• Причини вторинного засолення грунту, заходи щодо його попередження та мінімізації негативних наслідків.

Вторинне засолення грунтів

Вторинне засолення грунтів - процес накопичення шкідливих для рослин солей у верхніх шарах грунту [3, 17, 19, 20, 31]. Це небезпечне й часте в зрошуваному землеробстві явище найбільш поширене в районах безстічних низовин, де за багато тисячоліть накопичувалися солі Na2COj, MgC03, СаСОз, Na2S04, NaCl2 та ін, які в умовах сухого клімату при нестачі вологи не піднімалися на поверхню. Найбільш згубна дія надають натрієві солі: при рясних поливах на ділянках, які не мають надійної дренажної мережі, вони проникають по капілярах у верхні, кореневмісному шари грунту, там накопичуються і повністю змінюють фізико-хімічні властивості грунту, яка частково або повністю втрачає свою родючість. Вторинне засолення може виникнути і в районах, що не мають підгрунтового залишкового засолення. Солі там можуть накопичуватися за рахунок поливної води, особливо при її підвищеної мінералізованих або за рахунок грунтових вод, які при підвищеній зволоженості грунту піднімаються до орного шару. При цьому вода випаровується, а солі залишаються в орному горизонті.

Вторинне засолення завдає великої шкоди поливного землеробства, особливо в жарких і посушливих областях земної кулі. Зрошувальні системи, побудовані в Середній Азії і Закавказзі в дореволюційний час, через кілька років на 30 ... 40% виявилися схильними вторинному засоленню. У всьому світі щорічно від засолення гине до 200 ... 300 тис. га поливних земель.

У нашій країні накопичений великий досвід попередження вторинного засолення і повернення засолених земель у сільськогосподарський оборот. Для запобігання вторинного засолення необхідно створювати надійну дренажну мережу, поливну воду витрачати строго по зрошувальних нормах, відводити мінералізовані грунтові води в дренажну мережу, застосовувати полив дощуванням. Видалення солей із грунту забезпечується кількаразовими її промиваннями.

• Причини та наслідки порушення стійкості агроекосистеми.

Закон екологічного землеробства формулюється так: антропогенний вплив на грунт, рослини, на навколишнє середовище не повинно перевищувати межі, за якими знижується продуктивність агроекосистеми, порушується стійкість і стабільність її функціонування. Підвищення продуктивності агроекосистеми може бути забезпечене тільки паралельним вдосконаленням всіх її елементів. Отже, підвищення продуктивності агроекосистеми економічно та екологічно доцільно також при одночасному поліпшенні її елементів. Всяка сільськогосподарська культура повинна впливати в умовах, до яких вона найбільш екологічно пристосована. Мінімальна продуктивність удосконалення агросистем завжди повинна бути вище максимальної продуктивності до початку вдосконалення: за еталон порівняння необхідно приймати оптимальний для даних умов і часу варіант агроекосистеми.

Мала стійкість і конкурентоспроможність культурних рослин обумовлена ​​тим, що функції природного відбору були замінені штучним відбором при втручанні людини. В результаті агроекосистеми в значній мірі втрачають самостійність і при впливі природних і техногенних катаклізмів культурні рослини дуже швидко витісняються спільнотами «диких» видів.

Визначення та класифікація екологічних ресурсів ЕМАР прагне, визначити стан національних екологічних ресурсів. Що з себе представляють ці ресурси і чим вони відрізняються від екосистем. Слово екосистема зазвичай вживається для позначення локального комплексу взаємодіючих рослин, тварин і їх фізичного оточення, який зазвичай ізольований від сусідніх систем якоїсь кордоном або Екотон. Екосистема може бути вододілом або, на більш високому рівні, екорегіони або біома (Shelford, 1963; Lotspeich, 1980; Bailey, 1983). Такі екосистеми можуть включати ліси, озера, водотоки, що оточують Ветланда і розташовані в проміжку агроекосистеми. Вкрай важко виділити чітко визначну популяцію або екосистему, зокрема, через те, що при зростанні просторових масштабів гнізда екосистем є недостатньо певними категоріями. З цієї причини ЕМАР класифікує екосистеми в екологічні ресурси, які складають основу для описуваних елементів програми. У ЕМАР екологічні ресурси ієрархічно організовані у вигляді категорій, класів і підкласів. Категорія екологічних ресурсів є найвищим рівнем даної класифікації, використовуваної в ЕМАР для опису основних типів екологічних ресурсів: прибережні води, континентальні поверхневі води, Ветланда, ліси, арідні території і агроекосистеми. Підрозділи цих категорій іменуються класи екологічних ресурсів, представляючи найбільш значну групу ресурсів, для яких можуть бути використані точно зіставні вимірювання інкаторов регірованія, схильності впливу і місцепроживання. Приклади класів ресурсів включають обширні естуарії, малі озера, періодично заливаються Ветланда на місці естуарії, ліси, з дуба та гікорі, зарослі чагарником території з домінуванням полину, терито -. Підкласи екологічних ресурсів представляють подальший розподіл класів, що відрізняються від інших одиниць даного класу деякими додатковими атрибутами, такими, як малі джерельні озера проти малих проточних озер. Вимірювання протяжності (кількості, довжини, ареалу) і індикаторів виробляють по ресурсним елементам вибірки (RSU), які є утвореннями, які охоплюють класи ресурсів. Ці виміри забезпечують оцінку в регіональному і національному масштабі. Повідомлення по підкласам робляться тільки в особливих випадках.

Агроекосистема світло, опади, мінеральні поживні елементи) і біотичні (продуценти, консументи і деструктори) компоненти екосистеми поля. Взаємодія цих факторів підтримує життєздатність співтовариств і допомагає їм пристосовуватися до змін умов навколишнього середовища. Встановлено, що при зменшенні числа видів рослин в даному біотопі, наприклад, при вирощуванні сільськогосподарських культур, скорочується число видів на всіх трофічних рівнях. У таких спрощених спільнотах достаток деяких рослиноїдних видів при відсутності ефективного регулювання з боку хижаків може зрости до рівнів спалахів і порушити стійкість агроекосистеми.

Екологічний «синдром» агроценозу - екологічне явище, що складається в тому, що експлуатовані для потреб людини агроекосистеми нестійкі за своєю природою, бо в умовах стресу вони сильно уразливі для конкурентів, збудників хвороб, паразитів, хижаків, стихійних лих та інших факторів.

Поряд з механізацією і хімізацією велике значення для підвищення врожайності сільськогосподарських культур, створення міцної кормової бази має меліорація - сукупність організаційних, господарських і технічних заходів, спрямованих на докорінне поліпшення земель. За допомогою меліорації, - підкреслює В. А. Ковда, - людина перебудовує самокеровану екологічну систему, вносить в неї нові постійні структурні компоненти та перетворює її в керовану (контрольовану) багатокомпонентну агроекосистем, що дає високу продукцію необхідного людині.

Закон екологічного землеробства формулюється так: антропогенний вплив на грунт, рослини, на навколишнє середовище не повинно перевищувати межі, за якими знижується продуктивність агроекосистеми, порушується стійкість і стабільність її функціонування. Підвищення продуктивності агроекосистеми може бути забезпечене тільки паралельним вдосконаленням всіх її елементів. Отже, підвищення продуктивності агроекосистеми економічно та екологічно доцільно також при одночасному поліпшенні її елементів. Всяка сільськогосподарська культура повинна впливати в умовах, до яких вона найбільш екологічно пристосована. Мінімальна продуктивність удосконалення агросистем завжди повинна бути вище максимальної продуктивності до початку вдосконалення: за еталон порівняння необхідно приймати оптимальний для даних умов і часу варіант агроекосистеми.