Тема 11 Україна в період загострення кризи

радянської системи (середина 60-х - початок 80-х років)

Визрівання політичної і економічної кризи радянської влади в Україні

План

1. Відсторонення М. Хрущова від влади. Л. Брежнєв і Україна

2.Суть радикальних реформ

3.Кризові політико-ідеологічні явища

4.Стан економіки України і назрівання економічної кризи

5. Сільське господарство

6. Етносоціальні процеси в Україні

1.До 1963 р. політика, ініціатором якої був М. Хрущов, викликала невдоволення різних груп населення: партійно-державної еліти; інтелігенції; робітників, селян. Основними причинами невдоволення були такі:

- Партійно-державну еліту не влаштовувало хитке положення, у якому вона опинилася в результаті демократизації суспільства, прийняття нового Статуту КПРС, нескінчен­них кадрових переміщень, які здійснювалися М. Хрущовим.

-Інтелігенція переконалася, що повної демократизації, на яку вона сподівалася, у країні не відбудеться. Крім того, у 60-ті роки М. Хрущов став ініціатором жорсткостд ідеологічного тиску на інтелігенцію, особливо на людей творчої праці - письменників, діячів мистецтва, науки і т.д. Інтелігенція продовжувала залишатися дискримінованою соціальною групою («прошарком», як говорили в ті роки) у мате­ріальному становищі.

-Низький культурний рівень М. Хрущова і багатьох партійних керівників з його ото­чення не сприяв формуванню авторитету керівника країни, особливо серед інтелігенції.

-Робітники, селяни були незадоволені низьким матеріальним рівнем життя, невдали­ми спробами керівництва країни вивести з кризи економіку, відсутністю реальної і повної демократії в країні.

У жовтні 1964 р. президія ЦК КПРС офіційно порушила питання про недовіру першому секретарю ЦК КПРС М. Хрущову і затвердила механізм усунення його з посади: скликання засідання президії за участю М. Хрущова, а потім - пленуму ЦК КПРС.

14 жовтня 1964 р. пленум ЦК КПРС звільнив М. Хрущова від обов'язків першого секретаря ЦК, члена президії ЦК і голови Ради міністрів «у зв'язку з літнім віком і погіршенням стану здоров'я». Активні прибічники усунення М. Хрущова одержали високі посади. Л. Брежнєв - став першим секретарем ЦК КПРС; П. Шелест - членом президії ЦК КПРС; М. Підгорний - головою президії Верховної Ради СРСР. О. Косигін - головою Ради міністрів СРСР.

Факти біографії

Брежнєв Леонід Ілліч (1906 - 1982 рр.). Народився в родині робітника-металурга. У 1927 р. закінчив Курський землевпоряд­кувально-меліоративний технікум. Працював землевпорядником у Курській губернії, Білорусі і на Уралі. У 1931 р. вступив до ВКП(б). У1935 р. закінчив металургійний інститут у м.Дніпродзержинську, працював інженером на металургійному заводі. У 1937р. обирається головою виконкому Дніпродзержинської міськ­ради. 31939р. - Секретар Дніпропетровського обкому КП(б)У. В роки Великої Вітчизняної війни займав посади заступника на­чальника Політуправління Південного фронту, начальника Політвідділу 18-ї армії, начальника Політуправління 4-го Українського фронту. У 1943 р. йому було надане звання генерал-майора. У 1945 - 1946 рр. — начальник Політуправління Прикарпатського військового округу. У 1946 р. - перший секретар Запорізького обкому партії, з 1947 р. - перший секретар Дніпро­петровського обкому партії. У 1950 р. обирається першим секре­тарем ЦК КП Молдавії. У 1952 р. обраний членом ЦК, кандидатом у члени президії і секретарем ЦК КПРС. У 1954 -1955рр. - другий, а потім перший секретар ЦК КП Казахстану. З червня 1957 р. Л. Брежнєв,- член президії ЦК КПРС, з 1960 р. -голова президії Верховної Ради СРСР і одночасно - секретар ЦК КПРС, на жовтневому 1964 р. пленумі ЦК КПРС обраний першим секретарем ЦК КПРС, з 1966 по 1982 р. - Генеральний секретар ЦК КПРС.

Перед новим керівництвом СРСР знову постало завдання реформ. З кризи радянської системи, що посилювалася, було два виходи:

1.Радикальні реформи (тобто такі, які торкаються основ соціалістичного устрію, його характерних рис).

2. Часткові реформи (тобто такі, які не торкаються основ радянської системи, що допомагають пом'якшити кризу, але не здатні ліквідувати її цілком).

Керівництво СРСР (і України) обрало другий шлях. Цей вибір визначив характер кризового двадцятиліття, названого «застоєм»: повільне, хворобливе для суспільства самознищення радянської системи, що не змогла перебороти кризу. (Це відбудеться в 90-ті роки. Одночасно з радянською системою в 1991 р. розпадеться і радянська держава - СРСР). Варіант розвитку за допомогою радикальних реформ не був реалізований. Оцінюючи історичні події 70-х років, багато істориків, філософів, економістів зробили висновок про те, що якби КПРС все ж таки пішла на корінні зміни радянської системи, СРСР перетворився б у високорозвинену, демократичну державу.

2.Створення в економіці різних видів власності (державна, приватна, акціонерна, коопе­ративна і т.д.) і умов для підприємницької діяльності. Розвиток ринкових відносин, заснованих на чесній конкуренції виробників товарів. Демократизація політичної системи, суспільства, методів керівництва і управління. Зміна положення КПРС у суспільстві, ліквідація контролю КПРС над органами влади і управління, створення багатопартійної політичної системи. Відмова від класового підходу при проведенні соціальної політики. Створення таких соціально-економічних умов, за яких місце людини в суспільстві, його матеріальний статок повинні визначати не приналежність до класу (при соціалізмі - до робітничого класу і номенклатури), а якість, кількість, складність його трудового внеску.

3.Комуністична ідеологія завжди була одним із засобів підпорядкування суспільства, кон­тролю за всіма сферами життя, здійснюваного більшовицькою партією. Сліпа віра в ко­муністичні ідеали і догми, непогрішність вождя і партії була потрібна від усіх радянських людей. За відсутність цих «якостей» у 30-50-ті роки можна було поплатитися життям. Але навіть у більш демократичний час «хрущовської відлиги», коли масові політичні репресії не застосовувалися, ідеологічна «невідповідність» «нормам» спричиняла тяжкі наслідки аж до позбавлення волі.

На такому положенні ідеології в радянському суспільстві будувалася внутрішня політика керівників СРСР і союзних республік. Десталінізація, розпочата М. Хрущовим, не­минуче спричинила за собою процес критичного осмислення суспільством комуністичної ідеології і практики. Зупинити цей процес було вже неможливо. Новий поштовх до переосмислення радянським суспільством комуністичної ідеології дала економічна криза, що почалася на початку 60-х років.

Кризові політико-ідеологічні явища

• Падає авторитет КПРС, керівників парт-апарату.

•У суспільстві наростає розчарування в ко­муністичній ідеології, починається кри­тика основних її положень з боку диси­дентів, діячів культури.

•Незважаючи на «залізну завісу» (тобто закритість країни), поширюється інфор­мація про досягнення розвинутих капіталістичних країн.

•Відбувається боротьба в керівництві краї­ною, партапараті. У результаті на керівні посади була призначена значна кількість прибічників неосталінізму.

Керівництво КПРС ставить задачу поліп­шення ідеологічної роботи. Збільшується кількість ідеологічних заходів: зборів, ювілеїв, політінформацій, лекцій, які проводилися на виробництві, у вузах, школах.

Керівництво КПРС змушене відмовитися від тези про побудову комунізму до 1980 р. Ідеологами КПРС створюється теорія, у якій констатується, що в СРСР побудо­ваний розвинутий соціалізм - перехідний етап до комунізму (терміни ж побудови комунізму не вказуються).

У засобах масової інформації поси­люється пропаганда переваг і успіхів соціалізму, критика капіталізму. Ідео­логічна робота в цьому (і інших) напрям­ках активно ведеться в системі освіти партійними, комсомольськими, проф­спілковими організаціями на вироб­ництві, за місцем проживання.

Був обраний шлях ліквідації найбільш негативного наслідку недосконалості політичної системи - боротьби за владу в партапараті. Для цього з ініціативи Л. Брежнєва був початий перерозподіл влади:

- вищих посадових осіб почали відстороняти від влади з урахуванням їхніх інтересів і побажань, забезпечу­вати престижною роботою або пенсією, зберігаючи звичний рівень життя;

- була зменшена роль ЦК КПРС як колективного органа влади, але, одночасно, збільшена роль апаратних відділів ЦК КПРС;

- апаратні працівники були цілком підлеглі генеральному секретарю і сек­ретаріату ЦК у цілому. У такий спосіб значно зменшувалася небезпека висту­пу проти генерального секретаря з боку більшості політбюро (як у 1957 р.) чи всього складу ЦК (як у 1964 р.);

- посилено роль перших секретарів обко­мів і ЦК компартій союзних республік (ці працівники входили до ЦК КПРС і виявляли себе не на його засіданнях, а на індивідуальній основі, через спілку­вання з працівниками апарата ЦК).

Початі КПРС заходи для подолання ідеологічної кризи в остаточному підсумку не змог­ти досягти мети, криза продовжувала поглиблюватися, а в середині 80-х років досягла ката­строфічних для влади КПРС розмірів.

4.Промисловість - У другій половині 60-х років, переконавшись, що без екстрених заходів економічне ста­новище країни не зміниться на краще, керівництво СРСР почало спроби нових економічних реформ. Ці реформи проводилися у всіх союзних республіках, у тому числі й в Україні. Ціль реформ - усунути кризові явища в економіці.

Основні заходи для усунення кризових явищ

Ліквідовані раднаргоспи (1965 р.). Під­приємства підпорядкували союзним і союзно-республіканським міністерст­вам. Незначна кількість підприємств (36) передали міським радам народних депу­татів (депутатів трудящих). Підвищено науковий рівень планування, розширена сфера госпрозрахункових відносин.

Почали вводитися нові методи плануван­ня й економічного стимулювання, розроб­лені групою економістів під, керів­ництвом харківського професора О. Лібермана. З 1965 по 1975 р. на нові методи було переведено 8,2 тис. підприємств, що склало 80% загальної чисельності. На них припадало 92% виробництва промис­лової продукції. Суть нових методів: ос­новним плановим показником ставала реалізація продукції. Якщо продукцію реалізувати не удалося, вона не зарахову­валася як зроблена. Частина доходів, одержуваних від реалізації продукції, залишалася на рахунках підприємств, з цих коштів створювалися фонди - роз­витку виробництва, матеріального стиму­лювання, соціально- культурних заходів

і житлового будівництва.

Проголошується боротьба з тіньовою еко­номікою і розкраданням державних ма­теріальних коштів аж до притягнення до кримінальної відповідальності. Посилюється виховна робота КПРС, ком­сомолу, профспілок у трудових колекти­вах.

Упроваджується система не тільки ма­теріального, але й морального заохочення за добру працю, покарання за погану. Поліпшується контроль за якістю про­дукції.

Восьма п'ятирічка (1965 - 1970 рр.) була найуспішнішою серед усіх радянських п'ятирічок. Обсяг промислового виробництва в Україні збільшився на 50%. Дві третини приросту вироб­ництва промислової продукції було отримано за рахунок збільшення продуктивності праці. Але в наступних п'ятирічках знову почався економічний спад.

Показники темпів зростання свідчать, що протягом наступних після восьмої п'ятирічок відбувалося падіння темпів економічного зростання як у промисловості, так і в сільському господарстві. Темпи падіння промислового росту в Україні були надто великі через зменшення її частки в загальносоюзних капіталовкладеннях (виключення складала тільки електроенергети­ка, у тому числі атомна, розрахована на задоволення потреб сусідніх країн РЕВ). У цілому промисловість залишалася енерговитратною, неконкурентноздатною, дисципліна і якість праці - низькими. Не удалося перемогти і тіньову економіку, безгосподарність, припинити розкрадання державної власності на виробництві. Радянська промисловість продовжувала розвиватися екстенсивним шляхом, за рахунок створення нових потужностей, використан­ня додаткової сировини і робочої сили. Нову техніку впроваджували «силовими», тобто командно-адміністративними методами. Тому що можливості залучення додаткової робочої сили і сировини в промисловість поступово вичерпувалися, криза поглиблювалася.

У той же час навіть часткові реформи, розпочаті в 1965 р., спочатку фактично саботува­лися як у вищому керівництві, так і на місцях, а з кінця 60-х років почали згортатися.

Основними причинами невдач у реформуванні економіки були:

•Розширення прав підприємств, уведення госпрозрахунку відбувалося в умовах неринкової економіки. Права міністерств, інших органів управління економікою не були звужені, економіка залишилася командною. Прищепити ринкові елементи ко­мандній економіці було неможливо.

•Спроби реформування економіки наштовхнулися на опір більшості партійно-державних керівників. Глава держави Л. Брежнєв також ставився до ре­форм (їхнім ініціатором був О. Косигін - голова Ради міністрів СРСР) з підкресленою байдужістю, не перешкоджав згортанню економічних і посиленню адміністративних методів управління економікою. Партійно-державний апарат швидко усвідомив, що «ринковий» соціалізм обмежує їхнє всевладдя, швидко приведе до радикальних політичних реформ, у ході яких буде ліквідована монополія КПРС на владу. (Після «Празької весни» (події, що відбулися в 1968 р. в Чехословаччині, суть яких полягала в спробі ліквідувати комуністичний режим у цій країні) ринкові реформи стали оцінюватися як політично небезпечні.)

•Партійні органи, як і колись, на всіх рівнях втручалися в економіку, не відповідаючи за свої рішення у випадку невдач.

•У промисловості не знайшлося достатньої кількості людей, здатних реалізувати еко­номічні реформи, незважаючи на опір чиновників.

•«Народні маси» «мовчали», що давало керівництву СРСР (і України) впевненість у безкарності за погіршення становища країни, а, отже, у прийнятності внутрішньої політики, що проводилась.

Криза в промисловості катастрофічно впливала на державний бюджет, його прибуткова частина зменшилася.

Щоб зрівняти прибуткову і видаткову частини державного бюджету, керівництво СРСР приймає соціальне небезпечне рішення: розширити виробництво і продаж алкогольних напоїв, насамперед - горілки. «Алкогольні» гроші допомогли уникнути бюджетного дефіциту, але алкоголізація населення, що почалася, поступово набула таких масштабів, що створила загрозу генофонду. Несподіваний вихід у вирішенні економічних проблем СРСР одержав у результаті світової енергетичної кризи, що відвернула загибель радянської економіки. У ході енергетичної кризи ціни на енергоносії значно виросли. Радянське керівництво організувало збільшення їхнього виробництва, будівництво нафтопроводів і га­зопроводів від Західного Сибіру до кордонів країн Європи. Отримана за енергоносії валюта («нафтодолари») була використана для подолання наслідків кризових явищ в економіці СРСР (закупівлю нової техніки, продовольства, промислових виробів, товарів побутового призначення).

5.Сільське господарство України в 60-ті роки давало більше половини загальносоюзного виробництва цукру, соняшника, третю частину овочів і фруктів. Капіталовкладення в сільське господарство постійно збільшувалися, складали 28% від загальної кількості капіталовкладень. У сільському господарстві в кілька разів збільшилося споживання електроенергії, мінеральних добрив, гербіцидів, нової техніки. Але великі матеріальні ресурси використовувалися нераціонально. В одинадцятій п'ятирічці сільське господарство не змогло нагодувати міських жителів, зріс катастрофічний дефіцит сільськогосподарської продукції. Це свідчило про продовження кризи в сільському господарстві.

Криза в сільському господарстві України ускладнювала неблагополучна екологічна ситуація. Республіка була перевантажена підприємствами важкої промисловості, особливо по видобутку вугілля, руди, виплавці чорних металів. У 80-ті роки територія України забруднювалася відходами мінерально-сировинного комплексу в 10 разів більше, ніж по СРСР у цілому. Щороку на поверхню виносилося 2,5 млрд гірських порід. Найбільш родючі у світі ґрунти придніпровські чорноземи були перетворені при будівництві гідроелектростанцій у дно штучних «морів» - водоймищ. У результаті надмірної меліорації ґрунти перетворювалися в болота і солончаки. Посівні площі в Україні постійно збільшувалися. Рівень розорювання земель досяг 80% (у США, наприклад, - 25%). Надмірне розорювання почало призводити до ерозії ґрунтів. Щороку Україна втрачала 0,5 млрд тонн родючих земель.

Намагаючись перебороти кризу, керівництво СРСР у 1982 р. розробило Продовольчу програму, виконання якої планувалося здійснити до 1990 р., забезпечивши населення країни основними видами продовольства. Продовольча програма (як частина загальносоюзної) була розроблена й в Україні. Але виконати її так і не вдалося (як і загаль­носоюзну).

6.Етносоціальні процеси - це зміни, що відбуваються в етносі (народності, нації), голов­ними серед яких є чисельний, соціальний, національний склад населення держави (чи певної території). Етносоціальні процеси можуть призвести до дуже серйозних негативних наслідків, якщо вони відбуваються безконтрольно. Тому етносоціальні процеси ретельно вивчаються у всіх розвинутих державах світу. Рекомендації учених використовують уряди багатьох країн при проведенні етносоціальної політики. Основні задачі цієї політики -запобігання падіння чисельності населення до межі, коли може початися депопуляція (абсолютне скорочення чисельності народу, що веде до його зникнення); підтримка такого соціального складу населення, який необхідний країні для розвитку всіх сфер громадського життя (промисловість, сільське господарство, наука, мистецтво, збройні сили і т.д.); збереження націй і національної самобутності. У 60-80-ті роки розвинуті країни домоглися успіхів у проведенні етносоціальної політики. В основі цих успіхів були наукові досягнення, відкриття, державні програми, створені вченими-професіоналами.

У СРСР у цей же період часу достатньої уваги етносоціальним проблемам не приділялося як у наукової, так і в практичній сфері. До багатьох етносоціальних питань у керівництва країни було ставлення як до несерйозних, незначних дрібниць, які можна легко і швидко вирішити. Результатом такої політики став кризовий етносоціальний стан радянського суспільства. Характерні прояви етносоціальної кризи - зміни чисельності, соціального і національного складу населення України: з 1959 по 1989 р. (за даними пере­писів) населення України збільши­лося на 9,6 млн чоловік і досягло 51,7 млн чоловік. За чисельністю населення Україна зайняла шосте місце в Європі після Росії, Німеч­чини, Італії, Великобританії, Франції.

Відбувалося різке зменшення при­росту населення:

1959 - 1970 - 5258 (тис. чол.)

1970 - 1979 - 2248 (тис. чол.)

1979 -1989 -1862 (тис. чол.). Приріст населення зменшувався за рахунок скорочення народжува­ності і збільшення смертності насе­лення. У 80-ті роки приріст насе­лення перестав забезпечувати просте відтворення поколінь, почалося скорочення населення, демографічна ситуація стала небезпечною.

З 1960 р. починає збільшуватися міське населення за рахунок ско­рочення сільського, що виїжджає із сіл у міста на постійне прожи­вання. Постійно збільшувалася чисель­ність робітничого класу, що було обумовлено прискореним розвит­ком промисловості. У середині 80-х років робітники склали 60% зайнятих у народному госпо­дарстві трудових ресурсів. До 1985 р. сільське населення склало 1/3 від загальної чисель­ності населення (у 1960 р. сільські жителі складали половину насе­лення України). Сільське населен­ня при існуючій продуктивності праці не могло забезпечити продо­вольством країну.

Майже 40% промислових і 60% будівельних робітників працювали вручну, мали дуже низький за­гальноосвітній, професійний рівень. Складаючи значну частину населення країни, низькокваліфіковані робітники сприяли зни­женню загального культурного, професійного рівня суспільства, що мало катастрофічні наслідки в умовах росту інтелектуального і професійного рівня працівників, що почався на Заході.

За 30 років (з 1959 р.) відсоток українців у республіці зменшився з 76,8% до 72,7% в основному за раху­нок міграції російського населен­ня (цю міграцію підтримувала держава, створюючи сприятливі умови). Відбувався постійний відтік єврей­ського населення за кордон.

Рівень і якість життя населення України

Термін «рівень життя» почав широко використовуватися в 70-ті роки, в основному за рубежем. Точний зміст терміна «рівень життя» був визначений у такий спосіб: це ступінь за­доволення матеріальних і культурних потреб населення країни (чи окремого регіону), класів, соціальних груп, родини, індивіда. Рівень життя виміряється кількісними показни­ками. СРСР у 70-х роках посідав за рівнем життя лідуюче шосте місце у світі. Кількісні по­казники, що характеризують у цей час рівень життя в СРСР, були значними, наприклад:

•зарплата робітників та службовців у промисловості збільшилася з 1960 р. по 1980 р. у два рази; колгоспників - у 2,7 рази; працівників радгоспів - у 2,3 рази.

•3 1965 по 1985 роки в Україні було здано в експлуатацію 7 305 тисяч нових квартир, чисельність людей, що вселилися в них, склала 33 млн.

•Чисельність медичних працівників і лікарняних ліжок у перерахуванні на душу на­селення в 80-ті роки була найбільшою у світі.

Показники рівня життя, носять умовний характер, тому що виводяться «по-середньому». Ці показники не враховували, що значна кількість людей у СРСР (і в Україні) не мала середньостатистичних матеріальних благ: добрих квартир, забезпеченого життя, побутових зручностей, умов для нормального відпочинку і т.д.

Незважаючи на певні успіхи в матеріальному забезпеченні населення, досягнуті в СРСР, «якість життя» у країні була вкрай низькою. Термін «якість життя» з'явився також наприкінці 60-х - на початку 70-х років. «Якість життя» пов'язана з добробутом, стабільністю, рішенням демографічних, еко­логічних, інших соціальних проблем. На відміну від поняття «рівень життя» «якість жит­тя» включає такі фактори:

•рівень демократизації суспільства;

•стан здоров'я населення і навколишнього середовища;

•можливості освіти;

•ступінь соціальної захищеності.

Керівництво СРСР негативно ставилося до поняття «якість життя». Це не дивно, тому що «якість життя» - більш глибоке поняття, ніж «рівень життя». За якістю життя СРСР не міг посісти перші місця. Якість життя в СРСР була низькою:

•Радянське суспільство не було демократичним.

•Стан здоров'я населення постійно погіршувався через низькоякісну медичну допомо­гу й алкоголізацію, що поширювалася. Це підтверджує показник рівня смертності населення. Він зріс з 7,3 (на 1 тис. жителів) у 1965 р. до 10,3 (а в Україні - до 12,1 випадків) у 1980 р.

•Екологічні проблеми не вирішувались. У багатьох регіонах СРСР (і України) еко­логічна ситуація стала в 80-ті роки катастрофічною.

•СРСР почав значно відставати від розвинутих країн за кількістю фахівців з вищою освітою.

•Якість середньої і спеціальної середньої освіти була низькою, особливо в сільській місцевості і невеликих містах. Багато в чому це визначалося політикою держави в га­лузі освіти: недостатнє фінансування призводило до того, що школи не мали не­обхідної матеріальної бази, працювали у дві (іноді - у три) зміни, класи були перепов­нені (до 40 і більше учнів), зарплата вчителів була вкрай низькою.

•Ступінь соціальної захищеності, тобто впевненість у своїх соціальних правах і дос­татній «набір» цих прав у СРСР, незважаючи на ряд успіхів, відставав від розвинутих країн, багато соціальних прав мали декларативний характер.

•Рівень внутрішньополітичної стабільності як у СРСР у цілому, так і в Україні постійно знижувався, цьому сприяла боротьба за владу в керівництві країни (у 60-ті, а пізніше - у 80-ті роки); протиріччя в різних сферах з капіталістичними країнами, що набули характеру «холодної війни»; помилки і прорахунки, що припускалися керівництвом країни у внутрішній і зовнішній політиці, зростання цін, зниження ви­робництва товарів, яке призвело до численних дефіцитів, черг та ін.

Дисидентський рух в Україні. Культурне і духовне

План

1.Початок дисиденства

2. Особливості дисидентського руху в Україні

3. Форми боротьби дисидентів

4.Форми переслідування дисидентів

5. Значення дисидентського руху

1.Політика десталінізації сприяла формуванню в Україні руху дисидентів (інакомисля­чих) - одного з видів українського національно-визвольного руху. Рух дисидентів сформу­вався й в інших республіках СРСР. У Росії дисиденти зосередили увагу в основному на правозахисній діяльності і критиці тоталітаризму.

Спочатку дисидентами стали представники інтелігенції, «шестидесятники» - молоде покоління письменників, серед них: Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, І. Світличний, І. Дзюба, В. Стус, Є. Сверстюк і ін. Потім кількість дисидентів зросла, були створені і чис­ленні дисидентські організації.

Цілі українського дисидентського руху - Домогтися конституційними методами виходу України зі складу СРСР, створення незалежної української держави. За допомогою мирних форм боротьби (гуртки, союзи, об'єднання, комітети) сприяти процесу осмислення радянським суспільством трагедії тоталітаризму в СРСР, шляхів демократизації системи. Усіляко сприяти формуванню демократичного мислення, політичної культури в насе­лення.

2.• Дисидентський рух був загальноукраїнським явищем, він виник у всіх регіонах України.

•Дисидентський рух охопив практично всі соціальні верстви суспільства.

•Дисидентський рух був масовим, організованим (союзи, об'єднання, комітети).