1.2. Соціально-психологічний портрет бездоглядних та безпритульних дітей

Для того, щоб вибудувати адекватну систему соціального захисту бездоглядних дітей і зрозуміти специфіку сучасного феномена дитячої бездоглядності та безпритульності необхідно провести аналіз соціально-психологічного портрета дітей, які більшість свого часу проводять на вулиці або живуть там.

Аналізуючи джерела, присвячені вивченню проблеми дитячої бездоглядності та безпритульності, ми зіткнулися з тим, що останнім часом у науково-популярній літературі, публікаціях газет і журналів терміни „бездоглядна” і „безпритульна” дитина вживаються як синоніми, іноді з’являється таке змішування термінів і в наукових роботах, де ми можемо знайти позначення однієї категорії через ознаки іншої, їх плутанину. Поряд з даними термінами, досить часто, фігурують у визначенні категорії бездоглядних та безпритульних дітей терміни  „діти вулиці”, „діти-втікачі”, „бездомні діти”, „соціальні сироти”, „діти, позбавлені батьківського піклування”, „діти групи ризику” та ін.

Цей факт навів нас на думку, що цілком логічно буде розпочати аналіз соціально-психологічного портрета бездоглядних і безпритульних дітей із визначення сутності понять „бездоглядність” та „безпритульність”.

Ми вважаємо, що головним завданням даного параграфу повинна бути відповідь на питання: „Які вони – бездоглядні та безпритульні діти?”. Щоб відповісти на це питання нам, перш за все, необхідно буде зрозуміти – „Хто такі бездоглядні та безпритульні діти?”, „Чому вони „вийшли” на вулицю?”, „Що змусило їх покинути рідні домівки?”.

Саме тому цілком обґрунтованим, на нашу думку, при створенні соціально-психологічного портрету бездоглядної та безпритульної дитини буде:

по-перше, детальне з’ясування існуючих класифікацій категорій дітей, що опинилися на вулиці та виділення суттєвих причин та чинників, що провокують появу бездоглядних і безпритульних дітей;

по-друге, розгляд соціально-психологічних особливостей розвитку бездоглядної і безпритульної дитини.

Розкриємо кожен із виділених напрямів дослідження, розпочавши із з’ясування сутності понять „бездоглядність” та „безпритульність”.

Не дивлячись на те, що в сучасній педагогічній науці та соціальній практиці, поняття бездоглядність і безпритульність взаємопов'язані, вважаємо за необхідне в даній роботі, розмежувати ці поняття для уточнення категоріальних відмінностей в названих дефініціях. Для цього звернімося до етимології даних понять за словником С. Ожегова, де знаходимо: „бездоглядний – позбавлений нагляду” [193, с.36]; „безпритульний – 1) позбавлений догляду; 2) бездомний, що живе на вулиці” [193, с.40].

Але для повного розуміння категорій бездоглядність і безпритульність необхідно визначитися не лише з етимологією, а перш за все із сутністю даних понять, які розглядаються як явище, стан або процес.

На нашу думку, слід виходити із розуміння бездоглядності як процесу та як явища, тобто соціального феномена. Деякі учені (А. Зінченко, В. Кондратішко, П. Люблінській, Л. Мардахаєв, Ф. Мустаєва) вивчають також бездоглядність як результат певного соціального стану [93; 94; 133; 161; 170; 205].

Ж. Глозман визначає бездоглядність як відсутність нагляду (контролю) з боку батьків, або осіб, що їх замінюють, яка є однією із форм соціальної дезадаптації неповнолітніх і тісно пов'язана з такими її проявами, як ухилення від навчання, бродяжництво, рання алкоголізація і наркотизація, девіантна і кримінальна поведінка [52, с.75].

У словниках-довідниках соціально-педагогічного спрямування бездоглядність визначається як суспільне явище, що полягає у відсутності належного спостереження за дітьми, уваги, турботи, позитивного впливу з боку батьків або осіб, що їх замінюють [18; 212; 286].

Більш повне тлумачення сутності даного поняття надає словник-довідник для соціальних педагогів та соціальних працівників за загальною редакцією А. Капської, на думку авторів якого: „дитяча бездоглядність – це послаблення чи відсутність нагляду за поведінкою, заняттями дітей, підлітків з боку батьків та осіб, що їх замінюють. Вона виникає внаслідок недостатнього розуміння батьками своїх обов’язків, недостатнього догляду за дитиною, незабезпеченням її усім необхідним для нормального розвитку, а також внаслідок патологічних сімейних відносин, жорстокості, фізичних покарань, сексуальних домагань та ін.” [278, с.24-25].

На відміну від безпритульної, бездоглядна дитина, як правило, живе під одним дахом з батьками, зберігає зв’язок з родиною, у неї ще є емоційна прихильність до кого-небудь із членів родини, але зв’язки ці тендітні і перебувають під загрозою атрофії та руйнування. Надані самі собі, діти закидають навчання, віддають вільний час вулиці, безцільному проведенню часу. Бездоглядність дітей досить часто є першим кроком до безпритульності, соціальної дезадаптації, десоціалізації дитини [205, с.32].

Для більш повного розуміння сутності поняття „бездоглядність”, наведемо перелік груп дітей, що відносяться до категорії бездоглядних. Це діти, що практично втратили сімейні та родинні зв’язки; покинуті батьками чи самовільно пішли з родин, де не були забезпечені мінімально необхідні умови для життєдіяльності й повноцінного розвитку дітей, батьки яких допускали жорстоке поводження з ними; діти що втекли з інтернатних, закладів; що займаються бродяжництвом, жебрацтвом; які здійснюють дрібну крадіжку; що вживають, спиртні напої, токсичні й наркотичні речовини; які одержали відстрочку відбування покарання; що є жертвами сексуальних злочинів; що залучені у протиправну діяльність, засуджені умовно та ін. – усього 14 категорій [205, с.33-34].

Таким чином, проаналізувавши існуючі в науці визначення бездоглядності та визначивши категорії бездоглядних дітей, ми дійшли висновку, що по-перше, дитяча бездоглядність в основному визначається за допомогою категорій педагогіки і розглядається як відсутність або недостатність контролю за поведінкою і заняттями дітей і підлітків. При цьому, на наш погляд, не враховується досить важливий момент – відчуження самих дітей від сім'ї, дитячого колективу, відсутність емоційного взаємозв'язку між дітьми і батьками. Ми вважаємо, що стан бездоглядності характеризується не тільки відсутністю або недостатністю контролю за поведінкою і заняттями дітей, але й відсутністю внутрішнього зв'язку між дітьми і батьками (особами, що їх замінюють), належної уваги з боку школи, різних контролюючих органів, інших соціальних інститутів. По-друге, бездоглядність може бути як явищем, яке має місце за певних умов з визначеними, цілком конкретними індивідами, так і процесом, який має тимчасові рамки і характеризується переходом від одного стану до іншого. Вочевидь, що бездоглядність може бути як кінцевою стадією соціального процесу (тобто результатом переходу із „нормального” стану у занедбаний), так і проміжною (тобто одним з етапів десоціалізації особистості та переходу до стану безпритульності).

Для того, щоб уточнити поняття „безпритульність”, розглянемо його з позицій учених і практиків, що займаються даною проблематикою.

Видатний педагог П. Люблінській вважав безпритульністю „аномальний соціальний стан малолітнього...” [161, с.6]. Він зазначав: „Безпритульність є стан, що характеризує не саму особистість дитини, а ту соціальну обстановку, в якій вона зростає і виховується” [161, с.57].

Українські дослідники визначають „безпритульність” як соціальне явище, яке характеризується відсутністю у дитини сукупності сприятливих умов для фізичного, духовного та інтелектуального розвитку, серед яких: 1) відсутність належних матеріальних умов життя родини; 2) відсутність належного виховання та нагляду; 3) відсутність здорової моральної атмосфери; 4) відсутність належного ставлення до дитини [278, с.26-27].

Практики соціальної роботи визначають безпритульних дітей як таких, що не мають батьківського або державного піклування, постійного місця проживання, відповідних віку позитивних занять, необхідного догляду, систематичного навчання та розвиваючого виховання. Одні з них ведуть осілий спосіб життя, інші – кочовий. Багато хто з них опиняється в кримінальному оточенні, саме тому безпритульність часто пов'язана з протиправною поведінкою.

Аналізуючи законодавчі акти України що до сутності терміна „безпритульні діти”, в Законі України „Про охорону дитинства” знаходимо, що „безпритульні діти – це діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім'ю або дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання” [81]. У діючому з 1 січня 2006 року Законі України „Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей” ми знаходимо, що „безпритульні діти – це діти, які були вимушені залишити або самі залишили сім'ю чи дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання; ...діти позбавлені батьківського піклування” [80]. Отже, за законом безпритульна дитина має, як мінімум, дві ознаки – втрата дитиною місця проживання і відсутність батьківського піклування.

До характерних ознак безпритульності відносять: повне припинення всякого зв’язку із родиною, батьками, родичами, відсутність батьківського чи державного піклування; перебування в місцях, не призначених для людського житла; відсутність власного житла, постійного місця перебування, перекочовування з місця на місце; здобування засобів для забезпечення життя соціально негативними способами, протиправна поведінка, підпорядкування кастовим кримінальним законам та „авторитетам”; відсутність позитивних занять [205, с.59].

Відповідно даних ознак виділяють наступні категорії безпритульних дітей:

– бездомні діти  діти, які перебувають у соціальному становищі бездомності, що зумовлене відсутністю в них житлового приміщення (будинку, квартири, кімнати), яке б вони могли використовувати для проживання (перебування) і в якому могли бути зареєстровані [80];

–діти-сироти – це діти: 1) батьки яких померли, а також діти, які залишилися без піклування батьків у результаті позбавлення останніх батьківських прав або визнання їх …недієздатними, безвісти відсутніми [278]; 2) які тимчасово або постійно перебувають поза сімейним оточенням унаслідок втрати батьків, а також діти, які не можуть з певних причин чи з власних інтересів залишатися в сімейному оточенні й потребують захисту та допомоги з боку держави [22];

–соціальні сироти – це: 1) діти, які мають біологічних батьків, але вони з різних причин не займаються вихованням дитини й не піклуються про неї [289]; 2) соціально-демографічна група дітей, які внаслідок соціальних, економічних, морально-психологічних причин є фактично позбавленими батьківського піклування при живих батьках [286]. До них зокрема належать безпритульні, „діти вулиці” [195, с.174].

Таким чином, уточнюючи зміст основного поняття – безпритульні діти – ми зіткнулися з додатковим визначенням категорії безпритульних дітей через термін „діти вулиці”.

Вичерпного визначення даної категорії дітей в Україні й до сьогодні не існує, тому „діти вулиці” розглядаються як неструктурований об'єкт, до якого належать діти, що залишилися без батьківської опіки й певного місця проживання; діти, які мають сім'ю, але перебувають протягом дня на вулиці; які заробляють кошти жебракуванням і крадіжками; схильні до бродяжництва та інших видів асоціальної поведінки, батьки яких з певних причин належним чином не займаються їхнім вихованням [170; 278; 287]. Без сумніву, у різних категорій дітей існує різна мотивація „виходу” на вулицю.

Враховуючи багатоваріантність шляхів „виходу” дітей на вулицю, можна дати таке визначення сутності поняття „діти вулиці” – „це діти, які не досягли 18 років, результат виховання яких визначений вулицею; діти, які живуть на вулиці та для яких вулиця є рідною домівкою” [170, с.164].

За визначенням Дитячого Фонду Об’єднаних Націй (ЮНІСЕФ), до „дітей вулиці” належать [157]:

- діти, які не спілкуються зі своїми сім’ями, живуть у тимчасових помешканнях (покинутих будинках тощо) або не мають взагалі постійного житла і кожного разу ночують у новому місці; їхніми першочерговими потребами є фізіологічне виживання й пошук житла (безпритульні діти);

- діти, які підтримують контакт із сім’єю, але через бідність, перенаселення житла, експлуатацію та різні види насилля (фізичне, сексуальне, психологічне) проводять більшу частину дня, а іноді й ночі, на вулиці (бездоглядні діти);

- діти-вихованці інтернатів та притулків, які з різних причин втекли з них і перебувають на вулиці (діти, які перебувають під опікою держави).

В Україні до категорії „дітей вулиці” відносять наступні групи неповнолітніх [238, с.28-29]:

 безпритульні діти – діти, які не мають постійного місця проживання через втрату батьків, асоціальну поведінку дорослих у сім’ї; діти, котрих батьки вигнали з дому;

 бездоглядні діти – діти, які мають визначене місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці більшу частину дня, а іноді й ночі, в разі неспроможності батьків або опікунів (родичів) матеріально забезпечувати їх, наявності психічних захворювань у батьків, байдужого ставлення останніх до виховання дітей;

 діти-втікачі з навчально-виховних закладів – діти, яких не влаштовують умови життя й виховання у цих закладах, які зазнали психологічного, фізичного або сексуального насилля у закладах інтернатного типу або притулках;

 діти-втікачі із зовні благополучних сімей – діти з високим рівнем конфліктності, патохарактерологічними особливостями, відхиленнями у психічному й особистісному розвитку;

 діти, які за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці; діти, позбавлені систематичної батьківської турботи, аутсайдери шкільних колективів, діти з яскраво вираженими ознаками важковиховуваності, схильні до безцільного проведення часу.

Підсумовуючи, можна зазначити, що поняття „діти вулиці” об’єднує у собі два інших: „безпритульні діти” й „бездоглядні діти”, але головною ознакою, за якою дитину можна віднести до „дітей вулиці” є термін перебування дитини на вулиці.

Зарубіжні та вітчизняні дослідники серед безпритульних дітей, залежно від терміну їх перебування на „вулиці”, виділяють три рівні [205, с.47-49]:

– до першого рівня відносять неповнолітніх, які перебувають на вулиці менше місяця, вони ще не встигли адаптуватися у вуличному середовищі, не втратили надію на повернення у свою сім'ю. Це не лише діти, що втекли від домашнього насильства, жорстокого поводження, голоду, несправедливості вихователів дитячих будинків, але й ті, кого „забули” на вокзалі або вигнали з домівки п'яні батьки. Вони намагаються напівзаконними способами заробляти на життя – жебракують, збирають пляшки, іноді потроху крадуть;

– до другого рівня відносять підлітків, які пробули в умовах вуличного середовища більше місяця (іноді до року), які піддалися додатковому ризику жорстокого поводження і насильства вже після втечі. Такі діти вже набули досвіду вживання алкоголю, токсичних засобів, сексуальних зв'язків. Вони віддають перевагу крадіжці та своєрідному „рекетуванню” аніж жебрацтву;

– до третього рівня відносять неповнолітніх, які прожили на вулиці більше року і вже набули криміногенного досвіду, залучились до злочинних угрупувань, мають певну соціально-психологічну особистісну деформацію.

Якщо за класифікаційну ознаку взяти показники місця проживання дитини (на вулиці, вдома і на вулиці, вдома) і наявність та характеристику її сім’ї (асоціальна, нормальна), можна умовно поділити „дітей вулиці” на такі дев’ять груп [198, с.85]:

1. Діти, які реально не мають сім’ї й постійно мешкають на вулиці.

2. Діти, які постійно мешкають на вулиці й мають асоціальні сім’ї.

3. Діти, які постійно мешкають на вулиці й мають нормальні сім’ї.

4. Діти, які не мають сім’ї, але періодично живуть то вдома, то на вулиці.

5. Діти, які періодично мешкають то в вдома, то на вулиці і мають асоціальну сім’ю.

6. Діти, які періодично живуть то в вдома, то на вулиці і мають нормальну сім’ю.

7. Діти, які мешкають вдома, але батьків не мають.

8. Діти, які мешкають вдома, але їхня сім’я є асоціальною.

9. Діти, які мешкають вдома, мають нормальну сім’ю, але весь свій час чи більшість часу проводять на вулиці.

Таке структурування об’єкта дозволяє глибше розібратися у специфіці феномена бездоглядності і безпритульності дітей в Україні, створює передумови для розроблення конкретних заходів і видів їх захисту та допомоги.

Резюмуючи, ми можемо зробити висновок, що безпритульність – це характеристика положення неповнолітнього в родині й суспільстві, його соціальний статус (знайти який дитина може як за власним бажанням, так і в силу збігу обставин, серед яких головує бездоглядність). А бездоглядність є відсутністю нагляду (контролю) за дитиною. При цьому не має значення, в силу яких обставин – об’єктивної чи суб’єктивної властивості – цей нагляд відсутній, у будь-якому випадку мова йде про поведінку осіб, зобов’язаних здійснювати нагляд за дитиною (сім’я, опікуни, соціальні працівники) [205, с.53].

Говорячи про розбіжність термінів „безпритульний” і „бездоглядний”, слід враховувати, що бездоглядність, в основному, визначається за допомогою категорій педагогіки. Невипадково її сутність, ознаки є предметом розгляду педагогічної науки, яка звертає увагу на відповідне розуміння нагляду за неповнолітніми, яке не зводиться лише до контролю за поведінкою дитини, проведенням часу, а полягає у підтримці дитини, збереженні внутрішнього духовного зв'язку з нею, такого зв'язку, який дозволяє зберегти навіть на відстані контакт батьків (осіб, що їх замінюють) із своїми дітьми. Відсутність саме такого нагляду приводить дитину до ситуації, з якої вона не може знайти вихід за допомогою соціально позитивних способів та засобів.

Ми також визначили, що між бездоглядністю і безпритульністю, поза сумнівом, існує міцний зв'язок, оскільки за загальним правилом бездоглядність служить сприятливим підґрунтям для безпритульності. Початковою фазою цієї соціальної хвороби якраз і є бездоглядність, а кінцевою, вже вкрай занедбаною, яка знаходиться на межі неповернення стає безпритульність. Якщо розглядати їх як соціальний процес, то одне з них (безпритульність) є кінцевою стадією другого (бездоглядності).

Варто відзначити, що поняття „бездоглядна дитина” може виходити за межі поняття „діти вулиці”, коли йдеться про дитину, яка позбавлена уваги та догляду батьків, але не віддає перевагу вуличному середовищу. Такі діти можуть проявляти девіантну поведінку, мати шкідливі звички чи відчувати самотність, комплекс неповноцінності, незадоволеності власним життям тощо. Водночас усі безпритульні діти, вуличні діти є бездоглядними.

Складність феномена підтверджує неможливість інколи чітко визначити, до якої категорії – „бездоглядна” чи „безпритульна” – належить дитина. Тому під час ідентифікації важливі не стільки наявність певного місця проживання, скільки термін її перебування на вулиці (досвід „вуличного життя”), бажання повернутися у рідну домівку чи державний заклад і можливість реабілітації асоціальних батьків [238, с.33].

Враховуючи тісний зв'язок даних понять, а також специфіку діяльності закладів соціально-педагогічної підтримки неповнолітніх, які потребують соціального захисту, вважаємо за доцільне в нашій роботі коротко зупинитися на основних причинах виникнення бездоглядності дітей. Проте, не дивлячись на те, що бездоглядність обумовлена, перш за все, педагогічними причинами, ми вважаємо доцільним розкрити також і соціальні причини цього явища, оскільки саме вони є визначальними під час переходу бездоглядної дитини у стан безпритульності.

Причини, що визначають дитячу бездоглядність, можна умовно розділити на дві групи: зовнішні та внутрішні (об'єктивні та суб'єктивні). Однак чітку межу між ними провести досить складно, оскільки причини внутрішнього порядку є наслідком дії причин зовнішніх, а дії зовнішніх причин визначаються внутрішніми причинами.

Серед зовнішніх причин, що призводять до бездоглядності дитини, фігурують, перш за все, несприятливі умови розвитку і виховання дитини у сім'ї, наявність джерел негативного впливу на неї в оточуючому її середовищі, педагогічно необґрунтована робота з дитиною у школі.

Слід зазначити, що в умовах дезорганізації життя сімей руйнуються морально-етичні норми і традиції сімейного устрою, заручниками чого стають діти. На дезорганізацію життя дітей в сім’ї впливають: висока конфліктність відносин між подружжям; батьками і дітьми; низький загальнокультурний рівень батьків; порушення стану здоров'я батьків (психічні захворювання); велика зайнятість батьків; їх депресивний стан, який є наслідком правової, економічної, моральної незахищеності. Неблагополуччя, безробіття, бідність сімей, несприятлива психологічна атмосфера, алкоголізм батьків, руйнування етичних цінностей, насильство в сім'ї, чисельні педагогічні помилки батьків – все це чинники, які негативно впливають на виховання дітей, їх моральний і фізичний розвиток та, в свою чергу, породжують ланцюжок наслідків: неуспішність, недисциплінованість, бродяжництво, дезадаптацію, правопорушення, бездоглядність, сирітство тощо [251; 217; 2; 206; 127; 324].

Психологи стверджують, що вирішальний вплив на розвиток особистості дитини, її поведінку має психологічний клімат у сім'ї. Бо в сім'ї, де немає любові, довіри, щирої прихильності, дружби та злагоди між батьками, дітьми та батьками, діти ростуть тривожними, агресивними, дратівливими, неслухняними, дисгармонійними, жорстокими і замкнутими, навіть не дивлячись на зовнішній формальний порядок у сім'ї.

Що ж стосується педагогічних помилок батьків, то вони здійснюються з різних причин. Серед них можна виділити наступні: педагогічна необізнаність батьків; переадресування справи виховання школі; надмірна турбота про те, щоб дитинство їх дитини було кращим, аніж у них; невміння виховувати (за наявності знань); відсутність часу для виховання і занять зі своїми дітьми, уваги з боку батьків, що провокує виникнення бездоглядності.

У цілому, всі чинники неблагополучних відносин у сім'ї та впливу з боку сім'ї, які призводять до виникнення і розвитку дезадаптації підлітка, можна узагальнити в наступні групи [207, с.37-38]:

1. Авторитарне лідерство старших на всіх етапах формування особистості неповнолітнього. Жорстоке виховання, фізичні покарання, прагнення тримати дитину під страхом загрози покарання. При цьому особистісні властивості підлітка виявляються у прагненні затвердити себе у неформальній групі в тій же атмосфері жорстокості, підпорядкування грубій фізичній силі.

2. Гіпоопіка. Такі сім'ї пристойні й соціально благополучні, але відносини в них будуються за принципом „кожен живе як знає”. Підлітку дають витрачати гроші, але не виявляють цікавості до його духовних потреб, не залучають до спільної діяльності, створюється депривація батьківського спілкування. Компенсацію цьому підліток шукає у школі, але слабка здатність до навчання може стати бар'єром на шляху благополучного спілкування із класним колективом, який формує пасивність, позицію підпорядкування будь-кому.

3. Протест старших проти головного новоутворення підліткового віку – відчуття дорослості. Батьки прагнуть покарати відлучення від сім'ї, проявляють зневагу до інтересів і схильностей підлітка. У таких підлітків зароджується тенденція у всьому бачити протидію, активно боротися проти уявного зла і робити всім і все на зло, з’являється прагнення побороти емоційний дискомфорт за допомогою алкоголю, наркотиків, тютюнопаління.

4. Діти – „кумири” сім'ї. „Запестуваність”, пробачення всього, нерозумне підкорення „авторитету” дитини, її вимогам, безумовно, готують її на роль лідера. Розвивається егоїзм і постійний конфлікт зі всіма, хто не бачить винятковості цієї дитини. Саме цей конфлікт стає мотивом переходу від „правильних” життєвих позицій до антисоціальної спрямованості (ствердження за будь-яку ціну!), небажання виконувати суспільно значущі вимоги, що приводить до пошуку неформальної і референтної групи зовні, поза домом та поза школою, сприяє розвитку асоціальної поведінки, ранньої алкоголізації, наркоманії.

В цілому, існує „три теорії, що пояснюють причини втечі дітей із сім'ї. Перша  мотиваційна, яка пояснює дане явище індивідуальною психопатологією дитинства та конкретної дитини, яку в даному випадку необхідно лікувати. Друга  теорія середовища, полягає у аналізі чинників середовища, з якого дитина хоче вирватися. У цій ситуації слід впливати не на дитину, а на її оточення, захищаючи права дитини. І, нарешті, третя  теорія, що синтезує соціально-психологічні чинники безпритульності” [259, с.79-80].

Головна ж причина „втечі” завжди криється у невдоволеності дитини своїм місцезнаходженням, неможливості жити в нормальних умовах, відсутності контакту з батьками, недостатності їх любові та турботи. Як варіант рішення даних проблем у дитини з'являється прагнення заглушити відчуття, що турбують, забутися у будь-якій цікавій діяльності, особливо пов'язаній із ризиком, пригодами тощо.

Таким чином, втеча дитини на вулицю – це відповідний поведінковий механізм захисту дитини від несприятливих умов, своєрідна свідома відмова від ситуації, яка її не влаштовує в сім'ї або соціальному закладі, це єдиний реально доступний дитині засіб протесту. Але, чим би не була викликана втеча неповнолітнього з дому, в Україні вона не розглядається як протиправна дія дитини. Втеча із сім'ї не має протизаконного змісту, на відміну, наприклад, від США, де втеча з дому вважається правопорушенням, оскільки порушуються закони, що охороняють моральний кодекс суспільства.

Сімейне неблагополуччя – основна, але не єдина причина бездоглядності дітей. Крім неблагополучної родини, серед факторів ризику, що підвищують кількість „вуличних дітей”, можна виділити – „порушення принципу загальності середньої освіти, комерціалізацію шкільної справи, а у зв’язку з цим порушення права дітей на освіту; послаблення функцій захисту дітей у системі освіти (харчування, відпочинок тощо)” [2, с. 22-25]; неоперативне рішення органами опіки й піклування питань життєвлаштування дітей, що залишилися без піклування батьків; відсутність належної міжвідомчої координації зусиль між різними міністерствами з проблем дитинства та питань вирішення дитячої бездоглядності і безпритульності; неефективна діяльність державних соціально-контролюючих інститутів (міліції, органів юстиції, школи, системи медичного контролю, соціального захисту) [238; 205; 159; 143; 309].

Останнім часом позиція школи стає додатковим фактором ризику, а сама школа – виступає інститутом, що відторгає проблемну дитину, тим самим сприяючи її бездоглядності.

Річ у тому, що соціальні фактори й медико-психологічні особливості розвитку особистості дитини з кризової сім’ї створюють для неї певні складності у процесі навчання в школі. У дитини, якій з моменту народження не приділяли належної уваги, недостатньо сформовані спостережливість, слухняність, старанність етичних уявлень та почуттів, пошана до тих, хто її оточує. Відсутність необхідних етичних навичок заважає їй правильно орієнтуватися у спілкуванні з однолітками, веде до виникнення конфліктів, відчуження. Такі діти погано засвоюють матеріал, пропускають заняття, конфліктують із вчителями й однокласниками, стають для них „важкими” [205].

Покинувши сім'ю та школу, діти-втікачі втрачають останнє, що мали, починають різко відставати у своєму розумовому і психофізичному розвиткові й частіше ніж їх однолітки здійснюють протиправні вчинки [56; 89; 192].

Резюмуючи теоретико-аналітичну роботу з виявлення педагогічних причин виникнення бездоглядності дітей вважаємо, що основними причинами є неблагополучна соціально-психологічна обстановка в сім'ї дитини та відсутність належного контакту і взаєморозуміння з однолітками та вчителями у школі. Ми також робимо акцент на тому, що саме сім'я, як один із основних соціальних інститутів суспільства, відіграє найважливішу роль у виникненні дитячої бездоглядності, соціальної дезадаптації дитини, що ускладнює процес її соціалізації, сприяє виникненню цілого ряду соціальних причин даного явища.

До традиційно визнаних вище причин поширення явища „дітей вулиці” дослідники додають наступні соціальні (соціально-психологічні) причини дитячої бездоглядності: недосконалість системи моніторингу неблагополучних сімей; матеріальну неспроможність сім'ї утримувати дітей; незадовільну роботу інтернатних закладів щодо юридичного оформлення статусу дитини, в результаті чого діти-випускники цих закладів „де юре” мають батьків, але „де факто” не мають родини чи притулку, тому змушені йти на вулицю; поширення серед асоціальних батьків економічної експлуатації дітей, що призводить до виникнення у дитини синдрому „раннього збагачення” та знищує мотивацію до навчання; жорстокі форми поводження батьків в сім'ях, фізичні покарання як метод виховання дітей, психологічні знущання над ними; відсутність служб психологічної допомоги та підтримки конфліктних чи кризових сімей; досить поширену матеріальну неспроможність традиційних опікунів (бабусь, дідусів тощо) дітей тощо [251, с.63-64].

До основних об'єктивних соціальних причин виникнення і зростання бездоглядності слід віднести й руйнування державної інфраструктури соціалізації та суспільного виховання дітей та відсутність нової ефективної структури соціалізації та дозвілля дітей в умовах ринкових відносин, що фактично обеззброює суспільство перед дитячою безпритульністю [286; 2; 324].

Резюмуючи все вище сказане, можна виділити наступні чинники появи феномену бездоглядних (вуличних або безпритульних) дітей [141, с. 34]:

а) сімейний чинник (порушення функціонування сім'ї, недостатня увага з боку батьків, опікунів, родичів до виховання та утримання дитини, відсутність психологічного комфорту в сім'ї);

б) кримінальний чинник (злочини проти моральності; примушення дітей, з боку батьків та кримінальних груп до жебракування; експлуатація і залучення дітей у незаконний бізнес, проституцію; сутенерство; продаж алкогольних напоїв неповнолітнім; розповсюджування порнографічної продукції тощо);

в) об'єктивна ситуація, що викликає труднощі у вихованні, утриманні та здійсненні контролю над дітьми з боку батьків;

г) дитячий чинник (патологічні девіації у дітей, схильність до споживання психоактивних речовин, самовільного виходу з дому або навчально-виховного закладу та інших форм асоціальної поведінки);

д) молодіжний чинник (розвиток асоціальної підліткової та молодіжної субкультури);

е) організаційний чинник (недоліки у роботі системи освіти та органів опіки, системи соціального обслуговування сім'ї та дитинства, служб зайнятості неповнолітніх і молоді, підрозділів КМСН, інших державних структур);

ж) інформаційний чинник (низька ефективність безпеки багатьох сайтів Інтернету, засоби масової інформації надають багато негативних прикладів для дітей і молоді на всіх доступних носіях, низька якість реклами, телевізійні та радіопрограми переобтяжені інформацією, яка пов'язана із насильством, наркотиками та ін.).

Причини можна перераховувати ще довго. Деякі ЗМІ навіть порівнюють сьогоднішнє положення дитячої безпритульності із станом після громадянської війни, але, звичайно, це порівняння є некоректним, оскільки характер дитячої бездоглядності та її масштаби сьогодні зовсім інші. Тому тут шкідливі, як недооцінка масштабів біди, так і зайве нагнітання ситуації [171, с.28]. Але необхідно пам’ятати, що бездоглядність дітей є загрозою майбутньому України, оскільки перспективи розвитку держави безпосередньо залежать від фізичного здоров'я, етичного виховання та культури освіти підростаючого покоління.

Таким чином, можна зробити висновок, що в якості причин, що обумовлюють зростання чисельності бездоглядних і безпритульних дітей, виступають наступні [205, с. 77-78]:

 соціально-економічні  пов’язані з економічною кризою, безробіттям, бідністю, продажем житла, інтенсивними міграційними процесами у зв'язку із нестабільністю соціально-політичної ситуації, епідеміями, військовими конфліктами та природними катаклізмами тощо;

 соціально-психологічні – (часто як наслідок соціально-економічних)  пов'язані із загальною кризою сім'ї, збільшенням кількості розлучень та неповних сімей, погіршенням морально-психологічного клімату у відносинах між батьками, що призводить до грубого поводження з дітьми, частим фізичним покаранням, емоційним насильством з боку дорослих;

 психологічні та психофізіологічні  пов'язані із збільшенням кількості дітей, які мають виражені психофізіологічні аномалії та риси асоціальної поведінки. Такі діти складають приблизно 3-5%. Основні психофізіологічні якості дітей формуються в умовах бездомного життя, за допомогою раннього включення дитини у жорстку вуличну боротьбу, її існування „один на один” із вулицею, без необхідної допомоги дорослого чи дитячого середовища.

Слід зазначити, що у реальному житті соціально-економічні, соціально-психологічні й психологічні (психофізіологічні, психолого-педагогічні) причини бездоглядності та безпритульності тісно пов’язані між собою і доповнюють одна одну.

Маючи більш повне уявлення про причини і чинники, які впливають на виникнення дитячої бездоглядності та з’ясувавши основні аспекти процесу формування у дитини стану бездоглядності, для більш цілісного розуміння особистості бездоглядної дитини вважаємо необхідним зупинитися на соціально-психологічних характеристиках її портрету.

Бездоглядні та безпритульні діти мають складний соціальний, медичний і психолого-педагогічний статус. Для того, щоб розібратися, що уявляє собою соціально-психологічний портрет бездоглядної та безпритульної дитини нами були виділені та проаналізовані наступні характеристики розвитку неповнолітніх бездоглядних та безпритульних: по-перше, соціально-біологічні характеристики та особливості звичок і способу життя; по-друге, загальний стан здоров'я „вуличних” дітей; по-третє, психічні та особистісно-характерологічні особливості розвитку; по-четверте, міжособистісні стосунки та поведінкові особливості бездоглядної, безпритульної дитини.

1. Соціально-біологічні характеристики та особливості звичок і способу життя.

Звертаючись до соціально-біологічних характеристик, а саме визначаючи віковий склад неповнолітніх бездоглядних, треба зазначити, що в Україні бездоглядні та безпритульні діти – це переважно особи віком до 14 років. „Самостійно” діти йдуть з дому, починаючи з 6-7 років. Наймолодшій дитині, що опинилася на вулиці, 3 роки, найстаршій – 18 років [238, с.18].

Найбільш чисельну групу бездоглядних і безпритульних неповнолітніх становлять діти віком від 9 до 14 років (58% від загальної кількості „дітей вулиці”), діти віком від 3 до 7 років становлять лише 2%, 8-9-річні – 6%, 10-11-річні – 8%, 15-17-річні – 10,3% [238, с.18; 345, с.66].

Розподіл за статтю вказує на те, що частка хлопців вища, ніж частка дівчат і становить приблизно 67% хлопчиків до 33% дівчаток [238, с.18].

Характерним є й те, що більше 80% бездомних дітей це жителі міст, які мігрують по країні. Сільські діти становлять біля 20%. Даний розклад можна пояснити тим, що сільські жителі між собою менш розрізнені та більше підтримують один одного, аніж у місті. Але в останні роки кількість дітей-втікачів із сільської місцевості поступово почала зростати [296; 345], що, на нашу думку, говорить про заглиблення соціально-економічної кризи на селі, та як наслідок – розшарування та зубожіння населення, а також поглиблення кризи інституту сім’ї.

Термін перебування дітей у стані безпритульності становить від 2-3 днів до 7 місяців для тих, хто опинився у притулку. Якщо ж дитина знаходиться поза межами притулку, то цей термін може бути набагато більшим. Слід зазначити також, що існує певна закономірність співвідношення між віком дитини і терміном її перебування на вулиці: так чим меншим є вік дитини, тим більший період її безпритульності [345].

Якщо говорити про особливості способу життя бездоглядних дітей, то можна відзначити, що перебуваючи на вулиці, безпритульні діти досить часто не доїдають, голодують (харчуються недоїдками у кафе та по смітниках), а взимку кожен третій мерзне постійно або періодично [238].

Забезпеченість одягом, дотримання дитиною особистої гігієни залежать від того, чи є у неї сім’я, який її матеріальний статок, чи схильні до асоціальної поведінки батьки.

Процес „здобуття” грошей „дітьми вулиці” має різні полюси – соціально негативний і соціально позитивний. Серед соціально негативних форм заробітку: випрошування милостині, жебракування, крадіжки, продаж вкраденого, дрібний рекет, відбирання грошей в інших дітей, надання сексуальних послуг. До соціально позитивних відносять – підробітки на бензоколонках, миття машин, збирання пляшок, макулатури, металевого брухту, допомога за винагороду, підробітки вантажниками у магазинах [205; 238].

Пішовши з дому від утисків та жорстокості батьків, бездоглядні діти на вулиці часто можуть стати жертвами насильства, пограбування, образи, небезпеки. Серед найпоширеніших небезпек  місце ночівлі дитини, коли вона є найбільш вразливою і легкою здобиччю для злочинця. Ночують бездомні діти, де прийдеться. Деякі з них мають постійне місце на горищі, у підвалі тощо [2; 171; 205; 238].

Слід зазначити, що у безпритульних дуже розвинений інстинкт самозбереження. Але розкриваючи поведінкові звички бездоглядної дитини можна констатувати наявність у неї вираженої емоційної збудливості, яка провокує появу тяжіння до штучних збуджень: наркотиків, алкоголю, азартних ігор, раннього статевого життя. Перший сексуальний досвід деякі з них набувають у 12-13 років (а інколи і в 6-7 років), що раніше, ніж у середньому для школярів [296].

Умови життя (бруд теплотрас, підвалів тощо), атмосфера бездуховності, відсутність статевого виховання, токсикоманія, вживання алкогольних напоїв аж ніяк не сприяють романтичності між статевих відносин. Відповідно у бездоглядних, безпритульних дітей формується примітивне й брутальне ставлення до стосунків чоловіка й жінки. 5% опитаних дітей, які проживають на вулиці зізналися, що надавали сексуальні послуги за винагороду. Кожна п’ята дитина зазнавала сексуального насильства [238, с.39].

Від дітей з нормальних сімей безпритульника відрізняє витривалість, точність сприйняття, сміливість, активність, солідарність у групових діях. Найчастіше дану категорію дітей можна зустріти у жвавих місцях, де можна дістати їжу або заробити гроші: базари, ринки, площі, супермаркети, дорогі нічні клуби та ін. Їх день звичайно починається ближче до обіду, а закінчується далеко за північ.

Резюмуючи зазначимо, що умови вулиці примушують дитину виживати і самореалізовуватися, формуючи такі якості як гнучкість розуму, швидкість реакції, жорсткість у прийнятті рішень, гострота мислення на побутовому рівні. Вони творчі й винахідливі, здатні об'єднуватися перед небезпекою, гарні психологи, які чудово розбираються в людях, деякі з них володіють високими комунікативними здібностями.

2. Загальний стан здоров'я „вуличних” дітей.

Аналіз стану здоров'я бездоглядних та безпритульних дітей показав, що серед них передусім поширені [2; 6; 7; 44; 56; 138; 205; 238; 296]:

 захворювання шкіри – стрептодермія, алергічні дерматити, нейродерміти, псоріаз, педикульоз, короста, лишаї як наслідок недотримання норм гігієни, яке зумовлено низькою культурою дітей у цьому питанні або ж недоступністю умов для гігієнічних процедур;

 простудні захворювання (з переходом у хронічні бронхіти, тонзиліти тощо), які є підґрунтям для захворювань вуха, горла, носа та викликані переохолодженнями під час тривалого перебування на вулиці, недостатністю теплого одягу. Крім того, органи дихання страждають через те, що діти нюхають клей;

 захворювання шлунково-кишкового тракту (передусім гастрити), які викликані нерегулярним, важко засвоюваним та незбалансованим за вмістом нутрієнтів харчуванням;

 захворюваність зубів (карієс та ін.);

 затримка фізичного розвитку (зросту), яка викликана тим, що діти виснажені, анемічні, не мають повноцінного, раціонального харчування;

 затримка психічного розвитку, аномалії розвитку і захворювання системи сечовиділення, соматичні захворювання, розлади психіки, джерелом яких стають стресогенні обставини життя дітей вдома (де батьки ведуть асоціальний і аморальний спосіб життя, зловживають алкоголем та наркотиками), а також викликані регулярним вдиханням дитиною пари клею;

 різноманітні травми, отримані під час конфліктів у середовищі дітей-бродяг, під час мандрів по підвалах, горищах, теплотрасах та інших місцях, де легко вдаритися, забитися.

Окремо слід виділити три групи захворювань, які виявляють у дуже невеликої кількості дітей-бродяг, проте більш-менш регулярно [6, с.4]:

 порушення опорно-рухового апарату (сколіоз, лордоз) та кістково-м’язової системи розвиваються у разі постійного виконання фізично важких видів робіт;

 венеричні захворювання (хламідіоз, трихоманоз, гонорея, сифіліс тощо), причиною яких є нерозбірливі сексуальні контакти ;

 туберкульоз, соціальна природа якого – погане харчування, проживання у вологих, холодних приміщеннях, тютюнопаління, зловживання алкоголем.

Гострою проблемою для дітей-бродяг, яка підриває їх стан здоров'я є також вживання наркотиків. Аналіз ситуації показує, що лише 67% дітей-бродяг, можна вважати непричетними до вживання наркотиків, проте 2% з них вживають наркотики 1-2 рази на тиждень, 3% практично щодня. Це свідчить про наркотичну залежність однієї особи з двадцяти. Раз на місяць чи рідше вживають наркотики до 7% „вуличних” дітей, а кожна п'ята дитина вже пробувала це робити [6, с.3].

Виходячи з усього вище зазначеного, можна зробити висновок, що здоров'я дітей, які живуть на вулиці, є досить слабким та підірваним, всі хвороби в основному мають занедбану або хронічну форму, тому що безоглядні, безпритульні діти мають нестійку мотивацію щодо збереження власного здоров'я, часто не звертаються до лікарів, займаються самолікуванням, потрапивши на вулицю – ведуть асоціальний спосіб життя

3. Психічні та особистісно-характерологічні особливості розвитку бездоглядних і безпритульних дітей

Соціально-психологічна дезадаптація дітей, які потрапляють у притулок, виражається у широкому спектрі особистих деформацій. Ці діти мають спотворену етичну свідомість, у них порушено поняття про добро та зло, обмеженим є коло потреб, інтереси мають примітивний характер.

Спотворення ціннісних орієнтацій відображається у мотивах поведінки бездоглядних дітей. Дослідники відзначають наявність трьох груп провідних мотивів: 1) вузько споживацькі прагнення; 2) бажання розважитися, показати силу, спритність, сміливість, власного самоствердження в очах оточуючих; 3) бажання здобути кошти для придбання алкоголю, цигарок; помста, озлоблення, хуліганство [298, с.26].

Відмінною рисою дітей, які потрапляють у притулок, є відсутність мотивів, пов'язаних із тимчасовою перспективою, більш менш віддаленим майбутнім. Учені кваліфікують це явище як „соціогенний інфантилізм” [298, с.157]. Їх емоційний стан і поведінка визначаються головним чином подіями сьогодення. Це можна пояснити сумним досвідом, який дитина придбала у сім'ї (в якій її батьки „жили одним днем”) та досвідом її автономного життя, коли вирішення проблем сьогодення було найважливішим та вирішальним для виживання.

Відсутність тимчасової перспективи має різні форми конкретного виразу – від дитячої безпосередності, невміння стримувати себе, до небажання замислюватися над своїм професійним самовизначенням, своїми життєвими планами, навіть у разі гострої необхідності.

У підлітків, які мають відхилення у поведінці, спостерігається спотворене або звужене уявлення про світ, невеликий багаж знань, який страждає істотними прогалинами та не відповідає віку дитини. Інтелектуальні інтереси бездоглядної дитини є бідними, учбові уміння і навички – нерозвиненими. Багато хто з безпритульних підлітків є малописьменними. Зустрічаються й такі, які вчаться читати, вже потрапивши до притулку.

Для бездоглядних та безпритульних дітей характерними є нерозвиненість емоційної сфери, бідність емоційного досвіду, знижена емоційна чуйність, різка зміна настрою, яка нерідко переходить у агресію по відношенню до оточуючих, послаблене відчуття сорому. Вони байдуже ставляться до переживань інших людей, проявляють нестриманість у спілкуванні, грубість у поведінці, неврівноваженість. Як правило, вже з раннього віку вони були позбавлені емпатійного спілкування, довго залишалися наодинці, досить часто терпіли побої та знущання, що й призвело до втрати дитиною відчуття психологічного захисту, індиферентності до почуттів інших та нерозвиненості вміння співчувати, відсутності прагнень до єднання із оточуючим світом [28; 42; 71; 207; 303; 348].

Бездоглядна дитина зростає у соціально хворому середовищі, вона не відчуває підтримки з боку оточуючих її людей та зацікавленої уваги, позбавлена соціального схвалення. Саме тому в неї, як правило, спотвореним є уявлення про саму себе, власну цінність та гідність, що суттєво впливає на адекватність самооцінки дитини, розвиток самопізнання. Через незадоволення потреби у власній цінності така дитина охоче входить у будь-яку компанію, в якій вона може отримати цю можливість та через аморфність власної системи цінностей вона легко сприймає спотворені цінності асоціального угруповання. Якщо дитині вдається досягти у групі бажаного становища, наблизитися до лідерства, у підлітка формується впевненість у собі, підвищується рівень його самооцінки. Але ця висока самооцінка формується на основі досягнення успіху в аморальних асоціальних діях та вчинках [298, с.158-159].

Дослідники відзначають неадекватність самооцінки у більшості дезадаптованих підлітків. Для деяких з них характерним є завищений рівень домагань, переоцінювання своїх реальних можливостей. Такий підліток неадекватно реагує на зауваження, завжди вважає себе безневинно потерпілим, схильний скрізь бачити підступність по відношенню до себе, несправедливість, і цим виправдовує свою несправедливість по відношенню до інших. Відчуваючи постійну незадоволеність власних потреб, невдоволеність оточуючими його людей, деякі з них замикаються у собі, інші самоутверджуються за рахунок демонстрації власної фізичної сили, агресивності дій по відношенню до слабших [298, с.159].

Проте у більшості підлітків, що перебувають у притулку, самооцінка є заниженою. Вони не впевнені у собі, пригнічені, гостро відчувають свою занедбаність, не вірять у можливість іншого для себе життя.

Відмічено, що при соціальній дезадаптації дітей найбільшому розриву підлягають комунікативні зв'язки підлітків, без відродження яких важко відновити і найважливіші види діяльності підлітка  пізнавальну, трудову, ігрову, тому що елемент спілкування присутній у кожній з них. Труднощі бездоглядних дітей у спілкуванні мають глибоке коріння, яке йде, як правило, із раннього дитинства, у якому вони були позбавлені нормального контакту із матір'ю та психологічного захисту з її боку [4; 42; 71; 303].

Спеціальне вивчення ставлення підлітків-втікачів до власних батьків, інших членів сім'ї та педагогів виявляє їх слабку прихильність до матері (4,4% навіть виразили негативне відношення до неї), яка не компенсується прихильністю до батька або інших членів сім'ї [121]. Таким чином, можна цілком обґрунтовано стверджувати, що відносини безпритульних дітей з близькими родичами зруйновані, вони не відчувають себе потрібними, захищеними.

Труднощі у спілкуванні викликають у дітей притулку відчуття незадоволеності, яке діти компенсують по-різному. Так, молодші підлітки прагнуть принизити цінність спілкування, вони підміняють його агресивними діями або зануренням у світ уявних образів, власних фантазій, які дорослі нерідко сприймають як брехливість [298, с.159]. Але ще на початку нинішнього століття А. Залкінд відзначав, що „брехливість безпритульного підлітка є або природним способом боротьби „загнаної” дитини, яка вважає, що правдою перед жорстким дорослим світом лише зашкодить собі, або вона є творчим заповненням „несмачної”, паскудної дійсності”[84, с.77].

У старшого підлітка реакція на деформації у спілкуванні також виявляється у різних варіантах. Перший варіант  ізоляція  прагнення піти від спілкування, уникнути контакту як з дітьми, так і з вихователями. Це показник редукції потреби у спілкуванні. Тут виявляється сильна мотивація особистісної автономії, ізоляції, захисту свого „Я”. Для компенсації зредукованої потреби у спілкуванні такі підлітки, в умовах бездоглядності, в якості „комунікативного допінгу” використовують алкоголь та токсичні речовини [298, с.159].

Другий варіант  опозиція, яка характеризується неприйняттям пропозицій та вимог, що йдуть від тих, хто оточує неповнолітнього, навіть якщо вони вельми доброзичливі. Опозиція виражається у демонстративних діях негативного характеру. Підліток не приймає ті норми, до яких звикли дорослі та у рамки яких вони хочуть його поставити [298, с.159-160].

Третій варіант  агресія  прагнення до руйнування відносин і предметного середовища, до дій, спрямованих на нанесення фізичної або психологічної шкоди, збитку. Вона супроводжується гнівом, ворожістю, ненавистю, імпульсивністю, дратівливістю, невмінням стримувати себе. Дитина шукає вихід внутрішньої напруги у бійках та агресивних проявах [298, с.160].

Таким чином, безпритульних і бездоглядних дітей відрізняють нерозвиненість емоційної сфери, затримка інтелектуального розвитку, нестійкість уваги, деформація особистісного розвитку. Існує тенденція до зниженої самоповаги, неадекватної самооцінки. Ці діти страждають через нестачу довіри, ускладнені міжособистісні відносини, відчувають себе покинутими, знехтуваними, самотніми, тому що їх контакт з батьками порушений або відсутній взагалі. Їх відрізняє відсутність будь-яких перспектив особистісного та соціального характеру та підвищена агресія.

4. Міжособистісні стосунки та поведінкові особливості бездоглядної, безпритульної дитини.

Для безпритульних характерною є низька ступінь соціальної нормативності. „Вони живуть за законами зграї, а не за правилами суспільної моралі, їм невідома дружба. …У вуличному середовищі є лише сусідство. Тут цінують фізичну силу, спритність, злість, владу над іншими, уміння знайти вихід з будь-якого положення, пристосуватися до будь-яких умов, тримати язик за зубами. Бродяжачи, багато хто з них пізнає смак легкої наживи” [205, с.49-51].

Шляхи для власної самореалізації бездоглядні і безпритульні діти знаходять у різних вуличних об’єднаннях, де ступінь самоорганізації коливається від стихійної, спонтанної взаємодії до стійкої ієрархії з впливовим лідером. На думку експертів, чим важчі умови виживання, тим вища організованість і структурованість спільноти. У цілому всередині угруповань діє правило колективізму. Однак кожна десята дитина висловлює незадоволення з приводу примусу до жебракування на користь ватажка компанії [238, с.28].

Угруповання дітей вулиці мають неоднорідне соціальне наповнення, різний розподіл прав та обов’язків. Яскраво вираженим у таких дитячих групах є аутсайдерство. Варто відзначити, що в компаніях є такі, котрих не поважають, з них глузують, їх не сприймають всерйоз, обзивають, до них застосовують силові методи (б’ють). Самі бездоглядні діти визначають, що аутсайдери потрібні для того, щоб жебракувати і працювати, відбирати в них гроші, їжу та речі [238, с.29].

Бажання стати дорослим, пошук самоідентифікації, місця в житті призводять до змін у соціальних стосунках бездоглядних і безпритульних дітей з оточенням. Прояви поведінки лідерів у групах позначені намаганням підкорити слабших і менших у колективі. Якщо співтовариство велике, якщо в ньому є сильний лідер, – насилля є неодмінним елементом субкультури взаємовідносин. Прийнявши від дорослих повну міру жорстокості, підлітки і самі стають жорстокими [298, с.162].

Власна „знедоленість” таких дітей стає виправданням того, що вони відбирають у дітей з благополучних сімей гроші, одяг, б’ють їх. Поміж собою бездоглядні і безпритульні діти намагаються показати перевагу над „благополучними”, бо володіють вищою цінністю – свободою, самостійністю, однак глибоко в душі досить часто заздрять їм.

З погляду криміналістів діти, що перестають вести так званий нормальний спосіб життя, відрізняються від інших тим, що життєві цілі у них здвигнуті у бік психологічного комфорту компанійсько-групового характеру, задоволень сьогодення, споживацтва, наживи. Поступово вони втрачають ініціативу в засвоєнні складніших форм соціальної поведінки [298, с.162].

Резюмуючи слід зазначити, що незважаючи на жорсткі умови, в яких доводиться жити дітям на вулиці, у більшості з них, як правило, не виникає образи на оточуючий світ в цілому або ворожого ставлення по відношенню до людей (суспільства) загалом. Скоріше навпаки, вони прагнуть зустріти розуміння, увагу до себе, йдуть на контакт, якщо їм не загрожує небезпека [238].

Таким чином, виконана у даному параграфі робота дозволяє сформулювати наступні висновки узагальнюючого характеру:

1. Поняття „бездоглядність” та „безпритульність” тісно пов'язані між собою, причому, безпритульність є наслідком бездоглядності.

2. Бездоглядність та безпритульність є крайніми проявами соціально-психологічної дезадаптації дітей та підлітків. Вони складаються під впливом комплексу педагогічних та соціальних (соціально-економічних, соціально-психологічних) причин, які детермінують дані явища. Педагогічні причини безпосередньо впливають на формування бездоглядності дітей та підлітків, яка за наявності певних соціальних причин трансформується у стан безпритульності. Саме тому, для вирішення проблем дитячої бездоглядності та безпритульності, необхідними є розробка та впровадження (як на державному, так і місцевому рівнях) комплексу заходів із соціального захисту та соціальної реабілітації бездоглядних і безпритульних дітей, поєднання науково-дослідних розробок із практикою життя.

3. Розкриваючи психологічний механізм „виходу” дитини на вулицю та аналізуючи процес формування в неї стану бездоглядності, ми дійшли висновку, що вихід дитини на вулицю можна розглядати як модель поведінки, що обрана дитиною в разі свідомої відмови від ситуації, яка її не влаштовує в сім'ї або соціальному закладі; це відповідний поведінковий механізм захисту дитини від несприятливих умов, який для неї є єдиним реально доступним засобом протесту.

4. Вибудовуючи соціально-психологічний портрет бездоглядної, безпритульної дитини, можна констатувати, що ці діти характеризуються стійкими порушеннями психоемоційної сфери, відхиленнями у соціальній поведінці та грубим спотворенням групових норм взаємодії. При тривалій відсутності уваги і контролю з боку батьків, школи та інших соціальних інститутів суспільства ці порушення можуть привести до незворотних змін особистості дитини та безпосередньо впливають на її перехід із категорії бездоглядних дітей до категорії безпритульних.

5. Разом з тим, проаналізувавши різні психологічні джерела, що розглядають соціально-психологічні особливості бездоглядних і безпритульних дітей, можна зазначити, що обидві категорії дітей мають схожі ознаки. Істотною відмінністю у соціально-психологічних характеристиках двох вищеназваних категорій є наявність у безпритульних дітей психосоматичних захворювань і психічних відхилень, викликаних тривалим вживанням психоактивних речовин і характерними умовами існування. У бездоглядних же дітей і підлітків є певні передумови до подібних порушень, але, в цілому, їх відрізняє – недостатня увага з боку дорослих, і чим більше дитина страждає від недостатньої уваги з боку сім’ї, соціальних інститутів суспільства, тим швидше вона потрапить у категорію безпритульних, і тим складніше буде проходити процес її реабілітації (ресоціалізації), і тим більше вона потребує захисту.

Науково-практичний аналіз та розробка умов, підходів, методів та технологій до процесу соціального захисту бездоглядних дітей у притулках стане предметом вивчення наступних параграфів даного дослідження.