1.Поняття, ознаки та система речових прав

Речове право — це право, яке забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом впливу наріч без участі інших осіб. Тобто задоволення охоронюваних законом інтересів власника здійснюється шляхом взаємодії з належними йому речами при забезпеченні відповідної поведінки з боку третіх осіб. Речові права встановлюються законом, а у випадках, передбачених законом, можуть встановлюватися правочином (договором) або рішенням суду. Перехід права власності на майно від власника до інших осіб не є підставою для припинення речових прав інших уповноважених осіб на це майно, якщо інше не передбачено законом або договором.

Речовими правами є право власності; володіння; сервітутні права; емфітевзис; суперфіцій; застава та інші права на чужі речі. До прав на чужі речі відносять: володіння як окремий цивільно-правовий інститут, сервітути, або право обмеженого користування чужою річчю чи майном; емфітевзис та суперфіцій як правові форми користування чужою землею; нарешті, заставні права, які також мають речовий характер, хоча й виконують забезпечувальну функцію виконання зобов'язань.

Права на чужі речі відомі правовим системам багатьох країн світу. Однак до прийняття нового Цивільного кодексу України цивільне законодавство нашої країни не знало цих цивільно-правових інститутів.

Об'єктами речових прав можуть бути речі та речові права, але не можуть бути об'єктом речових прав речі, що вилучені з цивільного обігу.

Суб'єктами речових прав можуть бути фізичні та юридичні особи, територіальні громади, Автономна Республіка Крим і держава.

Речові права в разі їх порушення захищаються позовами, предметом яких є безпосередньо речі (речові позови). Ці позови йдуть слідом за речами і подаються до того, хто на даний момент незаконно володіє річчю або створює перешкоди у користуванні нею. Речові права уповноважених осіб підлягають такому самому захисту, як і права власника.

В юридичній науці існує самий різний набір ознак, властивих речових прав, та й зміст цих ознак розкривають по-різному. Багато в чому це пояснюється різноголоссям у визначенні кола речових прав: іноді це коло визначають надмірно широко, в інших випадках занадто вузько.

Якщо підсумувати висловлені щодо цього судження, то в числі ознак речового права найчастіше фігурують вказівки на те, що речове право іосіт безстроковий характер; об'єктом цього права є річ; вимоги, що випливають ш речових прав, підлягають переважному задоволенню, порівняно з вимогами, що випливають з зобов'язальних прав; речового права притаманне право слідування і що, нарешті, речові права користуються абсолютним захистом.

Цілий ряд з перерахованих ознак не можуть претендувати на роль загальних для всіх без винятку речових прав. Так, безстроковий характер з усіх речових прав притаманний, мабуть, лише правом власності. З іншого боку, не всі зазначені ознаки можуть бути віднесені тільки до речових прав. Наприклад, речі можуть бути об'єктом не тільки речових, але і зобов'язальних прав. У той же час об'єкти речових прав далеко не завжди зводяться до речі. Відомі сумніви викликає і така ознака, як переважне задоволення речове-правових вимог. Так, якщо Закон про неспроможність (банкрутство) дійсно виключав вимоги, забезпечені заставою, зі складу конкурсної маси, за рахунок якої підлягають задоволенню вимоги інших кредиторів, то ДК пішов у цьому питанні по іншому шляху. У разі неспроможності індивідуального підприємця, а також при ліквідації юридичної особи, у тому числі і по неспроможності, вимоги, забезпечені заставою, хоч і віднесені до числа привілейованих, все ж таки підлягають задоволенню в третій або в четверту чергу (див. п. 3 ст. 25, п. 1 ст. 64 - в редакції Закону від 15 листопада 1995 р.; п. 3 ст. 65 ЦК). За тим же шляхом іде і процесуальне законодавство (ст. 421 ЦПК). Мабуть, не випадково законодавець з усіх ознак, нібито притаманних речових прав, закріпив тільки два: право слідування і абсолютний характер захисту (пп. 3 та 4 ст. 216 ЦК). Суть першого із зазначених ознак зводиться до того, що перехід права власності на майно до іншої особи не є підставою для припинення інших речових прав на це майно. Іншими словами, право слідує за річчю. Звідси і позначення цієї ознаки: право слідування. Так, застава зберігається при переході права на заставлене майно до іншої особи (ст. 353 ЦК). Те ж має місце і при переході до іншої особи права власності на майно, здане в оренду (майновий найм): договір оренди зберігає силу і для нового власника (ст. 617 ЦК).

Інша ознака, що отримав закріплення в законі, полягає в тому, що речові права особи, яка не є власником, захищаються від їх порушення будь-якою особою в порядку, передбаченому ст. 305 ЦК. Забігаючи наперед, відзначимо, що згідно зі ст. 305 ЦК власник, який не є власником, але має право на володіння майном на підставі, передбаченій законом чи договором, користується проти третіх осіб тієї ж захистом, що й власник. Захист надається йому і проти самого власника.

Обидва ці ознаки (і право слідування і абсолютний характер захисту) свідчать про хиткість позиції, зайнятої законодавцем при вичленовування речових прав, оскільки обидва вони можуть бути притаманні і прав, які лише з великою натяжкою відносяться до речових, а то й зовсім не відносяться до них . Але як би там не було, з позицією законодавця в цьому питанні доводиться рахуватися.

Виявляючи властиві речових прав ознаки, звернімо увагу на суб'єктний склад правовідносин, одним з елементів яких виступає відповідне право. Для всіх речових прав, певна річ, окрім права власності, характерно те, що за кожним з них «маячить» фігура самого власника.

2.Поняття власності і права власності

Власність — володіння речами; речі, рухомі й нерухомі, що комусь належать. Розрізняють власність приватну, комунальну і державну в залежності від того, чи речі (майно) належать приватній особі, громаді (спільноті) чи державі.

Право власності — центральний інститут будь-якої цивільно-правової системи, оскільки саме існування суспільства неможливе без виробництва матеріальних благ. Саме його норми так чи інакше впливають на зобов'язальне, сімейне та спадкове право. Як економічна категорія власність властива суспільству протягом всієї історії його розвитку.

Права власності не існувало лише в первіснообщинний період, в якому матеріальні блага розподілялися в общині відповідно до усталених традицій. З виникненням державно-правової надбудови в суспільстві економічні відносини власності також повинні були отримати правове закріплення, тобто регулюватися нормами права, набути форми права власності.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК).

Термін "право власності" традиційно використовується у двох значеннях: в об'єктивному і в суб'єктивному.

Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини щодо набуття, володіння, користування та розпорядження матеріальними благами, що існують в суспільстві.

3.Зміст суб’єктивного права власності.

Право власності в суб'єктивному розумінні становлять такі правомочності — право володіння, користування і розпорядження.

Право володіння означає можливість власника мати майно у своєму віданні, у своєму господарстві.

Право користування — це можливість використання майна та вилучення з нього корисних властивостей.

Право розпорядження — це можливість власника самостійно визначати юридичну і фактичну долю речі (продати, викинути, знищити).

4.Суб’єкти права власності

1. Згідно з ч. 1 коментованої статті суб'єктами права власності є український народ, а також інші учасники цивільних відносин:

1) фізичні особи — громадяни України, а також іноземні громадяни і особи без громадянства, які користуються однаковими з громадянами України майновими і особистими немайновими правами за винятками, встановленими у законі;

2) юридичні особи — вітчизняні, іноземні, спільні, вітчизняні з іноземними інвестиціями тощо;

3) суб'єкти публічного права — держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо (див. коментар до ст. 2).

У юридичній літературі точаться дискусії щодо того, як народ може здійснювати своє право власності. Слушною здається думка, що це можливо як безпосередньо народом (наприклад, шляхом висловлювання волі на референдумі, що стосується питань власності на майно, що належить українському народу), так і опосередковано — через вищий представницький орган державної влади — Верховну Раду України.

2. Частина друга коментованої статті відображає на галузевому рівні положення ст. 13 Конституції України про рівність всіх суб'єктів права власності перед законом. Його слід трактувати у тому розумінні, що законом встановлені і гарантовані рівні умови здійснення і захисту права власності. Разом із тим, це не означає що має існувати однаковий правовий режим для всіх форм власності. Іншими, словами, хоча приватний власник і держава як суб'єкти права власності є рівними перед законом, але обсяг, призначення суб'єктивних прав власності вказаних осіб тощо можуть відрізнятися у тому чи іншому конкретному випадку.

5.Здійснення права власності

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний роз¬суд.

Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать за¬кону.

При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержу¬ватися моральних засад суспільства.

Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Власність зобов'язує.

Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Держава не втручається у здійснення власником права власності.

Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності встановлюються законом.

1. Зміст власності як суспільного явища розкривається за допомогою тих зв'язків і сто¬сунків, у які власник вступає з іншими людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ. У зв'язку з цим слід зазначити, що власник може чинити стосовно своєї речі усе, що не заборонене законом, або не суперечить соціальній природі власності.

Згідно з ч. 2 коментованої статті власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою та у своєму інтересі. На відміну, наприклад, від повіреного він не потребує спеціальних повноважень, доручення і т.п. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена, або власника може бути зо¬бов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Це, з одного боку, свідчить про гарантованість прав власника (об¬меження, припинення тощо діяльності власника можливе лише на підставах, передбачених законом), а з іншого означає, що права власника не є безмежними і мають реалізовуватися з урахуванням інтересів усієї громади.

Особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цін¬ності можуть бути встановлені спеціальним законодавством, наприклад, про охорону пам'яток історії, культури тощо. У цьому випадку пріоритет надається нормам такого спе¬ціального законодавства, котре, втім, не може суперечити принциповим засадам регулю¬вання права власності в Україні, встановленим Конституцією України та ЦК.

Як передбачає ч. 4 ст. 319 ЦК, власність зобов'язує. Це правило конкретизоване у ст. 322 ЦК, яка встановлює, що власник зобов'язаний утримувати майно, котре йому нале¬жить, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно зі ст. 323 ЦК ризик випад¬кового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом. Випадковою загибеллю або псуванням речей визнається така загибель або псування, яке сталося не з вини учасників договору, а в силу випадкових причин і обставин (непереборної сили, простого випадку). Власник несе ризик випадкової загибелі або випадкового псування речі у випадку, якщо тільки він не переклав цей ризик повністю або частково на страхувальника, застрахувавши річ, що належить йому.

6.Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження речі

1. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом.

1. Випадковою загибеллю або псуванням речей визнається така загибель або псування, яке сталося не з вини учасників цивільних правовідносин, а в силу випадкових причин і обставин (непереборної сили, простого випадку). Відповідно до коментованої статті, ризик такої випадкової загибелі або псування лежить на власникові, якщо інше не передбачено законом або договором Тому відповідальність за загибель або псування речі в силу випадкових обставин, за загальним правилом, ні на кого покласти не можна. Власник несе ризик випадкової загибелі або випадкового псування речі у випадку, якщо тільки він не переклав цей ризик повністю або частково на страхувальника, застрахувавши річ, що належить йому. У силу того, що за загальним правилом право власності переходить до набувача в момент передання речі, то й ризик випадкової загибелі або псування також переходить у момент передання речі, якщо інше не обумовлено договором або законом.

Згідно з даною статтею, ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна покладається на власника. Але існують випадки, коли ризик випадкової загибелі речі може покладатися не на власника. Так сторони можуть встановити, що ризик випадкової загибелі проданої речі перейде до покупця вже з моменту укладання договору купівлі-продажу, до передання речі покупцеві, тобто до перенесення на останнього права власності. З іншого боку, за угодою сторін ризик випадкової загибелі відчужуваних речей може бути приурочений до моменту, наступного за переходом до набувача права власності. Так за угодою сторін на відчужувача може бути покладений ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна (товару) в процесі його руху, хоча право власності на зазначене майно перейшло до покупця вже з моменту здавання майна (товару) транспортній організації. Тому правило про перехід на набувача, ризику випадкової загибелі або псування відчужуваних речей одночасно з переходом до нього права власності є диспозитивним, оскільки воно застосовується, якщо інше не встановлено законом або договором.

7.Первісні та похідні способи набуття права власності

Підстави набуття права власності — це передбачені законом юридичні факти, за наявності яких особа набуває майно, стає його власником.

Підстави набуття права власності в науці цивільного права традиційно поділяють на первісні і похідні.

Первісними підставами є такі, за яких право власності на річ виникає у суб'єкта вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ.

До первісних способів набуття права власності належать: виготовлення або створення нової речі (виробництво); переробка речі (специфікація); привласнення загальнодоступних дарів природи; знахідка; скарб; бездоглядні домашні тварини; набуття права власності на річ за набувальною давністю, тобто по закінченні певного часу, особою, яка відкрито, добросовісно і безперервно володіла чужою річчю.

Похідними підставами набуття права власності вважаються такі, за яких право власності у суб'єкта виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника (купівля-продаж, поставка, контрактація, дарування, міна та інші договори із передачі майна у власність, а також спадкування за заповітом).

Особливим способом набуття права власності є приватизація державного майна.

8.Створення (переробка) речі як підстава набуття права власності.

Виробництво — це виготовлення, створення нової речі як у промислових масштабах, так і в одиничному екземплярі. Внаслідок цього з'являється нова річ, якої раніше не існувало, тому право власності на неї виникає з моменту її створення. Певні особливості притаманні виникненню права власності на новостворене нерухоме майно. Якшо законом або договором передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно підлягає державній реєстрації, то право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо. За заявою заінтересованої особи суд може визнати її власником недобудованого нерухомого майна в тому разі, якщо буде встановлено, що частка робіт, яку не виконано відповідно до проекту, є незначною (п. 4 ст.331 ЦК України).

Специфікація — це переробка однієї речі, внаслідок чого створюється нова річ, або виготовлення нової речі з чужих матеріалів. Раніше це питання вирішували за аналогією. У новому Цивільному кодексі України це регламентує ст. 332. Право власності на рухому Р'ч, створену особою шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить, набувається власником матеріалу за його бажанням, якщо інше не встановлено договором або законом.

Особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває права власності на нову річ і .зобов'язана відшкодувати власникові матеріалу його вартість.

Власник матеріалу, який набув право власності на виготовлену з нього річ. зобов'язаний відшкодувати вартість переробки особі, яка її здійснила, якщо інше не встановлено договором.

9.Набуття права власності за договором чи іншим правочином. Момент виникнення права власності у набувача за договором.

1. Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщоінше не встановлено договором або законом.

2. Переданням майна вважаєтьсяврученняйогонабувачевіабоперевізникові, організаціїзв'язкутощодлявідправлення, пересиланнянабувачевімайна, відчуженого без зобов'язання доставки.

До передання майна прирівнюєтьсявручення коносамента абоіншого товарно-розпорядчого документа на майно.

3. Право власності на майно за договором, якийпідлягаєнотаріальномупосвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідченняабо з моменту набраннязаконноїсилирішенням суду про визнання договору, не посвідченогонотаріально, дійсним.

4. Якщодоговір про відчуження майна підлягаєдержавнійреєстрації, право власності у набувачавиникає з моменту такоїреєстрації.

1. Правильневизначення конкретного моменту виникнення в особи права власностімаєважливетеоретичне і практичнезначення, адже з цього моменту власникнабуває право на захистнабутоївласностіпередбаченими законом способами. Крім того з цього моменту набувачмає право здійснюватиправомочностівласникащодоволодіння, користування та розпорядженнямайном, на нього переходить тягарвласності і ризиквипадковоїзагибеліабопсування майна. Цивільно-правовийдоговір є похідним способом виникнення права власності, тому що разом ізріччю до нового власникапереходятьтакож права і обов'язкипопередньоговласникастосовноцієїречі. Для виникнення права власності за цієюпідставоюнеобхідно, щобміжнабувачем майна та йоговідчужувачембувукладенийдоговір, щовідповідаєвимогам закону. Так, якщо закон під страхом недійсностіпередбачаєукладення договору в певнійформі, то договірлишетоді служить підставою для виникнення права власності, коли вінукладений у формі, якоївимагає закон.

2. Право власностізавжди є правом на індивідуальновизначенуріч. В силу цього на речі, визначені в договоріродовимиознаками (кількістю, вагою тощо), право власностівідвідчужувача до набувача не може перейти, принаймнідоти, доки не відбудетьсяіндивідуалізація речей, виділенняїхізмасиінших речей того ж роду. Такаіндивідуалізаціянайчастішевідбувається в момент переданняречівідвідчужувача до набувача. Відносноіндивідуальновизначених речей момент виникнення права власностівизначається за "системою традиції" абопередання, згідно з якоютаке право переходить на набувача в момент фактичного переданняйомувідчужуваноїречі.

3. Момент виникнення права власності у набувачавизначенозаконодавцем диспозитивно. Законом або договором сторінможе бути встановлено й інший момент (наприклад, момент укладенняправочину, реєстраціїпередавального балансу тощо), в силу чого право власностіможе перейти до набувачаабо до, абопісляпереданняречі. Разом ізтим за угодоюсторінабозгідноіз законом момент переходу права власностіможе бути приурочений до якогосьподальшого моменту, наприклад, домоментуповногопогашенняпокупцемкупівельноївартостіречі.

4. Частина друга статті, щокоментується, розкриваєпоняття "передання" майна. Ним вважаєтьсяфактичневрученняречі не тількинабувачеві, а йперевізникові, організаціїзв'язкутощо для відправлення, пересиланнянабувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки, про яке, до речі, можутьдомовитисясторони. Таким чином під час знаходження в дорозірічвжеперебуває у власностінабувача. Цеположеннямаєімперативний характер. Однаквоно не стосуєтьсянерухомого майна

ЗгідноІзстаттею 182 ЦК право власності на нерухомемайновиникає з моменту державноїреєстраціїтакоїречі, а не з моменту передання. Тому моментом виникнення права власності на нерухомуріч за договором стає момент державноїреєстраціїтакоїречі.

5. Закон встановлюєвипадки, в якихнотаріальнепосвідчення договору є обов'язковим. При укладеннітакихдоговорів право власностівиникає не з моменту передання майна, а з моменту нотаріальногопосвідчення. Видицивільно-правовихдоговорів, щопотребуютьпосвідчення, а також порядок такого посвідченнявстановлюються Законом України "Про нотаріат", а такожІнструкцією про порядок вчиненнянотаріальнихдійнотаріусамиУкраїни.

Чиннецивільнезаконодавствовстановлює правило, згідно з якимнедотриманняписьмовоїнотаріальноїформи договору спричиняєйогонедійсність (див.статтю 220 ЦК та коментар до неї). Однак з цьогозагального правила існуютьвинятки. Так частина друга ЦК закріплюєтакийвиняток. Вінзводиться до того, щоякщосторонидомовилисящодовсіхістотних умов договору і цепідтверджуєтьсяписьмовимидоказами, і відбулосяповнеабочастковевиконання договору, але при цьому одна ізсторінухилиласявідйогонотаріальногопосвідчення, суд можевизнатитакийдоговірдійсним. У такому разі подальше нотаріальнепосвідчення договору не вимагається, а право власності на майно, щопередається за таким договором, виникає з моменту набраннязаконноїсилирішенням суду про визнання договору, не посвідченогонотаріально, дійсним.

10.Набуття права власності на безхазяйну річ та бездоглядну домашню тварину.

1. Безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий.

2. Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації.

Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність.

3. Безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за набувальною давністю, крім випадків, встановлених статтями 336, 338, 341 і 343 ЦК.

1. Набуття права власності на безхазяйне майно є одним із первинних способів виникнення права власності. Право власності на таке майно згідно із статтею, що коментується, виникає у територіальної громади (частина друга цієї статті), або у фізичної особи (частина третя цієї статті). Частина перша статті, що коментується, дає визначення безхазяйного майна, яким є річ, що не має власника або власник якої невідомий. Таким чином не може бути визнане безхазяйним майно, власник якого відомий, але в цей час невідомо, де він знаходиться, а також майно, яким користуються члени сім'ї, родичі власника чи яким управляють інші особи за дорученням власника.

Майно громадянина, визнаного безвісно відсутнім, не може перейти у власність іншої особи, оскільки над таким майном за рішенням суду встановлюється опіка.

1. Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, зобов'язана негайно повідомити про це власника і повернути її.

Якщо власник бездоглядної домашньої тварини або місце його перебування невідомі, особа, яка затримала тварину, зобов'язана протягом трьох днів заявити про це міліції або органові місцевого самоврядування, який вживає заходів щодо розшуку власника.

2. Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, може на час розшуку власника залишити її у себе на утриманні та в користуванні або передати іншій особі, якщо ця особа може забезпечити утримання та догляд за твариною з додержанням ветеринарних правил, або передати її міліції або органові місцевого самоврядування.

3. Особа, у якої залишена бездоглядна домашня тварина, відповідає за її загибель або пошкодження у межах її вартості лише у разі свого умислу або грубої необережності.

1. Бездоглядною визнається така домашня тварина, що вибула з володіння власника або особи, якій вона була передана у володіння, поза їх волею.

1. Якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затримання бездоглядної робочої або великої рогатої худоби і протягом двох місяців — щодо інших домашніх тварин не буде виявлено їхнього власника або він не заявить про своє право на них, право власності на ці тварини переходить до особи, у якої вони були на утриманні та в користуванні.

2. У разі відмови особи, у якої бездоглядна домашня тварина була на утриманні та в користуванні, від набуття права власності на неї ця тварина переходить у власність територіальної громади, на території якої її було виявлено.

11.Набуття права власності на знахідку.

Знахідка - це виявлення загубленої кимось речі. За українським законодавством, особа, яка знайшла загублену річ, не стає її власником.

Відповідно до ст. 337 ЦК України, особа, яка знайшла загублену річ, зобов’язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі. Особа, яка знайшла загублену річ у приміщенні або транспортному засобі, зобов’язана передати її особі, яка представляє володільця цього приміщення чи транспортного засобу. Особа, якій передана знахідка, набуває прав та обов’язків особи, яка знайшла загублену річ. Якщо особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, або місце її перебування невідомі, то особа, яка знайшла загублену річ, зобов’язана заявити про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування. Особа, яка знайшла загублену річ, має право зберігати її у себе або здати на зберігання міліції, або органові місцевого самоврядування, або передати знахідку особі, яку вони вказали. Річ, що швидко псується, або річ, витрати на зберігання якої є непропорційно великими порівняно з її вартістю, може бути продана особою, яка її знайшла, з одержанням письмових доказів, що підтверджують суму виторгу. Сума грошей, одержана від продажу знайденої речі, підлягає поверненню особі, яка має право вимагати її повернення. Особа, яка знайшла загублену річ, відповідає за її втрату, знищення або пошкодження в межах її вартості лише в разі свого умислу або грубої необережності.

Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявления про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування, якщо:

• не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі;

• власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про своє право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органові місцевого самоврядування. Якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть органові місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття права власності на неї, ця річ переходить у власність територіальної громади. Знайдені транспортні засоби передаються на зберігання міліції, про що робиться оголошення в друкованих засобах масової інформації. Якщо протягом шести місяців від дня опублікування цього оголошення власник або інша особа, яка має право вимагати повернення транспортного засобу, не будуть виявлені або вони не заявлять про свої права на транспортний засіб, міліція має право продати його, а суму виторгу внести на спеціальний рахунок у банку. Якщо протягом трьох років колишній власник транспортного засобу не вимагатиме передання йому суми виторгу, ця сума переходить у власність територіальної громади, на території якої було знайдено транспортний засіб (ст. 338 ЦК України).

Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від особи, якій вона повернута, або особи, яка набула право власності на неї, відшкодування необхідних витрат, пов’язаних із знахідкою (зберігання, розшук власника, продаж речі тощо). Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від її власника (володільця) винагороду за знахідку в розмірі до двадцяти відсотків вартості речі. Якщо власник (володілець) публічно обіцяв винагороду за знахідку, винагорода виплачується на умовах публічної обіцянки. Право на одержання винагороди не виникає, якщо особа, яка знайшла загублену річ, не заявила про знахідку або вчинила спробу приховати її (ст. 339 ЦК України).

12.Скарб

1. Скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності.

2. Особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього.

Якщо скарб був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі, особа, яка виявила його, та власник майна, у якому скарб був прихований, набувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього.

3. У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук цінностей без згоди на це власника майна, в якому він був прихований, право власності на скарб набуває власник цього майна.

4. У разі виявлення скарбу, що становить культурну цінність відповідно до закону, право власності на нього набуває держава. { Абзац перший частини четвертої статті 343 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2518-VI від 09.09.2010 }

Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до двадцяти відсотків від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органові або органові місцевого самоврядування.

Якщо скарб, що становить культурну цінність, був виявлений у майні, що належить іншій особі, ця особа, а також особа, яка виявила скарб, мають право на винагороду у розмірі до десяти відсотків від вартості скарбу кожна. { Абзац третій частини четвертої статті 343 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2518-VI від 09.09.2010 }

5. Положення цієї статті не поширюються на осіб, які виявили скарб під час розкопок, пошуків, що проводилися відповідно до їхніх трудових або договірних обов'язків.

13.Набувальна давність

Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулю¬ється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого воло-діння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (пра¬вонаступником) вона є. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який піс¬ля закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ятнадцять, а на рухоме майно — через п'ять років з часу спливу позовної давності. Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засо¬би, цінні папери набувається за рішенням суду.

1-3. Набувальна давність є новим для цивільного законодавства України інститутом. Існування цього інституту покликано впорядковувати цивільні відносини з приводу належ¬ності майна певним особам та засновується на тому факті, що тривале невикористання майна його власником та відсутність зацікавленості в нього вважати це майно своїм, від¬шукувати річ означає відмову власника від свого майна.

Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановле¬но ЦК.

За набувальною давністю у власність можуть набути майно лише фізичні та юридичні особи, однак не держава. Особи, що мають право на придбання права власності на майно за набувальною давністю, мають бути незаконними добросовісними володільцями цього майна протягом встановленого законом строку. Володілець є добросовісним, якщо він не знав і не міг знати про те, що ця річ належить іншій особі. Отже, умовами набуття права власності за набувальною давністю є:

добросовісне заволодіння чужим майном;

володіння чужим майном протягом певного строку: десять років — для нерухомості, п'ять років — для рухомості. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернен¬ня, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ят¬надцять, а на рухоме майно — через п'ять років з часу спливу позовної давності.

При цьому особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм правонаступником вона є;

відкритість володіння чужим майном;

безперервність володіння чужим майном. При цьому втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування. Законом можуть встановлюватися спеціальні випадки набуття права власності за набу¬вальною давністю. Так, у ст. 119 ЗК встановлюється, що для набуття права власності на земельну ділянку на підставі набувальної давності строк володіння становить 15 років. Сплив цього строку є підставою для звернення особи до органу державної влади чи місце¬вого самоврядування з клопотанням про передачу земельної ділянки у власність чи у користування.

4. Право власності за набувальною давністю на рухомі речі виникає автоматично. На нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери право власності набувається за рішен¬ням суду. Право власності на нерухоме майно, набуте за набувальною давністю, виникає з моменту державної реєстрації (ч. 1 ст. 182 ЦК).

14.Інші підстави набуття права власності

Право власності набувається і припиняється на підставі певних юридичних фактів. Юридичні факти, з якими закон пов'язує виникнення права власності, називаються способами набуття права власності. В науці цивільного права підстави (способи) виникнення права власності ще з часів розквіту римського права прийнято поділяти на первинні та похідні. Первинні — коли право власності на річ виникає вперше або незалежно від волі попередніх власників (створення речі або збирання плодів, безгосподарське майно, знахідка, бездоглядні тварини, скарб). Похідні - коли право власності виникає на основі правочинів, здійснених між попередніми власниками і набувачем речі (договір купівлі-продажу, дарування, міни, ренти тощо).

Цивільний кодекс України встановлює такі підстави - права власності суб'єктами цивільних правовідносин

Право власності набувається на підставах, не заборонених законом, зокрема з правочинів. Вважається, що право власності набуто правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

• Право власності на новостворене майно (будівлі, споруди, а також інше таке, що створюється нерухоме майно) виникає з моменту завершення створення цього майна, а коли законом встановлена його реєстрація, то з моменту державної реєстрації.

• Право власності на нову річ, яку особа виготовила шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить, набувається власником матеріалу, якщо інше не передбачено законом або договором (коли вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, права власності на нову річ набуває за її бажанням особа, яка здійснила переробку. У цьому разі особа, яка здійснила переробку, зобов'язана відшкодувати власникові матеріалу завдану шкоду).

• У разі якщо відповідно до закону, місцевих звичаїв чи за наданим власником загальним дозволом, у лісах, водоймищах і на іншій території допускаються збирання ягід, ловля риби, збирання чи здобування інших речей (привласнення загальнодоступних дарів природи), права власності на відповідні речі набуває особа, що здійснює збирання або здобування.

• Право власності у набувача за договором виникає з моменту передачі речей, якщо інше не передбачено договором чи не встановлено законом, а коли договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту реєстрації договору (переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки; до передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно).

• Право власності на іменні цінні папери набувається:

а) при документальній формі випуску — з моменту перереєстрації цінних паперів на ім'я нового власника в реєстрі власників іменних цінних паперів;

б) за ордерним цінним папером — з моменту нанесення на цей папір передавального напису — індосаменту.

• Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після закінчення шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування, якщо:

1) не було встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі;

2) власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про своє право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органові місцевого самоврядування.

Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від особи, якій вона повернута, відшкодування необхідних витрат, пов'язаних зі знахідкою (зберігання, розшук власника, продаж речі тощо).

• Якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затримання робочої або великої рогатої худоби і протягом двох місяців -- інших тварин, їхнього власника не було виявлено або він не заявить про своє право на них, право власності на цих тварин переходить до особи, у якої вони перебували на утриманні та в користуванні.

• Особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився, набуває права власності на цю річ з моменту заволодіння нею.

• У разі виявлення скарбу, що містить речі, які належать до пам'яток історії та культури, вони є власністю держави. Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до 20 % від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про інші речові права скарб і передала його відповідному державному органові чи органові місцевого самоврядування.

• фізична чи юридична особа, що не є власником май-але добровільно, відкрито, безперервно і беззаперечно володіє нерухомим майном як власним протягом 15 років або рухомим майном — протягом п'яти років, набуває права власності на це майно (набувальна давність). Зокрема, ст. 119 Земельного кодексу України передбачає можливість виникнення права власності за набувальною давністю на земельну ділянку. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

• Фізичні та юридичні особи можуть набувати права власності шляхом приватизації державного майна та майна територіальної громади.

• Юридична особа публічного права набуває права власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте у власність на підставах, не заборонених законом.

Як згадувалось вище, право власності припиняється також на підставі певних юридичних фактів (відчуження власником свого майна, відмова власника від свого майна, звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника, знищення майна, реквізиція, конфіскація, ліквідація юридичної особи чи смерть власника, викуп пам'яток історії та культури або викуп майна з метою суспільної необхідності). Право власності може припинятися також фізичною чи юридичною загибеллю речі або майна. Фізична загибель речі настає при споживанні (продуктів харчування, сировини, матеріалу), викиданні. Юридична загибель має місце тоді, коли річ вилучається з цивільного обіг.

15.Відчуження власником свого майна як підстава припинення права власності

Відчуження власником свого майна як підстава припинення права власності здійснюється на основі цивільно - правових договорів, які одночасно є підставами його виникнення у набувача. Відчуження може бути як оплатним, так і безоплатним, здійснюватись за волею і проти волі власника. У випадках визначеної законом можливості нехтування волею власника при відчуженні його майна, законодавець вживає термін «викуп», який застосовується як спосіб примусового відчуження належних йому речей.

16.Відмова від права власності та знищення майна як підстави припиненння права власності. Особливості припинення права власності та відмови від права власності на нерухоме майно.

Відчуження власником свого майна як підстава припинення права власності здійснюється на основі цивільно - правових договорів, які одночасно є підставами його виникнення у набувача. Відчуження може бути як оплатним, так і безоплатним, здійснюватись за волею і проти волі власника. У випадках визначеної законом можливості нехтування волею власника при відчуженні його майна, законодавець вживає термін «викуп», який застосовується як спосіб примусового відчуження належних йому речей.

17.Припинення права власності особи на майно, яке не може їй належати

Ст.348

1. Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, яке за законом, який був прийнятий пізніше, не може їй належати, це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом.

Якщо майно не відчужене власником у встановлені законом строки, це майно з урахуванням його характеру і призначення за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. У разі примусового продажу майна його колишньому власникові передається сума виторгу з вирахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна.

Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду.

2. Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, на набуття якого за законом, який був прийнятий пізніше, потрібен особливий дозвіл, а в його видачі цій особі було відмовлено, це майно підлягає відчуженню у порядку, встановленому частиною першою цієї статті.

1. За ступенем свободи участі в цивільному обороті речі поділяються на вилучені з цивільного обороту, обмежені в обороті та не вилучені з цивільного обороту (ст. 178 ЦК). Кожна держава може визначати об'єкти, які з міркувань державної безпеки, суспільного порядку не можуть перебувати у власності тих чи інших суб'єктів правовідносин або мають набуватися з дотриманням спеціальних правил.

Постановою Верховної Ради України "Про право власності на окремі види майна" було затверджено Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України та Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна. До переліку входять: зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї та боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси, бойові отруйні речовини, вибухові речовини і засоби вибуху та інші види майна.

До визначених у додатку 2 видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття громадянами права власності, зокрема належать: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети й револьвери та деякі види пневматичної зброї; пам'ятки історії та культури; радіоактивні речовини. Затвердження цих переліків Постановою ВР України суперечить положенню ст. 92 Конституції України, відповідно до якої правовий режим власності визначається виключно законами України. Отже, ці переліки мають бути затверджені законом України.

Коментована стаття встановлює, що якщо майно такого виду набуте володільцем незаконно, то це не створює права власності на нього. Але якщо майно набуто у власність з підстав, що не заборонені законом (наприклад, зброя перейшла від одного громадянина до іншого в порядку спадкування за законом), і особа за законом, який був прийнятий пізніше, не має можливості володіти ним, це майно підлягає примусовому відчуженню за нормами ст. 348 ЦК.

Власник майна, яке не може йому належати, зобов'язаний здійснити його відчуження будь-яким способом особі, яка має право набути його у власність, чи здати до органів держави (до органів внутрішніх справ) протягом визначеного законом строку. Якщо майно не буде відчужене власником, то за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади воно підлягає примусовому продажу, а колишньому власникові передається сума виторгу з вирахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна (наприклад, витрат, що були зумовлені проведенням аукціону, конкурсу). Якщо майно не було продане (наприклад, не було бажаючих набути таке майно у власність або конкурс чи аукціон визнаний таким, що не відбувся), воно за рішенням суду передається у власність держави. Колишній власник має право на одержання суми, розмір якої визначається рішенням суду.

2. Частина 2 коментованої статті передбачає припинення права власності на майно, для якого встановлюється спеціальний порядок його набуття. Спеціальним порядком набуття на певні види майна є отримання відповідного дозволу (органів внутрішніх справ, Міністерства культури тощо). У тих випадках, коли особі було відмовлено у видачі відповідного дозволу (наприклад, особа не досягла відповідного віку, настанням якого вона має право володіти майном, чи за станом здоров'я не може мати майно на праві власності), це майно підлягає відчуженню в порядку, встановленому ч. 1 коментованої статті.

18.Припинення права власності на земельні ділянки та майно, що на них розташоване, у звязку з їх викупом для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності

Стаття 350. Викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю

1. Викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю здійснюється за згодою власника або за рішенням суду в порядку, встановленому законом.

2. Рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю приймається у межах своєї компетенції органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування.

3. Орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю, зобов'язаний письмово повідомити власника земельної ділянки про це не пізніше ніж за рік до викупу земельної ділянки.

4. Плата за земельну ділянку, що викуповується (викупна ціна), строки та інші умови викупу визначаються за домовленістю з власником ділянки, а в разі спору — судом.

5. До викупної ціни включаються ринкова вартість земельної ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та збитки, завдані власникові у зв'язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упущена вигода), у повному обсязі.

6. За домовленістю з власником земельної ділянки, яка підлягає викупу, орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю, може надати йому іншу земельну ділянку, вартість якої враховується при визначенні викупної ціни.

1. Положенням коментованої статті врегульовано правові відносини, пов'язані з припиненням права власності на земельну ділянку за рішенням органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування у зв'язку з суспільною необхідністю. Викуп земельної ділянки як підстава припинення права власності займає окреме місце серед норм про припинення права власності. Це пов'язано з тим, що, в цілому, ця підстава припинення права власності не є характерною для приватноправового регулювання, тому що наділена нехарактерними для природи норм ЦК публічно-правовими рисами. Оскільки ця підстава передбачає врахування публічних інтересів шляхом обмеження (припинення) прав приватних осіб (тобто відбувається задоволення публічного інтересу за рахунок приватних інтересів окремих осіб), то мають бути визначені не тільки порядок застосування цієї правової підстави, а й підстави її застосування.

Засадничий характер при визначенні правил про регулювання підстав примусового припинення права власності мають положення ч. 5 ст. 41 Конституції України, згідно з якими "примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану". Тобто у Конституції України передбачається два способи припинення права власності проти волі власника з мотивів суспільної необхідності: за умови попереднього відшкодування вартості майна, що відчужується, та за умови наступного відшкодування, останнє допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Серед положень ЦК не міститься визначення категорії суспільної необхідності, задоволення потреб якої є підставою для припинення права власності на землю. Примусове відчуження такого об'єкта права власності, як земельна ділянка, за умови попереднього відшкодування її вартості у ст. 146 Земельного кодексу називається викупом земельних ділянок для суспільних потреб. Вичерпний перелік суспільних потреб, які можуть бути задоволені шляхом вилучення земельної ділянки, міститься у п. 1 ст. 146 Земельного кодексу. До таких суспільних потреб віднесено відведення земель під будівлі, споруди органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; оборони та національної безпеки; під будівництво та обслуговування лінійних об'єктів та об'єктів транспортної і енергетичної інфраструктури та інші.

Викуп земельної ділянки є однією з підстав припинення права власності, передбачених ст. 346 ЦК, яка може бути застосована до припинення права приватної власності.

Зі змісту коментованої статті випливає, що викуп може бути здійснений двома способами — у добровільному та примусовому порядку. У добровільному порядку викуп відбувається в разі наявності згоди власника ділянки. Згода власника на викуп своєї ділянки для суспільної необхідності передбачає досягнення домовленості щодо наступних питань: згода власника в цілому на викуп земельної ділянки, що передбачає як припинення права власності на саму ділянку, так І на споруди, будови, насадження як окремі об'єкти права власності, розташовані на ній; домовленість щодо форми, строків, розмірів плати та інших умов викупу ділянки; домовленість щодо надання власникові ділянки іншої земельної ділянки замість тієї, що вилучається, з урахуванням її вартості при визначенні викупної ціни; визначення вартості земельної ділянки, що буде надана замість тієї, що викуповується.

2. У ч. 2 цієї статті визначається перелік органів, наділених повноваженнями щодо прийняття рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю. Ними є органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування відповідно до їхніх повноважень. Ці повноваження закріплені у наступних нормах Земельного кодексу, а саме: у п. "г" ст. 12 — для сільських, селищних, міських рад, у п. "в" ст. 13 — для Кабінету Міністрів України, у п. "г" ст. 16 — для Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, у п. "г" ст. 17 — для місцевих державних адміністрацій.

3. Орган, який ухвалив рішення про викуп земельної ділянки, зобов'язаний письмово повідомити її власника про викуп, який передбачається здійснити, не пізніше ніж за один календарний рік до цього викупу. Цей строк імперативне визначений законом, тому не може бути зменшений тим органом, що ухвалив рішення про викуп ділянки (як і іншим органом), а також подовжений без згоди цього органу за вимогою власника ділянки. Ці положення не позбавляють відповідний орган права повідомити власника ділянки про майбутній викуп за більш тривалий строк до моменту викупу ділянки.

4. Плата за земельну ділянку, що викуповується, набула у ЦК назву викупної ціни. За загальним правилом, викупна ціна визначається за домовленістю сторін. Підставою для визначення викупної ціни є вартість ділянки, що викуповується. Вона встановлюється згідно з грошовою та експертною оцінкою земель, що проводиться за відповідними методиками — Методикою грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів (тимчасова), затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 р. №213, та Методикою експертної грошової оцінки земельних ділянок, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 р. № 1531. Ці методики є обов'язковими для органу, який ухвалив відповідне рішення, при формуванні пропозиції власникові викупної ціни, яка включає певні складові, передбачені, зокрема, ч. 5 та ч. 6 цієї статті, але мають застосовуватись з урахуванням положень як Земельного кодексу України, так і ЦК.

5. Визначення викупної ціни відбувається шляхом встановлення ринкової ціни земельної ділянки і нерухомого майна. Під ринковою вартістю земельної ділянки та нерухомого майна розуміється та ціна, за якою зазначене майно могло би бути реалізованим у даній місцевості за умовами вільного продажу на момент викупу.

При визначенні вартості земельної ділянки має враховуватись категорія земель, її місцезнаходження тощо. Крім цього, якщо власнику земельної ділянки також належить і нерухоме майно, розташоване на ній, то викупна ціна має включати ринкову вартість цього нерухомого майна, яке викуповується разом із самою ділянкою. Якщо майно, що розташоване на ділянці, не належить власникові ділянки, то питання про його викуп вирішується за правилами ст. 351 ЦК за умови залучення власника цього майна до участі у справі.

6. Викупна ціна може бути зменшена, якщо власнику ділянки, що викуповуватиметься, буде надано іншу земельну ділянку, на суму вартості останньої. Це питання відповідно до положень ч. 6 цієї статті вирішується за домовленістю сторін, але слід враховувати, що згідно з ч. 4 ст. 351 особа, право власності якої припинилося, має право вимагати надання їй іншої, рівноцінної за якістю, земельної ділянки в межах даного населеного пункту.

19.Викуппамятки культурної спадщини як підстава припинення права власності

Стаття 352. Викуп пам'ятки історії та культури

1. Якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки історії та культури їй загрожує пошкодження або знищення, державний орган з питань охорони пам'яток історії та культури робить власнику пам'ятки відповідне попередження.

2. Якщо власник пам'ятки історії та культури не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв'язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом державного органу з питань охорони пам'яток історії та культури може постановити рішення про її викуп.

3. У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам'ятки історії та культури позов про її викуп може бути пред'явлено без попередження.

4. Викуплена пам'ятка історії та культури переходить у власність держави.

5. Викупна ціна пам'ятки історії та культури визначається за згодою сторін, а в разі спору — судом.

1. Положення коментованої статті ґрунтуються на положеннях Конституції, згідно з якими кожна особа повинна турбуватися про зберігання культурної та історичної спадщини. Ця стаття відтворює положення статті 136 ЦК 1963 р. Тут зберігається чинний раніше порядок викупу пам'яток історії та культури, згідно з яким державний орган з питань охорони пам'яток історії та культури спочатку робить попередження власнику щодо необхідності покращити утримання таких речей таким чином, щоб воно не загрожувало їх пошкодженню або знищенню. І лише у разі відмови або неможливості власника здійснювати належне утримання пам'ятки історії чи культури, такий орган має право звернутися до суду і вимагати викупу означених речей.

2. Стаття, що коментується, не ставить примусовий викуп означеної категорії майна в залежність від характеру поведінки власника, тобто його вини в безхазяйному утриманні культурних цінностей. При наявності загрози втрати ними свого значення, позов про викуп може подаватися зазначеним державним органом без попередження власника.

3. Викуп здійснюється на підставі договору, в якому ціна такого майна визначається за згодою сторін. У разі недосягнення сторонами згоди щодо ціни пам'ятки культури та історії, така ціна встановлюється за рішенням суду.

Викуплена пам'ятка культури та історії переходить у власність держави. Думається, що вона також може переходити у власність територіальної громади або Автономної Республіки Крим, якщо саме вони здійснили викуп такого майна.

20.Реквізиція та конфіскація як підстави припинення права власності.

Стаття 353. Реквізиція

І. У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція).

2. В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості.

3. Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується.

4. Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду.

5. У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо.

6. Якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо.

У разі повернення майна у особи поновлюється право власності на нього, одночасно вона зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.

1. До похідних способів виникнення права державної власності можна віднести реквізицію. У той же час вона є способом припинення права власності фізичної чи юридичної особи за наявності визначених у законі підстав та умов. Реквізиція — це примусове вилучення державою майна власника у державних або громадських інтересах з виплатою йому вартості майна. Мета реквізиції — не припинити протиправну поведінку власника, а забезпечити безпеку громадян, врятувати майно або знищити заражених тварин у разі епідемії або епізоотії. Можлива вона лише у випадках і порядку, прямо встановлених законодавством України. Умовами застосування реквізиції можуть бути стихійні лиха, аварії, епідемії, епізоотії та інші надзвичайні обставини. Майно може бути реквізовано лише з метою суспільної необхідності та за умови попереднього і повного відшкодування його вартості.

2. Частина друга коментованої статті встановлює виняткові випадки, коли можливе не попереднє, а наступне повне відшкодування вартості реквізованого майна. До них належать воєнний або надзвичайний стан, які повинні бути проголошені державою у встановленому законом порядку.

3. Майно, що було реквізовано, переходить у власність держави і передається у власність держави, або можливі ситуації, коли для запобігання означеним обставинам воно може бути знищеним. Порядок та умови вилучення майна у разі реквізиції повинні детально визначатися окремим законом. Оцінка реквізованого майна може бути оскаржена до суду, якщо вона не задовольняє власника. Крім того попередній власник може вимагати відшкодування вартості майна не тільки грошима, а й іншим майном у тих випадках, коли це можливо (частина 5 коментованої статті).

4. В частині шостій коментованої статті міститься нове положення, згідно яким власник має право вимагати повернення майна, що зберіглося після припинення надзвичайних обставин. У цій частині визначаються також майнові відносини сторін у разі повернення власнику його майна. Вони зводяться до того, що у разі повернення майна в особи поновлюється право власності на нього, одночасно вона зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.

Стаття 354. Конфіскація

1. До особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановлених законом. Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно.

2. Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом.

1. У випадках, передбачених законом, майно може безоплатно вилучатися у власника за рішенням суду у вигляді санкції за вчинений злочин чи інше правопорушення. Конфіскація належить до похідних способів виникнення права державної власності, оскільки разом із майном до держави переходять усі права та обов'язки, що з ним пов'язані. У той же час конфіскація є підставою припинення права власності фізичної особи на майно як санкція за скоєний злочин.

2. На відміну від реквізиції, конфіскація має безоплатний характер і може застосовуватися лише у вигляді санкції за скоєний злочин. Держава не відповідає за зобов'язаннями попередніх власників конфіскованого майна, якщо ці зобов'язання виникли після прийняття державними органами заходів щодо охорони майна і без згоди зазначених органів. По зобов'язаннях, що підлягають задоволенню, держава відповідає лише в межах активу майна, що перейшло до нього.

У випадках, передбачених законом, конфіскація може застосовуватися не лише в кримінальному, айв адміністративному порядку. Нині конфіскаційні та деякі інші відносини, пов'язані із особливими підставами переходу майна до держави, врегульовано спеціальними нормативними актами. Так Постановою Кабінету Міністрів від 25 серпня 1998 р. затверджено Порядок обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, яке перходить у власність держави та розпорядження ним. Цивільно-правова конфіскація може застосовуватися у вигляді санкції за здійснення недійсного правочину (стаття 228 ЦК).

Від конфіскації як міри кримінального покарання та конфіскації як міри адміністративного стягнення слід відрізняти випадки судового обернення у дохід держави об'єктів безпідставного збагачення (хабарів, прибутків від незаконної підприємницької діяльності тощо), повернення стягнення на майно боржника чи заподіювача шкоди тощо.

21.Поняття спільної власності.

22.Право спільної часткової власності: підстави виникнення; поняття реальної та ідеальної частки.Здійснення права спільної часткової власності. Переважне право купівлі частки;

23.Право спільної сумісної власності: підстави виникнення; здійснення права спільної сумісної власності. Особливості правового статусу подружжя як співвласників.

Тема 9 в зошиті!!!

24.Підстави припинення права спільної сумісної та спільної часткової власності.

Стаття 365. Припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників

Право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:

частка є незначною і не може бути виділена в натурі;

річ є неподільною;

спільне володіння і користування майном є неможливим;

таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.

Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

1. Право спільної часткової власності може бути припинене з підстав, передбачених ст. 346 ЦК (див. коментар до вказаної статті). Поряд з загальними підставами припинення права спільної часткової власності існують ще специфічні: 1) поділ майна, що знаходиться в спільній частковій власності (див. коментар до ст. 367 ЦК); 2) виділ частки, що належить кожному з співвласників, із спільного майна (статті 361, 364, 365 ЦК). При цьому виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності, може бути здійснений:

1) в договірному порядку (ст. 364 ЦК); 2) в судовому (ст. 365 ЦК).

Коментована стаття передбачає судовий порядок вирішення спорів співвласників, якщо між ними не досягнута домовленість щодо спільного майна. У зв'язку з цим за позовом інших співвласників право особи на частку у спільному майні може бути припинено за рі¬шенням суду, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі. Слід зазначити, що «незначна частка» є оціночним поняттям, тому при вирішенні спору в судовому поряд¬ку суд виходить із співвідношення вартості всього майна, часток кожного тощо; 2) річ є неподільною (ст. 183 ЦК); 3) спільне володіння і користування майном є неможливим (на¬приклад, у випадку відсутності згоди між співвласниками щодо спільного володіння та користування майном або спільне володіння та користування виключається, виходячи з характеристики майна тощо); 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.

При вирішенні спорів про припинення права власності на частку у спільному майні суд повинен надавати оцінку всім переліченим умовам в сукупності.

2. Коментована стаття передбачає підстави й умови припинення права власності на частку у спільному майні, що проводиться в судовому порядку. З метою захисту та гарантування прав та інтересів співвласника, щодо якого виноситься рішення про припинення права власності, ч. 2 коментованої статті встановлена вимога про попереднє внесення позивачем вартості частки у спільному майні на депозитний рахунок суду.

Право власності припиняється також на підставі певних юридичних фактів (відчуження власником свого майна, відмова власника від свого майна, звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника, знищення майна, реквізиція, конфіскація, ліквідація юридичної особи чи смерть власника, викуп пам'яток історії та культури або викуп майна з метою суспільної необхідності). Право власності може припинятися також фізичною чи юридичною загибеллю речі або майна. Фізична загибель речі настає при споживанні (продуктів харчування, сировини, матеріалу), викиданні. Юридична загибель має місце тоді, коли річ вилучається з цивільного обіг.

25.Право приватної власності. Суб’єкти права приватної власності.

Стаття 325. Право приватної власності

Суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи.

Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за ви¬нятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.

Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юри¬дичних осіб, не є обмеженими.

Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.

1. Коментована стаття виходить з того, що суб'єктами права приватної власності мо¬жуть бути як фізичні особи, так і юридичні особи. Така конструкція коментованої статті пояснюється тим, що розробники проекту ЦК прагнули відмовитись від використання понять «право оперативного управління» і «право повного господарського відання» шляхом визнання юридичних осіб суб'єктами права власності на майно, закріплене державою, Автономною Республікою Крим і територіаль¬ною громадою за створеними ними юридичними особами. Однак зазначену концепцію права приватної власності не вдалося реалізувати повністю, оскільки юридичні особи можуть бути як суб'єктами права власності, так і володіти майном на інших підставах. Наприклад, як зазначається у ст. 329 ЦК, юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею з іншихпідстав, не заборонених законом (див. коментар до ст. 329 ЦК). Звідси слідує, що така юридична особа (так само, як і у певних випадках юридичні особи приватного права) може мати майно не лише на праві власності, але й володіти ним на інших підставах. У останньо¬му випадку може йтися про те, що майно знаходиться у них на праві господарського відання або на праві оперативного управління тощо (ст. 133 ГК). Так само майно державного унітар¬ного підприємства перебуває у державній власності, а за підприємством закріплюється на праві господарського відання чи оперативного управління (ст. 73 ГК).

Слід зазначити, що у разі, коли фізична або юридична особа передає належне їй майно як вклад у товариство, таке товариство стає власником переданого майна. Зокрема, госпо¬дарське товариство є власником майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу (див. коментар до ст. 115 ЦК). Отже, навіть якщо 100% акцій акціонерного товариства належать державі чи територіальній громаді, майно цього товариства є об'єктом його права приватної власності. Державі чи територіальній громаді належать корпоративні права участі в управлінні, на отримання дивідендів тощо. Це пра¬вило не поширюється на юридичні особи, які створені розпорядчим актом органу держав¬ної влади або місцевого самоврядування і за якими майно закріплюється на праві повного господарського відання чи оперативного управління. Це, зокрема, особи публічного права, які створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування (див. коментар до ч. 2 ст. 81 ЦК).

2. Згідно з частиною 2 коментованої статті фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна. Виняток складають лише окремі види майна, які відповідно до закону можуть перебувати лише у публічній власності.

Такі правила відповідають встановленим у ст. 178 ЦК положенням про недопущення перебування у цивільному обороті окремих об'єктів цивільного права, перелік яких має бути встановлений у законі — об'єкти, вилучені з цивільного обороту (див. коментар до ст. 178 ЦК). Обмеження щодо переліку видів майна, яке може належати на праві приват¬ної власності фізичній або юридичній особі, містяться у Постанові Верховної Ради Укра--їни «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня 1992 р. Крім того, законо¬давством про приватизацію встановлюється перелік об'єктів, що не підлягають привати-зації.

3. За винятками, про які згадується у частині 2 коментованої статті та інших законах, склад, кількість та вартість майна, котре може бути у власності фізичних та юридичних осіб, принципово не обмежуються. Частина 3 коментованої статті згадує лише про можливість встановлення обмежень розміру земельної ділянки, яка може бути у приватній власності. Однак зазначене положення має тлумачитися у сукупності з правилами, встановленими іншими нормами ЦК. Так, має бути враховане, що при реалізації цивільних прав, в тому числі і їх набутті, суб'єкти цивільних прав повинні дотримуватися вимог щодо меж їхнього здійснення, не зловживати своїми правами тощо. Зокрема, склад майна, а відповідно і його вартість та кількість, можуть бути обмеженими з метою недопущення неправомірного об¬меження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, недобросовісної конкуренції, забезпечення дотримання моральних засад суспільства тощо (див. коментар до ст. 13 ЦК).

26.Об’єкти права приватної власності.

ЗУ «Про Власність» Стаття 13. Об'єкти права приватної власності

1. Об'єктами права приватної власності є жилі будинки,

квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки,

предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба,

земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби

виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові

кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і

виробничого призначення. ( Пункт 1 статті 13 із змінами, внесеними

згідно із Законом N 3180-12 від 05.05.93 )

2. Об'єктами права власності громадян є твори науки,

літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі,

промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для

товарів і послуг та інші результати інтелектуальної праці. ( Пункт

2 статті 13 в редакції Закону N 75/95-ВР від 28.02.95 )

3. Склад, кількість і вартість майна, що може бути у

власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених

законом.

4. Законодавчими актами України може бути встановлено

спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі

види майна, а також види майна, що не може перебувати у власності

громадян.

26. Житловий будинок як об’єкт права приватної власності

1. Житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання.

1. Одним з об'єктів права приватної власності громадян є житлові будинки (ст. 13 Закону України "Про власність"). Цей Закон встановлює основні положення про право приватної власності громадян на жилий будинок (ст. 8).

Житловий будинок — одноквартирний будинок, призначений для постійного проживання в ньому осіб, який має обладнані житлові кімнати та допоміжні приміщення. Житловим будинком капітального типу є будівля строком служби від ЗО до 150 років (згідно з Єдиним класифікатором житлових будинків). Допоміжні приміщення — це приміщення житлового будинку, призначені для забезпечення експлуатації будинку чи побутового і культурного обслуговування за місцем проживання. Від таких будинків слід розрізняти житлові будинки квартирного типу, які поділяються на малоповерхові (1—4 поверхи) та багатоповерхові (5 поверхів та вище). Багатоповерхові житлові будинки є багатоквартирними. Разом із тим багатоквартирними є малоповерхові будинки блокового типу — так звана килимова забудова. Основну типологічну структуру будинків квартирного типу складають секційні, галерейні, блокові житлові будинки та гуртожитки. Основними відрізняючими елементами житлових будинків квартирного типу є секції, поверхи (надземні, цокольні, підвальні, технічні, мансардні), сходово-ліфтові вузли, квартири (групи квартир).

У ЦК УРСР 1963 р. містилося положення щодо обмеження кількості житлових будинків та розміру житлового будинку, які були у власності окремих громадян. Згідно з п. З ст. ІЗ Закону України "Про власність", склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, а також діяльність власника може бути відповідно обмеженою чи припиненою лише у випадках і порядку, встановлених законом.

Однак для виникнення права власності на житловий будинок необхідно, щоб будинок було збудовано на відведеній у встановленому порядку земельній ділянці, було затверджено відповідний проект, було отримано відповідний дозвіл та будинок було прийнято до експлуатації. Згідно зі ст. 40 Земельного кодексу України громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель. Право власності на житловий будинок виникає з моменту прийняття його до експлуатації та реєстрації у виконкомі місцевої ради. Державну реєстрацію права власності на об'єкти нерухомого майна (житлові і нежитлові будинки, садові будинки, дачі, гаражі, будівлі виробничого, господарського, соціально-побутового та іншого призначення, розташовані на окремих земельних ділянках вулиць, площ і провулків під окремими порядковими номерами; квартири багатоквартирних будинків) здійснюють комунальні підприємства — бюро технічної інвентаризації згідно з тимчасовим положенням про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженим Наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 р.

27. Виникнення права приватної власності на квартиру та інше нерухоме майно, надане у користування (дачі, гаражі).

1. Квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання.

2. Власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на -праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.

1. Квартира — це конструктивно відокремлена функціональна частина дво- або багатоквартирного житлового будинку, яка призначена та за санітарно-технічними нормами придатна для постійного в ній проживання.

Громадяни мають право на приватизацію квартир державного житлового фонду або придбання їх у житлових кооперативів, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законодавством України. Передання квартир у власність громадянам регулюється Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду" від 19 червня 1992 р., Положенням Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики "Про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян" від 15 вересня 1992 р. № 56 та ін. Член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно. Наймач житлового приміщення в будинку державного чи громадського житлового фонду та члени його сім'ї мають право придбати у власність відповідну квартиру або будинок шляхом їх викупу. Квартири, які належать громадянам на праві приватної власності, становлять приватний житловий фонд.

2. Пунктом другим цієї статті передбачено режим спільної сумісної власності власників квартир дво- або багатоквартирного будинку на приміщення загального користування (сходові клітини, вестибулі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення), опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання (водо- та газомережі), споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир (підземні гаражі, сараї, майстерні, навіси, огорожі, ворота, замощення та ін.). Такий режим означає, що співвласники володіють і користуються цим майном спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Співвласники також мають право уповноважити одного з них на здійснення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Співвласники зазначеного майна несуть солідарну відповідальність за своїми обов'язками щодо ощадливого та сумлінного використання вказаних об'єктів.

28. Цінні папери як об’єкти права приватної власності

У сучасних умовах поширився обіг цінних паперів, значення яких в умовах соціалістичної економіки було мінімальним. За Законом України "Про цінні папери і фондову біржу" цінними паперами є грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. Зазначеним законом цінними паперами, які можуть випускатися і обертатися, визнаються акції, облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання України, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери. У юридичній літературі називаються й інші документи, що мають ознаки цінних паперів, а саме: чеки, акредитиви, ощадні книжки, лотерейні квитки, страхові поліси, накладні, варанти, коносаменти. Проте, на наш погляд, не всі з перелічених документів є повноцінними цінними паперами (зокрема, накладні, страхові поліси, іменні ощадні книжки, не розіграні і програшні лотерейні квитки). Цінні папери як об'єкти цивільних прав мають відповідати встановленій законом формі, містити усі необхідні для них реквізити. За чинним законодавством випускати цінні папери (тобто бути емітентом) мають право лише юридичні особи. Однак громадянин може стати власником будь-яких видів цінних паперів, як правило, у необмеженій кількості. Можливо також певне регулювання відносин з придбання деяких цінних паперів, наприклад акцій, з встановленням тих чи інших обмежень. Так, придбати акції акціонерного товариства закритого типу можуть, як правило, лише засновники, такі акції не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі.

Відносно новими об'єктами права приватної власності є цінні папери, перелік яких міститься в Законі України «Про цінні папери та фондову біржу». До них належать акції, облігації, казначейські зобов'язання, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери — приватизаційні майнові сертифікати, житлові чеки та земельні бони.

Останнім часом особливо істотного значення набули такі об'єкти права приватної власності, як акції, отримуючи котрі внаслідок участі в приватизації або на фондовому ринку громадянин стає їх власником. Право власності на акції надає йому корпоративних прав участі в управлінні акціонерним товариством — у загальних зборах, бути обраним у правління або наглядову раду; на одержання доходу по акціях у вигляді дивідендів, а також на одержання майна акціонерного товариства при його ліквідації. Тобто акціонер не має права приватної власності на майно акціонерного товариства. Об'єктом його права власності є акція як цінний папір. Здійснюючи права, надані йому акцією, громадянин тим самим їх використовує і задовольняє свої потреби. Розпорядження акціями відкритих і закритих акціонерних товариств є різним. Якщо акціонер відкритого акціонерного товариства може реалізувати свою акцію на фондовій біржі або шляхом укладення цивільно-правових угод купівлі-продажу, міни, дарування безпосередньо з набувачем, то акціонер закритого акціонерного товариства позбавлений права укладення угод про їх продажу через фондову біржу

29. Правовий режим інших видів майна (земельних ділянках, транспортних засобів, зброї тощо) як об’єктів права приватної власності

Правове регулювання права власності на земельну ділянку

Актуальність даної теми обґрунтовується постійно зростаючою зацікавленістю встановлення режиму власності на землю, з метою здійснення господарської діяльності фізичними і юридичними особами на земельних ділянках.

З утворенням України як незалежної держави все динамічніше розробляються та втілюються в життя реформи, спрямовані на розмежування й установлення прав власності. В основі таких реформ лежить ідея великомасштабної денаціоналізації державної власності, що означає передачу приналежних державі об’єктів у власність громадян і недержавних організацій.

Державна власність на землю перестала бути винятковою. Сьогодні існують державна, приватна та комунальна власність на землю. Земля визнана нерухомим майном, вона стала предметом купівлі-продажу, міни, дарування, іпотеки, здійснення інших угод. Право власності є найбільш повним правом на майно. За своєю правовою природою – це одне з основних речових прав. Виступаючи як об’єкт права власності, земля набуває особливих правових рис: вона стає “майном” або “річчю” – тим предметом цивільного, а тепер і земельного права, що відрізняють особливі юридичні ознаки.

Об’єктом права власності є не всі землі взагалі, а конкретна земельна ділянка. Право власності може поширюватися тільки на речі, відзначені родовими або індивідуальними ознаками.

Земельній ділянці, що виступає як об’єкт права власності, властиві ознаки об’єкта, встановлені цивільним правом:

оборотоздатність - тобто земельна ділянка може відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва (спадкування, реорганізація юридичної особи) або іншим способом, якщо він не вилучений з обороту або не обмежений в обороті;

земельна ділянка як об’єкт цивільного права є нерухомим майном. На підставі цього положення право власності на земельну ділянку, а також її обмеження, перехід і припинення підлягають державній реєстрації в єдиному державному реєстрі установами юстиції. Для земельних ділянок установлена також і спеціальна реєстрація – в органах Державного комітету по земельних ресурсах і землевпорядженню;

земельна ділянка, залежно від того, чи можливий її поділ без шкоди для її господарського призначення чи ні, може бути визнана або подільною, або неподільною річчю. Ця ознака є істотною в тому випадку, коли земельна ділянка перебуває в загальній власності, й виникає питання про виділення частини земельної ділянки одному з власників. У випадку, коли земельна ділянка визнається неподільною, власнику не може бути виділена частина ділянки в натурі, а видається грошова компенсація;

наступною ознакою земельної ділянки як об’єкта цивільного права (як, втім, і земельного, якщо ділянка використовується громадянами або юридичними особами) є те, що плоди, продукція, доходи, отримані в результаті використання земельної ділянки, належать користувачам цієї ділянки на законній підставі.

Відповідно до земельного законодавства України право власності на землю містить у собі право володіння, користування й розпорядження земельною ділянкою.

Таким чином, володіння, користування та розпорядження є невід’ємними складовими одного права – права власності.

Особи, що мають у власності земельну ділянку, мають право розпоряджатися нею вільно, якщо на підставі закону відповідні землі не виключені з обороту або не обмежені в обороті.

Крім цих обмежень існують також обмеження за цільовим використанням окремих категорій земель. Зокрема, використання за цільовим призначенням встановлюється для земель сільськогосподарського призначення та земель особливо охоронюваних природних територій.

Залежно від цільового призначення встановлюється правовий режим, що визначає можливість і порядок продажу, а також придбання певної земельної ділянки.

До покупців земельних ділянок сільськогосподарського призначення законодавець установив особливі вимоги, які передбачені ч. 1 ст. 130 Земельного кодексу України, в якій йдеться про те, що ними можуть бути:

громадяни України, що мають досвід роботи в сільському господарстві або займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва;

юридичні особи України, установчими документами яких передбачене ведення сільськогосподарського виробництва.

Втім необхідно відзначити, що в п. 13 перехідних положень до Земельного кодексу України для юридичних осіб зафіксоване обмеження на придбання права власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів. Цій розмір може бути збільшений у випадку спадкування земельних ділянок.

Також перехідними положеннями до Земельного кодексу України (п. 15) був установлений мораторій до 1.01.2007 року, за яким забороняється відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення. Мораторій не поширюється на такі види переходу права власності на землю як успадкування ділянки за законом або заповітом, викуп земельних ділянок для суспільних потреб.

Законодавцем установлене коло осіб, для яких передача земельних ділянок у власність відбувається на безкоштовній основі. Ними можуть бути:

працівники державних і комунальних підприємств, установ, організацій, працівники державних і комунальних установ освіти, культури, охорони здоров’я, розташовані на території відповідної ради, а також пенсіонери з їхнього числа з виділенням кожному з них земельної частини (паю). Ці особи мають гарантоване право на одержання своєї частки земельної ділянки (паю), виділеної в натурі (на місцевості) (ст. 25 ЗК України);

право на одержання безкоштовно у власність із земель державного і комунального майна у розмірі земельних частин (паю) мають громадяни – члени фермерського господарства (ст. 31 ЗК України);

земельні ділянки із земель державного й комунального майна для ведення індивідуального або колективного садівництва (ст. 35 ЗК України);

земельні ділянки, призначені для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських споруджень та гаражного будівництва (ст. 40 ЗК України);

у випадку приватизації громадянами багатоквартирного житлового будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безкоштовно у власність об’єднанню власників (ст. 42 ЗК України);

безкоштовно громадянам можуть надаватися у власність і замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів) (ст. 59 ЗК України). Передача земельних ділянок безкоштовно у власність громадян проводиться один раз по кожному виду використання.

Порядок безкоштовної приватизації земельних ділянок громадянами регулюється ст. 118 Земельного кодексу України.

Громадяни і юридичні особи України можуть мати право власності на землю індивідуально або спільно. У випадку індивідуального (особистого) права власності на землю усі права й обов’язки зосереджені в однієї особи – фізичної або юридичної.

Майно, що перебуває у власності двох або декількох осіб, належить їм на праві спільної власності. Право спільної власності може виникнути за бажанням самих власників або за законом. Земельна ділянка може перебувати у спільній власності з визначенням частки кожного із власників у праві власності (часткова власність) або без визначення таких часток (сумісна власність).

Виникнення права власності на землю в іноземних осіб або осіб без громадянства.

Іноземні особи та особи без громадянства можуть отримувати право власності на землю несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомості, які належать їм на праві власності, у наступних випадках:

цивільно-правових відносин (купівля-продаж, міна, дарування);

викупу земельної ділянки, на якій перебуває об’єкт нерухомості, що належить такій особі на праві власності;

прийняття спадщини.

Разом з тим, ч. 4 ст. 81 Земельного кодексу України передбачено, що землі сільськогосподарського призначення, прийняті іноземцями та особами без громадянства в спадщину, повинні бути відчужені протягом року. Підтверджує це положення й п. «е» ст. 140 ЗК, відповідно до якого у випадку невідчуження іноземними особами та особами без громадянства таких земель у встановлений строк, право власності на землі припиняється.

Іноземні юридичні особи можуть здобувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у випадках:

придбання об’єкта нерухомості, пов’язаного із здійсненням підприємницької діяльності в межах населених пунктів;

придбання об’єкта нерухомості за межами населених пунктів.

Що стосується угод, спрямованих на отримання права власності на певну земельну ділянку, то однією з найпоширеніших угод є купівля-продаж земельної ділянки. Після набрання чинності Цивільним кодексом України, така угода укладається у письмовій формі, підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Відповідно до Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їхні обмеження» після того, як угода укладена в нотаріальній формі, вона реєструється в реєстрі угод і видається Державний акт на право власності на землю, на підставі якого необхідно зареєструвати право власності на землю як на об’єкт нерухомого майна.

З усього вищевикладеного можна дійти висновку, що після набрання чинності Земельним кодексом України, чинне законодавство отримало спрямування на закріплення легалізації приватної власності на землю, подальший розвиток інституту речових та інших прав на землю, визнання землі як нерухомого майна, в якому сполучаються риси природного об’єкта і товарно-матеріальної цінності. Також змінена система підстав і порядок виникнення, зміни й припинення прав власності на землю, що спрямований на посилення гарантій власників земельних ділянок.

Транспорт. Згідно зі статтею 34 Закону про дорожній рух та пунктом 7 Правил, власники транспортних засобів - юридичні та фізичні особи або їхні представники зобов’язані зареєструвати їх протягом 10 діб після придбання або митного оформлення, чи тимчасового ввезення на територію України, або виникнення обставин, що є підставою для внесення змін до реєстраційних документів. Термін реєстрації може бути продовжено, якщо власник транспортного засобу з поважних причин (хвороба, відрядження тощо) не може вчасно її здійснити. Транспортні засоби реєструють за умови сплати їх власниками передбачених законодавством податків, а також внесення в установленому порядку платежів за огляд транспортних засобів, реєстрацію, перереєстрацію та зняття їх з обліку, відшкодування вартості бланків реєстраційних документів та номерних знаків.

Частиною третьою статті 121 Кодексу про адміністративні правопорушення (далі - КпАП) передбачена відповідальність за керування водіями транспортними засобами, не зареєстрованими (перереєстрованими) у встановленому порядку - штраф від двох до п’яти н. м. д. г.

Посадові особи РЕП ДАІ здійснюють контроль за дотриманням власниками транспортних засобів або їхніми представниками визначеного Правилами терміну реєстрації транспортних засобів 1. У разі порушення встановлених термінів на зазначених осіб (фізичних або посадових осіб) складається протокол про адмінправопорушення (за експлуатацію транспортних засобів, не зареєстрованих (не перереєстрованих) у встановленому порядку), який розглядається згідно з чинним адміністративним законодавством. Проте якщо власник не був зупинений при керуванні незареєстрованим (не перереєстрованим) транспортним засобом, то застосувати до нього відповідальність, передбачену статтею 121 КпАП, якщо він тільки пропустив 10-денний строк для реєстрації, фактично неможливо.

30 Підстави виникнення права приватної власності

Віддаючи належне проблемі класифікації підстав виникнення права власності, все-таки необхідно визнати пріоритетність питан¬ня змісту цих підстав, їх впливу на формування правового статусу власника. Законодавство про особисту власність не містило ні ви¬черпного, ні орієнтовного переліку підстав виникнення у громадян права власності, а лише узагальнено визначило коло можливих йо¬го об'єктів та межі їх використання. По-іншому вирішено цю проб¬лему в Законі України «Про власність», в якому законодавець ви¬знав за доцільне в окремій статті сформулювати орієнтовний пере¬лік таких підстав. Відповідно до ст. 12 цього Закону громадянин набуває права власності на доходи від участі у суспільному виробни¬цтві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на май¬но, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом. Звичайно, перелічені підстави виникнення у громадян права власності не є вичерпними. Громадяни можуть на¬бувати право власності також у порядку приватизації державного майна, у вигляді лотерейних та інших виграшів, внаслідок право¬мірного заволодіння дарами природи тощо.

У новому ЦК України немає норми, яка спеціально визначала б перелік підстав виникнення у фізичних осіб права власності. У гла¬ві 24 «Набуття права власності» встановлюються лише загальні за-сади набуття права власності усіма суб'єктами цивільних правовід¬носин, якими і потрібно керуватися.

Загальною умовою визнання громадянина власником набутого майна є правомірність його одержання. Одержання громадянином майна без достатньої юридичної підстави або з порушенням відповід¬них правил його придбання не породжує у такого громадянина права приватної власності. Отже, для виникнення у громадянина права власності потрібно, щоб мали місце певні умови, дії, юридичні фак¬ти, які визнаються нормами цивільного законодавства, а в деяких випадках також нормами інших галузей законодавства (сімейного, земельного тощо). Тому кожна з підстав виникнення у громадянина права власності має свої особливості правового й економічного харак¬теру, які потребують їх детального розгляду.

Виникнення у громадян права власності на доходи від участі в суспільному виробництві. Юридичною підставою виникнення права власності на такі доходи є факт одержання працівником матеріальних благ (у грошовому вираженні або іншим майном у натурі) у формі заробітної плати чи іншої форми оплати праці за виконану ро¬боту відповідно до умов трудового договору (контракту) або у вигляді поділеної між працівниками підприємства частини прибутку. Трудо¬ві відносини регулюються Кодексом законів про працю України та іншими законодавчими актами. Законодавство про працю не поши¬рюється на осіб, які здійснюють індивідуальну трудову чи підприєм¬ницьку діяльність. Отже, за зазначеною підставою право власності виникає у того громадянина-працівника, який уклав трудовий дого¬вір (контракт) з власником підприємства або уповноваженим ним ор¬ганом відповідно до вимог трудового законодавства.

Саме момент видачі-одержання заробітної плати є юридичною підставою поширення на неї режиму права приватної власності. За домовленістю з адміністрацією організації заробітна плата може та¬кож перераховуватися на депозитний рахунок працівника у кредит¬ній установі.

Як уже зазначалося, заробітна плата не є єдиною формою доходів громадян від участі в суспільному виробництві. Законом України «Про власність» були передбачені й інші форми можливих доходів громадян, формування яких поставлено в залежність від організа¬ційно-правової форми утворення юридичної особи. Так, відповідно до ст. 24 цього Закону член кооперативу, який може і не бути його працівником, має право на частку доходу, одержану на його пай. В особливому порядку може формуватися доход членів трудового колективу державного підприємства, працівників орендних та де-яких інших підприємств. Все це свідчить про те, що законодавством передбачено багато видів доходів, одержуваних громадянами від їх участі працею в суспільному виробництві, які в умовах ринкової економіки становитимуть основу добробуту переважної більшості працездатного населення України (особливо працівників установ, які перебувають на бюджетному утриманні).

Виникнення права власності на доходи громадян від інди¬відуальної праці та підприємницької діяльності. Чинне зако¬нодавство не зобов'язує громадян працювати в суспільному секторіекономіки за трудовим договором. Вони мають право на свій роз¬суд обрати ті чи інші не заборонені законом форми індивідуальної праці або підприємницької діяльності відповідно до Закону Украї¬ни «Про підприємництво». Положення цього Закону дають мож¬ливість визначити види діяльності, які можна здійснювати вільно, а які — лише за наявності спеціального дозволу, одержавши ста¬тус підприємця.

Відповідно до нового ЦК України фізична або юридична особа можуть бути засновниками та учасниками господарського това¬риства того чи іншого виду (акціонерного, з обмеженою відпо-відальністю, з додатковою відповідальністю, повного або командит-ного товариства) (статті 113-114). Вони мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом, бра¬ти участь у розподілі прибутку товариства й одержувати його части¬ну (дивіденди) (ст. 116 ЦК України).

Виникнення у громадян права власності за договорами та іншими правочинами. За цією похідною правовою підставою фор¬мується переважна частина власності громадян. Нове законодавство надало фізичним особам з юридичними майже однакові, за незнач¬ними винятками, можливості в одержанні майна у приватну влас¬ність на основі угод. Головною умовою виникнення у громадян пра¬ва приватної власності на основі угод є додержання ними та їх контрагентами загальних і спеціальних правил щодо здійснення правочинів, оскільки за угодами, визнаними недійсними, право власності на одержане за ними майно не виникає.

Виникнення у громадян права приватної власності внас¬лідок успадкування майна. Умови переходу майна у власність заданою юридичною підставою визначаються нормами інституту спадкового права. Ними, зокрема, передбачається, що спадкування здійснюється за заповітом і за законом особами (як фізичними, а в певних випадках і юридичними), визнаними спадкоємцями. Право на успадкування майна виникає лише у разі смерті громадянина-спадкодавця за умови прийняття спадщини спадкоємцем..

Одержання майна громадянами може здійснюватися і в результа¬ті приватизації державного житлового фонду. Відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» привати¬зація державного житлового фонду — це відчуження квартир (бу¬динків) та належних до них господарських споруд і приміщень (під¬валів, сараїв тощо) державного житлового фонду на користь грома-дян України. Здійснюється вона шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 кв. м загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та до¬датково 10 кв. м на сім'ю і продажу надлишків загальної площі квар¬тир (будинків) громадянам, які мешкають у них або перебувають у черзі на поліпшення житлових умов. УсІ громадяни України мають право одержати житлові чеки і використати їх при приватизації дер¬жавного житлового фонду. Важливо те, що громадяни, які мають житло на праві власності, мають право використати такі чеки для придбання частки майна державних підприємств, земельного фонду.

Серед інших підстав виникнення у громадян права власності слід зазначити такі:

1) отримання дивідендів від цінних паперів і вкладів у фінан¬сово-кредитних установах;

2) отримання пенсій, різних державних допомог, стипендій то¬що;

3) отримання грошових сум чи іншого майна в порядку відшко¬дування заподіяної шкоди; 4) отримання коштів за аліментними зобов'язаннями;

5) правомірне заволодіння дарами природи;

6) отримання різних премій (наприклад, за досягнення у галузі науки, культури, мистецтва), виграшів (наприклад, лотерейних), призів (наприклад, від участі в конкурсах, спортивних та інших змаганнях).

31 Юридичні особи як суб’єкти права власності

Поняття юридичної особи розкривається у ст. 80 нового ЦК України, де юридичні особи — це організації, створені і зареєстро¬вані у встановленому законом порядку, наділені цивільною право-здатністю і дієздатністю, які можуть бути позивачами та відповіда¬чами у суді.

Юридична особа, за визначенням Я. М. Шевченко, є «певним структурним утворенням, спеціально розрахованим на те, щоб воло-304