4. Соціально-етнічна структура суспільства та її особливості в Україні

Аналіз етичної структури суспільства та соціальної структури націй і етичних груп являє собою один із найважливіших напрямків соціології. Предмет цих досліджень в першу чергу зв'язаний з вивченням етнічних структур та їхніх соціальних характеристик, тобто з визначенням зв'язків елементів даної структури з соціально-класовою і етнічною структурою, тому що в основі національних відносин лежать відносини соціальні.

Україна досить тривалий час входила до складу багатонаціональних держав: Російської та Австро-Угорської імперій та Радянського Союзу. Все це зумовило поліетнічний характер складу її населення. Таким чином, етнічно неоднорідний склад населення зумовлює до­сить велику значимість цієї соціальної структури.

Основними елементами її на сучасному етапі суспільного роз­витку є нація, тобто стійкі спільноти, що склалися історично і ви­никли на основі єдності історико-географічного походження, тери­торії, економічного життя, культури, мови, самосвідомості, а також народності. Нагальним питанням розвитку українського суспільства на сьогоднішній день є формування політичної нації на основі консолідації всіх етнічних груп і спільнот. Коли американець, швейцарець чи канадець пишається своєю країною, проявляючи при цьому патріотичні почуття, вони, насамперед, пишаються громадянством своєї країни.

Ніхто з них не пишається американською, швейцарською чи канадською мовою або своєю національно-мовною виключністю. Подібні випадки там засуджуються громадськістю і обмежуються адміністративно. В умовах української дійсності консолідація н,ації відбудеться тоді, коли всі помисли і дії кожного члена суспільства будуть направлені в майбутнє. Не шароварно-хуторський спосіб мислення, що був притаманний минулим століттям, а світогляд людини XXI ст., не самоізоляція, як вважає дехто із сучасних провідників «національної ідеї», а вільне спілкування з народами Європи, в тому числі і з російським народом, збагачення на цій основі національної мови і культури, наповнення їх сучасним змістом наближенням до європейських стандартів, високорозвинута економіка, стануть тими факторами які зумовлюватимуть об'єднання представників різних етнічних груп в стійку соціальну спільноту - націю.

В соціально-політичній літературі поряд із поняттям нації часто можна зустріти термін «національність». За його допомогою, по-перше, прийнято визначати приналежність людини до тієї чи іншої нації народності (наприклад, під час перепису населення) і, по - друге, характеризувати етнокультурні утворення безвідносно до території чи спільності економічного життя (наприклад, євреї, безвідносно до того, де вони проживають, - в Україні, Ізраїлі, США чи у Франції). Стосовно людей інших національностей (тобто виключаючи націю. що дала наймення національну-територіальному утворенню) застосовують терміни «етнонаціональні групи» або «особи некорінної національності», «національні меншини».

Процеси розвитку націй проходять під безпосереднім впливом загальних для країни факторів, таких, як протиріччя в сфері розподільчих відносин, соціально-класової системи, процесів демократизації, урбанізації, культурної та освітньої політики. Найбільш суттєвим чинниками в національному розвитку є рівень соціально-екологічного розвитку корінного етносу та характеру середовища його помешкання. Ці чинники мають тривалу інерційну дію, й навіть з їх зміною вплив етнокультурних традицій продовжує залишатись знач­ним упродовж досить тривалого часу.

Так, зміна рівня соціально-економічного розвитку етносу та середовища його помешкання може далеко не одразу спричинити зміну традиційної для цього етносу галузі господарювання. Це показує досвід визначення етнологами ролі етнічного чинника в галузевому поділі праці в США. Вплив такого фактора, як було встановлено, зв'язаний як правило, не з соціально-економічного нерівністю, а з трудовим досвідом і культурними традиціями. Наприклад, серед німців більш значною, ніж серед інших етнічних груп, є частка фермерського населення, вихідці із Великобританії дали США гірників, греки - кондитерів, тощо.

В Україні до недавнього часу таких досліджень не проводили, але є дані про етнічний склад галузей народного господарства, що склався на початку 90-х XX століття, які дають уявлення про питому вагу етнічних спільнот у всьому зайнятому населенні України. Факти свідчать що титульний етнос, який становить 71,8% усіх зайнятих, переважає лише у сільському та лісовому господарстві (відповідно 84,3% і 89,6%), проте в науці та науковому обслуговуванні, управлінні, побутовому та інформаційному обслуговуванні питома вага українців є пониженою ( відповідно 59,14%, 64,85%, 66,00%, та 64,40%). Аналогічні пропорції у тих самих галузях є характерними й для білоруської етнічної групи. Але у цьому випадку є деякі відмінності: в управлінні частка білорусів перевищує (1,48%), в той час як в науці відповідає їх питомій вазі в усьому зайнятому населенні - 1,04%. З інших багато чисельних народів України найбільшу специфіку мають, пропорції галузевого розподілу у євреїв, які відзначаються підвищеною часткою зайнятих у науці (3,79%), побутовому обслуговуванні (3,62%), культурі та мистецтві (1,43%), в інформаційному обслуговуванні (2,91%), будівництві - (1,26%) при загальній питомій вазі зайнятих у цій етнічній групі - 1,00%. Частка ж працюючих у сільському господарстві є дуже незначною (0,05%). У цих галузевих перевагах відбивається урбанізований спосіб єврейської етнічної гру­пи, який характеризує значна динамічність соціальної адаптації.

Пропорції галузевого розподілу кожної з етнічних спільнот України найповніше віддзеркалюють етнокультурні трудові традиції народів, їхнє історичне минуле, а також сучасний рівень соціально-економічного розвитку.

Поряд із дослідженнями соціальних характеристик етнічних спільнот важливе місце в етносоціології займає аналіз її основних національних компонентів, тобто самих націй і національностей, а урахуванням дії міжнаціонального спілкування. Характер останнього є важливим показником «форми співіснування людей». Соціальні наслідки міжнаціонального спілкування проявляються в таких важливих процесах, як розвиток двомовності, динаміка міжнаціональних шлюбів, міграційні процеси.

Мовні проблеми України перебувають в центрі уваги громадськості починаючи з моменту проголошення незалежності. Ініціативи уряду з розширення сфери функціонування української мови захисники системи двомовності розцінюють як насильницьку дерусифікацію та обмеження прав нацменшинств. «Національно свідомі», навпаки, говорять про порушення законів, перш за все, «Про мови в Українській РСР». Слід зауважити, що мовне питання досить складне і не таке просте для вирішення як декому вважається. Справа в тім, що більш ніж 50 процентів, а точніше 51 процент населення країни відносить себе до російськомовних. Це жителі великих промислових і культурних центрів таких, як Харків, Дніпропетровс Запоріжжя, Одеса, Донецьк, Луганськ, Крим і південні області України - Херсонська і Миколаївська. В той же час україномовними є представники тих регіонів, де переважає сільське населення. Якщо ж взяти всіх, хто відносить себе до російськомовних, то 2/3 з них - етнічні українці. За даними соціологічних опитувань переважна більшість громадян України - 78 процентів виступають за підвищення статусу російської мови і збереження системи двомовності.

Безумовно, мовна політика держави повинна будуватись таким чином, щоб сприяти розвитку і розповсюдженню мови корінного етносу. Але така політика має проводитись обережно, поступово, несиловими методами.

Важливим соціальним процесом, що змінює обличчя етнічної структури українського суспільства і є одним з головних показників розвитку етнічних процесів саме в останній час стали так звані змішані (міжнаціональні) шлюби. Поява та збільшення кількості таких шлюбів переводить міжетнічні відносини в більш тісну сферу сімейних відносин. В ряді випадків розповсюдження етнічно зміша­них шлюбів свідчить про розгорнутЬсоціальні процеси консолідації етнічних груп і спільнот.

Асиміляційні процеси, що змінюють обличчя етнічної структури населення, визначаються багато в чому саме розповсюдженням зміша­них шлюбів. Такі шлюби ведуть до зламу попереднього етнічного побуту одного із членів подружжя, як правило, в етнічно змішаних сім'ях один із членів подружжя переходить на мову іншого (представника корінного етносу).

Деякі соціологи на Заході намагаються довести нежиттєздатність, нестійкість міжнаціональних шлюбів, говорять про їхню непов­ноцінність у порівнянні з однорідними шлюбами. Але ці доводи спростовуються самим фактом зростання питомої ваги міжнаціональних шлюбів в багатьох країнах світу. При цьому всупереч твердженням західних соціологів, дані свідчать, що змішані шлюби нерідко бувають більш стійкі, ніж шлюби однорідні. За даними переписів населен­ня питома вага змішаних шлюбів в Україні від загального числа в процентах серед міського населення в 1959 р. складала 25%, в 1970 р. - 30%, в той час як сільській місцевості відповідно 5% і 10%. В такому крупному економічному, науковому і культурному центрі як Харків в середині 90-х років XX ст. майже кожний другий шлюб (45%) був міжнаціональним.

Отже міжнаціональні шлюби значно частіше зустрічаються серед міського населення. Це пояснюється тим, що розвиток процесу ур­банізації в свій час призвів до міграції представників різних етносів в першу чергу російського в ті регіони де будувалися великі підприє­мства, шахти, відкривалися наукові та вищі навчальні заклади. В ре­зультаті населення великих міст і цілих регіонів формувалось як багатонаціональне. Немаловажне значення для розширення міжнац­іональних шлюбів у містах має автономізація подружніх пар, послаб­лення їхніх зв'язків з кругом родичів, в тому числі з консервативним у питаннях вибору шлюбного партнера старшим поколінням.

Вплив міжнаціональних шлюбів на зміну етнічної структури на­селення особливо проявляється на другому поколінні. Діти від на­ціонально змішаних шлюбів як правило опиняються в нестабільній етнічній ситуації, що зумовлена двомовністю, синкретичною культу­рою і т.ін. В більшості випадків вступ до міжнаціонального шлюбу не відбивається на національній приналежності наречених, але орієнтація дітей в таких сім'ях стає досить ускладненою. Частіше за все діти вибирають в своєму етнічному самовизначенні національність батька або матері. Традиції відносно того, що жінка при вступі в шлюб бере прізвище чоловіка зовсім не дають переваги для вибору дітьми національності батька. Часто діти приймають національність матері, особливо коли вона має більш високий соціальний і соціально-культурний статус, коли сім'я перебуває в корінному етнічному середовищі матері і т.д.