Тема 6. Українська культура кін. XVIII – поч. XX ст. Національно-культурне відродження в Україні.

1. Ґенеза та періодизація національно-культурного відродження в Україні.

Поняття «українське національно-культурне відродження» відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України впродовж кінця XVІІ – поч. XX ст. Українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях в кінці XVІІІ ст. Воно стимулювалося, з одного боку, природними процесами загальнокультурного розвитку, з іншого – необхідністю протидії політиці російського царизму. Тяжке політичне, соціально-економічне становище, культурний занепад викликали «захисну реакцію», що проявилася у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння частиною інтелігенції і значне поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху в усіх його формах, про розвиток усіх галузей культурного життя українців.

Зауважимо, що окремі дослідники звужують зміст поняття «національне відродження», обмежують його лише культурною фазою, ототожнюють з відродженням народних традицій і звичаїв, розширенням сфери вживання української мови, створенням національної школи, національного театру, кіно тощо. Такий підхід до з'ясування проблеми дещо спрощений, оскільки національне відродження є насамперед політико-культурним процесом, кінцева мета якого – «завоювання національної незалежності та проголошення національної держави».

Національне відродження як поняття окреслює процес набуття етносом таких якісних рис, які дозволяють йому усвідомити себе нацією, дійовою особою історії й сучасного світу. Об'єктивна мета процесу національного відродження полягала в оздоровленні і консолідації української нації та відтворенні української державності.

Українське національне відродження базувалось на попередніх здобутках українського народу. Соціальним підґрунтям для потенційного відродження було українське село, яке зберігало головну його цінність – рідну мову. Виходячи з цього, стартові умови для відродження були кращими у Наддніпрянщині, оскільки тут ще збереглися традиції недавнього державно-автономного устрою, політичних прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося закріпачення, та козацького суду, а найголовніше – тут хоча б частково збереглася власна провідна верства – колишня козацька старшина, щоправда, переведена у дворянство.

Чеський історик і політолог, професор Празького університету Мирослав Грох виділяє в історії кожного національного руху три основні етапи: академічний, культурний та політичний. За його теорією, на першому етапі відродження національна група стає предметом уваги дослідників, які вивчають фольклорну спадщину, досліджують вірування, звичаї, історичне минуле народу. Робиться все це мовою іншого народу. Другий етап національно-культурного відродження позначений тим, що мова, яка на першому етапі була предметом вивчення, тепер стає мовою, якою творять літературу, яка вживається у науці, громадському житті, у політиці. І на третьому етапі нація, об’єднана мовою, висуває вимоги до політичного самоврядування, автономії, самостійності.

Американський вчений українського походження Р. Шпорлюк зробив спробу застосувати схему М.Гроха до розвитку українського відродження кінця XVIII — початку XX ст. Він простежує ґенезу, дає періодизацію національно-культурного відродження в Україні й виділяє три його фази – наукову, культурну і політичну.

Національне відродження України, попри регіональні особливості, характеризувало всеукраїнські перетворення. Процес українського національного відродження історики, як правило, поділяють на три етапи:

• період збирання спадщини або дворянський етап (кін. XVIII – 40-і pp. XIX ст.);

• українофільський або народницький етап (40-і pp. XIX ст. – кін. XIX ст.);

• політичний або модерністичний етап (з кін. XIX ст.).

Цю періодизацію запропонував Іван Лисяк-Рудницький.

Перебіг усіх трьох етапів характеризується невпинною боротьбою діячів національної культури за право вільного розвитку великого творчого потенціалу свого народу, якому є чим пишатися, є що розвивати і є що сказати світові.

Найважливішими складовими національно-культурного відродження в Україні можна вважати такі:

• зміст і основні результати соціально-економічних зрушень, які характерні для переходу від феодалізму до капіталізму;

• процес формування нації, національної самосвідомості, національної культури;

• зміст і реальні результати національно-визвольної боротьби, спрямованої на обстоювання політичної незалежності.

В українській історико-культурологічній літературі утвердилась думка, згідно з якою початок українського національно-культурного відродження пов'язується з виходом у світ «Енеїди» І.Котляревського (1798 p.), а також з його послідовниками – Г. Квіткою-Основ'яненком та Харківським гуртком літераторів. Своєю чергою, національно-культурне відродження у Галичині пов'язувалося з іменем М. Шашкевича, який майже через 40 років після появи «Енеїди» видав разом з однодумцями з гуртка «Руська Трійця» альманах «Русалка Дністровая», започаткувавши західноукраїнський літературний, а згодом і національний ренесанс.