Організації дисидентів в Україні

Дата створення	Назва
1953	Об'єднана партія звільнення України
1959	Український робітничо-селянський союз (УРКС)
1960	Український національний комітет (УНК)
1960	Український національний фронт (УНФ)

Організації дисидентів проводили таку діяльність:

•Критикували радянську систему, партійні методи керівництва країною.

•Вимагали припинити політику русифікації, забезпечити умови для збереження і роз­витку української культури.

•Пропагували ідею незалежності України.

•Створювали клуби творчої молоді («Супутник» у Києві, «Пролісок» у Львові і багать­ох інших містах).

•Організовували конференції, мітинги, видання книг, брошур. Значною подією в історії дисидентського руху був випуск у 1965 р. праці відомого літературного критика, дисидента І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Діяльність дисидентів була кваліфікована державними органами влади як незаконна. Проти активних членів дисидентських організацій і їхніх лідерів були проведені в 1961 — 1965 р. судові процеси. Багато відомих дисидентів були засуджені до позбавлення волі на значний термін, засланню. Наприклад, Л. Лук'яненко був засуджений і присуджений до смертного вироку, заміненому 15-літнім ув'язненням у таборах і 10-літнім засланням. Репресіям піддалися П. Григоренко, І. Світличний, П. Заливаха, В. Мороз. Частина ди­сидентів до судової відповідальності не була притягнута, але з ними провели «бесіди» у КДБ чи в партійних керівних інстанціях. Засоби масової інформації покритикували всіх діячів культури, у творчості і громадянській позиції яких вбачалося інакомислення, критичні настрої.

У цих умовах національно-визвольний рух не міг домогтися реалізації своїх цілей.

Виписки з книги І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

От і радіємо з денаціоналізації десятків народів, з успіхів русифікації, того, що, мовляв, понад десять мільйонів неросіян у Союзі за останнім переписом назвали «рідною» російську мову і зріклися своєї мови. І ставимо це в заслугу «великому й могучему русскому язьїку», забуваючи, що усі великі росіяни вбачали велич і вроду своєї мови зовсім не в її нібито здатності витісняти й заміняти собою інші і славили її лише тоді й остільки, коли й оскільки йшлося про обстоювання її для себе, а не поши­рення її на інших.

... Щоб десятки націй СРСР «добровільно» відмовилися від своєї мови й на­ціональності, для цього потрібно дуже багато, непомірне багато неправди й неспра­ведливості. Бо ж в атмосфері правди й справедливості безглузда й дика сама поста­новка такого питання, такої мети: спеціально відмовлятися, цілим народом відмовлятися від своєї мови... Кому і що це дає?... Потрібно багато несправедливості і неправди щодо минулої історії цих народів, щодо марксизму-ленінізму, щодо суті комунізму, щодо характеру тих процесів, які відбуваються на наших очах. Чи при цьому можливе буде створення тієї високолюдяної й високоморальної атмосфери, а якою тільки й пов'язується в наших поглядах комунізм.

У 1963 — 1965 рр. були проведені таємні арешти десятків дисидентів. Але це не зломило борців за демократію.

Початок новому етапу опозиційного руху поклала подія 4 вересня 1965 р. У цей день була здійснена перша акція політичного протесту в СРСР післясталінського часу. Відбулося це під час показу фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна». І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл, Ю. Бадзьо виступили перед глядачами з повідом­ленням, що в Україні почалися арешти опозиції. Виник стихійний мітинг, розігнаний працівниками КДБ.

Ліквідувати опозиційний рух у 60-ті роки керівництву СРСР (і України) не вдалося. Бо­ротьба опозиції з владою розтяглася на довгі роки. Тільки на початку 80-х років дисидентсь­кий рух був розгромлений. За цей час дисидентам вдалося здійснити багато чого. Мети дисидентів України залишилися тими ж самими (демократія, суверенітет), але спектр про­блем, що вони порушували, розширився.

От деякі з них: Відновлення діяльності греко-католицької, автокефальної церков. Забезпечення до­тримання конституційного права громадян на свободу віросповідання (ці вимоги висували представники релігійного дисидентства, широко розповсюдженого в «роки застою»).

Реабілітація депортованих народів, створення умов для їхнього повернення із заслан­ня на батьківщину (зокрема , кримським татарам).

Припинення вутручання у внутрішні справи країн-членів РЕВ (ця вимога особливо гостро була поставлена дисидентами в 1968 р., після збройного придушення військами Варшавського Договору революції в Чехословаччині).

Обнародування фактів зловживання владою, корупції вищих посадових осіб у СРСР.

Дотримання прав громадян, передбачених Конституцією СРСР (Конституцією УРСР). Припинення таємних арештів представників опозиції.

3.Дисиденти використовували в боротьбі за демократизацію радянської системи, суве­ренітет республік СРСР винятково мирні форми боротьби.

Розповсюдження книг, брошур, статей, написаних дисидентами. Створення гуртків, груп, організацій. Проведення мітингів, демонстрацій. Написання листів-протестів (колективних і індивідуальних) на адресу влади. Познайомимося з найбільш значними досягненнями дисидентів у боротьбі з радянською системою.

-Видавнича діяльність. Були підготовлені до друку (за кордоном чи методом «самвидаву», тобто на особистих друкарських машинках, рукописно) статті М. Брайчевського «Приєднання чи возз'єднання» і

В. Чорновола «Лихо з розуму», «Правосуддя чи рецидиви терору?». У статті Брайчевського розкривалися обставини входження України до складу Росії в 1654 р. відповідно до Переяславського пакту, що у ті роки утаювалися. Статті Чорно­вола містили документальні дані про арешти 1966 року. Страшну правду про переслідуван­ня дисидентів, їхнього життя в таборах містила робота В. Мороза «Репортаж із заповідника ім. Берії», а також праці багатьох інших дисидентів.

У 1970 - 1971 рр. у Львові видавався (самвидавом) журнал «Український вісник» (ре­дактор Чорновол). У журналі містилася інформація про судові процеси над дисидентами, факти порушення прав громадян у СРСР. У 1974 р. випуск журналу відновився (велику роль у цьому зіграв

С. Хмара).

-Створення організацій. У 1976 р. дисиденти України створили Українську Гельсінкську групу з метою сприяння виконанню рішень Гельсінкської наради 36 дер­жав Європи і Північної Америки з прав людини і дотримання принципів демократії (1975 р.). Українська Гельсінкська група була легальною організацією, мала тісні кон­такти з аналогічними групами, створеними в СРСР, а також із правозахисними ор­ганізаціями Західних країн. До складу організації входив 41 чоловік. Сприяли ознайомленню української громадсь­кості з Декларацією прав людини, прийнятої учасниками Гельсінкської наради 1976 р. Домагалися акредитації в Україні представ­ників закордонної преси. Розповсюджували інформацію про незаконні арешти, положення в'язнів у в'язницях, таборах, у засланні. Домагалися, щоб на міжнародних нарадах обго­ворювалися питання порушення прав людини, а Україна була представлена на них окремою делегацією: М. Руденко (голова) – письменник; О. Бердник – письменник; П. Григоренко - генерал-майор; О.Тихий – учитель; Л. Лук'яненко;

І. Кандиба та ін.

Незважаючи на конституційний характер діяльності Української Гельсінкської групи, через три місяці після її створення були арештовані її керівники - М. Руденко і О. Тихий. До 1980 р. більшість членів групи були засуджені на терміни від 10 до 15 років, багато дисидентів згодом загинули в таборах - В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин.

Організація мітингів, демонстрацій, масових акцій протесту

Це була активна форма діяльності, яку влада вважала найбільш небезпечною і багатора­зово застосовувала силу для розгону масових заходів, організованих дисидентами. Незва­жаючи на це, масові акції протесту продовжували проводитися, з'явилися традиції їхнього проведення. Так, наприклад, 22 травня дисиденти щорічно організовували мітинг біля пам'ятника Т. Шевченкові в Києві в пам'ять про перепоховання тіла Кобзаря в 1861 р.

У 1971 р. ЦК КПРС прийняв дві постанови, націлені на розгром опозиції. Особлива ува­га в постановах була приділена ліквідації «самвидаву» і припиненню ввозу «тамвидаву» до СРСР. ЦК КПУ ретельно виконав ці постанови. Почалися масові арешти дисидентів. Через те, що переслідування громадян за політичні переконання було незаконним (відповідно до Конституції СРСР і Конституцій союзних республік), дисидентів судили по статтях - зрада Батьківщині й антирадянська агітація і пропаганда. У випадку неможливості піддати судо­вому переслідуванню проти інакомислячих застосовували інші методи.

Виписка з Конституції УРСР 1978 р.

Розділ 6 Основні права, свободи й обов'язки громадян Української РСР

Стаття 37. Громадяни Української РСР мають усю повноту соціаль­но-економічних, політичних і особистих прав і свобод, проголошених і гарантованих Конституцією СРСР, Конституцією Української РСР і радянськими законами. Соціалістичний лад забезпечує розширення прав і свобод, безупинне поліпшення умов життя громадян у міру виконання програм соціально-економічного і культурно­го розвитку.

Використання громадянських прав і свобод не повинне заподіювати шкоди інте­ресам суспільства і держави, правам інших громадян.

Стаття 47. Кожен громадянин Української РСР має право вносити в державні ор­гани і громадські організації пропозиції щодо поліпшення їхньої діяльності, крити­кувати недоліки в роботі...

Переслідування за критику забороняється. Особи, що переслідують за критику, притягуються до відповідальності.

Стаття 48. Відповідно до інтересів народу і з метою зміцнення і розвитку соціалістичного ладу, громадянам Української РСР гарантується, свобода: слова, друку, зборів, мітингів, вуличних ходів і демонстрацій.

Стаття 50. Громадянам Української РСР гарантується свобода совісті, тобто пра­во сповідати будь-яку релігію, чи не сповідати ніякої... Розпалення ворожнечі і нена­висті в зв'язку з релігійними віруваннями забороняється

Статті Кримінального Кодексу Української РСР, за якими судили дисидентів

Стаття 56. Зрада Батьківщині.

Зрада Батьківщині, тобто дія, навмисне зроблена громадянином СРСР на шкоду державної незалежності, територіальній недоторканності або військовій моці СРСР: перехід на сторону ворога, шпигунство, видача державної чи військової таємниці іно­земній державі, втеча за кордон чи відмова повернутися з-за кордону до СРСР, надан­ня іноземній державі допомоги в проведенні ворожої діяльності проти СРСР, а також змова з метою захоплення влади, - карається позбавленням волі на термін від десяти до п'ятнадцяти років з конфіскацією майна і засланням на строк до п'яти років чи без такого чи стратою з конфіскацією майна.

Стаття 62. Антирадянська агітація і пропаганда.

Агітація і пропаганда, яка здійснюється з метою підриву чи ослаблення Радянської влади або здійснення особливо небезпечних державних злочинів, поши­рення з тією же метою наклепницьких вимислів, що ганьблять радянський держав­ний і суспільний лад, а також поширення чи виготовлення або збереження з тією самою метою літератури такого самого змісту, - карається позбавленням волі на строк від шести місяців до семи років і засланням на строк від двох до п'яти років.

4.Арешти і вироки до тривалих термінів по­збавлення волі в таборах суворого чи особ­ливого режиму в Україні, у Мордовії. Поміщення до психіатричних лікарень особливого типу (найбільшою була Дніпропетровська лікарня, перетворена в психіатричну в'язницю). Звільнення з роботи, виключення з партії, виклик для «пророблення» у КДБ.

5.•Дисиденти сприяли формуванню суспільної свідомості, заснованої на демократичних цінностях.

•Боротьба дисидентів прискорила кризу радянської системи.

•Дисиденти зберегли традиції національно-визвольної боротьби українського народу, поставили за мету вихід України зі складу СРСР.

Опозиційний рух в Україні відродився досить швидко: у 1988 р. українські дисиденти створили Український Гельсінкський Союз, який продовжив боротьбу за демократію і суве­ренітет.