3. Соціально-класова та професійно-кваліфікаційна структури

Соціально-класова структура відображає найважливіший зріз соціальної структури класового суспільства: складну картину соціаль­ної нерівності між суспільними класами, представниками розумової і фізичної праці, соціальними верствами всередині класів. Необхідно підкреслити, що розподіл членів суспільства на класи становить основу соціальної структури. Місце і роль інших соціальних груп (про­фесійних,, етнічних, релігійних і т.д.) може бути зрозумілим тільки з врахуванням того, яке місце члени цих груп займають у класовій структурі суспільства. Отже, належність до того чи іншого класу визначає основні характеристики соціального стану людей.

Слід мати на увазі те, що питання про класи є найбільш дискус­ійним. Існують різні концепції класів. У вітчизняній соціології до недавнього часу переважав марксистсько-ленінський підхід до визначення класів. Вихідним для аналізу класів вважалось поняття «клас», яке дав В.І.Ленін в праці «Великий почин»: «Класами називаються великі групи людей, які розрізняються за їх місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, за їх відношенням (здебільшого закріпленим і оформленим у законах) до засобів виробництва, за їх роллю в суспільній організації праці, а значить, за способами одержання і розміром тієї частки суспільного багатства, яка є в їх розпорядженні».

Виходячи із вище наведеного визначення можна виділити такі ознаки класів:

- відношення до власності (володіє, не володіє);

- роль у суспільному розподілу праці, тобто класи відрізняються в залежності від тих функцій, які вони виконують (наприклад, люди фізичної або розумової праці);

- способи отримання і розміри доходів (зарплата, прибуток, мало, багато).

Таким чином, марксистсько-ленінський підхід передбачає в якості основного критерій розподілу суспільства на класи економічний критерій.

В сучасній західній соціології існує три основні підходи до виділення класів:

1) на основі самооцінки, самовіднесення людей до тієї чи іншої групи;

2) на основі зовнішньої оцінки статусу різних соціальних груп;

3) на основі об'єктивних критеріїв (економічних, політичних і інших).

Інструментом для такого визначення класів стала теорія соціальної стратифікації її авторами є американські соціологи Т.Парсонс, Р.Мертон, К.Девіс, У.Мур, які вважали, що соціальну стратифікацію спричинив розподіл функцій у суспільстві. Отже, соціальна стратифікація (від латинського слова strata - прошарок) - це розподіл суспільства на вищий, середній та нижчий класи. Виділяють три види стратифікації: економічну, політичну, професійну.

Економічна стратифікація - це наявність у суспільстві груп з різним рівнем доходу, наявність багатих, заможних і бідних.

Політична стратифікація означає диференціацію людей по групам в залежності від їхньої можливості суттєво впливати на хід політичних процесів в державі і світі. Наприклад, президент США, чи конгресмен (зарплата яких 200 і 175 тис. доларів на рік) за своїми доходами значно поступаються таким як Білл Гейтс. Але ж, звичайно і президент і конгресмен цієї країни складають вищий прошарок суспільства, вищий клас або, як прийнято говорити в англомовних країнах establishment.

Професійна стратифікація передбачає, що різні професії відрізняються соціальним престижем та можливостями особистісного розвитку. Визначні актори, художники, музиканти, вчені, письменники також входять до вищого класу. Необхідно зауважити, що класова і стратифікаційна моделі соціальної структури не заперечують одна одну, а навпаки - на основі вичленування у науковому аналізі реально існуючих класів, верств, інших соціальних груп може бути збудована «об'ємна» а не одноманітна модель соціальної структури, що має міцну емпіричну соціологічну базу. В останні роки у світовій соціологічній літературі поняття «класи» посідає таке ж визначне місце, як і поняття «страти», й обидва вони використовуються як в національних, так і в міжнародних порівняльних дослідженнях.

У деяких трактуваннях соціальної стратифікації наявні й егалітаристські (зрівняльні) тенденції. Вони особливо помітні у концепціях «середнього» чи «нового середнього класу», який трактується як більшість населення, що має власність і достатні можливості для за­можного життя; він працьовитий, наполегливий у досягненні мети, вміє розпорядитись доступними благами й цінує надані суспільством мож­ливості для соціальної мобільності. Зростання чисельності «середнього класу» фактично означає ліквідацію протистояння багатства і бідності. Ідея «середнього класу» є альтернативою попередньому поділу, відображає зрівняльні тенденції у соціологічних поглядах. За даними соціологічних досліджень у нашому суспільстві наприкінці ХХ ст. стратифікаційні процеси відрізнялися трьома тенденціями.

Перша. С початку 90-х років рівень освіти, компетентність, досвід перестали забезпечувати статусну стабільність та безпеку більшості громадян України. Наслідком цієї тенденції стало те, що як засвідчили соціологічні дослідження на середину 90-х років тільки 2,1 процента населення України могло жити ні в чому собі не відмовля­ючи і ще 21,4 проценти в тій чи іншій мірі були задоволені тими доходами, які вони мали. В той же час 70,3 процентів респондентів вказували на невдоволення своїм соціальним становищем.

Друга тенденція - досить швидке формування прошарку індивідів, що досягають успіху, процвітають навіть за умови економічної кризи. Це носії соціально-економічної компетентності. їм відомі правила, за якими ведеться розподіл та обмін обмежених ресурсів. Прошарок неоднорідний за статусом, сферами зайнятості, професіями індивідів, джерелами їхніх доходів, тощо. Його спеціальна ознака - матеріальна забезпеченість і здатність задовольнити різноманітні потреби. Сюди саме і належать ті 2,1 проценти, що живуть ні в чому собі не відмовляючи.

Третя тенденція являє собою вкрай повільне зростання спільноти приватних та колективних власників засобів виробництва. В цілому можна сказати, що сьогодні в Україні відбувається розшарування не за професійною ознакою, а в межах кожного фаху за ознакою здатності й спроможності використовувати наявні можливості для підвищення статусу. Найбільш компетентні й активні працівники міняють професію, знаходять додаткову роботу, намагаються не припустити зниження рівня життя. Інші сподіваються на допомогу, захист, культивуючи патерналістські настрої і очікування. В результаті склалася ситуація, яку характеризують наявність невеликого прошарку «верхів», величезної маси «низів» між якими розташований тонкий прошарок тих, кому вдається підтримувати стабільність статусу (своєрідний ембріон «середнього класу»). Таке становище таїть в собі дві небезпеки. По-перше, це небезпека соціальної напруги, яка закономірно виникає в бінарній структурі. По-друге, первісне накопичення капіталу при спотворених ринкових відносинах (які маємо) може створити умови для відповідного зростання і самовідтворення «вищого класу». Специфіка його зростання і самовідтворення зумовлюється нинішнім характером накопичення капіталу. Це переважно, торговельні угоди, валютні операції, активність сумнівної якості (з точки зору закону). Подібна діяльність забезпечує сотні процентів прибутку. Ніякі вклади у виробництво не дають такого ефекту. Ось чому «нові багатії» мало або зовсім не зв'язані зі сферою виробництва.

Стратифікація сучасного суспільства на «вищий-середній-нижчий» класи - процес закономірний. Появу багатих людей не варто розглядати як відступ у соціальному розвитку. Треба лише створити умови для того, щоб їхні гроші були чесно зароблені. Крім цього потрібне ще й моральне переродження значної частини суспільства з ним, щоб забезпечити формування продуктивно, орієнтованого підприємця. Для цього необхідною є нова етична установка. Мова іде про етику продуктивного використання капіталу про моральне значення економічного розрахунку. Потрібна нова структура мотивації в середині якої праця стане священним обов'язком. Тільки таким чином сформується прошарок власників, які сколотивши капітал, пустять його в ріст, тобто вкладуть у виробництво. Споживацький же капітал, накопичення якого йде в основному заради власних потреб, ще Макс Вебер назвав «хижацьким», авантюрним. Тільки поява продуктивного капіталу дасть можливість підвищити матеріальний рівень життя в суспільстві, закладе основи для виникнення і росту «середнього» класу, який, в свою чергу, буде гарантом стабільності в суспільстві. При цьому «середній» клас має складати більшість населення держави. Він повинен володіти власністю або достатніми засобами для життя, бути позбавленим турбот про хліб щоденний. Його інтереси об'єктивно збігаються з інтересами всього суспіль­ства. Як показує практика політичного життя країн Заходу «середній клас» там виконує своєрідну роль буфера, що знімає соціальну напругу від зіткнення інтересів полярних класів. За деякими даними, у нашому суспільстві наприкінці XX ст. «середній клас» становив лише 15 процентів, в той час як в США - більше 80 процентів населення.

Отже, коли використати метафору, можна сказати, що соціально-класова структура сучасного українського суспільства - це аморфна маса, в якій, по-перше, відсутні чіткі соціальні страти і соціаль­на само ідентифікація. А це означає, що у більшості населення ще не пробуджені, не сформовані власні конкретні, більш-менш усвідом­лені соціальні інтереси і соціальний статус. По-друге, поряд з мало чисельним «середнім» класом швидко зростає в умовах різкого погіршення життя люмпенізований-прошарок. В цілому для українського суспільства є характерною передусім глибока соціальна дезінтеграція. Цим пояснюється слабкість інтересів, а значить, і соціальної волі тих нечисленних верств, які орієнтуються на економічну та політичну модернізацію.

Соціально-класова структура переплітається з професійно-кваліфікаційною. Професійна структура - це сукупність професійних груп та відносин між ними, які існують у суспільстві. В основі даної структури знаходиться розподіл праці на окремі види професій, що вимагають спеціальних знань і трудових навичок.

Кваліфікаційна структура вказує на ступінь оволодіння працівниками своєю професією. Сучасна науково-технічна революція суттєво впливає на професійно-кваліфікаційну структуру суспільства. Ще на її першому етапі, в 50—60-і роки XX ст. економіка розвинутих країн почала звільнятись від працівників некваліфікованої, шаблонної праці. Наприклад, в США в багатьох галузях промисловості частка некваліфікованих робітників знизилась до 2-3%. Щось подібне спостерігається і в сільському господарстві. Так, чисельність сільськогосподарських робітників тут скоротилась з 1960 по 1986 роки в 1,8 раз, - з 1,6 млн. до 0,9 млн. Треба сказати, що цілеспрямоване формування творчого потенціалу трудових ресурсів у більшості промислово розвинутих країн стало складовою частиною державної політики. Так, в Японії в 1962 р. була висунута урядова програма «формування людини», яка була покладена в основу економічного та соціального розвитку країни на перспективи. Суть її полягає в нівелюванні рівня освіти по галузях і професіях за рахунок підтягування «мало освічених» галузей і професій до передових.

Помітне зближення рівня освіти між різними професіями та кваліфікаційними групами відбулося в США. В 1985 р. середня освітня підготовка всіх зайнятих в економіці складала тут 13.9 роки. Тривалість освіти фермерів досягла 13 років. Кадри спеціалістів у народному господарстві комплектуються виключно за рахунок працівників з вищою освітою та вченим ступенем. Однією з ключових передумов інтелектуалізації трудової діяльності у народному господарстві та важливим фактором інтенсифікації економіки стало додержання принципу більш високої плати за більш кваліфіковаковану творчу працю. Провідні кадри народного господарства — адміністративний персонал, спеціалісти з вищою та середньою спеціальною освітою, робітники високої кваліфікації, отримують і більш високу винагороду. Так, на кінці 80-х років XX ст. середня щотижня зарплата в США становила: адміністративно-управлінського, персоналу - 511 доларів, спеціалістів - 500 доларів, висококваліфікова них робітників - 408 доларів, в той же час у працівників торгівлі та адміністративно-допоміжного персоналу вона дорівнювала відповід­но 351 та 300 доларів, у робітників середньої і низької кваліфікації -293 та 263 доларів, робітників, зайнятих в сільському і лісному гос­подарстві - 217 доларів.

Кожний крок працівника у підвищенні освітнього і кваліфікаційного рівня, тим більше в науковому рості завжди зустрічає заохочення і відбивається на заробітній платні. Залежність заробітної платні від освіти та наукової підготовки просліджується в усіх галузях народного господарства. Ця залежність визнана необхідною в цілому світі. Наприклад, середній річний заробіток випускника інженерного коледжу з дипломом бакалавра в кінці 80-х років XX ст. в США становив 26,3 тисячі доларів, магістра - 30,4 тисяч доларів, а доктора філософії - 39,5 тисяч доларів.

Являючи собою фундамент соціальної структури всього суспільства, трудова сфера відображає його головні особливості. Оптимальна структура трудового потенціалу, здатна розв'язувати народногосподарські завдання на рівні сучасних технологій, дозволяє державі посісти гідне місце серед економічно-розвинених країн. Це показує успішний досвід Японії, Південної Кореї, Іспанії та низки інших країн, які за умови відсутності значної ресурсної бази, спираючись переважно на розвиток власного трудового потенціалу, зуміли в історично короткі строки досягнути значного рівня економічного розвитку.

Становлення України як суверенної держави передбачає цілеспрямовану роботу з формування оптимальної структури її трудового потенціалу. Розглядаючи професійно-кваліфікаційний склад зайнятих в Україні як елемент соціально-професійної структури доцільно виокремити в ньому п'ять головних соціально-професійних груп: керівники, спеціалісти, службовці-неспеціалісти, робітники та селяни. Слід зауважити, що приналежність до соціально-професійних груп і верств, визначає не лише професійно-технічну однотипність праці людей, що належать до цих груп і верств, але також спільність багатьох суттєвих рис соціального обличчя працівників: схожість умов характеру, соціальних функцій їх праці, наявність специфіч­них інтересів, своєрідність побуту, культури, суспільної психології та способу життя.

Основним критерієм групування є відмінності в заняттях що до об'єктивної складності зв'язаної з ними праці. Неоднакова складність трудових процесів визначає існування груп і категорій, що розрзняються за характером трудової діяльності, її змістовністю, співвідношенням рутинних і творчих, організаторських та виконавчих функцій. Різна складність занять передбачає різну професійну та загальноосвітню підготовку, а також різну оплату праці, що в кінцевому підсумку визначає відмінності в самому способі життя.

Які ж особливості соціально-професійної структури сучасного українського суспільства? Наведені в таблиці 1 дані свідчать про те, що як у всього зайнятого населення загалом, так і у більшості представлених етнічних спільнот(за винятком євреїв) найчисленнішою є соціально-професійна група робітників. Вона становить понад половину трудоактивного населення країни. Найбільшу частку робітники зафіксовано у поляків (61,36% зайнятих у цій етнічній групі).

Другою за чисельністю є соціально-професійна група спеціалістів, праця котрих передбачає вищу або спеціальну середню освіту. Частка таких працівників у більшості розглядуваних етнічних спільнот становить від 18 до 28 процентів. Максимальна питома вага їх є у євреїв — понад половину всіх зайнятих, найменшою - серед молдаван (приблизно 10%).

Селяни - працівники сільського господарства, зайняті переважно фізичною працею - становлять третю за чисельністю соціально-професійну групу, яка досягає майже 12 процентів. Причому відмінності частки селян у різних етнічних спільнот є дуже значними. Якщо у молдаван майже третина зайнятих - селяни, то серед євреїв селян лише 0,2 проценти.

Соціально-професійна група службовців — неспеціалістів є порівняно невеликою, серед усіх зайнятих вона становить 5,46 процентів. Серед розглядуваних етнічних спільнот розкид значень питомої ваги невеликий, від 3,1 процента у молдаван, до 6,4 процентів у росіян.

І, нарешті, частка керівників-працівників, зайнятих найскладнішим різновидом праці, - є найменшою в соціально-професійному складі всіх зайнятих (менше ніж 5%). При цьому частка керівників - євреїв маже у 5 разів перевищує частку керівників — молдаван і більш ніж у 2 рази цю саму частку в українців.

Відносно кваліфікаційного складу трудоактивного населення України на зламі 80-х і 90-х років можна сказати наступне: як і в першому випадку провідне становище тут посідає єврейська етнічна група. Питома вага працівників, зайнятих управлінською працею, у цій групі є найвищою й майже у 5 разів перевищує аналогічну питому вагу молдаван. Водночас частка працівників, зайнятих некваліфікованою фізичною працею, у євреїв більш ніж у 5 разів менше, ніж у молдаван (див. табл. 2). Найбільша, порівняно з іншими етнічними спільнотами частина всіх працюючих у євреїв зайнята висококваліфікованою розумовою працею, що разом з кваліфікованими спеціалістами, зайнятими на посадах, що потребують середньої спеціальної освіти, становить понад половину трудоактивної частини цієї етнічної групи.

Наведені дані свідчать про професійну присутність єврейської національної меншини в Україні, про високий загальний рівень ква­ліфікації цієї етнічної спільноти, про значні потенційні можливості вирішення трудових завдань на рівні сучасних наукових технологій та складних «ноу хау». Як видно з таблиці 2, серед найменш просунутих кваліфікаційно етнічних спільнот опинилися поляки, болгари й насамперед молдавани. Пропорції кваліфікаційного складу українців знаходяться приблизно на середньому рівні у порівнянні з іншими етнічними спільнотами. Дуже значною на сьогодні залишається частка працівників некваліфікованої фізичної праці - вона становить понад четверть усіх зайнятих українців.

Таблиця 2.

Розглядаючи соціально-професійний статус українців, росіян та євреїв в Україні, ми бачимо, що порядок розміщення цих етнічних спільнот у соціально-професійній та кваліфікаційній ієрархії є таким самим, як в США та Канаді. Наприклад, за даними перепису 1981року питома вага українців з вищою освітою тут становила менше 6%, а питома вага в адміністративно-управлінських структурах і бізнесі 2,97%.

Більш низький порівняно з євреями та росіянами кваліфікацій­ний рівень українців, як болгар та поляків визначається насамперед дією одного з головних «неантагоністичних» протиріч соціалістичного періоду життя нашого суспільства - глибокої соціальної дифе­ренціації міста і села. Спосіб життя молдаван і болгар, що в більшості своїй ще залишаються сільськими жителями, а також спосіб життя з відповідним до нього рівнем освіти українців і поляків, більшість з яких стала жителями міст лише у 60—70-і роки, визначає сьогодні і ще, напевно, тривалий час визначатиме пропорції кваліфікаційного складу цих етичних спільнот.