порушивши вказівку Раднаркому, прийняв рішення припинити перегово­ри. Радянська делегація залишила Брест-Литовськ. Незабаром Німеччина висунула ще більш тяжкі умови підписання миру з Росією. Німецькі війська почали підготовку до наступу по всьому Східному фронту - від Балтики до Карпат.

2.Представники УНР на переговори у Брест-Литовську спочатку не були запрошені, хоча делегація ЦР вела з 22 листопада (5 грудня) 1917 р. переговори на Румунському і ПІвденно-Західному фронтах про перемир'я як представник самостійної держави. Коли мирні переговори у Брест-Литовську почалися, Генеральний секретаріат звернувся з нотою до усіх воюючих і нейтральних держав. У ноті було оголошено, що УНР буде проводити са­мостійну міжнародну політику, а оскільки влада Раднаркому не поширюється на Україну, уряду УНР необхідно взяти участь в мирних переговорах у Брест-Литовську. У відповідь на ноту УНР учасники мирних переговорів запросили наприкінці січня де­легацію України в Брест-Литовськ. Українська делегація негайно відправилася на мирні пе­реговори. ЦР поставила перед делегацією такі завдання:

• Підписати мирний договір з державами Четверного союзу.

•Домогтися включення Східної Галичини, Закарпаття, Буковини, Підляшшя, Холмщини до складу УНР.

Делегація ЦР ознайомила учасників мирних переговорів з текстом Четвертого Універса­ла. Четверний союз схвалив цей документ і визнав незалежність УНР.

27 січня (9 лютого) 1918 р. делегація ЦР підписала з Німеччиною та її союзниками сепа­ратний мирний договір.

Зміст мирного договору між УНР і державами Четверного союзу:

УНР відновлювала дипломатичні відносини з державами Четверного союзу.

УНР і Австро-Угорщина встановлювали кордон по лінії Хотин - Гусятин - Збараж -Броди - Сокаль (тобто Холмщина і Підляшшя включалися до складу УНР). Західноукраїнські землі було вирішено виділити у складі Австро-Угорщини в окремий коронний край з наданням українцям широкої автономії. Були визначені умови обміну військовополоненими і взаємних постачань промисловою і сільськогосподарською продукцією. Україна зобов'язалася поставити Німеччині і Австро-Угорщині тільки в першій половині 1918 р. 60 млн пудів хліба, 2750 пудів м'яса (у живій вазі) та іншу сільськогосподарську продукцію, а також промислову сиро­вину,

У разі потреби держави Четверного союзу гарантували надання ЦР військової допомоги.

3.24 лютого 1918 р. після запеклої боротьби із противниками підписання мирного догово­ру з Четверним союзом ВЦВК і РНК РСФРР прийняли умови Німеччини і повідомили німецький уряд про виїзд радянської делегації в Брест-Литовськ.

Брестський мир був підписаний 3 березня 1918 р., наприкінці березня ратифікований обома сторонами. Підписання Брестського миру відбувалося в умовах успішного наступу австро-німецьких військ, що почався 18 лютого 1918 р. по всьому Східному фронту.

Брестський мирний договір складався з 14 статей і різних додатків, які передбачали:

• Припинення війни між Росією і країнами Четверного союзу.

• Відторгнення від Росії значної території (близько 1 млн км², включаючи Україну, частину території Росії, Литви, Білорусії, Латвії та ін.).

•Введення німецьких військ до Латвії та Естонії і виведення з цих країн і Фінляндії військ Росії.

• Виведення радянських військ з території України.

•Визнання Росією договору Центральної Ради з Німеччиною та її союзниками.

•Негайне укладення мирного договору з УНР, визначення кордону між УНР і Росією.

Брестський мирний договір Четверного союзу з Росією був доповнений російсько-німець­кою фінансовою угодою, підписаною 27 серпня 1918 р. За цією угодою Росія зобов'язалася сплатити Німеччині контрибуцію. Брестський мир був серйозною по­разкою Росії в міжнародній політиці. Німеччина та її союзники, враховуючи військову слабкість Росії і її міжнародну ізоляцію, вже в серпні 1918 р. порушили умови Брестського мирного договору, окупувавши території, які входили до складу РСФРР, у тому числі Донецько-Криворізьку радянську республіку і Радянську Соціалістичну республіку Тавриди.

Брестський мирний договір діяв до листопада 1918 р. 13 листопада 1918 р. РНК Російської федерації анулювала Брестський мирний до­говір у зв'язку з тим, що в Німеччині відбулася революція, яка повалила імператора Вільгельма II і його уряд. Німеччина підписала перемир'я з Антантою, що означало її капіту­ляцію в Першій світовій війні.

4.Окупація території України німецько-австрійськими військами була здійснена в резуль­таті наступу військ Німеччини та Австро-Угорщини, який почався 18 лютого 1918 р. по всьому Східному фронту від Балтійського моря до Карпат.

У наступі взяли участь і війська Центральної Ради. Війська Німеччини та Австро-Угор­щини налічували 450 тис. чоловік, війська УНР - 2 тис. чоловік. Радянський уряд України зробив спробу організувати відсіч агресії. Під Бердичевом, Житомиром, Києвом загони Червоної гвардії і Червоної армії призупинили наступ німецько-австрійських військ на ти­ждень. Але 1 березня радянські війська були змушені залишити Київ. 7 березня до Києва, окупованого німцями, прибув уряд ЦР.

Уряд Радянської Росії, підписавши 3 березня 1918 р. мирний договір з Німеччиною, не мав законного права надати військову допомогу Радянській Україні. Однак допомога боєприпасами, зброєю була надана досить велика. Головна мета Раднаркому - у максимальному розмірі евакуювати матеріальні цінності з Півдня Росії. 17 - 19 березня 1918 р. у Катеринославі на II Всеукраїнському з'їзді Рад було прийняте рішення про створення незалежної Української Радянської республіки, обраний новий уряд, який очолив М. Скрипник; новий склад ЦВК. Народний секретаріат почав роботу зі створення єдиного фронту оборони від Криму до кордонів Росії, але здійснити цього не вдалося. П'ять армій, сформованих Народним секре­таріатом, були практично небоєздатними. Німецько-австрійські війська легко зламали їхній опір.

Зони окупації українських територій

Зона	Території, які входили до зони
1. Австро-Угорська	Швденно-західна частина Волині, Подільська, Херсонська, Кате­ринославська губернії
2. Спільна (Німеччина та Австро-Угорщина)	Миколаїв, Маріуполь, Ростову-на-Дону (РСФРР)
3. Німецька	Решта території України

У зонах окупації влада фактично належала німецько-австрійській адміністрації. Від відновлених органів влади ЦР вимагалося беззаперечне підпорядкування рішенням оку­паційної влади. ЦР сподівалася відстояти своє право на самостійну політику.

5.Незабаром після здійснення німецько-австрійської окупації між ЦР і німецько-австрійською адміністрацією виник конфлікт. Консервативні сили України виступили в цьому конфлікті противниками Центральної Ради.

Центральна Рада наполягала на проведенні Всеукраїнських Установчих зборів, німець­ка та австро-угорська адміністрації перешкоджали цьому. ЦР планувала проведення реформ, проголошених Третім Універсалом, Окупаційна вла­да, спираючись на підтримку поміщиків і буржуазії, не збиралася надавати ЦР таку можливість. ЦР виступала проти репресивної політики окупантів, грабежів, вивозу з України ма­теріальних цінностей, включаючи продовольство, в розмірах, не передбачених мирним договором.

Всупереч волі ЦР окупаційна влада повернула поміщикам землю, збільшила тривалість робочого дня на підприємствах.

Відверте невдоволення окупаційної адміністрації політикою Центральної Ради приско­рило об'єднання всіх опозиційних українських сил, підготовку державного перевороту. Проти влади ЦР у квітні 1918 р. виступали:

•Українська демократично-хліборобська партія.

•Союз земельних власників.

• Рух Вільного Козацтва (почав поширюватися з осені 1917 р.).

•Перший Український корпус (створений влітку 1917 р. П.Скоропадським - почесним отаманом Вільного Козацтва України).

•Українська громада (створена представниками Першого Українського корпуса і Вільно­го Козацтва).

29 - 30 квітня 1918 р. опозиція за сприяння окупантів здійснила державний переворот: ЦР була відсторонена від влади, главою держави став П.Скоропадський. Німецьке команду­вання 27 квітня наказало роззброїти боєздатні частини УНР - дивізію синьожупанників. Це створило сприятливі умови для повалення ЦР.

Факти біографії

Павло Петрович Скоропадський (1873 - 1945 рр.) походив зі стародавнього роду козацької старшини, крупний землевласник, ад'ютант Миколи II, авторитетний генерал. Під час Першої світової війни командував спочатку кавалерійською дивізією, потім армійським корпусом. У грудні 1918 р. був повалений, втік у Німеччину. Помер у Баварії (Німеччина).

Гетьманський переворот відбувся швидко, тому що значної підтримки населення ЦР у квітні 1918 р. не мала. Головна причина цього - прорахунки Центральної Ради у вну­трішній і міжнародній політиці:

Внутрішня політика

• ЦР не змогла поліпшити матеріальне становище людей, відновити роботу промисло­вості.

•ЦР не провела аграрну реформу - основна вимога селян.

•ЦР не створила регулярну армію, достатню за чисельністю і боєздатністю.

•ЦР не забезпечила виконання обіцянок, які містилися в універсалах.

•ЦР була прибічником соціально-економічної політики, яка відповідала інтересам лише робітників і селян. Це викликало недовіру до ЦР інших верств населення (буржуазії, частини інтелігенції, яка не розділяла соціалістичні погляди ЦР). З іншого боку, ЦР непослідовно відстоювала інтереси робітничого класу і селянства.

Міжнародні відносини

ЦР недостатньо рішуче і послідовно відстоювала право українського народу на неза­лежність, йшла на компроміси з ТУ, підриваючи цим свій авторитет у прибічників ство­рення незалежної української держави.

ЦР не змогла самостійно домогтися врегулювання взаємин з Радянською Росією, пого­дилася на окупацію України військами Німеччини та Австро-Угорщини.

6.Гетьманський уряд був сформований П.Скоропадським не за партійним принципом, а за професійним. Виняток склали соціалістичні партії: жоден їхній представник до уряду не ввійшов. Уряд стояв на консервативних, авторитарних позиціях, цілком схвалюючи програ­му П.Скоропадського. Програма П. Скоропадського передбачала:

• Створення дієздатних органів державної влади та армії.

• Проведення реформ, які забезпечують зміцнення законності і порядку в країні (для цього передбачалося обмеження демократичних завоювань і свобод).

На основі програми П.Скоропадського уряд проводив внутрішню і міжнародну політику.

Внутрішня політика

Політичні реформи:

•ЦР розпускалася.

•УНР перетворювалася в Українську Державу (УД) на чолі з гетьманом.

•Органи місцевого самоврядування ліквідувалися.

•Ряд політичних партій (соціал-демо­кратичні, соціалістів-революціонерів, більшовицька) були заборонені.

•Були заборонені збори, з'їзди, демон­страції, страйки.

•За участь .у страйках було введене по­карання - ув'язнення терміном до од­ного року.

•Вибори до парламенту відкладалися до стабілізації становища в Україні.

•Почала формуватися армія.

•Відновлене як окремий стан козацтво (його скасувала Катерина II в 1765 р.).

Економічні реформи:

•Відновлювалося поміщицьке землево­лодіння.

•Була створена грошово-банківська система.

•Введений 9 - 12-годинний робочий день на підприємствах.

Культура:

•Проводилася політика українізації.

•Приділялася велика увага розвиткові національної культури (освіта, мистец­тво, наука).

Зовнішня політика

Досягнення УД:

УД підтримувала дипломатичні відносини з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швей­царією, Туреччиною, Польщею, Фін­ляндією, Скандинавськими країнами, Францією, Англією, Румунією, Кримом (тут у 1918 р. був створений крайовий уряд). 12 червня 1918 р. УД підписала попе­редній мирний договір із РСФРР і відно­вила дипломатичні відносини.

Проблеми міжнародних відносин:

•Не був встановлений кордон з РСФРР че­рез територіальні розбіжності і претензії обох сторін.

•Не було вирішене питання статусу Криму. Переговори між урядами УД

і Криму відбулися восени 1918 р. незадов­го до падіння гетьманського режиму. По­передньо була досягнута згода про об'єднання Криму з УД на правах крайової автономії, але договір не підпи­саний.

• Не вдалося вирішити проблему повернен­ня Холмщини і Підляшшя Україні, (відповідно до Брестського мирного дого­вору). Австро-Угорщина продовжувала окупацію цих територій до листопада 1918 р., а потім Холмщину і Підляшшя зайняли польські збройні сили. Кордон між УД і Польщею так і не був встановле­ний.

Політичні партії України по-різному оцінили гетьманський режим. Проти гетьманського режиму виступили соціал-демократичні партії, комуністична партія (більшовики України (створена в липні 1918 р.). Ліві есери створили нову партію - Українську комуністичну партію (боротьбистів), яка очолила збройну боротьбу з гетьманським режимом. Партії кадетів і правих есерів підтримали гетьманський режим.

Проти опозиційних партій були проведені репресії. Партії, які виступили в підтримку гетьманського режиму, незабаром були розчаровані: гетьман не рахувався з їхніми рекомендаціями, не брав до уваги партійну приналежність при формуванні кабінету міністрів. П.Скоропадський не надавав великого значення політичним партіям. Тому, коли менш ніж через місяць опозиційні сили почали об'єднуватися, створювати союзи, до них ввійшл і колишні прибічники гетьманського режиму, наприклад демократи-хлібороби. В опозицію став і Всеукраїнський земський союз.

У серпні 1918 р. з ініціативи соціал-демократів на чолі з В.Винниченком і С.Петлюрою був створений Український національний союз (УНС). УНС утворився на основі Національно-державного союзу (без демократів-хліборобів); до його складу увійшли соціал-демократичні партії, громадські організації, профспілки. Очолив УНС В.Винниченко. УНС проголосив головним своїм завданням встановлення в Україні законної влади відповідальної перед парламентом. Керівництво УНС почало переговори з керівниками радянської мирної делегації в Києві X. Раковським і Д. Мануїльським. Вони від імені Раднаркому обіцяли допомогу УНС в організації повстання проти гетьмана і зобов'язалися визнати незалежність відродженої УНР.

У жовтні 1918 р. стало ясно, що Німеччина незабаром капітулює в Першій світовій війні. Для П.Скоропадського це означало падіння гетьманського режиму, втрату влади, крах політичних планів. Гетьман вирішив піти на деякі поступки УНС: сформувати кабінет міністрів за участі кандидатів від УНС, погодитися з частиною вимог УНС (про аграрну реформу на основі ліквідації крупного землеволодіння і забезпечення землею трудового селянства; про відновлення демократичних свобод, прийняття демократичного закону про вибори). Він розраховував, що новий уряд, до складу якого ввійдуть члени УНС, який користується певною підтримкою населення, зможе утримати владу. Проти наміру гетьмана сформувати новий уряд виступили міністри-кадети, їх підтримало торгово-промислове об'єднання «Протофіс». П. Скоропадський дав вказівку, щоб до складу нового кабінету міністрів увійшли як кандидати УНС, так і «Протофіса». Але коаліційний уряд не зміг організувати роботу, його довелося розпустити. До цього часу політична ситуація змінилася. У Німеччині перемогла революція і Раднарком РСФРР 13 листопада 1918 р. анулював Брестський мирний договір. Тим самим РСФРР знімала з себе зобов'язання визнання незалежкості УНР і невтручання у внутрішні справи України. У найближчі тижні Раднарком планував почати наступ військ в Україну з метою встановлення радянської влади.

Гетьман вирішив скористатися останньою можливістю - одержати допомогу від Антанти і білогвардійських сил Росії. Для цього 14 листопада 1918 р. він декларував федеративний союз з Росією (звичайно, не більшовицькою). Але зречення гетьмана влади для незалежності України не допомогло: допомога отримана не була.

Директорія УНР

План

1.Повалення гетьманського режиму. Утворення Директорії

2.Внутрішня і зовнішня політика Директорії

3.Війна Директорії з РСФРР

1.Скинення гетьманського режиму відбулося протягом місяця - з 14 листопада пі 14 грудня 1918 р.

Події розвивалися так:

• 14 листопада 1918 р. у Києві відбулося таємне засідання УНС за участі українським січових стрільців, Селянської спілки, політичних партій, профспілки залізничників. На засіданні був створений орган для підготовки повстання проти гетьманського режиму - Директорія.

Склад Директорії (перший)
Голова	В. Винниченко	Лідер УНС, соціал-демократ
Члени Директорії	С. Петлюра	Соціал-демократ, висунутий до Директорії січовими стрільцями
	Ф. Швець	Соціаліст-революціонер, професор Київського дер­жавного українського університету. Висунутий у чле­ни Директорії Селянською спілкою
	П. Андрієвський	Соціаліст-самостійник, адвокат
	О. Макаренко	Безпартійний, керівник профспілки залізничників

• 18 листопада — 14 грудня 1918 р. Директорія розпочала бойові дії проти сил гетьма­на, виступивши зі своїми військами з Білої Церкви. На сторону Директорії перейшла Запорозька дивізія (захопила Харків і Полтаву) і Сірожупанна дивізія (захопила Чернігів). Найбільш боєздатні сили гетьмана - полк сердюків і офіцерська дружина - були розгромлені під Мотовилівкою січовими стрільцями. У грудні Директорія вста­новила контроль над усією територією України (крім Києва).

• 14 грудня 1918 р. у Києві почалося повстання проти гетьмана. До міста ввійшли заго­ни січових стрільців. Гетьман П. Скоропадський зрікся влади (згодом він виїхав до Берліна).

Гетьманський режим існував з 30 квітня по 14 грудня 1918 р. Основні причини його падіння такі:

•Гетьманська держава існувала, спираючись на німецькі збройні сили. Фактичним хазяїном країни був не гетьман і його уряд, а військова адміністрація на чолі з гене­ралом В. Тренером. Німеччина прагнула перетворити Україну в залежну, маріонетко­ву державу.

•Гетьманська держава була авторитарною. П.Скоропадський зосередив усю повноту влади у своїх руках. Це викликало тривогу навіть у політичних партій, які його підтримували, сприяло формуванню опо­зиції гетьманському режиму.

•Гетьманський уряд і гетьман намагалися балансувати між двома політичними силами - прибічниками незалежності України і «єдинонеподільцями», які виступали за відновлення «єдиної і неподільної» Росії. Це сприяло падінню авторитету гетьмана і його уряду в суспільстві.

•Гетьманський уряд проводив соціально-економічну політику, що відповідала інтересам окупаційної влади, яка викликала ненависть у більшості населення.

•Гетьманський режим мав вузьку соціальну базу. Основною його опорою були поміщики, буржуазія, старе чиновництво.

•Гетьманський режим не підтримали Антанта і білогвардійці, об'єднані в Доброволь­чу армію під командуванням Денікіна.

•Радянська Росія підтримала опозиційний гетьману Національний союз і пообіцяла допомогу у разі повстання проти гетьмана.

•Німеччина - головний союзник гетьмана - зазнала поразки в Першій світовій війні в листопаді 1918 р. і не змогла надати військову допомогу гетьманському режиму. Власної боєздатної армії П.Скоропадський не мав.

2.19 грудня 1918 р. на Софійській площі в Києві відбулися урочистості на честь перемоги Директорії. На цьому функції Директорії вичерпувалися, тому що вона була створена винятково для того, щоб повалити гетьманський режим. Але Вінниченко і Петлюра не бажали розпускати Директорію, наполягали на тому, що ситуація в Україні складна, нестабільна, і саме Директорія, а не парламент (малося на увазі - Центральна Рада) мають можливості вивести Україну з внутрішньої і міжнародної кризи.

Склад директорії кілька разів змінювався. У лютому 1919 р. В. Винниченко подав у відставку, його замінив Петлюра. П. Андрієвський, О. Макаренко і Ф. Швець у листопаді 1919 р. виїхали за кордон. 12 листопада 1919 р. С. Петлюра став єдиним представником Директори.

У 1918 р. Директорія визначила свій політичний курс з урахуванням популярності радянської форми влади (надалі політичний курс Директорії змінювався, вона відмовилася від соціалістичного радикалізму, стала лояльно ставитися до буржуазії і заможного селянства).

Політичний курс Директори (1918 р.):

Встановити в Україні національний варіант радянської влади.

Передати владу на місцях трудовим радам селян, робітників, інтелігенції.

Передати законодавчу владу в УНР Конгресу трудового народу. Делегатів на конгрес має обрати трудове населення України без поміщиків і капіталістів (у число останніх потрапили лікарі, адвокати, професура, вчителі).

Реалізувати політичний курс Директорія не змогла, тому що їй довелося зіштовхнутися з дуже складною військово-політичною ситуацією, у якій опинилася Україна наприкінці 1918 р.:

• В Україні розгорілася громадянська війна, Директорія була змушена силою зброї доводити своє право на владу. Проти Директорії виступили війська Радянської Росії, радянського уряду України, збройні загони отаманів Зеленого (Д.Терпило), М.Григор'єва, Н.Махно. Військові підрозділи Директорії були ненадійними, часто переходили на бік против­ників Директорії, не виконували наказів командування.

• У листопаді 1918 р. почалася інтервенція Антанти на Півдні України. Антанта підтримала Добровольчу армію зброєю, боєприпасами (керівництво армії виступало за «єдину і неподільну Росію»). США надали Добровольчій армії кредит. До Директорії ставлення Антанти було настороженим (а на початку інтервенції -ворожим).

• У грудні 1918 р. Добровольча армія почала воєнні дії в районі Донбасу і до липня 1919 р. змогла взяти під свій контроль значну територію України. Наприкінці 1919 р. радянські війська відтіснили білогвардійців у район Криму.

• У 1920 р. армія Директорії взяла участь у радянсько-польській війні на боці Польщі. Відповідно до політичного курсу і наступних його змін Директорія зробила спробу здійснити соціально-економічні реформи.

Аграрна реформа Директорії

Директорія проголосила	Директорія здійснила |
• Вилучення землі в поміщиків без викупу; розподіл землі між селянами.	• Терміни і порядок розподілу землі не бу­ли визначені. • Земля, яка належала іноземцям (в основ­ному полякам), розподілу не підлягала. • Прийнято рішення про компенсацію по­міщикам за землю.
Соціально-економічні реформи
Директорія проголосила	Директорія здійснила
• Вживання заходів по відновленню проми­словості. • Введення робочого контролю на підпри­ємствах. • Вживання заходів з надання допомоги безробітним і іншим категоріям нужден­них.	• В умовах громадянської війни та інтер­венції соціально-економічні реформи були відкладені. Головним завданням Ди­ректорії стала перемога в громадянській війні.

3.Війна Директорії з РСФРР почалася фактично ще в листопаді 1918 р. під час повстання проти гетьманського режиму. Офіційно Директорія оголосила війну РСФРР 16 січня 1919 р.

Причини війни:

- У листопаді 1918 р. Раднарком розпочав підготовку до збройного встановлення радянської влади в Україні. Цьому рішенню Раднаркому сприяли міжнародні події - капіту­ляція Німеччини в Першій світовій війні та анулювання РСФРР Брестського мирного договору. Раднарком у зв'язку з анулюванням Брестського мирного договору знімав з себе обов'язки визнавати суверенітет УНР і вважав головним своїм завданням відновлення кордонів колишньої Російської імперії і утвердження радянської влади.

17 листопада 1918 р. була створена Українська революційна військова рада (Реввоєнрада), завданням якої була підготовка до встановлення радянської влади в Україні. 28 листопада був утворений Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Він розпочав формування Української радянської армії.

- Початок неоголошеної війни проти Директорії, підтриманої Раднаркомом:

1-а і 2-а повстанські дивізії, які були сформовані з партизанських загонів і склали ядро української радянської армії, почали бойові дії на території України. У листопа­ді 1918 р. вони зайняли Ямпіль, Хутір Михайлівський, Рильськ, Суджу, Глухів, Стародуб та інші населені пункти. У грудні наступ тривав, незважаючи на протести Директорії.

У січні 1919 р. регулярні частини Червоної армії зайняли Харків. До Харкова переїхав Тимчасовий радянський уряд України. 4 січня 1919 р. згідно з постановою Реввоєнради був утворений Український фронт під командуванням В. Антонова-Овсієнка, основою фронту стала Українська ра­дянська армія. Завдання фронту: розгорнути наступ проти військ Директорії на Ліво­бережній Україні, закріпитися на Дніпрі; не допустити захоплення Лівобережжя військами Антанти.

- Політичні суперечки, недовіра Директорії і Раднаркому одне одному зробили не­можливим мирне врегулювання конфлікту.

РСФРР не визнавала законність Директорії, тому переговори дипломатичної місії Ди­ректорії з керівництвом РСФРР закінчилися провалом: мирний варіант вирішення конфлікту здійснити не вдалося, хоча Директорія пішла на ряд поступок - погодилася на спільну форму влади, активну оборону проти військ Денікіна, Антанти, Польщі. Але Раднарком був обізнаний, що частина членів Директорії (наприклад С.Петлюра) проти союзу з РСФРР, за союз з Антантою. У свою чергу Директорія не визнавала законність радянського уряду України, підтри­муваного Раднаркомом.

Армія Петлюри зазнала ряд поразок на Правобережжі. Петлюра зі своїм штабом і уряд УНР змушені були евакуюватися в Радзивілов. Частина армії Петлюри (Південне угруповання) перейшла в Бессарабію, окуповану Ру­мунією, а потім переправилася в Галичину. Під владою Директорії залишилася тільки прикордонна частина Поділля.

Підсумки війни Директорії і РСФРР:

1. Радянська армія витиснула армію Директорії на територію Західної України. 2. На початку 1919 р., завдавши поразки армії Директорії, спільна армія сприяла встановленню радянської влади в Україні (до липня-серпня 1919 р.). 3. Офіційної угоди про закінчення війни прийнято не було. 4. Армія Петлюри не була цілком розгромлена. Радянські війська в цей час вели бої з білогвардійцями, зазнавши значних втрат. У Галичину вступили війська Польщі. Тому завдати остаточної поразки Петлюрі радянські війська не змогли. Петлюра розпочав підготовку нового наступу і реформування армії.

Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР)

План

1.Утворення ЗУНР

2.Внутрішня і міжнародна політика ЗУНР

3.Об'єднання УНР і ЗУНР

1.Західноукраїнська Народна Республіка виникла в ході національно-визвольного руху на західноукраїнських землях у 1918 р. її існування було коротким (з листопада 1918 р. до липня 1919 р.).

Жовтень 1918 р. - В Австро-Угорщині відбулася революція. Імператор прийняв маніфест про федератив­ний переустрій імперії. 18 жовтня 1918 р. у Львові провідні громадські діячі Східної Галичини і Буковини ство­рили Українську Національну Раду. Українська Національна Рада оголосила про намір створити на українських землях, що входять до складу Австро-Угорщини, незалежну державу. Рішення Української Національної Ради було підтримано мітингами, демонстраціями та українськими війсь­ковими з'єднаннями, створеними у вересні 1918 р

Листопад 1918 р. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада українські військові з'єднання взяли під свій кон­троль усі головні пункти Львова, потім Станіслава, Тернополя, Коломиї, Рави-Руської та інших міст Східної Галичини. Австрійський уряд був змушений погодитися на пере­дачу влади в Східній Галичині Українській Національній Раді, яка призначила уряд - Тимчасовий Державний секретаріат.

13 листопада 1918 р. уряд, прийнявши присягу, проголосив про створення незалежної української держави - Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Президентом ЗУНР став Є. Петрушевич. Головою уряду (Державний секретаріат) був об­раний К. Левицький.

Факти біографії

Петрушевич Євгеній Омелянович (1863 - 1940 рр.). Народив­ся в сім'ї священника. Закінчив Львівський університет. Став доктором права. Займався адвокатською практикою. Був депу­татом галицького сейму. Вів громадську діяльність. У 1918 р. обраний президентом Української Національної Ради, яка про­голосила утворення ЗУНР. 4 січня 1919 р. був обраний прези­дентом Західноукраїнської Національної Ради (фактично -президентом ЗУНР). У 1920 р. емігрував, до 1923 р. очолював уряд ЗУНР у вигнанні. Помер у Берліні.

Левицький Кость (1859 - 1941 рр.). Закінчив Львівський універси­тет. Лідер Української національно-демократичної партії з 1899 р. У 1914 р. став президентом створеної у Львові Української Головної Ради. З листопада 1918 р.- Голова уряду ЗУНР. Був відо­мим діячем національно-демократичного руху, автор історичних та інших творів.

Система управління ЗУНР:

Національна Рада - вищий законодавчий орган влади ЗУНР

Президент ЗУНР

Державний секретаріат уряд

Органи місцевого управління

2.Внутрішня політика: Почалася аграрна реформа: земля, яка належала крупним землевласникам (в основно­му, полякам), експропріювалася (переходила у власність держави), планувалося наділення землею малоземельних і безземельних селян. Було збережене законодавство Австро-Угорщини. Створені жандармерія і збройні сили - Українська Галицька армія (УГА). Уряд ЗУНР застосував війська для придушення повстань проти Української Народної Ради, організованих Комуністичною партією Східної Галичини (КПСГ), а також стихійні виступи робітників і селян, незадоводених політикою уряду.

Міжнародне становище: Національна Рада висунула свої претензії на Східну Галичину, Лемківщину, північно-західну частину Буковини, Закарпаття. Це загострило відносини ЗУНР із Польщею. Польща висунула територіальні претензії до ЗУНР, окупувала частину західноукраїнських земель, а 5 листопада 1918 р. почалася війна Польщі і ЗУНР. 1 грудня 1918 р. уряд ЗУНР уклав попередній «Договір про злуку» (об'єднання) між ЗУНР і УНР.

3. 22 січня 1919 р. у Києві на Софійській площі відбулася урочиста церемонія злуки; була проголошена Декларація про об'єднання УНР і ЗУНР. Декларацію мали затвердити Всеукраїнські Установчі збори. До цього часу ЗУНР зберегла свої законодавчі та адміністративно-виконавчі органи влади та одержала нову назву - Західна область УНР (ЗОУНР).

ЗОУНР опинилася в міжнародній ізоляції. У квітні 1919 р. Франція надала Польщі військову допомогу, це створювало сприятливі умови для війни Польщі з ЗОУНР. УНР не змогла надати дієвої допомоги ЗОУНР, тому що сама знаходилася у тяжкому міжнародному становищі.

У середині 1919 р. уся територія ЗОУНР потрапила під контроль іноземних держав: Польща окупувала Східну Галичину і Західну Волинь; Чехо-Словакія - Закарпаття; Ру­мунія - Буковину. Окупація території ЗУНР була схвалена Антантою.

Окупація території ЗУНР Польщею, Чехо-Словакією, Румунією означала загибель ЗУНР як незалежної держави.

Політика радянського уряду в Україні в 1919році

План

1.Формування більшовицького режиму в Україні

2.Сутність продовольчої диктатури

3.Антибільшовицький рух в Україні в 1919 р.

4.Наступ білогвардійців та контрнаступ об 'єднаних петлюрівської і Галицької армій

5. Денікінський режим

6.Боротьба проти денікінського режиму на окупованій території України

7.Відновлення більшовицького режиму

1.Більшовицький режим в Україні почав знову формуватися на початку 1919 р. У цей час радянські війська здобули вирішальні перемоги у боротьбі з Директорією. Зразком для більшовиків України стала РСФРР.

Формування більшовицького режиму полягало в такому: були створені органи влади Української Соціалістичної Радянської Республіки (так почала називатися УНР відповідно до маніфесту Тимчасового робітничо-селянського уряду); проведені соціалістичні перетво­рення, визначені основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики. Процес формування органів влади Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) завершився прийняттям Третім Всеукраїнським з'їздом Рад Конституції УСРР (назва УСРР проіснувала до 1936 р.; Конституція СРСР 1936 р. послідовність: спочатку "радянська", потім "соціалістична") (10 березня 1919 р.), яка проголосила:

•УСРР є федеративною суверенною республікою в складі РСФРР.

•Форма державного устрою УСРР - радянська республіка у вигляді диктатури робітничого класу.

•УСРР готова у випадку перемоги світової соціалістичної революції (більшовики були впевнені, що вона відбудеться в недалекому майбутньому) увійти до складу Єдиної Міжнародної Соціалістичної Радянської Республіки.

визначила:

•Вищі органи державної влади в Україні, їхні повноваження, порядок обрання.

Відповідно до Конституції УСРР у березні - квітні 1919 р. радянські органи державної влади були сформовані. Склад вищих органів влади затвердив Третій Всеукраїнський з'їзд Рад. Місцеві органи влади були сформовані у процесі виборів. Вибори уряд організував таким чином, що лідируюче положення зайняли більшовики. У містах вибори проводилися на підприємствах, де учасники виборів (голосування не було таємним) залежали від ке­рівництва і тому, звичайно, «обрали» більшовиків. Для сільської місцевості, де авторитетом користувалися ліві есери, були встановлені низькі норми представництва в повітові, міські і губернські Ради, що дозволило забезпечити більшість депутатам, обраним у містах.

Усі партії, крім лівих есерів, не були допущені у вищі і місцеві органи влади як контр­революційні. У виборах взяла участь досить численна армія, яка голосувала «за наказом» за більшовиків.

На місцях у 1919 р. почали діяти органи влади, склад яких не обирався, а фактично призначався більшовицькими організаціями - революційні комітети (ревкоми), комітети бідноти (комбіди), революційні суди, трибунали, НК, міліція. Таким чином, практично вся система органів влади, сформована в березні - квітні 1919 р., була більшовицькою (виняток могли складати тільки деякі сільські Ради). Це дозволяло зробити висновок про встановлення влади більшовиків у радянській Україні, а не влади Рад.

Органи державної влади УСРР

Вищі - Всеукраїнський з'їзд Рад - вищий законодавчий орган влади. Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) - вищий дер­жавний орган влади між Всеукраїнськими з'їздами Рад. Склад ВУЦВК: 89 більшовиків і 10 боротьбистів. Головою ВУЦВК був обраний Г. Петровський. Рада народних комісарів (Раднарком) - уряд УСРР, вищий виконавчий орган влади. Головою Раднаркому став X. Раковський.

Місцеві - Ради робітничих, селянських, червонбармійеьких депутатів (губернські, повітові, міські, сільської місцевості). Військово-революційні комітети (ревкоми) - органи диктатури робітни­чого класу (діяли в повітах, невеличких містах, волосних центрах). Створювалися більшовицькими партійними організаціями. Комітети бідноти (комбіди) діяли в сільській місцевості. Обиралися місцевими Радами із сільських бідняків і середняків під ретельним контролем більшовицьких партійних організацій.

Судові органи влади: Всеукраїнська Надзвичайна комісія (НК) для боротьби із противниками радянської влади - контрреволюціонерами - та її місцеві відділення. Система революційних судів, трибуналів, міліція. (Судові органи влади здійснювали роботу не на основі законодавства, тому що радянського законодавства тоді не було, а за принципом «революційної доцільності» -небезпечне чи ні суспільне явище або людина для радянської влади.

Доки більшовики боролися за владу, вони проголошували гасла, які відповідали надіям широких верств населення: «Вся влада радам», «Земля — селянам», «Фабрики — робітни­кам». Але вже на початку 1919 р. чітко визначився політичний курс більшовиків, спрямо­ваний на встановлення влади КП(б)У і проведення соціалістичних реформ. Соціалістичні реформи полягали в такому:

• Встановлення однопартійної політичної системи. Терор проти небільшовицьких партій. Усі політичні партії, крім борьбистів - загальноросійських лівих есерів і бо­ротьбистів - українських лівих есерів, були позбавлені права брати участь у виборах до Рад і оголошені «контрреволюційними».

• Нав'язування селянам колективних форм господарювання - колгоспів, радгоспів, комун. Націоналізація землі. Введення продовольчої розверстки (нефіксований про­довольчий податок, фактично вилучення державою продовольства у селян). Ці заходи проводилися всупереч обіцянкам більшовиків передати землю селянам у приватну власність.

• Скасування товарно-грошових відносин як способу функціонування економіки. Замість товарно-грошових відносин вводилися розподільні: держава планувала ви­робництво і розподіляла вироблену продукцію безкоштовно, у перспективі - за потре­бами споживачів.

•Обмеження суверенітету України, укладення у червні 1919 р. «військово-політичного союзу» із РСФРР. На територію України поширювалися декрети і розпорядження уря­ду РСФРР, створювалися об'єднані військові сили - Реввійськрада України була підлеглою Реввійськраді РСФРР і Головнокомандуючому Збройними Силами РСФРР, вводилася російська грошова система, Українська рада народного господарства пе­рейшла в підпорядкування Всеросійській Раді Народного Господарства, поєднувалися бюджети РСФРР і УСРР, залізниці, пошта, телеграф; до складу Всеросійського ЦВК були введені представники УСРР, основні республіканські наркомати були підпоряд­ковані відповідним відомствам РСФРР.

•Встановлення жорсткого контролю над органами місцевої влади за допомогою ревкомів, комбідів, органів НК, більшовицьких партійних організацій.

•Жорстоке придушення будь-яких спроб протидії радянській владі («червоний те­рор»).

•Репресії проти капіталістів, поміщиків, офіцерів, інтелігенції за фактом походжен­ня, освіти. Ці верстви населення вважалися ворожими державі робітників і селян.

•Встановлення державного контролю над виробництвом. Націоналізація промисло­вості. Були націоналізовані підприємства цукрової промисловості, усі крупні шахти, металургійні і машинобудівні заводи; введений робітничий контроль на підпри­ємствах, власники яких емігрували.

•Проведення соціально-економічної політики, спрямованої на створення привілейованого положення робітничого класу, найбіднішого селянства і праців­ників КП(б)У. Робітники і партійні працівники в першу чергу одержували жит­ло, їм і найбіднішому селянству надавалася матеріальна допомога, вони мали пільги при вступі до вузів, одержанні карток на продовольчі і промислові това­ри. Всіляко підкреслювалася авангардна роль робітничого класу як найпрогресивнішого і найорганізованішого.

Проти політичного курсу більшовиків майже відразу почалися масові повстання того самого народу, заради якого більшовики збиралися створити соціалістичне (комуністич­не) суспільство, де усі люди рівні, вільні, забезпечені всім необхідним. Особливо сильне невдоволення викликала аграрна політика більшовиків, яка зводилася до продовольчої дик­татури.

2.Держава зосереджувала у своїх руках усе зерно, яке було вироблене у сільських господар­ствах понад споживчу норму. Норму визначав Раднарком.

Зерно, вироблене понад споживчу норму (його називали «надлишками»), відповідно до Декрету Раднаркому «Про продовольчу розверстку» вилучалося. Вилучення зерна у селян здійснювали комбіди і спеціальні збройні робітничі загони -продзагони, які застосовували насильницькі міри (аж до розстрілу) до селян, які відмовлялися здавати зерно. Вилучене зерно йшло на забезпечення хлібом армії, міст, селянської бідноти. Селянам суворо заборонялося продавати зерно.

Продовольча диктатура, з одного боку, забезпечувала державу хлібом внаслідок пограбування селян, а з іншого боку - посилювала владу держави (тобто фактично більшовицької партії) над окремою особою. «У кого хліб, у того й влада», - часто цитували слова В. Леніна керівники різного рангу.

3.Селянський: Стихійні повстання, опір продрозверстці, відмова від вступу до радгос­пів, колгоспів, комун. Організовані повстання з вимогою змінити аграрну політику уряду під керівництвом соціал-демократів, соціал-демократів незалежних і українських правих есерів (квітень 1919р.). Ці політичні партії були прибічниками радянської влади, але противниками уряду X. Раковського і його політики.

Партизанський: Українські соціал-демократи і праві есери організували партизанські загони під керівництвом отамана Зеленого (Д.Терпило), Н. Махна, М.Григор'єва та ін. Партизанські загони створювалися на базі війсь­кових підрозділів Червоної армії, де було багато бійців, незадоволених політикою більшовиків. Партизанські загони швидко поповнювалися селянами і робітника­ми. У квітні-травні 1919 р. загони отамана Зеленого контролювали значну частину Лівобережжя; загони Н.Махна - Катеринославщини; отаман Григор'єв очолив заколот у Червоній армії. Заколотники вима­гали передати владу Радам, скасувати ревкоми, НК і аграрну рефор­му. Вони захопили Миколаїв, Херсон, Катеринослав, Кременчук, Умань, Черкаси. У травні-липні 1919 р. усі повстання, у тому числі і заколот Григор'єва, були придушені за участі армії і збройних робітничих загонів.

4.На початку 1919 р. Добровольча армія Денікіна одержала кредит від США та зброю від Антанти. Це дало можливість активізувати наступ Добровольчої армії в Донбасі, який почався ще наприкінці 1918 р. У травні 1919 р. армія Денікіна зайняла Луганськ, у червні - Харків, Катеринослав. Денікін, який проголосив себе головнокомандуючим збройними си­лами Півдня Росії, віддав наказ про похід на Москву.

План походу на Москву на першому етапі армія Денікіна виконала успішно: наприкінці серпня уряд УСРР залишив Київ, територія України була окупована денікінськими війська­ми. Але продовжити швидке просування на Москву денікінцям не вдалося.

У ході наступу денікінських військ три дивізії 12-ї радянської армії залишилися в гли­бокому тилу, на Херсонщині, їм був даний наказ прориватися на північ. Дивізії одержали назву «Південна група радянських військ» (під командуванням І.Якіра). Південна група здійснила 600-кілометровий марш, у ході якого вибила денікінців з Житомира, зайняла західні окраїни Києва. Білогвардійці незабаром відтіснили Південну групу, але її активний наступ не дозволив Денікіну зосередити необхідні сили для походу на Москву. В Україні до­велося залишити частину гарнізонів, а наступ на Москву призупинити.

Об'єднання армії Петлюри та Української Галицької армії відбулося в липні 1919 р. До цього часу УГА залишила з боями територію ЗУНР, окуповану польськими військами. (Північну Буковину окупувала Румунія). Армія Петлюри також зазнала поразки в боях з радянськими військами, які взяли Проскурів, Жмеринку, Могильов-Подільський. Над обома арміями нависла загроза знищення. Об'єднання УГА та армії Петлюри рятувало їх від розгрому. Після об'єднання армії Петлюри та УГА польські і радянські війська припинили наступ. Радянські війська почали відступати в одеському і київському напрямках. Об'єднана армія Петлюри провела наступ на київському, одеському, житомирському напрямках. 30 серпня 1919 р. передові частини УГА вступили до Києва. Однак 31 серпня в столицю з лівого берега Дніпра увірвалися кавалерійські частини денікінців. Командуючий групою військ київського напрямку армії Петлюри галицький генерал від імені УГА підписав з денікінцями угоду про демаркаційну лінію (лінія розмежу­вання збройних сил противників), погодившись залишити Київ. З Петлюрою денікінське командування вести переговори відмовилося.

Таким чином, у результаті контрнаступу армія УНР опинилася у тяжкому становищі: їй протистояли війська Польщі, Радянської Росії і денікінці.

Невдача контрнаступу не зламала Петлюру. І хоча наближалися холоди, в українській армії бракувало боєприпасів, медикаментів, зимового одягу, було вирішено діяти. 1 вересня 1919 р. Петлюра встановив з Польщею тимчасове перемир'я; домовився з Раднаркомом про спільні дії проти Денікіна; уклав союз з Махном (загін Махна, розірвавши союз з більшови­ками, підійшов на цей час до Умані). Ці дії мали сприяти успішному контрнаступу армії А. Але так не сталося: командуючий армією УГА генерал Тарнавський уклав угоду про перехід всієї Української Галицької армії на бік Денікіна (б листопада 1919р.). Денікін почав новий наступ. 6 грудня 1919 р. Петлюра виїхав до Варшави, залишки армії УНР, яка зазнала поразки від денікінських військ, відправилися під командуванням генералів М, Омельяновича-Павленка і Ю.Тютюнника в тили радянських і денікінських військ (так званий «зимовий похід»).

5.На території України встановився денікінський режим - влада Денікіна і генералів його армії.

Питання про форму державного устрою відкладалося до закінчення громадянської війни. Незалежність України цілком заперечувалася. Денікін був прибічником єдиної і неподільної Росії. Тимчасово вводилася військова диктатура. Завдання диктатури - бороть­ба з більшовизмом до остаточної перемоги, наведення «порядку» в Україні. (Була введена страта за участь у «бунтах», більшовицьких ор­ганізаціях, дезертирство з армії.) На окупованої денікінськими військами території України були створені три області: Харківська, Київська, Новоросійська, їх очолили гене­рал-губернатори з необмеженими повноваженнями (Харківську область -генерал Май-Маєвський, Київську - генерал Драгоманов, Новоросійську -генерал Шилінг).

Дореволюційний адміністративно-територіальний розподіл на губернії, повіти, волості був збережений. Генерал-губернаторам підкорялися губер­натори; губернаторам - начальники повітів і волостей.

Національна політика - Українська культура піддавалася переслідуванням (були заборонені кре­дити на утримання навчальних закладів з викладанням українською мо­вою, скасоване викладання українознавства, знищена значна кількість українських книг, зруйновано багато бібліотек, створені нестерпні умови для роботи Української Академії наук та ін.). За короткий період денікінської окупації проведені сотні погромів, в яких загинули десятки тисяч євреїв.

Економічна політика- Відновлене поміщицьке землеволодіння. Введений податок, який мали сплачувати селяни, які користувалися зем­лею поміщика: третя частина зібраного хліба, половина скошених трав, шоста частина овочів. Введений разовий податок на потреби армії - 5 пудів зерна з кожної деся­тини землі. Збільшений (до 11-12 годин) робочий день на підприємствах. Виразити протест проти економічної політики робітники не могли, тому що були за­криті профспілки, створені в 1917 - 1918 рр. Замість них організували інші, лояльні режиму, тобто такі, що не виступали проти політики уряду.

Міжнарод­на політика- Денікін почав переговори з дипломатами Антанти. Антанта хотіла, щоб Денікін об'єднався з фінською армією Маннергейма, польською армією Пілсудського, білогвардійськими частинами Юденича для боротьби з Ра­дянською Росією. Але Денікін відмовився визнати незалежність Фінляндії і висловив надію, що східний кордон Польщі буде встановлений не на шкоду Росії. Це не дало можливості об'єднати військові сили Фінляндії, Польщі і Денікіна. Більш того, Пілсудський явно продемонст­рував своє негативне ставлення до Денікіна. Враховуючи це, боєздатні частини Червоної армії, що знаходилися на польсько-радянській лінії розмежування сил, були спрямовані проти Добровольчої армії. Це сприя­ло військовій поразці Добровольчої армії.

6.Денікінський режим швидко викликав невдоволення і ненависть населення України. Значна частина народу була готова піднятися на боротьбу з денікінськими окупантами вже в липні-серпні 1919 р. Різні політичні сили прагнули очолити цю боротьбу.

Форми боротьби з денікінським режимом були різні:

1. Підпільні більшовицькі організації під керівництвом Зафронтового бюро ЦК КП(б)У, яке діяло в Кременчуці під керівництвом С.Косіора.

2. Селянські партизанські загони. У них налічувалося не менше 100 тис. бійців. Партизанські загони вели воєнні дії проти військ Денікіна зі змінним успіхом. Партизанам вдавалося контролювати значні території, де утворилися «республіки», наприклад Баштанська (Миколаївський повіт).

3. Революційно-повстанська армія України (махновців). Створена в серпні 1919 р. армія Махна, уклавши союз з Петлюрою, одержала від нього боєприпаси, провела успішні бої з білогвардійцями. У жовтні-грудні 1919 р. Махно контролював територію від Перекопу до Бердянська, Маріуполя і від Каховки до Синельникова.

4. Пасивний опір населення. Селяни відмовлялися постачати армію Денікіна продо­вольством, робітники і селяни дезертирували з армії Денікіна і т.д.

У середині жовтня 1919 р. Реввійськрада РСФРР домоглася суттєвої переваги над Денікіним у живій силі та артилерії. Добровольча армія в цей час підійшла, зайнявши Воро­неж, Орел, Кроми, до Тули - головного арсеналу Росії. Контрнаступ радянських військ по­чався під Кромами і Воронежем. Тяжкі бої точилися безперервно протягом 20 діб. Розвиваючи наступ, радянські війська взяли вузлову станцію Касторка. Білогвардійці почали відступати у двох напрямках - на Ростов і Крим - Одесу. У листопаді-грудні 1919 р. радянська армія вигнала білогвардійців з Чернігова, Києва, потім з Лівобережної України, Донбасу; у лютому 1920 р. вступила до Одеси, вийшла з півдня на Правобережну Україну. Частина денікінських військ у ході цього контрнаступу прорвалася в Крим і закріпилася на півострові.

7.Відновлення більшовицького режиму розпочалося 11 грудня 1919 р. зі створення Все­укрревкому. Він був створений на спільному засіданні ЦВК і Раднаркому УСРР у Москві. Завдання Всеукрревкому — відновити органи радянської влади в Україні: губернські, -світові, волосні, сільські революційні комітети; прийняти ряд важливих законів, у тому числі «Закон про землю» (поміщицьке землеволодіння скасовувалося, велика частина зе­мель призначалася для розподілу між селянами). Виконавши свої задачі, Всеукрревком припинив існування, був замінений у лютому 1920 р. Раднаркомом на чолі з X. Раковським ; ВУЦВК на чолі з Г. Петровським.

Згідно з постановою ВУЦВК у квітні—травні 1920 р. в Україні відбулися вибори до Рад. У результаті виборів більшовики одержали абсолютну більшість в органах влади. На Всеукраїнському з'їзді Рад, який проходив у травні 1920 р. в Харкові, з 811 делегатів 710 є членами КП(б)У. Такі підсумки виборів були обумовлені такими причинами:

• КП(б)У змогла організувати вибори за вже відпрацьованою процедурою, яка забезпе­чує перемогу.

•Зріс авторитет більшовиків. Цьому сприяли перемоги радянської армії над Денікіним; прийняття «Закону про землю» і вирішення національного питання: уряд погодив з керівництвом РСФРР питання про надання УСРР незалежності в складі Російської Федерації.

Перемога більшовиків на виборах до Рад була потьмарена поразками на фронтах. Армія Пілсудського, яка почала наступ на українські землі в 1919 р., захопила значну територію України, а 7 травня 1920 р. вступила до Києва. Разом з польськими військами наступала 15-тисячна армія С.Петлюри. У Криму частини денікінських військ, очолювані бароном П.Врангелем (А.Денікін у квітні подав у відставку), готувалися до контрнаступу. Однак радянський уряд (резиденцією центральних органів влади і управління України став до 1934 р. Харків) і в умовах війни продовжував роботу по відбудові більшовицького режиму. Обстановка в країні була вкрай тяжкою; економіка зруйнована, більшість населення го­лодувала. Керівництво України вжило надзвичайних заходів, в яких воно бачило вихід з та­кого становища:

• Мілітаризація економіки - воєнізація найважливіших підприємств і цілих галузей, у ході якої у виробничому процесі усіляко використовувалася армія.

•Створення організацій, які сприяли проведенню надзвичайних заходів:

- Української трудової армії. Особовий склад армії знаходився на казарменому по­ложенні і працював на промислових підприємствах.

- Головного комітету з загальної трудової повинності. Комітет забезпечував націоналізовані підприємства робочою силою. Встановлювалася трудова по­винність чоловічого населення віком від 18 до 45 років, а для технічних фахівців -до 65 років.

- Української Ради Трудової армії (Укррадтрударм). Рада забезпечувала націоналізо­вані підприємства сировиною, продовольством, паливом, робочою силою; займав­ся питаннями зміцнення дисципліни.

- Комітетів незаможних селян (комнезамів) замість комбідів. До комнезамів входи­ли не тільки бідняки, але й середняки з колишніх бідняків, яким допомогла ра­дянська влада, давши землю і майно. Комнезами були зобов'язані сприяти сільським Радам у здійсненні соціалістичних реформ.

- Організаційного бюро з відновлення промисловості України (Промбюро), підлеглого Всеросійській Раді Народного Господарства (ВРНГ).

• Широке використання безкоштовної праці на суботниках і недільниках. В Україні перший суботник відбувся 11 січня 1920 р. у Харкові.

• Передача землі селянам відповідно до «Закону про землю». У результаті його реалі­зації більше половини селянських господарств по забезпеченню землею стали серед­няцькими.

•Поновлення (з січня 1920 р.) продрозверстки.

•Застосування військової сили для придушення опору селян під час продрозверстки.

•Відновлення хлібної монополії держави, тобто заборона на вільну торгівлю хлібом.

•Формування однопартійної системи. Соціалістичні реформи можна було проводити тільки за умови повного контролю над суспільством, тому багатопартійна система ніколи не була метою більшовиків. У березні 1920 р. під тиском більшовицького керівництва України і Росії ЦК УКП(б) - партії боротьбистів прийняв рішення про самоліквідацію. Частина членів УКПб) вступила до більшовицької партії України, багатьох знищили чекісти (для налагодження цієї роботи в Україну був направлений голова Всеросійської надзвичайної комісії Ф.Дзержинський). У червні 1920 р. долю боротьбистів розділили борьбисти. Офіційно було дозволено існувати тільки дуже нечисленній партії - Українській комуністичній партії (УКП), створеній у січні 1920 р. УКП на відміну від боротьбистів і борьбистів не критикувала політику керівництва УСРР і не мала авторитету серед населення. Надзвичайні заходи, вжиті урядом України, не призвели до швидкого виходу із со­ціально-економічної кризи. Жорстокість і несправедливість керівних органів при проведенні надзвичайних заходів -мобілізації до Трудової армії, продрозверстки, у боротьбі з небільшовисьтськими партіями, ворогами радянської влади і т.д. - викликали опір не тільки рядових громадян, але й ба­гатьох членів КП(б)У.

КП(б)У була не самостійною партією, а складовою частиною РКП(б) - Російської ко­муністичної партії більшовиків. Відмінність РКП(б) від інших партій - сувора дисципліна, беззастережне підпорядкування партійних організацій центру - ЦК РКП(б). Незабаром була про­ведена перереєстрація складу КП(б)У, у ході якої одній третині членів партії в пере­реєстрації було відмовлено за підозрою в приналежності до децистів чи неблагонадійності. Під неблагонадійністю розумілася самостійна політична позиція, здатність критично мисли­ти, а не сліпо підкорятися розпорядженням партійного керівництва. Перереєстрація дала очікуваний результат: оновлена КП(б)У стала слухняним знаряддям ЦК РКП(б).

Варшавська угода та її наслідки

План

1.Міжнародні і внутрішньополітичні обставини підписання Варшавської угоди

2. Зміст Варшавської угоди

3.Радянсько-польська війна

4.Ризький мирний договор

1.Варшавська угода - документ, який складається з трьох конвенцій (загальної, торгово-економічної, військової), укладених дипломатичною місією УНР (за дорученням С.Петлю­ри) з урядом Польщі в квітні 1920 р.. Варшавська угода була підписана в момент загострення відносин Польщі та УСРР, пов'язаного з територіальним конфліктом.

Територіальний конфлікт Польщі з УСРР і РСФРР

Причина конфлікту: Після закінчення Першої світової війни між Польщею (Польсь­ка держава була створена в 1918 р.), УСРР і РСФРР не був вста­новлений кордон, що унеможливлювало підписання мирних договорів між цими державами. Головна причина цього - тери­торіальні претензії Польщі до УСРР, РСФРР. УСРР і РСФРР запропонували Польщі установити кордон на схід від «лінії Керзона» (умовна назва східного кордону) тимчасового східного кордону Польщі, встановленого Антантою в 1919 р. Уряд Польщі від пропозиції УСРР і РСФРР відмовився, тому що ставив за мету приєднання Східної Галичини, Волині, Захід­ної Білорусії, Литви. УСРР і РСФРР задовольнити територіальні вимоги Польщі відмовилися, вважаючи Східну Галичину, Волинь, Західну Білорусію, Литву своїми територіями. У 1919 р. польські війська окупували велику частину Білорусії та українські землі до рік Збруч і Горинь. Польський уряд відкинув пропозицію УСРР і РСФРР почати мирні переговори (остання така пропозиція була зроблена в березні 1920 р.).

Територіальний конфлікт Польщі з УСРР і РСФРР у будь-який момент міг завершитися війною. Враховуючи це, Антанта зробила в 1919 р. спробу сприяти встановленню кордону між Польщею, УСРР і РСФРР. Але вирішити питання не удалося. Багато в чому це пояснювалося не тільки небажанням урядів Польщі, УСРР і РСФРР врегулювати конфлікт, але й суперечливою позицією Антанти.

В умовах внутрішньополітичної та економічної кризи в Україні С.Петлюра вважав прийнятним підписати з Польщею угоду, що було поступкою Польщі, але надавало шанс ліквідації радянської влади в Україні.

2.Політичні, економічні питання,військові питання:

Польща визнала УНР і владу Директорії.

Кордон між УНР і Польщею був встанов­лений по лінії, на яку вийшли війська Пілсудського (до річок Збруч і Горинь).

УНР зобов'язалася ввести спільну з Польщею валюту.

Права польських землевласників на зем­лю в УНР зберігалися.

УНР погодилася на підпорядкування залізниць польському управлінню.

Збройні сили Петлюри передавалися у підпорядкування польському команду­ванню.

Утримання польських військ на території України покладалося на український уряд.

Озброєння петлюрівських дивізій мав здійснити польський уряд.

УНР і Польща зобов'язалися вести спільні бойові дії проти РСФРР і УСРР.

Варшавська угода була таємним документом, який не підлягав ратифікації (затверд­женню законодавчими органами). Найближчі соратники С. Петлюри - В.Винниченко, М.Грушевський та інші - засудили підписання Варшавської угоди, оскільки вона мала принципові недоліки, які робили її юридично неспроможним документом.

Принципові недоліки Варшавської угоди:

• УНР потрапляла у залежний від Польщі стан.

• Варшавська угода суперечила Договору про «злуку» між УНР і ЗУНР, створювала умови для «законної» ліквідації ЗУНР, включення її територій до складу Польщі.

• У межах Польщі залишалися українські землі: Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина, Західна Волинь, Галичина, частина Полісся.

Наступного дня після підписання військової конвенції в рамках Варшавської угоди -_18 квітня 1920 р. - польсько-українські війська почали наступ на територію України і Білорусії, який призвів до радянсько-польської війни.

3.Причини радянсько-польської війни:

•3 вини Антанти і Польщі не було урегульоване питання про східний кордон Польщі. Польща відмовилася вести мирні переговори з РСФРР про радянсько-польський кордон.

• Польський уряд не визнав УСРР, яка була у військово-політичному союзі

з РСФРР, уклав з дипломатичною місією УНР Варшавську угоду, спрямовану проти УСРР.

•Керівництво РСФРР засудило позицію Польщі як ворожу і вважало неможливим продовжувати подальші спроби укладення мирного договору.

Хід воєнних дій

25 квітня - 7 травня 1920 р. Інтервенція польських військ

•Війну почала Польща. 25 квітня 1920 р. польський уряд віддав наказ про наступ польсько-українських військ на Правобережну Україну і Білорусію,

•Мета наступу польсько-українських військ знищення радянських армій Південно-Західного і Західного фронтів; захоплення Правобережної України і Києва (а також частини території Білорусії).

•За тиждень боїв польсько-українські війська під командуванням Пілсудського захопи­ли Житомир, Бердичів; 7 травня був узятий Київ.

•Радянські війська змушені були переправитися на лівий берег Дніпра і закріпилися на лінії Вишгород - Бориспіль і Біла Церква - Ямпіль на Дністрі.

•Населення сприйняло польську окупацію вороже. Поляки проводили реквізиції, ре­пресії, єврейські погроми і грабежі.

5 червня - 13 серпня 1920 р. Наступ радянських військ:

• 5 червня 1920 р. три дивізії 1-ї Кінної армії прорвали фронт противника, оволоділи Жи­томиром і Бердичевом. 12-а армія форсувала Дніпро північніше Києва.

•12 червня 1-а Кінна армія і 12-а армія звільнили Київ.

•Наприкінці червня почався контрнаступ радянських військ Західного фронту. Армія Пілсудського залишила Мінськ, Гродно, Барановичі (Білорусія). Війська Західного фронту ввійшли на територію Польщі, розвиваючи наступ на Варшаву. Війська Південно-Західного фронту почали наступ на Львів, відтіснили польські війська зі значної частини території Східної Галичини. У Східній Галичині була організована Га­лицька Соціалістична Радянська республіка.

•У середині липня контрнаступ радянських військ був зупинений за рішенням конфе­ренції представників держав Антанти і Німеччини. Англія і Франція домоглися від Польщі згоди на визнання східного кордону, наміченого в декларації Антанти (грудень 1919 р.). Після цього Дж.Керзон звернувся з нотою до Росії. У ноті пред'являлася вимо­га зупинити наступ радянських військ у 50 км на схід від кордону, визначеного декла­рацією Антанти. У Східній Галичині пропонувалося зупинити наступ на лінії фактичного перебування воюючих сторін у день підписання перемир'я.

« 23 липня 1920 р. контрнаступ радянських військ відновився, тому що ЦК РКП(б) прий­няв рішення не підкорятися вимогам Антанти, викладеним у ноті Керзона.

•Перша Кінна армія у тяжких боях зайняла Броди і зупинилася на підступах до Львова, але взяти місто не змогла (серпень 1920 р.).

•Армії Західного фронту не змогли здійснити поставлене перед ними завдання: взяття Вар­шави. Радянські війська, виснажені боями, зупинилися у передмістях Варшави (фортеця Модлин).

14 серпня - кінець вересня 1920 р. Контрнаступ польських військ:

•Через кілька днів після початку контрнаступу радянські війська були відкинуті за Буг.

•У середині вересня польська армія відтіснила радянські війська в район Житомира і Бердичева.

Підсумки війни:

•РСФРР і УСРР підписали з Польщею перемир'я (у жовтні 1920 р.), а в березні 1921 р. - мирний договір (Ризький мирний договір).

•Ризький мирний договір містив статті, які були поступкою РСФРР і УСРР Польщі.

•Підписання Польщею перемир'я з УСРР і РСФРР означало розрив відносин з УНР, тому що Польща порушила основні статті Варшавської угоди, визнала УСРР. Війська УНР продовжували бойові дії самостійно (без Польщі) до листопада 1920 р., відступи­ли за річку Збруч, а потім були інтерновані (тобто затримані без права залишити те­риторію Польщі і роззброєні) за рішенням польського уряду.

4.Зміст Ризького мирного договору: Обидві сторони оголосили про припинення війни. Обидві сторони зобов'язалися поважати суверенітет один одного. Встановлювався радянсько-польський кордон (значно на схід від «лінії Керзона»). Польщі відходила територія Західної України і Західної Білорусії. Польща зобов'язалася надати росіянам, українцям, білорусам, які проживали у Польщі, усі права, що забезпечують їхній національно-культурний розвиток. Такі самі права надавалися полякам на території РСФРР і УСРР. РСФРР зобов'язалася сплатити Польщі 30 млн золотих карбованців протягом року. Польща звільнялася від боргів і зобов'язань колишньої Російської імперії. РСФРР і УСРР погодилися повернути Польщі культурні цінності, вивезені з її території з 1772 р. (перший розділ Польщі).

Закінчення громадянської війни

План

1.Початок наступу військ Врангеля

2.Бої радянських військ з військами Врангеля

3.«Червоний терор» у Криму

4.Розгром махновського руху

1.Після поразки частина денікінських військ закріпилася в Криму. Радянські війська зробили спробу прорватися в Крим, але були зупинені противником у районі Перекопського перешийка. У лютому 1920 р. у Крим були евакуйовані білогвардійські війська з Одеси, а в березні - з Ново­російська. З усіх цих військ була організована Російська армія чисельністю 40 - 80 тис. чо­ловік. На чолі Російської армії після відставки в квітні Денікіна став барон, генерал П.Врангель.

Факти біографії

Врангель Петро Миколайович (1878, - 1928 рр.) закінчив Гірничий інститут у Петербурзі. Вступив у 1901 р. добровольцем до лейб-гвардії Кінного полку, був підвищений в офіцери. Брав участь у російсько-японській війні, у 1910 р. закінчив Академію Генштабу. В роки Першої світової війни - командир Кавказького корпусу. У1918 р. вступив у Добровольчу армію. У квітні 1920 р. був обраний на військовій раді головнокомандуючим Російською армією. У листопаді 1920 р. після поразки Російської армії зі знач­ною частиною військ утік за кордон. У 1922 р. створив Російський загальновійськовий союз. Автор мемуарів. Похований у Брюсселі.

Антанта сприяла першокласному озброєнню Російської армії. Врангель мав флот на Чорному та Азовському морях. Уся влада в Криму і на Півдні України, зайнятих військами Врангеля, належала головнокомандуючому і сформованому ним уряду. На контрольованій військами території Врангель проголосив створення республіки. Уряд Врангеля приступив до проведення буржуазних реформ. Але широкою підтримкою у населення не користувався.

До планів Врангеля входило захоплення Північної Таврії, Донбасу, Таманського півострова, бойові дії на Дону, Північному Кавказі, Кубані, а потім наступ на Москву, з метою встановлення «законної влади» на всій території колишньої Російської імперії.

Україна в планах Врангеля: Врангель планував окупувати частину України для того, щоб поповнити свою армію українськими селянами і козаками і забезпечити собі надійний тил у наступі на Москву.

До армії Врангеля вступила значна кількість українців (50% чисельного складу). Армія Врангеля не змогла окупувати те­риторію України, потерпіла поразку в Північній Таврії, відступила в Крим, де була знищена Червоною армією. Врангель хотів укласти договори про військовий союз з урядом УНР, козачпми урядами та отаманами. Це мало сприяти успішній боротьбі з радян­ськими військами.

Укласти договори про військовий союз не вдалося, тому що Врангель не визна­вав право УНР на незалежність. Козачі уряди і багато хто з отаманів уклали з Врангелем договори про нейтралітет. Загони Н.Махна, з яким Врангель вів пе­реговори про союз, перейшли на бік більшовиків, у розпорядження Східного фронту.

Планам Врангеля не призначено було здійснитися.

Врангель почав наступ в той момент, коли Червона армія була відвернена боями на польському фронті - 7 червня 1920 р.

2.7 червня — початок липня 1920 р. - Війська Врангеля, почавши 7 червня 1920 р. наступ, розгорнули бої в районі Перекопу, Чонгарських укріплень, Каховки, на березі Азовського моря (біля села Кирилівка). Не­зважаючи на перевагу у військовій силі, Врангелю не вдалося розбити 13-у радянську армію, яка прикривала вихід з Криму, вона змогла організовано відступити на правий берег Дніпра.

На початку липня фронт після спроб контрнаступів як радянської, так і врангелевської армій, стабілізувався на лінії Херсон - Нікополь - Бердянськ.

Кінець липня — початок вересня 1920 р. - Наприкінці липня армія Врангеля, поповнена 40 тисячами денікінців, перевезених англійськими військовими кораблями з Кубані, почала наступ. Білогвардійці зайняли Олександрівськ.

На початку серпня радянські війська вигнали врангелевців з Олександрівська. Три ра­дянські дивізії форсували Дніпро і закріпилися на Каховському плацдармі. У середині серпня війська Врангеля знову зайняли Олександрівськ. Продовживши наступ, вони підійшли до Катеринослава.

Радянське командування створило проти Врангеля окремий Південний фронт під командуванням М.Фрунзе.

Жовтень - листопад 1920 р. - До складу Південного фронту ввійшла 1-а Кінна армія після завершення бойових дій на польському фронті. Чисельність військ Південного фронту склала 143 тис. бійців. Південний фронт почав наступ з Каховського плацдарму 28 жовтня 1920 р. Армія Врангеля відступила за Турецький вал (штучне укріплення на всю довжину Перекопського перешийка (11 км), заввишки 10 м; перед валом рів зав­глибшки 10 м і три лінії дротяних загороджень). Через 20 км від Турецького валу була друга лінія оборони - Ішунська. 7 листопада 1920 р. радянські війська почали штурм Перекопу. Бої тривали п'ять днів. Радянські війська здобули перемогу. На 16 листопада радянські війська контролювали весь Крим.

Частина уцілілої армії Врангеля була евакуйована морем до Туреччини. Ті, що не встиг­ли евакуюватися, були знищені під час «червоного терору» у Криму, який почався відразу після перемоги над врангелевцями.

3.Наприкінці 1920 р. реввійськрада Південного фронту почала проводити масові розстріли офіцерів врангелевської армії, які залишилися на батьківщині, та військо­вих фахівців. На початку 1921 р. почалися розстріли мирного населення Криму, біженців з різних районів Росії. Біженців і жителів Криму карали або за приналежність до заможних верств населення та інтелігенції, або за сприяння евакуації військ Врангеля. Кількість жертв терору точно не встановлена (приблизно кілька десятків тисяч чо­ловік).

4.Незважаючи на те, що армія Махна брала участь у розгромі військ Врангеля, Раднарком РСФРР наприкінці листопада прийняв рішення про знищення армії Махна як ненадійного союзника.

Частини Червоної армії оточили армію Махна в Криму (у районі Євпаторії) і групи махновців на чолі з Махном, які знаходилися в Гуляйполі (листопад 1920 р.). Махновці прорвали оточення, зазнавши великих втрат, але незабаром зазнали нищівної поразки.

Невеликий загін, очолюваний Махном, продовжив бойові дії. У серпні 1921 р. він був змушений відступити до Румунії і здатися румунським властям.

Факти біографії

Махно (Михненко) Нестор Іванович (1889 - 1934 рр.). Народився в селянській сім'ї, закінчив церковно-парафіяльну школу. У 1905р. Вступив до анархістської групи, брав участь у терористичних ак­тах, «експропріаціях». У1909р. за вбивство поліцейського пристава був засуджений до страти, заміненої як неповнолітньому 10-а рока­ми каторги. Відбував ув'язнення у Бутирській в'язниці в Москві. Звільнений з в'язниці після Лютневої революції, виїхав до Гуляйполя. У 1918 р. створив збройний анархічний загін, який почав парти­занську боротьбу з австро-німецькими окупантами і гетьманською владою. Тричі укладав союз з Радянською владою і тричі порушував його. У 1922 р. переїхав до Польщі, а в 1923 р. - до Франції. Написав два томи спогадів про громадянську війну в Україні.