ЛЕКЦІЯ № 4 ( 5 неділя )

Соціальна структура суспільства

Зміст: аналіз соціальної структури суспільства та її складовіх елементів,со-

альної нерівності, сутність та критерії соціальної стратифікації та соціальної

мобільності, вивчення соціальної клаузули.

Ключові слова: соціальна структура, соціальна стратифікація, соціальна мобільність, соціальна страта, соціальна група, соціальна роль, соціальний

Клас, вищий клас, середний клас, нижчий клас, маргінали.

Цілі: аналіз процеси соціальних переміщень в сучасному суспільстві та їхні

рушійні сили.

ПЛАН

1. Основні компоненти соціальної структури суспільства.

2. Соціальна стратифікація та соціальна мобільність.

3. Соціально - класова та професійно - кваліфікаційна структури.

4. Соціально - етнічна структура суспільства та її особливості в Україні.

5. Соціально – територіальна структура.

6. Соціально – демографічна структура.

7. Соціальна мобільність та маргінальність.

1. Основні компоненти соціальної структури суспільства.

Ключовою проблемою соціології виступають соціальна стру­ктура і соціальні процеси суспільства. Аналіз і осмислення соці­альної структури суспільства передбачає з'ясування суті, змісту і компонентів соціальної взаємодії, умов відтворення, ролі і при­значення основних соціальних інститутів, їх практичне політичне значення, а також тенденції і перспективи розвитку.

1. Основні компоненти соціальної структури суспільства.

Основними компонентами соціальної структури суспільства є: соціальне життя, соціальна спільність, соціальні інститути, соціальні зв 'язки і дії, соціальні процеси.

Споконвіку так велося: люди жили гуртом, общиною і група­ми. Спочатку це родоплемінні утворення, а згодом інші, разюче відмінні від племені: міста, держави, імперії, спілки, співтоварис­тва і т. д. Та в сучасних умовах люди не змогли б жити, як у пер­вісному суспільстві, де існували невеликі общини, групи тощо. Навпаки, густота населення зростає, міста укрупняються, тіснять села, збільшується кількість контактів між людьми, дедалі більше зв'язків виникає між ними, породжуються нові залежності їх один від одного. Справжньою проблемою стає перебування на самоті. Виникає велика потреба: необхідні значні зусилля для то­го, щоб протистояти тенденціям підкорення всього життя люди­ни колективним та масовим формам. Історія є не що інше, як пе­рехід від порівняно простих до значно складніших форм згурту­вання, об'єднання та контролю спільного життя людини. Об'є­днання в общини з самого початку — не акт доброї волі, друже­любності або взаємної симпатії. Жорсткою необхідністю стало для роду людського і його окремих представників об'єднання. На ранніх етапах історії це були потреби протистояти природним явищам та вижити. Пізніше — це потреби протистояти формам та умовам спільного життя, втіленим у соціальних інститутах та об'єднаннях, системах цінностей та моделях схвальної поведінки, які дещо дозволяють, але набагато більше забороняють, карають та переслідують за порушення обмежень. Тільки спільними зу­силлями люди здатні змінити їх, привести у відповідність зі свої­ми сподіваннями та прагненнями. Так формувалося суспільство, а потім і створюється держава. Десь у кінці XVIII ст. німецький філософ Фердинанд Тьонніс визначає суспільство, спільність людей. На думку Фердинанда Тьонніса, спільність (Сетеіп-кспай) — це така сукупність індивідів, у якій усі знають один од­ного, постійно зустрічаються, тобто є близькими або далекими родичами. Перша форма співжиття — спільність історично пере­дує суспільству, що виникає пізніше, знаменуючи перехід людст­ва до нового етапу розвитку цивілізації. Жити в різноманітних спільностях та суспільстві, що успадковується від попередніх по­колінь та щойно створюється — такою є доля людства. Отже, со­ціальна структура — це сукупність об'єднань людей, у кожному з яких індивідів може багато що об'єднувати: симпатії, інтереси, потреби, вік, стать, національність, спільність долі тощо.

Що таке соціальне життя

Життєдіяльність суспільства, функціонування і взаємодія його різноманітних сфер — це і є суспільне або соціальне життя. За структурою, змістом соціальне життя складне, багатогранне і не­однорідне, як і саме життя суспільства. Дуже часто для відобра­ження багатоманітності і неоднорідності суспільного життя ви­користовуються поняття: політичне життя, економічне життя, культурне життя, соціальне життя та ін. Це, безперечно, не тільки відображає різноманітність проявів суспільного життя в окремих сферах суспільства, в тому числі і в соціальній, але й окреме, конкретніше розуміння соціального життя, особливо ва­жливе для спеціальних наук, що вивчають або покликані вивчати явища і процеси певної сфери суспільного життя. Соціологія ж і за її природою, і предметом, і розумінням соціального детально розглядає соціальне життя. Соціальне життя — організована, упорядкована система дій і взаємодій людей, їх соціальних спіль­ностей, суспільства, функціонування соціальних інститутів, об'єднань і організацій, соціальних норм і цінностей, соціальний контроль. Соціальне життя за соціологією — це соціум (соціаль­не), його структура в русі (функціонуванні), в дії і взаємодії.

У певних умовах, під впливом різних факторів і проходить соціальне життя. Серед факторів, що впливають на соціальне життя, є природні або космічні: клімат і рельєф місцевості, ґрунт та інше; біологічні: життєві потреби людини — їжа, розмноження, самозахист та інше; соціально-психологічні: ідеї і теорії, емо­ції та бажання; історичні: історична спадщина, досвід попередніх поколінь в організації і результатах суспільного життя. Все це визначає об'єктивну обумовленість і складність соціального жит­тя, його багатофакторність. Крім загальних умов і факторів соці­ального життя, життя кожної особи, соціальної групи і спільності визначається впливом з боку специфічних для них умов і факто­рів, що знаходить своє відображення і своєрідність у їх способах життя. Люди не тільки різних країн і континентів, а й усередині одного й того ж суспільства, в одній і тій же ситуації ведуть себе по-різному і оцінюють одну й ту ж поведінку далеко не однаково, а іноді протилежно. Це обумовлено, насамперед, тим, що люди формуються, живуть і розвиваються в межах певних і своєрідних культурних систем. Саме культура є способом ціннісно-норма­тивного освоєння дійсності, способом мислення і дій людей, які складають основу і стрижень соціального життя. У змісті, стилі та результатах практичної діяльності людей і груп безпосередньо втілюється культура суспільства.

Культура відіграє вирішальну роль у регулюванні соціальних дій і взаємодій, в забезпеченні їх упорядкованості, цілісності, ста­більності й передбачуваності соціального життя. Основу культури соціального життя становить система соціальних цінностей і норм. Культура організує суспільне життя. Люди вступають у взаємовід­носини між собою не заради самомети або пустого інтересу, а для вирішення життєво важливих завдань, що стоять перед ними, для задоволення своїх потреб. Спільно люди створюють різні цінності, які є матеріальною і духовною культурою, спільно регулюють, ко­ординують, коректують практичну діяльність. Самі соціальні від­носини сприяють закріпленню культурних цінностей тому, що не всі продукти людської діяльності належать до культури, а тільки ті, які сприймаються широкими соціальними спільностями. В соціології такі об'єднання іменують класами (верствами), кате­горіями, групами, колами (адже говорять: коло друзів і знайомих), школами (науковими). Це— елементи соціальної структури сус­пільства, держави. Стабільно відворюючись, вони забезпечують наступність і порядок у суспільстві.

Поняття соціальної структури суспільства

У соціології поняття соціальна структура суспільства роз­глядається в кількох аспектах. У широкому розумінні соціальна структура суспільства— будова суспільства, система зв'язків між усіма його основними компонентами. Точніше, соціальна структура характеризує різні види соціальних спільностей і від­носин між ними: соціально-станові, класові, соціально-демогра­фічні, соціально-етичні. У вузькому розумінні соціальна структу­ра суспільства— соціально-класові спільності, соціальні групи, що утворюють ті чи інші соціальні верстви, а також відносини між ними. В соціології поняття соціальна структура тісно пов'язане з поняттям соціальна система і об'єднує два компоне­нти— соціальний склад і соціальні зв'язки. Соціальний склад — набір елементів, що становлять соціальну структуру, а соціальні зв'язки — набір зв'язків соціальних верств, станів, класів та ін. Звичайно ж, поняття соціальна структура включає сукупність різних типів соціальних спільностей усередині суспільства і соці­альні зв'язки всіх соціальних спільностей, що відрізняються ма­сштабом поширення їх дії, їх значенням, характеристикою соціа­льної структури на певному щаблі розвитку. Часто замість поняття соціальна структура вживають поняття соціально-кла­сова структура.

Соціальна структура суспільства — сукупність взаємопов 'я-заних і взаємодіючих між: собою, упорядкованих стосовно одна одної соціальних спільностей, соціальних верств, станів і відно­син між ними. Соціальна структура — стійкий зв'язок елементів у соціальній системі суспільства, означає суб'єктивний поділ су­спільства на окремі соціальні спільності, верстви, стани, які об'єднуються на основі однієї або кількох ознак, що надають їм неповторної своєрідності й розрізняються за їх суспільним стано­вищем, за місцем і роллю в системі економічних відносин.

Основою соціальної структури є соціальна спільність, що стано­вить реально існуючу сукупність індивідів і відрізняється соціаль­ними зв'язками та відносною цілісністю. Об'єднання індивідів у со­ціальні спільності відбувається на основі різних характеристик і ознак, тому і правомірне виділення соціально-класових, демографі­чних, етнічних, територіальних, політичних та інших спільностей, що складають різні структурні елементи, ланки соціальної структу­ри суспільства.

Соціальні спільності бувають формальні й неформальні, спон­танні й інституалізовані, історичні і минущі тощо.

У будь-якому суспільстві існує та або інша кількість соціаль­них спільностей, соціальних станів, верств, що, по-перше, за­ймають різні місця в системі соціальних нерівностей суспільства, в диференціації його населення за основними критеріями: влада, власність на основні засоби виробництва; місце і роль у суспільному виробництві і розподілі прибутку та інше; по-друге, пов'язані політичними, економічними та культурними відноси­нами, виступають суб'єктами функціонування всіх соціальних інститутів. Чим вище суспільство зуміє піднятися по східцях ци­вілізації, тим багатше, різноманітніше його соціальна структура. Соціальна структура— анатомія суспільства, його об'єктивно обумовлена диференціація, поділ на великі і малі соціальні спі­льності людей, які відрізняються становищем, місцем і роллю в системі соціальних, суспільних відносин. Основу соціальної структури суспільства і складають соціальні спільності людей, які визначаються становищем верств, груп у системі володіння владою, рівнем прибутку, престижем тієї чи іншої соціальної спі­льності, її соціальним статусом, рівнем освіти, культури тощо.

Соціальні спільності — основний компонент соціальної структури

Соціальні спільності охоплюють різні за розміром і складом соціальні групи. Дуже часто визначаються межі малих і великих соціальних груп, об'єднаних у спільності. Кожна людина нале­жить до певної спільності — виробничого колективу або полі­тичної партії, різноманітних об'єднань. У кожному окремому ви­падку соціальна спільність, мала чи велика, тобто в межах охоплення міжособових відносин, має певні розміри і пов'язана міжособовими і формальними спільнісними відносинами. Та близькість інтересів, мотивів, установок, що об'єднують людей у спільності, не можуть визначати останні. Тим більше, часто спі­льність людей визначається належністю саме до певного майно­вого або іншого стану: багаті дуже часто відчувають почуття зве­рхності або презирства до інших людей, які мають низькі доходи, але охоче підтримують відносини з іншими багатими людьми або ж високими за походженням (діти, вихідці з високопоставлених сімей, начальників, державних діячів або працівників вищої сфе­ри мистецтва, науки не приймають у свої спільності представни­ків інших соціальних кіл), за посадовим принципом та інше. Тут зустрічаємося з формуванням соціальних спільностей, що базу­ються на збігу або близькості соціального статусу. Та межі соціа­льних спільностей можуть мати і не статусну природу, а визна­чаються відмінностями в соціальних позиціях: люди можуть виділятися за національною ознакою, політичною позицією або місцем проживання. Соціальні спільності в суспільстві форму­ються в результаті процесів диференціації і стратифікації. За визначенням соціологів Пітирима Сорокіна, П'єра Бурдьє, Роберта Парка та інших, добробут людини в суспільстві, її соціа­льні зв'язки з іншими людьми, звички, обряди, вірування, інтере­си і настанови здебільшого пов'язані з тим місцем, яке людина займає в соціальному просторі. Соціальний простір багатомір-ний. Це означає, що в одних спільностях індивід може мати ви­сокий соціальний статус, а в інших — значно нижчий. Отже, ко­жна людина в суспільстві живе в кількох соціальних просторах, пов'язаних між собою так, що зміна одного соціального статусу обумовлює зміни інших статусів або позицій. Особа, перебуваю­чи в оточенні близьких їй за статусом людей, почуває себе більш комфортно, у неї не виникає у взаємовідносинах відчуття непов­ноцінності або, навпаки, переваги. Люди починають несвідомо або свідомо шукати серед соціального оточення собі подібних і створювати соціальні спільності, інакше кажучи, освоюють влас­ний соціальний простір. Американський соціолог Пітер Блау за­пропонував систему критеріїв, що визначають становище індиві­да в суспільстві — номінальні критерії: стать, раса, етнічна належність, віросповідання, місце проживання, галузь діяльнос­ті, політична орієнтація, мова; та рангові критерії: освіта, заро­бітна плата, багатство (спадщина або заощадження), пре­стиж, влада, походження, вік, адміністративна посада, інтелі­гентність. Сукупність критеріїв, визначення місця і ролі особи в соціальному просторі і суспільстві визначають і місце індивідів або соціальних спільностей в соціальній структурі. Особливість критеріїв визначення місця і ролі особи в суспільстві, в соціаль­ній структурі полягає в тому, що на їх основі неможливо виділи­ти індивідів і соціальні спільності за ранговим принципом, тобто не можна визначити, яка із соціальних спільностей займає вище, а яка нижче місце в соціальній структурі. Не може стати основ­ною у визначенні соціальної структури суспільства і соціальна нерівність, що проявляється в суспільстві в різноманітних видах і варіантах. Розвиток соціальних відносин, поява складних сус­пільств і системи соціальних інститутів сприяють формуванню складної мережі взаємопереплетених обмінів соціальними цінно­стями, у процесі яких відбувається постійний перерозподіл цін­ностей, формується нормативна основа соціальної нерівності.

У соціології при визначенні соціальної структури завжди вра­ховується тип суспільства: безкласові, рабовласницькі, феодальні, буржуазні, демократичні, соціалістичні тощо, яким властиві стійкі типові економічні, соціальні, політичні відносини між лю­дьми, шляхи розвитку та соціально-економічні перетворення.

В кожному типі суспільства, що формується історично, чітко ви­діляються основні, панівні соціальні спільності, верстви, стани, що визначають головний, специфічний зміст суспільних і соціа­льних відносин, що обумовлені формою власності на основні за­соби виробництва і відрізняються характером виробничих відно­син людей. Ураховуються також похідні, вторинні критерії соціальних спільностей (престиж, рівень освіченості, культури тощо). Історичним соціальним спільностям передували або їх су­проводжували важливі за впливом на суспільство об'єктивні процеси, насамперед, процеси суспільного поділу праці. Суспіль­ний розподіл праці — поділ в суспільстві різних соціальних функ­цій, що реалізуються певними соціальними спільностями, група­ми людей, і виділенням різних сфер життєдіяльності суспіль­ства {промисловість, сільське господарство, наука, мистецтво, армія та ін.), що також поділяються на дрібніші сфери. Суспі­льний поділ праці і поділ праці всередині сфер діяльності тісно поєднані із професійною спеціалізацією різних індивідів, харак­теризують певний ступінь розвитку продуктивних сил.

Перший великий суспільний поділ праці сприяв виділенню племен пастухів із загальної маси племен, що привело до поміт­ного підвищення продуктивності праці і створило матеріальні передумови виникнення приватної власності та розколу суспільс­тва на певні непримиренні соціальні спільності.

Другий великий суспільний поділ праці привів до відокрем­лення ремесла, що становило допоміжне заняття землероба. Це привело до нового значного розшарування суспільства, виділення нових соціальних спільностей: знаті і простих землеробів, реміс­ників та ін. Виникають потреби в ринковому обміні продуктами трудової діяльності людей і формуванні великої соціальної спі­льності купців.

Третій великий суспільний поділ праці — поділ на сільську і міську працю; у результаті непрості соціальні відносини міського та сільського населення — характерна риса будь-якого суспільст­ва, якому б економічному розвитку воно не відповідало. Поряд із поділом населення на міське і сільське відбувається також поділ праці на розумову і фізичну та відповідно поділ населення на пе­вні соціальні верстви, стани, спільності. В міру розвитку продук­тивних сил і суспільного виробництва відбувається природне фо­рмування соціальних спільностей, що характеризують виробни­чий, науково-технічний і соціальний прогрес.

Суспільний поділ праці, розшарування і диференціація людей на різноманітні соціальні спільності поступово сприяли виникненню соціальних класів. У XVIII ст. поступово формується і утверджуєть­ся індустріальне суспільство. Основним джерелом багатства і доб­робуту стає переробна промисловість — індустрія, а основними суб'єктами соціальних та політичних дій — класи. Тоді ж в Англії поняття клас широко вживається для визначення класу бідняків

Шіазз), а підприємець і мислитель Роберт Оуен відокремлює чий клас (Wоrking сlass) від бездіяльного класу (lеіsure сlass). АнріСен-Сімон вважав виробничим класом власників капіта-:ів, купців, робітників. У XIX ст. європейське суспільство ється як класове, а загальноприйнятним стає уявлення про те, що класи визначають соціальне обличчя суспільства, тенденції та напрямки розвитку. У політичному вченні марксизму поняття клас стає основним у світогляді. Класи виникають як результат ра­дикальних соціальних трансформацій. Революції XVII ст. в Англії та XVIII ст. у Франції поступово утверджують юридичну і політич­ну рівність різних суспільних соціальних спільностей. Дедалі істот­нішу роль у житті Англії, Франції та інших країн Європи відіграє третій клас— буржуазія— підприємницькі та виробничі верстви міст, які зайняли проміжне становище між знаттю та черню. Воло­діння та розпорядження не людьми (кріпаками, васалами), а власні­стю— капіталом, землею, знаряддями та засобами виробництва стає стрижнем економічного життя суспільства. Тоді ж кардинально змінюються організація праці та спосіб життя певних верств насе­лення.

Соціальний клас — одне з основних понять у соціології. Вперше розгорнуту картину класового суспільства дає Карл Маркс. В різні історичні періоди існували різні види власності (раби, вода, земля, капітал), що мали вирішальне значення у взаємовідносинах людей, але всі соціальні системи засновані на двох антагоністичних соціа­льних класах. У епоху розвитку капіталізму, на думку Маркса, існує два основних антагоністичних соціальних класи — буржуазія і про­летаріат. Класові відносини з необхідністю передбачають експлуа­тацію одного класу іншим, тобто один клас присвоює результати праці іншого, експлуатує і пригноблює його. Такі відносини постій­но відтворюють і породжують класовий конфлікт, що є ос-новою соціальних змін, які відбуваються в суспільстві. Є суб'єктивні й об'єктивні ознаки класу (володіння ресурсами), але це не обов'я­зково супроводжується усвідомленням належності до класу або по­чуттям політичної близькості інтересам класу тощо. Тільки тоді, ко­ли члени суспільства, соціальної спільності усвідомлюють свою класову належність і починають діяти спільно в інтересах свого класу, соціальний клас стає повністю сформованим.

Найвпливовішу теорію соціальних класів, альтернативну мар­ксистській, запропонував Макс Вебер. На відміну від Маркса со­ціолог Макс Вебер виділяє інші фактори, які впливають на фор­мування відносин нерівності, зокрема розглядає престиж як одну з найважливіших ознак соціального класу. Разом із тим розгляда­ється зв'язок між можливостями висування на більш високі поса­ди і належністю до соціального класу, передбачаючи, що клас становить групу людей з подібними можливостями просування або кар'єри та ін. Макс Вебер вбачає як базовий статусний роз­поділ у суспільстві й основи для створення соціальних класів — ставлення до власності. Проте Макс Вебер надає набагато біль­шого значення розподілу всередині основних класів (наявність проміжних класів, соціальних спільностей), виділяє клас власни­ків і торговий клас, у залежності від виду власності підприємств, де працюють робітники розбиває на кілька класів робітничий клас, відповідно до можливостей підвищення свого статусу, який мають. Макс Вебер розглядає бюрократію як клас, необхідну ланку влади в сучасному суспільстві.

Кожний соціальний клас — це система поведінки, комплекс цінностей і норм, стиль життя. Кожний соціальний клас культи­вує свої цінності, моделі поведінки та ідеали. Наприкінці XVIII — в XIX ст. в українському селі, а також у деяких міських верствах ідеалом жіночої краси вважалася досить повна широко­коста жінка з «пишними формами», рум'янцем на обличчі, міц­ним здоров'ям, яка досить функціонально підходила для сільсь­кої роботи та роботи вдома. Тоді ж ідеалом жіночої краси у дворянства та заможних людей була тоненька статна струнка жі­ночка з тендітною фігурою, трохи нервова, з тонкими музикаль­ними пальцями і блідим обличчям. Звичайно, що така жінка не могла займатися фізичною працею і своєю цікавою блідістю на­гадувала городянок — киянок, полтавчанок, москвичок тощо. Це лише один штрих до величезної соціальної дистанції між вищими й нижчими соціальними спільностями. Представники таких соці­альних спільностей і верств одягалися по-різному, говорили різ­ними мовами (найчастіше вживалася французька), по-різному будували побут. За культурними елементами та ознаками можна практично безпомилково визначити належність індивіда до тієї чи іншої соціальної спільності.

У сучасних умовах соціальна дистанція між представниками різних соціальних спільностей дещо скоротилась. І все ж у різних соціальних спільностей ще є значні відмінності в нормах поведі­нки, мисленні і способах життя. Нині «нові українці» мають машини певної марки, носять якісний одяг, мають певну манеру одягатися. Все це характеризує представника народжуваного класу— класу власників. Існують і винятки: звичайна дитина з середнього класу соціалізується інакше, ніж дитина нижчої соці­альної верстви. Типова дитина з середнього класу, з середовища «нових українців» живе в оточенні освічених, культурних людей, які правильно говорять українською мовою (без застосування рі­зноманітних діалектів і нецензурних висловлювань), насолоджу­ється серйозною музикою, купує цікаві книги, їздить у цікаві по­дорожі і має досить тонкі захоплення. Така дитина оточена особами, які працюють, не думаючи про зарплату, дбаючи лише про свій престиж, і це стає для неї звичним і природним. Вона легко засвоює норми поведінки й ідеї своєї соціальної спільності, верстви. А дитина із сім'ї робітника чи селянина перебуває зо­всім в інших умовах і обстановці. Починаючи з дитинства, куль­турна диференціація постійно поглиблюється, росте соціальна дистанція, поляризується і саме суспільство.

Сучасна соціальна структура зазнала значних змін, і традиційні уявлення про побудову суспільства виявилися ні теоретично, ні практично несцроможними, що й обумовило кардинальні зміни у підході до аналізу- процесів, які відбуваються в соціально-економічній та політичній сферах. Ще до недавнього часу розгляда­лася така соціальна структура суспільства, яка будувалася на прин­ципах наявності в суспільстві двох соціальних класів і проміжкової верстви. Починаючи з 30-х років за офіційною доктриною соціальна структура суспільства в країнах соціалістичної орієнтації в Європі, південно-східній Азії тощо визначалась як сукупність двох соціаль­них класів (робітників і селянства) та соціального прошарку інтелі­генції. Критерії соціальної диференціації зводилися до двох видів ставлення до засобів виробництва і характеру праці. Формувалось уявлення про повну рівність шансів усіх і кожного на соціальне просування, незалежно від походження, національності, яке не від­повідало реальності. Взаємовідносини між класами, соціальними верствами і соціальними спільностями трактувались як безконфлік­тні, гармонійні, засновані на єдності інтересів. Стверджувалась ідея руху суспільства до соціальної однорідності.

Сучасне уявлення про класи

Соціально-класова структура — це сукупність соціальних класів, певних зв'язків між ними і відносин, які є основою всіх елементів. У соціально-класовій структурі адекватно проявляється економічна структура суспільства. Основу соціально-класової структури становлять соціальні класи — великі соціальні спіль­ності людей, які відрізняються за їх місцем в історично обумов­леній системі суспільного виробництва, ставленням до засобів праці, роллю в суспільній організації праці, а, отже, за способами одержання і розмірами тієї частки суспільного багатства, яка їм належить. Розглядаючи соціальну структуру суспільства, з'ясову­ються відносини, за якими поділяються люди. Виділяються три ознаки: характер власності, ставлення до влади (роль у суспільній організації праці); прибуток (розміри та спосіб їх одержання). Проте соціальна структура будь-якого суспільства складається з великої кількості соціальних спільностей — класів, націй тощо. Економічно і політично панівні класи і верстви визначають пев­ний тип соціально-економічного розвитку суспільства. Економі­чні й виробничі відносини людей, які визначають не тільки тип, але й динаміку соціальної структури кожного суспільства, обу­мовлені рівнем розвитку продуктивних сил, а, отже, визначають технічний і соціальний прогрес.

Поняття клас, як і раніше, входить до концепцій, теорій соціо­логії. З допомогою поняття клас соціологи, філософи намагають­ся осмислити зміни в структурах економіки та суспільства. В сучасних розвинутих країнах у другій половині XX ст. стався поділ власності і контролю над нею. Суспільне життя дедалі час­тіше регулюється формальними організаціями (багатонаціональ­ними компаніями, політичними партіями). Формується нова структура економіки з небаченими досі заняттями та професіями. Неминучість нерівності та відсутність переконливих і привабли­вих альтернатив її визнав, здається, весь світ. Ці зміни настільки радикальні, що соціологи твердять про новий середній клас, новий робітничий клас, клас менеджерів, новий правлячий клас. Цінно­сті, політичні настанови і переваги, що надають суспільству бі­льшої згуртованості, обґрунтовуються досягнутим рівнем добро­буту. Інструментальний колективізм замінив колишню групову неприязнь, та, на думку деяких соціологів, не скасував класів та класові ситуації. Вважаючись прихильником традицій марксиз­му, сучасний американський соціолог Ерік Олін Райт стверджує, що класи сучасного суспільства — елемент способу виробництва. Та тепер не є однорідним капіталістичне виробництво, бо поряд з ним існує просте товарне і дрібнотоварне виробництво, де знач­ною власністю володіють численні акціонери, проте керує нею обмежена кількість менеджерів, на великих та середніх підпри­ємствах, що становлять основу економіки, влада розподілена нерівномірно. Звідси й різні базисні ознаки, а також суперечливі позиції в економічній структурі суспільства: власники великих, середніх та дрібних капіталів, наймані робітники, менеджери на великих та малих підприємствах, що мають повноваження та від­повідальність, керують власністю, але нею не володіють. Отже соціальна структура включає: керівників найвищого рівня в дер­жаві та різних галузях економіки; керівників середнього рівня; спеціалістів з вищою освітою; працівників сфери послуг; дрібних власників, які наймають робітників; дрібних власників, які не на­ймають робітників; фермерів; техніків та майстрів; кваліфікова­них робітників; напівкваліфікованих і некваліфікованих робітни­ків; працівників сільського господарства.

Жити і належати до соціальних спільностей суспільства озна­чає виступати носієм загальних ознак. Частина з них усвідомлю­ється, і кожен без особливих вагань відповість на запитання: «Хто ви є?». Належність до класу, соціально-професійної спіль­ності, кола друзів обумовлюється відповідною ринковою ситуа­цією, заняттям (професією), способом життя, цінностями і нор­мами, пристрастями та симпатіями, які культивуються кожним. Чоловік чи жінка конкретної національності і певного віку та ві­росповідання, з певною освітою й сімейним станом можуть ви­значити свою належність до певної соціальної групи. Можна час­то чути, що кожна людина індивідуальна і неповторна. Проте мається на увазі, очевидно, не визначені її ті чи інші ознаки, що свідчать про належність індивіда до тієї чи іншої соціальної спі­льності. У житті інше: яку ознаку не візьмемо, завжди знайдеться ще безліч її носіїв: всі чоловіки, всі жінки, всі індивіди високого зросту, всі низькорослі, всі брюнети, всі русяві, всі руді, молодь і пенсіонери— такі сукупності, однорідні за певною ознакою, в соціології називають категоріями населення. Для категорій не­придатні ті уявлення про культуру і структуру, що доречні при розгляді соціальних спільностей. Не існує специфічної культури низькорослих або рудих та ін. Проте не виключається створення таких спільностей, які люблять пиво або риболовлю тощо, в жит­ті виникають різні молодіжні групи, що захоплюються тим чи іншим. Варто тільки підтримувати все позитивне, що сприяє фо­рмуванню свідомої особи, запобігати негативним явищам у сере­довищі молоді. Різні соціальні інститути й організації періодично виявляють піклування про інтереси молоді, вимагають захистити пенсіонерів, забезпечити права жінок чи національних меншин. І все ж соціологи попереджають, що кореляція між конкретною ознакою та поведінкою індивіда має бути досить обережною. Сучасна соціальна структура України.

В сучасних умовах є багато моделей соціально-класових стру­ктур, причому соціологи дійшли висновку, що в сучасному сус­пільстві основа таких структур залишається незмінною, а зміню­ються лише окремі структурні елементи залежно від культурних, економічних, структурних та інших особливостей кожного суспі­льства. Основними компонентами соціальної структури сучасної України виступають: вищий клас професіоналів, адміністрато­рів; технічні спеціалісти середнього рівня; комерційний клас, дрібна буржуазія, техніки й робітники, які здійснюють керівні функції; кваліфіковані робітники; робітники, які не мають спе­ціальної кваліфікації, землероби (хлібороби, робітники сільсько­господарських колективів, фермери та ін.); групи інженерно-технічних працівників та рядових службовців, а саме: науково-технічна і гуманітарна інтелігенція, студенти, значні групи, які займаються індивідуально-трудовою діяльністю. В основі такої градації лежить так званий об'єктивний підхід, який є передумо­вою поширення в західній соціології поділу суспільства на страти за їх соціально-економічним статусом. Багатоваріант-ність власності, що складається нині в Україні і в країнах Спів­дружності незалежних держав, не дозволяє залишатися на пози­ціях попередньої соціальної структури. Очевидно, що в Україні виразніше проявляється тенденція до поглиблення соціальної диференціації, зміни соціального статусу багатьох соціальних спільностей.

На початку 90-х років в Україні йде формування найрізнома­нітніших форм власності: кооперативної (особливо в сільському господарстві), акціонерної, концесійної, змішаної і, нарешті, при­ватної. І за кожною з форм власності стоїть соціальна спільність людей, які по-своєму сприймають навколишню дійсність. Дедалі більше проявляються тенденції диференціації суспільства. По-перше, значно скорочується частка робітників у соціальній стру­ктурі. Прогноз на початок XXI ст. показує, що 50 % робітників залишать сферу матеріального виробництва і поповнять ряди працівників, які зайняті у сфері послуг, науки та освіти, значно збільшиться кількість пенсіонерів, і державі доведеться здійсню­вати їх соціальний захист. По-друге, триває диференціація робіт­ничого класу, особливо, якщо врахувати різномасштабність форм власності, суспільство змушене буде зважати на людей, які спи­раються на групову, республіканську, приватну або кооперативну власність. Значною стає і поява нових соціальних спільностей,зростає їх роль у суспільному виробництві. Посилюється дифе­ренціація робітників за ознаками професійності, соціальної акти­вності тощо. По-третє, зростає кількість представників робітни­чого класу, які за змістом праці, за спільною професійністю практично не відрізняються від інженерно-технічної інтелігенції. В умовах авангардних технологій функції багатьох робітників та технічної інтелігенції стали настільки схожими, що вони відріз­няються більше за нюансами, ніж за суттю. Така ситуація вно­сить істотні корективи в традиційне уявлення про безпосеред­ність продуктивності праці, в якій беруть участь усі без винятку працівники виробництва. По-четверте, відмічається подальше підвищення освітнього рівня і професійної кваліфікації. Якщо в 60-х і особливо в 70-х роках відбувається стагнація в освітньому рівні робітників, то починаючи з 90-х років інтерес робітників до одержання освіти і вдосконалення своєї кваліфікації зростає. Проте зменшується кількість робітників, які одержують освіту і кваліфікацію безпосередньо на виробництві. Вважалося, що про­відною силою суспільства був робітничий клас, який становив більшість трудового населення України. Належність до робітни­чого класу забезпечувала престиж у суспільній свідомості, хоча здебільшого показний. Проте визнання ролі робітничого класу відбувалося не без певних втрат. Вони проявлялися в переважній орієнтації (хоча із середини 90-х років дещо послабленій) випус­кників середніх шкіл на одержання вищої освіти. На жаль, поміт­не прагнення більшості молоді, яка не потрапила до вищих на­вчальних закладів, — «перечекати», «пересидіти» несприятливий період переважно на допоміжних роботах у сфері розумової пра­ці: в канцеляріях, установах тощо, — тобто осторонь від робітни­чих професій.

Значні зміни сталися і в структурі селянства. По-перше, зме­ншується загальна кількість людей, які зайняті безпосередньо продуктивною працею — в полі і на фермах. По-друге, відбува­ються значні структурні зміни, які ведуть до зростання кількості людей, зайнятих на переробці сільськогосподарської продукції та сировини. Збільшується чисельність селян, які зайняті, у сфері обслуговування на селі та на сезонних роботах, у той час коли незайнятість частини сільського населення послаблюється ство­ренням промислових виробництв та підсобних промислів. По-третє, поступово зростає авторитет і роль землеробської праці, відбувається її визнання як важливої сфери суспільної діяльності, що веде до повільного, але дедалі впевненішого становлення й розвитку фермерських господарств. Суперечності між суспільною орієнтацією на значущу мету й особистим прагненням лю­дей, які виникли й загострювались у 80-х — першій половині 90-х років XX ст., мали безперечно негативний вплив на ставлення до селянської праці, належності до сільського населення. Це вело до розселянення, створювало труднощі й ускладнювало функціону­вання не лише сільського господарства, а й усього народного го­сподарства. З середини 90-х років становище змінюється: праця на землі визнається важливою сферою суспільної діяльності. Та не все складається так однозначно: велика кількість людей втра­тила зв'язок із землею, селянською працею, і відродження їх на новій основі відбувається досить хворобливо, бо орендні відно­сини не витримали випробування, з труднощами просувається становлення фермерства та ін.

У сучасних умовах існує специфічна соціальна спільність — інтелігенція, яка виконує важливу роль у задоволенні соціально-культурних потреб суспільства, в організації суспільного вироб­ництва й управління. Структура інтелігенції визначається струк­турою духовної сфери суспільства. Часто й досить спрощено структуру інтелігенції уявляють трьохланковою формулою: тво­рча інтелігенція (письменники, діячі мистецтва), науково-технічна інтелігенція, фахівці розумової праці та апарату управ­ління. В соціології застосовуються різні критерії диференціації інтелігенції. Так, за місцем у суспільному розподілі праці в сере­довищі інтелігенції виділяють три основні групи: працівники ро­зумової праці (письменники, художники, скульптори, архітекто­ри та ін.), група суб'єктів праці, в процесі якої продукт, що виробляється, є невіддільним від акту виробництва. Це праця пе­дагога, лікаря, актора, музиканта-виконавця. Третя група — пра­цівники переважно розумової праці, які безпосередньо беруть участь у виробництві матеріальних благ (інженери, техніки, аг­рономи тощо). Інтелігенція також поділяється на групи за спосо­бом одержання та оперування знаннями. Знання як основний продукт інтелектуальної діяльності на шляху від виробництва до практичної реалізації проходять ряд окремих, відносно самостій­них етапів, у кожному з яких зайняті відносно самостійні групи працівників. Ці групи володіють не тільки загальними для всієї інтелігенції рисами, але й мають самостійні, властиві тільки їм риси. Так, працівники розумової праці, творча діяльність яких безпосередньо пов'язана з винаходами в техніці, з відкриттям но­вих закономірностей і тенденцій розвитку суспільства, з вироб­ництвом нових знань, систематизацією і подальшим їх розвит­ком, складають групу наукових працівників.Представники розумової праці, які здебільшого зайняті по­ширенням і популяризацією знань, створюють численну армію працівників освіти, засобів масової інформації. Своєю діяльніс­тю вони сприяють формуванню духовного світу особи, розвитку її інтелекту і творчих здібностей, і тим самим — підвищенню культурно-технічного і професійного рівня працівників, а, отже, й ефективності суспільної праці. Самостійною ланкою на шляху розвитку і руху знань виступає інформаційна діяльність, основ­ний зміст якої складає пошук, збирання, аналітико-синтетичне оброблення і зберігання інформації, передача інформаційних матеріалів зацікавленим організаціям і особам. Найбільша група сучасної інтелігенції пов'язана з використанням знань, з реалі­зацією їх практично. Сюди належать інженерно-технічні, агро­номічні, зоотехнічні працівники, працівники апарату управління і сфери медичного обслуговування. Кожна з груп інтелігенції об'єднує багато професій, представники яких здійснюють різ­номанітні функції у сукупній інтелектуальній діяльності. По­глиблення диференціації характерне для всієї інтелігенції і ви­ступає відображенням безмежно складного змісту природи і суспільства.

В сучасних умовах зміни психології і свідомості студентства відбуваються переважно шляхом підвищення соціальної актив­ності та професіоналізму. Від системи вищої освіти залежить забезпечення можливості одержання нових знань, актуалізація інтелектуального потенціалу суспільства, неортодоксальність майбутнього фахівця, підвищення культурного потенціалу сус­пільства. Реальності життя такі: сучасне суспільство не вільне від таких соціальних груп людей, які відбувають покарання за злочини. Бродяги, дармоїди, жебраки, якими б не здавалися во­ни нечисленними, все ж реально живуть, як і великі соціальні спільності, верстви, групи. Уже становлять значне соціальне явище безробітні. Від безробіття не відмахнутись уже ні полі­тиці, ні науці. Безробіття зростає рік у рік і породжує в Україні проблеми зайнятості молоді, стимулює злочинність тощо. Йде подальше ускладнення соціальної структури суспільства, що далеке від досконалості. Тут є ще багато колізій, суперечностей тощо.

Під впливом соціальних і технологічних зрушень відбуваєть­ся пов'язана з розхитуванням і ламанням нормативно-ціннісних систем маргіналізація. Тоталітарна ціннісно-нормативна систе­ма — класично завершена за своїм характером і добре інтеріо-ризована мільйонами людей у вигляді стереотипів свідомості та поведінки. Подвійності і лицемірству самої системи, розхо­дженню її рекомендацій для верхів та низів передували двозна­чність, подвійна мораль, але зовсім не у вигляді протилежних і суперечливих їй ціннісно-нормативних систем. Такі системи могли існувати лише потай, латентно, у свідомості й поведінці окремих і переслідуваних соціальних верств. Уже складаються і відкрито декларуються контрастні, протилежні, навіть полярні ціннісні системи, а між ними — ті, що прилягають до них із країв. Це і є прояв маргіналізації суспільства. Процеси маргіна-лізації виражаються і в становленні нового соціального прошар­ку, який прийнято називати середнім класом. Середній клас — це, насамперед, високопродуктивні й високоінформовані, ініці­ативні й заповзятливі працівники, це завжди інноваційні типи особи. Саме інноваційний тип особи стає суб'єктом технічної модернізації і політичної демократизації. Представники іннова­ційного соціального типу перебувають серед найкваліфіковані-ших верств робітників, селян, інтелігенції та інших соціальних верств населення, що становлять соціальну структуру суспільс­тва. Зростання ролі середнього класу у співвідношенні соціаль­них і політичних сил визначає стабільність соціальної системи, забезпечує її динамізм. Без середнього класу не станеться демо­кратизації суспільства. Постає питання про те, буде середній клас затиснутий у лещата між бюрократизмом верхів і заздрістю низів чи одержить соціальний простір для свого розвитку. За даними, в Україні в сучасних умовах середній клас ще нечис­ленний, охоплює десь близько 20 % населення. Інші вчені твер­дять, що середні верстви уже «становлять хребет українського суспільства». Зважаючи на статистику прибутків і шкалу суб'єктивної ідентифікації, це справді так. Але це не так у реа­льності, тому що середній клас (високозабезпечений, інформо­ваний, умілий, діяльний) тільки-тільки формується. До того ж середній клас формується двох основних типів: традиційний бу­ржуазний різновид (в Україні нині дрібна буржуазія становить близько 12 %) і новий середній клас, незалежний і протилежний і бюрократії та плутократії (в Україні «нові українці» складають близько 5 %). У таких умовах доля демократизації суспільного життя, формування суверенної державності України нерозривно пов'язані з долею середнього класу, з долею «нових українців». Головний зміст радикальних суспільних перетворень полягає в тому, що Україна має увійти в русло загальноцивілізаційного розвитку, органічно включитися в систему економічних і полі­тичних взаємозв'язків світової співдружності.