Передмова

Захист прав дітей, забезпечення їх повноцінного розвитку – проблема національного значення, яка не викликає сумнівів у будь-якої здравомислячої людини, що дбає про своє майбутнє.

Тривалий процес структурної перебудови, оновлення держави і суспільства супроводжується об’єктивними труднощами, кризовими явищами, деформаціями суспільної свідомості, помилками та прорахунками влади, внаслідок яких значною мірою страждають діти.

За даними МВС України протягом останніх років на профілактичному обліку служб у справах дітей щорічно знаходилося близько 140 тис. неповнолітніх, які схильні до правопорушень, вживання наркотичних речовин та алкогольних напоїв, із неблагополучних сімей, безпритульних та бездоглядних дітей. Статистичні дані Міністерства у справах сім’ї, дітей та молоді свідчать про те, що із 101 тис. дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування лише 7% – біологічні сироти, 93% – це діти, які, як правило, походять з родин, що знаходяться у кризі, батьки яких ведуть асоціальний спосіб життя [65; 69; 238]. Це діти, які не бажаючи миритися з реальністю (конфлікти в родині, фізичне та сексуальне насильство, порушення житлових та майнових прав, утягування у кримінальну діяльність) йдуть з рідної домівки і змушені жити на вулиці, бродяжити та жебракувати. Зрозуміло, що, потрапивши „на вулицю”, самотужки діти не в змозі подолати негативні явища середовища і потребують системної допомоги та підтримки з боку держави і суспільства, захисту їх природних прав на життя, свободу і рівність, незалежність, право стати індивідуальністю, реалізувати свої задатки і творчі можливості, щоб бути готовими повноцінно розвиватися у нестабільному суспільстві. Саме тому соціальний захист бездоглядних та безпритульних дітей, які стали заручниками перетворень та нової соціально-економічної реальності є найбільш гострою соціальною проблемою сьогодення української держави.

Загалом ситуація навколо явища бездоглядних та безпритульних дітей, захисту їх прав на сьогодні залишається нестабільною. Результати стану реалізації Державної та регіональних програм подолання дитячої безпритульності і бездоглядності у 2006 році свідчать, що в державі вдалося призупинити зростання кількості безпритульних та бездоглядних дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах. Так, протягом 2006 року у притулках перебувала 21 тис. дітей, що на 10% менше у порівнянні з 2005 роком, але показники наповнюваності притулків для дітей за 2007 рік – 21,6 тис. дітей – показують тенденцію щодо збільшення кількості вихованців притулків [69]. Статистичні дані 2008 року свідчать про зменшення чисельності вихованців притулків до майже 17,8 тис. дітей [129, с. 13]. Економічна криза 2009-20010 років знов збільшила показники наповнюваності притулків для дітей.

За станом на квітень 2007 р., в Україні функціонує 95 притулків для дітей, які опікуються вирішенням проблеми соціального захисту бездоглядних і безпритульних дітей, але, водночас, поряд з позитивними моментами у системі роботи притулків є багато проблем і недоліків. Так, майже 10% дітей потрапляють до притулків неодноразово [65; 238]. Все ще низькою залишається результативність влаштування дітей після перебування у притулку до сімейних форм виховання, гострою є проблема укомплектування закладів фахівцями, які володіють знаннями й вміннями щодо соціального захисту дитини відповідно до вимог сьогодення.

Усе вище зазначене, а також аналіз контингенту дітей, які перебувають у притулках, стан їхнього психофізичного розвитку дозволяє зробити висновок про наявність потреби у розробці нових умов удосконалення діяльності притулків щодо соціального захисту бездоглядних дітей, а можливо й створення нових закладів соціального захисту – центрів соціально-психологічної допомоги неповнолітнім, в яких діти мали б змогу пройти курс індивідуальної комплексної реабілітації та відчути себе захищеними.

Успішність та результативність вирішення проблеми соціального захисту бездоглядних дітей обумовлюється науковою обґрунтованістю підходів до пошуку шляхів, методів та засобів покращення становища даної категорії дітей.

На теперішній час у монографіях, дисертаціях та інших наукових працях із соціальної педагогіки певною мірою висвітлено: науково-теоретичні засади соціально-правового, соціально-педагогічного та соціального захисту дитинства (Н. Агаркова, І. Звєрєва, А. Капська, О. Караман, М. Ковальчук, І. Ковчіна, І. Пєша, А. Платонова, Г. Сєм’я, Л. Яковлєва); причини виникнення соціального явища дитячої бездоглядності та питання розробки соціальних (соціально-педагогічних) механізмів його локалізації (А. Адлер, Т. Алєксєєнко, О. Безпалько, Л. Волинець, Л. Дулінова, А. Зінченко, А. Капська, П. Люблінський, Л. Мардахаєв, Ф. Мустаєва, І. Пінчук, С. Толстоухова); особливості професійної діяльності соціального педагога з дезадаптованими категоріями дітей та технології соціально-педагогічної роботи з ними (Л. Артюшкіна, Г. Бевз, Т. Василькова, Ю. Василькова, Н. Заверико, І. Звєрєва, А. Капська, Л. Коваль, А. Мудрик, А. Поляничко, С. Харченко, С. Хлєбік); соціально-психологічні аспекти впливу вулиці на розвиток особистості дитини (Л. Виготський, Н. Йорданський, М. Крупініна, А. Лурія, А. Макаренко, С. Шацький, В. Шульгін); питання вдосконалення нормативно-правової бази щодо захисту неповнолітніх та профілактики негативних явищ у дитячому середовищі (Н. Комарова, В. Оржеховська, В. Татушинський, І. Трубавіна); соціально-психологічні механізми роботи з дезадаптованими дітьми (Л. Оліференко, А. Реан, С. Рубінштейн, В. Шульга, Є. Холостова). Різні аспекти соціального явища дитячої бездоглядності розглядалися у дисертаційних дослідженнях Т. Бессонової, А. Кацеро, В. Кондратішко, Н. Павлік.

Аналіз літературних джерел та результатів наукових досліджень із проблем соціальної педагогіки показав, що фундаментальних досліджень з проблеми соціального захисту бездоглядних та безпритульних дітей в умовах притулків для неповнолітніх немає, хоча є яскраво вираженою потреба у систематизації знань з даної наукової проблеми. Саме тому, враховуючи актуальність зазначеної проблеми та необхідність її глибокого і послідовного рішення на рівні педагогічної теорії та практики, у представлених матеріалах зроблена спроба теоретичного обґрунтування й розробки педагогічних умов соціального захисту бездоглядних дітей у притулках, а також впровадження цих умов у практику діяльності притулків для дітей, їх технологічного забезпечення.

Соціальна значимість даної роботи значною мірою обумовлена також спрямованістю її результатів на вирішення низки суперечностей між: стрімким зростанням кількості бездоглядних і безпритульних дітей та відсутністю у сучасній науковій теорії та практиці обґрунтованих ефективних шляхів, методів та засобів локалізації явища дитячої бездоглядності, покращення становища даної категорії дітей; об’єктивною потребою соціального захисту бездоглядних дітей і недостатньою теоретичною та методичною розробкою педагогічних умов, змісту і технологій цієї діяльності у притулках; необхідністю підготовки педагогічних кадрів до роботи у притулках для неповнолітніх та відсутністю теоретико-методологічного обґрунтування й науково-методичного забезпечення такої підготовки.

Завдання даного посібника – по-перше, допомогти студентам, магістрантам, аспірантам спеціальностей „Соціальна педагогіка” і „Соціальна робота” зрозуміти специфіку та особливості соціально-педагогічної роботи з бездоглядними і безпритульними дітьми щодо їх соціального захисту; по-друге, допомогти фахівцям, які працюють з даною категорією дітей, в організації соціально-захисної діяльності щодо бездоглядних і безпритульних дітей в умовах притулків для дітей, центрів соціально-психологічної реабілітації, інших закладах соціального захисту.

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОЦЕСУ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ БЕЗДОГЛЯДНИХ ТА БЕЗПРИТУЛЬНИХ ДІТЕЙ

1. Захист бездоглядних та безпритульних дітей

як соціально-педагогічна проблема

Бездоглядна дитина, яка зростає і виховується поза родиною, „на вулиці”,  це завжди небажане й, без сумніву, неприродне явище.

У Міжнародній Конвенції ООН про права дитини (1989 р.) відзначено, що дитина, яка через несприятливі умови не може залишитися у сім'ї, має право на особливий захист і допомогу держави (ст. 20, розділ 1) [121].

Соціальний захист бездоглядних і безпритульних дітей знаходиться у площині моральної стиглості та соціальної відповідальності суспільства за долю маленьких громадян. Гарантії ж щодо втілення соціального захисту в практику життя є показником ціннісно-нормативного рівня розвитку держави, її ставлення до дітей.

Говорячи про проблему соціального захисту бездоглядних і безпритульних дітей, маємо зазначити, що вона носить складний, інтегрований, багатоаспектний характер і може розглядатися та розв’язуватися в різних контекстах, а саме:

• історичному - еволюція уявлень і понять про захист дитинства, в тому числі й соціальний;

• юридичному - нормативно-правова організація соціального захисту безпритульних та бездоглядних дітей, закріплення відповідними міжнародно-правовими деклараціями та законами норм, стандартів, правил і вимог до реалізації основних прав бездоглядної, безпритульної дитини;

• педагогічному - визначення та розгляд умов, чинників, принципів та технологій формування системи захисту дитинства та соціального захисту бездоглядних і безпритульних дітей;

• соціологічному - відображення соціально-економічних умов і способів життя дитини та відповідної системи соціального захисту на різних етапах розвитку держави;

• соціально-психологічному - виділення причин появи соціального явища дитячої бездоглядності та безпритульності, винахід шляхів і методів його профілактики та подолання, умов гарантії соціально-психологічної захищеності дитини;

• демографічному - відображення чисельності дитячого населення і кількості бездоглядних та безпритульних дітей серед нього, народжуваності, смертності, заходів соціального захисту, охорони здоров’я, чисельності охоплених сімейним вихованням, дошкільним вихованням і освітою тощо;

• культурологічному - тлумачення соціального феномену дитячої бездоглядності як результату рівня розвитку суспільства та ступінь залучення (рівень моральної готовності) громадськості до вирішення проблеми бездоглядних дітей, їх соціального захисту.

Таким чином, досліджуючи проблему соціального захисту бездоглядних і безпритульних дітей та починаючи процес аналізу наукових джерел з проблеми, ми будемо спиратись як на історико-педагогічні наукові дослідження, так і на сучасні педагогічні дослідження, а також враховувати вище вказані контексти.

Виходячи із завдань нашої роботи та з метою формування більш повного уявлення про проблему соціального захисту бездоглядних та безпритульних дітей, виділимо основні напрями аналізу досліджуваної нами проблеми:

1) наукові дослідження, присвячені проблемі соціального захисту дитинства;

2) роботи, присвячені проблемі виникнення та існування феномену бездоглядних і безпритульних дітей („дітей вулиці”);

3) науково-практична література, що висвітлює діяльність притулків для неповнолітніх та інших установ, що здійснюють соціальний захист безпритульних і бездоглядних дітей.

Безумовно кожен з означених нами напрямів має свої більш вузькі, приватні аспекти, які ми спробуємо розкрити, аналізуючи наукові джерела.

Розпочинаючи аналіз першого напряму нашого наукового пошуку – дослідження наукових праць з проблеми соціального захисту дитинства – хотілося б відмітити, що проблема, яку ми вивчаємо є невід’ємною складовою проблеми захисту прав дитинства і тому розглядати її окремо від питань про права дитини і захисту дитинства, на нашу думку, не можливо.

Звертаючись до надбань світової думки, щоб простежити ґенезу розвитку ідей про дитину, її права та захист, взаємозв’язки суспільства й дитини, зазначимо, що перш ніж будь-яка ідея „...виросла, викристалізувалася й сформувалась у соціальному, правовому полі, вона мала з’явитися в роздумах мислителів, філософів, які виклали свої думки щодо неї і тим вплинули на людство, спонукуючи його до конкретних дій у різних напрямах” [227, с.12].

Саме тому, розпочинаючи огляд проблеми прав дитини, її соціального захисту в історико-генетичному контексті, звернемо увагу на видатні ідеї французького філософа, педагога Жана-Жака Руссо, який одним із перших звернув увагу на дитину, як на самодостатню особистість, а на період дитинства – як найважливіший самостійний, автономний період життя дитини. Ж.Ж. Руссо запровадив зовсім інший підхід у ставленні до дитини в суспільстві, в основу якого було покладено ідеї вільного виховання, свободи, рівності і незалежності дитини, право на природний розвиток власних здібностей і задатків. З боку ж дорослих Ж.Ж. Руссо вимагав лише гуманістичного ставлення до дитини, та відповідального батьківства. Так, у роботі „Эмиль, или о воспитании” він зазначав, що „народжуючи на світ і годуючи дітей, батько виконує цим лише третю частину свого завдання. Він винен роду людському дати людей, суспільству – суспільних людей, державі – громадян... Хто не здатен виконати обов’язки батька, той не має права бути ним. Ніякі злидні, ніяка праця, ніяка увага до людської думки не позбавлять його від обов’язку годувати своїх дітей та самому виховувати” [227, с.31].

Таким чином, ми бачимо, що ідеї Ж.Ж. Руссо про право дитини на вільний розвиток і природне виховання є невід’ємними від відповідальності батьків за виховання власної дитини.

Парадокс, але міркування й думки Ж.Ж. Руссо, які з'явилися ще у ХVΙΙΙ столітті є актуальними й сьогодні. Однак у сучасному суспільстві ми маємо стійку тенденцію безвідповідального батьківства, а як результат – зростання кількості бездоглядних і безпритульних дітей, які покинуті напризволяще у власному „вільному розвитку” та „природному вихованні” й потребують соціального захисту.

Зазначимо, що протягом всієї історії становлення громадянського суспільства, від ХVΙΙΙ ст. і до сьогодення, поняття „дитячої особистості” та охорони дитинства, соціального захисту прав дітей, постійно трансформувалися і залежали від соціальних і суспільних потреб. І лише наприкінці ХΙХ – початку ХХ століття педагогам-реформаторам вдалося логічно обґрунтувати й виділити проблему прав дитини і соціального захисту дитинства як стратегічний напрямок розвитку людського суспільства, а ХХ століття проголосити „Століттям дитини”. Цей період реформ та демократизації суспільного життя, становлення гуманістичних ідей надав світовій педагогічній науці цілу низку видатних діячів освіти й культури, які присвятили себе дослідженню проблем прав та соціального захисту дитини, створенню суспільних умов для її повноцінного розвитку. Серед них: Джон Дьюи, Селестен Френе, Януш Корчак, Костянтин Вентцель, українські педагоги – Тимофій Лубенець, Яків Чепіга, Яків Мамонтов та багато інших.

Безумовно, особливій інтерес щодо вирішення поставлених нами завдань дослідження мають роботи польського письменника, громадського діяча і представника реформаторської, гуманістичної педагогіки – Януша Корчака, який присвятив себе вихованню дітей-сиріт. Його основні праці – „Право дитини на повагу” та „Як любити дітей” – це спроба знайти відповідь на запитання: як любити дитину і захистити її? Він вважав, що кожна людина з дитячих років є самостійною у своїх рішеннях і діях, а захист її прав – природне суспільне явище. Виховання дитини можливе лише у співпраці між дорослими і дітьми, за повної відмови від будь-якого насильства, тиску, примусу. Основним методом виховання Януш Корчак обирав доброту, ласку і любов, а головним завданням свого життя – жертовне служіння дітям та організацію соціального захисту тих, хто цього найбільше потребує – знедолених дітей вулиці та притулків [140].

Продовжуючи історико-генетичний аналіз науково-педагогічної літератури з проблеми прав та соціального захисту дитинства, звернемо увагу на те, що у 20-х-40-х роках ХХ століття на перший план виходять питання пов’язані з охороною дитинства і безпосередньо соціальним захистом бездоглядних та безпритульних дітей, чисельність яких стала загрозливою для суспільства у зв’язку із соціально-економічною і політичною кризою, яку переживала Радянська держава після громадянської війни, голодомору та епідемій 30-х років, сталінських репресій 1937 року, Другої світової війни. Завдання організації та здійснення соціального захисту безпритульних та бездоглядних дітей стали складовою частиною державної політики того часу, у пошуках вирішення яких брали участь і видатні діячі науково-педагогічної думки цього періоду – С. Шацький, А. Макаренко, Н. Йорданський, М. Крупєніна, В. Шульгін, психологи – Л. Виготський, А. Лурія та ін. Вони ставили питання про дослідження та використання виховних можливостей середовища, були засновниками „педагогіки середовища”, у межах якої намагалися розкрити феномен впливу вулиці на розвиток особистості дитини, торкалися питання рішення проблеми соціального захисту бездоглядних і безпритульних дітей [250, с.26-39].

У середині 60-х років ХХ століття тема прав дитини та організації соціального захисту бездоглядних і безпритульних дітей знайшла своє відображення у науково-практичних дослідженнях В. Сухомлинського, який звернув увагу на причини появи бездоглядних дітей, їх права та соціальний захист. „Замислюючись над питанням: чому до цього часу є дитяча бездоглядність? Звідки це протиприродне для...суспільства явище?”, – він констатував, що „…головною причиною дитячої бездоглядності і правопорушень є низька педагогічна культура сімейно-шкільного виховання. Час і батькам, і вчителям глибоко усвідомити, що ні школа без сім'ї, ні сім’я без школи не можуть справитися з найтоншими, найскладнішими завданнями становлення людини” [305, с.343]. Таким чином, В. Сухомлинський робив усе можливе, щоб привернути увагу до зазначеної проблеми представників всього суспільства (сім'ї, громадськості), а не лише школи.

Після 60-х років ХХ століття тема бездоглядності та безпритульності дітей, їх соціального захисту не вписувалася у картину „розвиненого соціалістичного суспільства” і тому була закритою.

Лише після періоду перебудови і здобуття Україною незалежності у 1991 році, ідеї прав дитини, охорони та соціального захисту дитинства взагалі і безпритульних, бездоглядних дітей безпосередньо, знов стали предметом активної дискусії та практичної діяльності педагогів-науковців, державних стратегів, громадських діячів. Поступово, досліджувана нами проблема перейшла із суто психолого-педагогічної, навчально-виховної площини у соціально-правову сферу – сферу практичної розробки й застосування теоретичного і практичного досвіду, який надолужувався різними поколіннями протягом століть.

З урахуванням соціально-економічних та політичних змін і відповідно до завдань дослідження найбільший інтерес для нас мають роботи провідних українських і російських авторів, які розглядають соціальний захист дитинства як складову частину соціальної політики держави. Серед цих авторів – Н. Малярова, М. Несміянова, І. Звєрєва, Л. Коваль, А. Платонова, Г. Лактіонова, А. Капська, О. Караман, Л. Оліференко, А. Сєвєрний, О. Мороз та ін.

У 1991 році на сторінках журналу „Социологическое исследование” автори Н. Малярова і М. Несміянова у роботі „Социальная защита детства: концептуальный подход” розпочали полеміку щодо сучасного визначення суті процесу соціального захисту дитинства. Дослідниками було зазначено, що відсутність захисних заходів щодо дитини призводить до так званої соціальної депривації, під якою автори розуміють „відсутність, обмеження або недостатність певних умов, матеріальних та духовних ресурсів, що необхідні для виживання і розвитку дитини” [167, с.80].

Подолання соціальної депривації дітей учені пов’язують із розробкою та впровадженням цілісної системи соціальної політики держави у вирішенні проблем дитинства, яка повинна виходити з оцінки реального становища дітей у сучасному суспільстві та ґрунтуватися на комплексі економічних, юридичних та соціальних заходів, зокрема – утворення системи служб соціальної та соціально-психологічної допомоги дітям та підліткам, служб психологічного сімейного консультування, підготовки спеціалістів цієї галузі. Автори наголошують, що будь-які соціальні гарантії, проголошені у юридичних актах, можуть стати формами реального захисту лише за умови ефективних економічних заходів та належного фінансування проектів соціального захисту [167, с.81-82].

Таким чином, науково-дослідна робота учених Н. Молярової та М. Несміянової дала поштовх до розробки та становлення системи соціального захисту дитинства у країнах пострадянського простору.

Найважливішу цінність при аналізі наукових праць, присвячених проблемі соціального захисту дитинства, для нас мають науково-педагогічні дослідження І. Звєрєвої, яка у 1994 році однією з перших українських науковців фундаментально розробила і обґрунтувала ідею соціально-педагогічного захисту дитинства, як невід’ємну системну складову соціальної політики будь-якої цивілізованої правової держави. Авторка виділяє головні завдання, специфіку, принципи та основні напрями соціально-педагогічного захисту дитинства – загальноосвітній, виховно-профілактичний, охоронний; визначає „спрямованість соціально-педагогічного захисту дитинства, яка полягає в ослабленні впливу негативних соціальних процесів на дітей та створенні умов для реалізації їх інтересів і життєво важливих потреб” [91, с.18].

Найбільш цікавою для нашого дослідження серед ідей соціально-педагогічного захисту дітей і підлітків, які наводить І. Звєрєва, є ідея створення „приюту-захистку”, необхідність створення якого автор зумовлює специфічними особливостями підліткового віку, соціально-економічними, політичними процесами, які загострили проблему соціально-психологічної адаптації дітей і підлітків, що пішли з дому. На думку ученої, „приют-захисток” дасть змогу відмежувати підлітків, які не скоїли злочину, а лише втекли з дому, від криміногенного впливу; допомогти їм в установленні психологічної рівноваги, налагодити взаємовідносини із сім’єю, школою, інтернатним виховним закладом; проводити психотерапевтичну корекцію поведінки; надати дітям кваліфіковану юридичну допомогу; захистити їх права відповідно до діючого законодавства і Міжнародної Конвенції про права дитини та ін. [91, с.20]. Концепція соціально-педагогічного захисту дитинства та молоді, розроблена І. Звєрєвою, була покладена в основу створення державної системи соціальної роботи в Україні.

Розробляючи проблему соціального захисту дитинства, певний внесок зробив О. Мороз, який в статті „Захистити дитинство” (1994 р.) розглядає проблему соціально-педагогічного захисту хворих дітей, дітей-інвалідів, дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Провідна ідея його дослідження – комплексне вирішення медико-санітарних, освітніх, кадрових, організаційних, матеріально-технічних та фінансових проблем означених вище категорій дітей. Ця ідея стала підставою для розробки одного з напрямків соціально-педагогічної діяльності – соціально-педагогічної реабілітації дітей та молоді [186, с.28-29].

Усвідомлюючи кризовий стан розвитку суспільства, загострення проблем життєзабезпечення підростаючого покоління, питанням створення системи соціально-правового захисту Дитинства і дитини приділяє увагу Г.Єрмоленко в статті „Подростки взрослеют в деле” (1994 р.). Автор наголошує на тому, що поняття „соціальний захист” включає рішення не лише матеріальних, але й духовно-моральних та правових проблем. На думку Г. Єрмоленко, щоб забезпечити права дітей на виживання, розвиток, захист, активну участь у житті суспільства, гарантованих Конвенцією ООН про права дитини, необхідно разом з дітьми, а не замість них, боротися за ці права та забезпечувати умови їх виконання [73, с.60-63].

Естафету вивчення проблематики дитинства як соціального явища і його соціального захисту продовжила А. Платонова у своєму дисертаційному дослідженні за темою „Дитинство та його соціальний захист в умовах реформування російського суспільства” (1995 р.), яке для нас є базовою основою наукового пошуку з означеної проблеми. Дослідниця уточнює понятійно-категоріальний апарат з проблеми, розглядає сучасні проблеми дитинства у соціологічному вимірі, розробляє та обґрунтовує критерії ефективної діяльності щодо соціального захисту дитинства, серед яких найголовнішим вважає реальну соціальну захищеність дитинства.

Авторка обґрунтовує необхідність розробки державної соціальної політики в галузі дитинства, під якою розуміє „такий напрямок політики держави, який походить з уявлення і оцінки положення дітей як особливої соціально-демографічної групи, специфічних потреб та інтересів дітей та припускає науково обґрунтовану, комплексну розробку системи економічних, соціальних, юридичних, духовних заходів, створення достатньої соціальної інфраструктури дитинства для задоволення потреб та інтересів дітей, забезпечення їх повноцінного і гармонійного розвитку” [221, с.23].

Дана ідея є дуже актуальною для нашої держави і сьогодні, тому що відсутність (або недосконалість) такої політики породжує більшу частину проблем, пов’язаних із становищем дітей в Україні, серед яких і дитяча бездоглядність та безпритульність.

Науково-методичні напрацювання з проблеми соціально-педагогічного захисту дитинства та дослідження проблем становлення державної системи соціальної роботи знайшли своє логічне продовження у навчальному посібнику „Соціальна педагогіка / Соціальна робота” (1997 р.), автори Л. Коваль, І. Звєрєва, С. Хлєбік. Цінність цієї колективної роботи полягає у систематизації та узагальненні напрацьованих на той час в Україні та світі соціально-педагогічних і науково-методичних матеріалів, соціальних концепцій, які дають змогу сприяти професійній підготовці кадрів соціальної сфери в державі [122].

У 1998 році І. Звєрєва та Г. Лактіонова на сторінках журналу „Практична психологія та соціальна робота” продовжили відкриту дискусію „Діти у скруті: альтернативи вирішення проблеми” розпочату у грудні 1997 року за ініціативою Українського офісу Християнського дитячого фонду, Української асоціації соціальних педагогів та спеціалістів із соціальної роботи, Київського міського будинку Учителя, Управління у справах неповнолітніх Київської міської держадміністрації.

Головним завданням дискусії було - привернення уваги представників українського суспільства до проблем дитинства та об’єднання зусиль працівників Міністерства освіти України, Міністерства у справах сім’ї та молоді, педагогів-науковців соціальної педагогіки та соціальної роботи, представників правоохоронних органів, громадських організацій, засобів масової інформації у справі вирішення проблеми соціального сирітства в Україні. Автори статті наголошують на тому, що „організація добробуту дітей дешевша, ніж їх перевиховання” і підкреслюють нагальну потребу створення послідовної державної політики соціальної підтримки дітей та молоді в Україні [90, с.9-10].

У теоретико-методологічному плані цікавою для нас є робота А. Капської „Соціальна робота: навчальний посібник” (2001 р.), а саме розділ „Захист прав дитини як соціально-педагогічна проблема”, в якому авторка дає тлумачення концептуальних положень державного соціального захисту, виділяє зміст соціальної політики в галузі дитинства та дві основні групи цілей: перша – створення соціальних, економічних і правових умов для задоволення найважливіших потреб та інтересів дітей у конкретній ситуації; друга – компенсація відмежованості дітей, гарантія їх виживання [116, с.54].

Аналізуючи досвід вітчизняної соціально-педагогічної роботи дослідниця виокремлює ціннісні особистісні настанови спеціаліста соціально-педагогічної сфери та розробляє алгоритм діяльності соціального працівника, який займається захистом прав дітей [116, с.59-61].

Великий інтерес викликає дисертаційне дослідження О. Караман, що має безпосереднє відношення до досліджуваної нами проблеми [119]. Сутність соціально-педагогічного захисту дитинства вона бачить у створенні соціально-педагогічних умов для успішної соціалізації та самореалізації особистості. Автор виділяє соціальну мету захисту дитинства в Україні, яка полягає у консолідації зусиль усіх державних і громадських структур щодо створення системи соціально-правових, економічних, медичних, психологічних, педагогічних умов для забезпечення виживання, оптимального біологічного, соціального і духовного розвитку дітей, активної життєдіяльності на сучасному етапі розвитку суспільства; обґрунтовує соціально-педагогічні умови захисту дитинства на державному рівні та на рівні загальноосвітньої школи [118, с.9].

Продовжуючи аналіз наукових праць, присвячених проблемі соціального захисту дитинства, звернімося до статті Л. Оліференко „Муниципальная система социально-педагогической поддержки детства” (2000 р.), у якій автор обґрунтовує ідею побудови системи соціально-педагогічної підтримки дитинства на базі державної системи захисту, але з урахуванням місцевої специфіки соціальних проблем дітей і молоді та економічних і організаційних можливостей суб’єктів місцевого самоврядування, розробляє методологічну базу соціально-педагогічної допомоги та підтримки дитинства [196].

На нашу думку, запропоновані автором ідеї побудови системи соціального захисту дитинства можуть бути взяті до уваги сьогодні й українськими фахівцями під час реформування галузі соціальної політики з питань охорони дитинства в Україні.

У 2001 році ідеї реформування державної системи допомоги та захисту прав дітей Російської Федерації підтримав А. Сєвєрний, який на основі аналізу існуючої в Росії ситуації соціального захисту дитинства, виділив основні недоліки та запропонував авторську „Региональную модель защиты детства и семьи”, яка, на думку ученого, створить умови для позитивної соціалізації дитини. В основу Регіональної моделі покладена трьохланкова система: 1) цілісна мультидисциплінарна профілактична підтримка та корекційно-реабілітаційна допомога (профілактика соціального сирітства); 2) контроль за дотриманням прав дітей (система суспільного нагляду, яка складається із служб уповноважених за правами дитини); 3) захист прав дітей (нормативно-правова та організаційно-дієва основа захисту) [265, с.181].

Головним аргументом, з якого виходить автор моделі, є те, що проблеми соціального сирітства не можуть бути вирішені без створення цілісної системи захисту прав дитини та сім’ї [265].

Питанням розробки концепції превентивного виховання дітей та молоді присвячені роботи авторів В. Оржеховської „Про концепцію превентивного виховання дітей і молоді” (1999 р.), „Діти вулиці” потребують захисту” (1999 р.) та В. Татушинського „Соціально-правовий захист та превентивне виховання дітей” (1999 р.). Автори визначають термін „превентивне виховання”, а також виділяють основні функції та завдання превентивного виховання; розробляють організаційно-науково-методичну структуру та рівні процесу превентивної діяльності [200; 201; 308].

Дослідниками зроблено висновок, що для того, щоб покращити соціально-правовий захист дітей в Україні необхідно привести чинне законодавство у відповідність до вимог Конвенції ООН про права дитини; розробити механізм практичної реалізації дітьми своїх прав та їх соціально-правового захисту; створити сприятливі умови для розвитку системи превентивного виховання та формування превентивного простору [308, с.12].

Проблемі соціально-правового захисту старшокласників (його педагогічному аспекту), присвячене дисертаційне дослідження Н. Агаркової (2003 р.), у якому дослідниця розглядає історичні передумови розвитку соціально-правового захисту дітей, визначає поняття „соціально-правовий захист”, виділяє та обґрунтовує педагогічні умови, специфіку соціально-правового захисту, яка, на думку авторки, полягає у створенні умов для видозміни наявних та появи нових соціальних інститутів, покликаних задовольняти потреби й реалізовувати інтереси дітей, пом’якшувати негативні наслідки суспільних процесів [3].

Не менш цікавими для нас є дослідження учених А. Мацко, М. Зезіної, В. Скуратівського, О. Палія, В. Арбузової, Ф. Мустаєвої, які в своїх роботах торкаються історичного аспекту розвитку системи соціального захисту дитинства [174; 92; 275; 205].

Про історію розвитку захисту прав дитини на рівні міжнародних норм говорить А. Мацко, в роботі „Міжнародне право в питаннях захисту дітей” (1999 р.). Учений показує еволюцію процесу прийняття міжнародно-правових актів з питань захисту дітей та зазначає, що „дитина в міжнародному праві має інше правове регулювання і потребує захисту з боку дорослого як спеціальний суб’єкт, який наділений іншими фізіологічними властивостями, має недосконалу психічну структуру та несформовану мораль” [174, с.94].

Динаміку формування системи соціального захисту дітей-сиріт у СРСР простежує М. Зезіна в роботі „Система социальной защиты детей-сирот в СССР” (2000 р.), яка проводить історичний аналіз вирішення проблеми сирітства в СРСР з 1917 по 1991 роки та звертає увагу на позитивний досвід організації соціального захисту дітей сиріт, який було накопичено у радянські часи [92]. Можливість використання цього досвіду у сучасній системі захисту дитинства в Україні, на наш погляд, є незаперечним.

Особливий інтерес серед досліджень історико-педагогічного напрямку аналізу літератури з проблеми соціального захисту дитинства викликає робота В. Арбузової „Исторический аспект проблемы безнадзорности и беспризорности несовершеннолетних в России” (2003 р.). Дослідниця проводить глибокий аналіз історії розвитку „детского призрения” починаючи з часів Великого князя Володимира й до періоду Перебудови у СРСР, розкриває характерні особливості процесу соціального захисту дітей на різних етапах історії та приходить до висновку, що „допомога безпритульним і бездоглядним дітям більш ефективна при її децентралізації, привернені уваги широкого кола громадськості; індивідуальному характері допомоги; взаємодії усіх сторін, які приймають участь у процесі – благодійних, приватних, громадських організацій, церкви та держави. Держава ж повинна взяти на себе функції контролю за діяльністю благодійних установ, часткового фінансування роботи деяких з них, а найголовніше – по створенню єдиної системи норм і законів, стимулів для надання допомоги дітям, які її потребують через систему пільг і заохочувань” [205, с.40-41].

Другим напрямом аналізу наукових праць, що мають безпосереднє відношення до проблеми соціального захисту бездоглядних і безпритульних дітей є наукові дослідження, присвячені проблемі виникнення та існування феномену дитячої бездоглядності та безпритульності („дітей вулиці”).

Проблема виникнення та зростання кількості бездоглядних і безпритульних дітей, так званих „дітей вулиці”, не є новою для нашого суспільства, але безумовно є актуальною соціальною проблемою сьогодення і розробляється науковцями різних фахів: педагогами, правознавцями, психологами; представниками державної влади та громадськості.

Наукову спільноту досліджувана нами проблема зацікавила ще на початку 20-х–30-х років ХХ століття – періоду соціально-політичних перетворень та соціально-економічних катаклізмів, в разі яких на вулицях міст з'явилася велика кількість бездоглядних та безпритульних дітей.

Один із засновників „педагогіки середовища”, видатний педагог С. Шацький розглядав вулицю як соціально-виховне середовище, яке має активний вплив на особистість дитини, що опинилася за межами дому, школи, інших установ. Причинами цього активного впливу учений вважав індивідуально-психологічні особливості дитячого віку, серед яких він виокремлював природні властивості дитини: сильно розвинений інстинкт спілкування; наполегливість у досліджуванні природи; притаманне дітям „созидание – делание”; бажання проявити себе, отримати власні уявлення; інстинкт „подражательности”. Саме ці природні інстинкти дитини несвідомо сприяють активному дослідженню вулиці з боку дитини [342, с.135].

Учений виділив основні фактори вулиці, які суттєво впливають на соціальне виховання дитини і дозволяють їй реалізувати свої природні інстинкти. Він стверджував, що дитина міцно пов’язана із середовищем та для того щоб розуміти дитину, розібратися в її характері, смаках, інтересах її неможливо виокремлювати із середовища, бо дитина – „продукт середовища” [342, с.139].

Виходячи з цієї думки, в сучасних умовах велика кількість дітей є „продуктами вулиці”, її вихованцями. Їх називають – „діти вулиці”, безпритульні та бездоглядні, але причини за якими вони опинилися на вулиці не завжди у „природних інстинктах” дитини, про які говорив С. Шацький, а все ж таки, на нашу думку, в тотальній кризі, яку переживає наше суспільство та, насамперед, інститут сім’ї.

Послідовником ідей С. Шацького є російський педагог Л. Мардахаєв, який займаючись дослідженням соціально-педагогічних проблем також приділяє увагу вивченню соціального явища „діти вулиці”. Його дослідження мають велику цінність для нашої роботи, автор розкриває термін „діти вулиці”, виявляє основні причини формування таких особистостей, надає класифікацію „дітей вулиці”, в якій визначальними вважає два фактори - термін перебування дитини на вулиці та її соціальний стан.

Л. Мардахаєв наголошує на тому, що значна кількість „дітей вулиці” потребує захисту: „Захистити їх – значить зберегти від негативного впливу вулиці, жорстокого поводження, насильства над ними, попередити їх злочинну поведінку, надати кров, забезпечити доцільне виховання та навчання, допомогти у самовизначенні в житті” [170, с.167]. Автор вважає, що цей комплекс проблем повинні вирішувати фахівці – працівники соціально-педагогічної сфери і пропонує створення територіальної системи профілактичної діяльності із захисту прав дитини (ТСЗПД). Він розробляє завдання, основні функції ТСЗПД, принципи діяльності соціального працівника у ТСЗПД [170, с.171-173].

Принципове значення для дослідження нашої проблеми має колективна робота авторів Магнітогорського державного університету за редакцією Ф. Мустаєвої „Основы профилактики безнадзорности и беспризорности несовершеннолетних” (2003 р.), в якій науковці розробляють теоретичні питання та практичні шляхи вирішення проблеми профілактики дитячої бездоглядності та безпритульності в сучасних умовах розвитку суспільства.

Використовуючи результати соціально-педагогічних досліджень, учені роблять висновок про те, що „дитяча бездоглядність та безпритульність – наслідок сучасної соціально-економічної та духовно-моральної кризи в суспільстві, яка характеризується зростанням соціального неблагополуччя сімей, падінням їх життєвого рівня, дистанціюванням школи від дітей важкої долі, криміналізацією середовища, втягуванням неповнолітніх у злочинну діяльність. Умови, в яких живуть бездоглядні та безпритульні діти, гальмують їх соціальний, фізичний, розумовий, психічний розвиток і саме через це неможливо ігнорувати соціальний фактор дитячої бездоглядності та безпритульності, бо це є небезпечним для суспільства в цілому” [205, с.54].

Дослідники підкреслюють необхідність об'єднання зусиль представників всієї громадськості для вирішення проблем дитячого неблагополуччя, захисту прав, реабілітації та адаптації бездоглядних та безпритульних дітей, повернення їх до нормального життя і надають конкретні практичні рекомендації щодо вирішення означеної проблеми на державному і регіональному рівнях [205].

На основі соціально-педагогічних досліджень та аналізу результатів діяльності у сфері захисту прав дітей, авторський колектив за редакцією А. Капської розробив та видав у 2004 році науково-методичний посібник „Соціальна робота: технологічний аспект”, в якому зібрано сучасні технології соціальної роботи з різними категоріями клієнтів.

Відповідно до завдань нашого дослідження, найбільшу цінність у цьому посібнику для нас має розділ V – „Соціальна робота з дітьми вулиці”, в якому автори надають динаміку розвитку феномену „дітей вулиці”, з'ясовують шлях дитини на вулицю та, враховуючи багатоваріантність причин виходу на вулицю, дають визначення поняття „діти вулиці”, яке, на думку авторів, об’єднує в собі безпритульних і бездоглядних дітей” [287, с.278].

У роботі визначено соціально-правові основи захисту дітей, що потребують соціально-педагогічної допомоги, стратегія надання допомоги „дітям вулиці”, яка включає п’ять основних напрямів соціальної роботи [287, с.280-288]:

1. Профілактична соціальна робота – завдання етапу - створення умов, за яких дитина перестала б розглядати вихід на вулицю як варіант вирішення своїх життєвих проблем.

2. Допомога у поверненні дитини з вулиці додому.

3. Подолання невизначеності – мета – подолання байдужості дитини до власної долі, пробудження бажання мати затишок, можливість спілкуватися з близькими чи рідними дитини, змінити обстановку тощо.

4. Закріплення за соціальним інститутом – мета етапу – допомога дитині у поверненні до нормального життя.

5. Соціальний супровід.

За кожним із напрямів автори надають методичні рекомендації щодо соціальної роботи з означеною категорією дітей та кризовими сім'ями.

Не менш значним для нас є дослідження А. Реана „Социальные, педагогические и психологические аспекты проблемы „уличных” детей и подростков в России” (1999 р.), в якому учений приходить до висновку, що проблема вуличних дітей – це комплексна соціальна проблема, магістральним напрямком вирішення якої є система профілактичних заходів. Центром тяжіння системи повинна стати робота із сім'єю, що охоплює соціальний, психологічний, педагогічний, юридичний напрямки допомоги [253, с.1-5].

Проблему „дітей вулиці” в Україні розробляють П. Автомонов і Л. Жогло, які у статті „Діти вулиці”: проблеми та профілактика” (1998 р.) розкривають дефініцію „діти вулиці”, визначають причини появи цього соціального феномену та акцентують увагу на створенні системи профілактичних заходів щодо запобігання соціальному сирітству [2, с.22-25].

Питання профілактики бездоглядності та безпритульності неповнолітніх досліджує Ю. Вєтров, який, в роботі „Состояние и проблемы профилактики беспризорности и безнадзорности несовершеннолетних” (2005 р.), з’ясовує сутність понять „бездоглядні” й „безпритульні” діти та підкреслює різницю в їх тлумаченні, акцентуючи, що „бездоглядна дитина” – це більш широке поняття, яке включає в себе поняття „безпритульна дитина”; констатує факт активного формування правових основ захисту прав та інтересів бездоглядних і безпритульних дітей в Росії; конкретизує напрямки роботи з профілактики соціальної дезадаптації дітей та підлітків [47, с.101-107].

Визнаючи актуальність проблеми дитячої бездоглядності та безпритульності, науковці Ю. Азаров, Г. Гревцева, Л. Ситдікова у своїх дослідженнях, розкривають причини виникнення проблеми, говорять про зміни у світогляді підростаючого покоління, зсув акцентів світосприйняття дитини у бік споживання, отримання задоволення, знецінення людського життя, духовно-морального зубожіння [5; 57].

Автори констатують, що дитяча бездоглядність та безпритульність, яка сьогодні має тенденцію до зростання, взаємопов’язані з проблемою дитячої злочинності, яка також носить загрозливий характер для суспільства і наголошують на реформуванні всієї системи правової освіти та системи профілактичної діяльності соціальних інститутів суспільства, які виконують превентивну роботу з неповнолітніми. Перший крок до такого реформування Ю. Азаров бачить у впровадженні принципово нової духовно-творчої педагогіки вищих цінностей, мета якої – виховання духовно-правової особистості [5, с.62].

Згідно завдань нашого дослідження заслуговує на увагу робота М. Плоткіна „Социально-педагогическая помощь детям из неблагополучных семей” (2000 р.). Автор виділяє однією з головних причин поширення бездоглядності та появи безпритульності – сімейне неблагополуччя. Дослідник надає класифікацію неблагополучних сімей та розробляє принципи сімейного виховання й стратегію соціально-педагогічної роботи з вище означеними категоріями сімей, в основу якої покладено індивідуальний підхід до дитини з урахуванням типології неблагополучної сім'ї, визначає технології корекційної та формуючої роботи з ними [222, с.47-51].

Психологічний аспект існування проблеми безпритульності розробляє Є. Вахромов у статті „Психологическая коррекция аномального поведения подростков: побег из дома” (2000 р.). Автор характеризує втечу дитини з дому як примітивну форму захисної поведінки організму, регресію у розвитку особистості, емоційну кризу і виділяє три групи взаємопов’язаних чинників наслідком яких є втеча: перша група – чинники, які характеризують стрес (гострий або хронічний), який дитина не змогла подолати; друга – чинники, пов’язані з існуючим життєвим планом, інколи фантастичним; третя група – чинники, пов’язані з розвитком хвороби, коли втеча має діагностичне значення. Учений обґрунтовує застосування психокорекційного підходу щодо подолання аномальної поведінки дитини-втікача, його внутрішньої напруги [44; 45].

Систему психолого-педагогічного захисту соціально занедбаних дітей і підлітків вивчає Т. Бессонова (2006 р.), яка у своєму дисертаційному дослідженні розглядає вплив моделі психолого-педагогічного захисту на особистісний розвиток соціально занедбаних дітей і підлітків, до яких авторка відносить і бездоглядних та безпритульних дітей, які є соціально дезадаптованими особистостями з глибокою деформацією змістовної та функціональної сторони процесу соціалізації [23].

Суттєвим для нашого дослідження є аналіз психологічних закономірностей розвитку особистості соціально занедбаних дітей і підлітків, здійснений авторкою з метою розуміння їх специфічних властивостей, що дозволив їй виділити такі категорії: 1) соціально-психологічна дезадаптації; 2) акцентуації характеру; 3) фрустрація; 4) патопсихологічні відхилення; 5) відчуття самотності, незахищеності, душевного дискомфорту, емоційної напруги, тривоги, стан когнітивного дисонансу та ін. [23, с.8]. Ця інформація може бути корисною для нас під час створення соціально-психологічного портрету бездоглядної дитини.

Принципове значення для дослідження нашої проблеми та створення цілісної картини феномену дитячої бездоглядності та безпритульності мають матеріали тематичної Державної доповіді про становище дітей в Україні за підсумками 2003 року „Проблеми бездоглядності та безпритульності дітей в Україні”, підготовлені Державним інститутом проблем сім'ї та молоді та збірник матеріалів парламентських слухань „Про проблему бездомних громадян та безпритульних дітей і шляхи її подолання” від 22 грудня 2003 року.

Зібрана в цих роботах інформація надає можливість простежити специфіку феномена дитячої бездоглядності, передумови і причини виникнення та поширення даного соціального явища, відстежити наслідки бездоглядності і безпритульності на сучасному етапі та зрозуміти національний механізм профілактики і розв'язання проблем дитячої бездоглядності та безпритульності, спираючись на практичний досвід і статистичні дані державних владних структур, а також усвідомити обсяг та ефективність діяльності державних органів влади (виконавчої та законодавчої) у вирішенні досліджуваної нами проблеми [238; 240].

Практичні аспекти проблеми „дітей вулиці” охоплює робота С. Лукашова і Т. Зайцевської „Социальная помощь детям улицы: Опыт проекта ЮНИСЕФ „Дети улицы” в Украине (1997-2000 гг.)”, в якій відображені матеріали дослідження та методичні рекомендації, напрацьовані в ході виконання даного проекту. Аналізуючи проблеми вуличних дітей, автори надають соціальний портрет дітей означеної категорії, виділяють етапи вуличної соціальної роботи, виокремлюють основні види допомоги дитині, яка опинилася на вулиці та змістовно розробляють завдання, методи і форми вуличної соціальної роботи [157].

На основі аналізу досвіду роботи з соціально-незахищеними категоріями дітей у Німеччині та за результатами роботи сумісного проекту „Надання допомоги „дітям вулиці” і соціально-незахищеним дітям та підліткам” в Україні, який проводився у 2002-2003 роках за участю представників соціальної роботи Німеччини та Ліги соціальних працівників України, було видано інформаційно-методичний збірник за редакцією С. Толстоухової та К. Акстманн, у якому колектив дослідників, педагогів-практиків, соціальних працівників приділяє увагу питанням реалізації завдань даного проекту та відпрацюванню технологій соціальної роботи з різними категоріями дітей та їх батьків, які перебувають у складних життєвих обставинах.

Автори розробляють систему вуличної соціальної роботи і розкривають головні умови, принципи, види, особливості, методи та форми соціальної роботи з „дітьми вулиці”. До основних форм вуличної соціальної роботи дослідники відносять: психосоціальну профілактику; соціально-правові та соціально-педагогічні консультації; надання допомоги у вирішенні проблеми місця проживання; кризову інтервенцію; інтенсивну підтримку, орієнтовану на досягнення визначальної мети; індивідуальні, групові та масові заходи (педагогіка вільного часу); соціальне посередництво (між дитиною і членами родини та представниками різних державних установ); співробітництво зі школами, державними установами, службами з метою вирішення проблем дитини [189].

На наш погляд, означені у даній роботі соціально-педагогічні аспекти практичної допомоги та захисту „дітям вулиці” є достатньо ефективними при розробці соціально-захисних технологій та виборі методів, спрямованих на вирішення проблем дитячої бездоглядності та безпритульності

Згідно завдань дослідження, науково-практичний інтерес викликає й робота І. Бабенко, В. Мишківської, Н. Павлік „Соціально-педагогічна реабілітація бездоглядних дітей” (2006 р.), яка розкриває особливості психолого-педагогічної роботи з бездоглядними дітьми в Україні; представляє історичний досвід української держави щодо соціального захисту дітей-сиріт; містить технології допомоги бездоглядним дітям та програми розвитку просоціальної компетентності; надає науково-методичні матеріали щодо супроводу формування соціальної компетентності безпритульних дітей, які можуть бути використані нами в рамках експериментальної роботи дослідження [14].

Третій напрямок аналізу науково-практичної літератури присвячено висвітленню діяльності притулків для неповнолітніх та інших установ, що здійснюють соціальний захист безпритульних і бездоглядних дітей.

Розпочинаючи аналіз джерел означеного напряму, хотілося б відмітити, що будь-яка, навіть дуже геніальна науково-теоретична ідея сама по собі є мертвою і залишається лише міфічною субстанцією без впровадження її у реальну практику життя, без апробації і підтвердження основних постулатів ідеї у практичній діяльності суспільства, без розуміння того, наскільки ефективною чи ні є ця наукова теорія у вирішенні означених самим життям проблем.

Виходячи з цього, у даному розділі нашого дослідження, ми спробуємо простежити існуючий механізм реалізації ідей соціального захисту бездоглядних і безпритульних дітей у практику життя.

Для надання соціального захисту дітям, які опинилися у складних життєвих обставинах, їх тимчасового влаштування, визначення статусу та подальшого місця проживання Міністерством у справах сім'ї, дітей та молоді та його структурними підрозділами, починаючи з 1997 року, була створена мережа притулків для неповнолітніх [238, с.143].

У зв’язку з цим принципове значення для розуміння досліджуваної нами проблеми має Типове положення про притулок для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 9 червня 1997 року №565. Загальна частина положення визначає притулок для неповнолітніх як заклад соціального захисту, створений для тимчасового перебування у ньому неповнолітніх віком від 3 до 18 років; розкриває організаційно-управлінські функції, завдання, принципи та механізм організації соціально-захисної діяльності притулків; регламентує умови перебування неповнолітніх у закладі, акцентує увагу на основних видах допомоги та соціального захисту, засадах організації профілактичної та корекційно-виховної роботи серед неповнолітніх [315].

Слід зазначити, що даний нормативний акт став першим кроком до практичного вирішення проблеми дитячої бездоглядності та безпритульності, організації та здійснення соціального захисту безпритульних дітей, їх соціальної реабілітації.

Проблему організації соціальної допомоги безпритульним та бездоглядним дітям у притулку досліджувала Л. Чумакова, яка у своїй роботі „Я – поганий герой” (2001 р.) надає науково-методичний коментар щодо роботи з „дітьми вулиці” у притулку. Авторка проводить аналіз результатів впровадження „Програми психолого-педагогічного супроводження „дітей вулиці”, що перебувають у притулку” та обґрунтовує доцільність індивідуальної роботи з кожною дитиною, широке використання ігрових технологій (тренінгів), спрямованих на відродження довіри до дорослих та відчуття власної гідності та цінності інших людей [337, с.50-52].

У 2003 році на сторінках журналу „Воспитание школьников” виходить стаття О. Пімінової „Социально-педагогическая, психологическая и воспитательная работа в приюте”, в якій підкреслюється необхідність створення закладів соціальної допомоги нового типу – притулків для дітей і молоді, існування яких розглядається як основа профілактики дитячої безпритульності та бездоглядності. Автор розкриває процес організації комплексної реабілітації дітей, які залишилися без піклування батьків або потрапили у складну життєву ситуацію, на прикладі досвіду роботи Центру-притулку соціально-педагогічної допомоги сім'ї та дітям м. Белебея (Республіка Башкортостан), мета створення якого полягає у вирішенні проблем тимчасового проживання бездоглядних і безпритульних дітей, надання їм соціальної підтримки, правової, медико-психолого-педагогічної допомоги та сприяння їх подальшому влаштуванню у житті [218, с.30].

Достатньо цікавою є розроблена О. Піменовою система комплексної реабілітації дітей означених категорій, яка розпочинається з моніторингу причин потрапляння дітей у притулок, складання соціально-психологічного портрету сім'ї, із якої вийшла дитина, вибору методів та форм роботи з нею та її сім'єю та відстежування подальшої долі дитини, яка покидає притулок, її життєвлаштування [218, с.31-32].

Відповідно до означених нами завдань дослідження, можливість розкрити проблеми соціального захисту „дітей вулиці” нам надає В. Шульга, автор статті „Діти вулиці”: від усвідомлення проблеми до її вирішення” (2002 р.). Автор проводить аналіз ситуації безпритульності та бездоглядності, вимальовує соціальний портрет „дітей вулиці”, виділяє причини втечі неповнолітніх на вулицю, основні заняття бездоглядних та безпритульних дітей, принципи та правила їх життєвого середовища. Дослідник, аналізуючи законодавчі права дітей, наводить приклади порушення їх основних прав, пропонує основні напрямки і види роботи з вуличними дітьми, спираючись на надбаний з цієї проблеми практичний досвід різних країн та виділяє впливові рівні суспільства, які можуть ефективно вирішувати проблему подолання дитячої бездоглядності і безпритульності (див. нижче рисунок 1.1).

				Дитина
			Сім'я і друзі
		Місцева громада
	Національний рівень
Міжнародне співтовариство

Рис.1.1 Суспільна піраміда впливових рівнів суспільства здатних ефективно вирішувати проблему дитячої бездоглядності і безпритульності

Учений наголошує, що для того щоб позитивно впливати на проблему вуличних дітей необхідно активно працювати у будь-якій площині суспільної піраміди, вершиною якої є бездоглядні, безпритульні діти [345, с.67].

Розробці системи соціально-педагогічної підтримки дітей та підлітків, які потрапили у складну життєву ситуацію, присвячена колективна робота авторів Т. Шульги, Л. Оліференко, А. Бикової „Социально-педагогическая помощь обездоленным детям” (2003 р.). Дослідники проводять глибокий аналіз становища дітей у сучасному суспільстві, розкривають причини та умови, які провокують виникнення соціального сирітства, виділяють принципи побудови муніципальної системи соціально-педагогічної підтримки дитинства.

Особливе значення для нашого дослідження має розділ ΙV, присвячений обґрунтуванню діяльності різних видів закладів соціальної допомоги та захисту для дітей групи ризику. Автори, спираючись на сучасну практику соціально-педагогічної роботи, розрізняють наступні види установ соціальної допомоги дітям, які опинилися у складних життєвих умовах: Центр соціально-трудової адаптації (мета діяльності – початкова професійна підготовка підлітків, їх працевлаштування, юридичний захист); Центр невідкладної соціальної та психолого-педагогічної допомоги дітям та підліткам (завдання центру – надання практичної допомоги дітям і підліткам, які потребують соціальної та психолого-педагогічної підтримки, відмежування їх від злочинного середовища, забезпечення охорони і захисту прав, реабілітація); Центр сімейного виховання (його завдання – робота з неблагополучними сім'ями з приводу пом’якшення соціальних, психологічних, економічних факторів які впливають на розвиток сім'ї та виховання в ній дітей, підвищення батьківської компетентності, допомога сім'ям, які потрапили у кризову ситуацію, збереження та реабілітація сімей, покращення взаємостосунків батьків та дітей); кризовий Центр „Добрый друг” (мета центру – надання допомоги та підтримка дітей, батьки яких не позбавлені батьківських прав, але діти перебувати в цих сім'ях не можуть; забезпечення нормальних умов для їх життя, підготовка дітей до самостійного життя, проведення медичної, педагогічної, соціальної та психологічної реабілітації); психолого-медико-педагогічна Служба для допомоги дітям та підліткам, батькам та особам, що їх замінюють; Центр здоров'я та освіти, створений для організації дозвілля та відпочинку дітей; Соціальний готель для підлітків (для надання допомоги та підтримки вихованців, які повернулися зі шкіл-інтернатів, дитячих будинків, притулків, соціально-педагогічних установ, які втратили житло); Центр постінтернатної адаптації для дітей, випускників установ соціально-педагогічної підтримки та звільнених з місць позбавлення волі, які втратили можливість повернутися в сім'ю і мають проблеми із працевлаштуванням; рада із захисту прав дітей; Ювенальний суд [346, с.84-94].

Автори цієї роботи змістовно розкривають особливості створеної у РФ муніципальної системи соціально-педагогічної підтримки, яка ґрунтується на засадах комплексного підходу щодо вирішення проблем соціального сирітства і спрямована на якісне надання соціальної допомоги, створення умов соціальної адаптації, реабілітації, корекції, навчання та виховання дітей – соціальних сиріт. Розкритий дослідниками досвід профілактики та вирішення проблем соціального неблагополуччя в Росії, на нашу думку, заслуговує на увагу і в Україні, саме сьогодні, коли мова йде про реформування системи опіки та піклування і розробку державної соціальної політики з питань захисту дитинства.

Для розв'язання феномену соціального сирітства й бездоглядності дітей, їх соціального захисту в Україні ведеться розбудова мережі принципово нових соціальних інститутів, заснованих на сімейних формах опіки. Дослідженню цього аспекту соціально-захисної діяльності присвячена робота авторського колективу за редакцією Г. Бевз та А. Капської „Технології створення та функціонування прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу” (2003 р.). Головний акцент у цій роботі автори роблять на захисті прав дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, створенні та забезпеченні функціонування прийомних сімей та будинків сімейного типу. Збірка містить методичні матеріали щодо реалізації державної програми розвитку сімейних форм влаштування означених категорій дітей, які розроблені за результатами практичної діяльності спеціалістів соціально-педагогічної сфери [311].

Особливе значення при аналізі наукових праць, присвячених проблемі нашого дослідження, має робота Н. Завадської, В. Кряквіна, А. Перушкіна „Практика социальной и профилактической работы по решению проблемы безнадзорности и беспризорности несовершеннолетних” (2003 р.).

Автори звертаються до тем створення спеціалізованих закладів для неповнолітніх, що потребують соціальної реабілітації, серед яких і соціальні притулки для дітей. Дослідники наголошують на тому, що соціальні притулки відіграють значну роль у виявленні та попередженні дитячої безпритульності та бездоглядності, виконують функції екстреної допомоги дітям та підліткам. Учені визначають основні функції соціального притулку, серед яких: забезпечення безпеки, захист дитини від зовнішніх негараздів, експлуатації з боку дорослих, злочинних елементів, жорсткого поводження; захист законних прав та інтересів дитини; зняття гострої психічної напруги, стресового стану, як наслідків соціально-психологічної депривації в сім'ї, шкільної дезадаптації, перебування в асоціальному середовищі на вулиці; діагностична функція; первинна адаптація соціально дезадаптованої дитини до життя у соціально здоровому середовищі; відновлення та розвиток найважливіших форм людської життєдіяльності – гри, праці, навчання, спілкування; відновлення або компенсація соціальних зв’язків дитини, надання їй можливості засвоїти ті соціальні ролі, які в силу протиприродності їх життя до притулку не були ними засвоєні [76, с.81-85].

Науковці приходять до висновку, що діяльність притулків, яка спрямована на корекцію, реабілітацію, соціальний захист бездоглядних та безпритульних дітей надає значний шанс безпритульним дітям у спробі вижити, адаптуватися до здорового середовища, подолати відсталість у фізичному та психічному розвитку.

Питанням соціально-педагогічної корекції дітей та підлітків, що перебувають у притулку приділяють увагу О. Романченко та Н. Бойко, які розробляють проблему соціально-педагогічної адаптації вихованців притулку, обґрунтовують систему соціально-психологічної корекції дітей, що перебувають у притулку. Автори виділяють одними з найефективніших форм соціально-психологічної роботи, яка водночас повинна бути і педагогічно-виховною і психолого-діагностуючо-корегуючою, соціально-психологічний тренінг та інтерактивні ігри. Дослідники визначають особливості їх проведення, серед яких: тимчасовість перебування дитини у притулку, а у зв’язку з цим – постійна плинність та зміна складу групи; не завжди добровільне перебування дитини у притулку тощо. Автори надають приклади вправ, спрямованих на соціально-психологічну адаптацію та корекцію бездоглядних і безпритульних дітей [257, с.24-26].

Ми вважаємо, що напрацьований у цьому дослідженні матеріал носить практичний характер і може бути корисним для розробки п. 1.3. та п. 2.3. нашого дослідження, при складанні соціально-психологічного портрету бездоглядних і безпритульних дітей та як варіант діагностичних методик дослідження.

Завершуючи аналіз останнього напрямку цікавлячих нас наукових досліджень, звернемося до робіт Л. Волинець, О. Січкар „Діти вулиці” в Україні: ситуаційний аналіз” (2004 р.) та „Реабілітаційна робота з „дітьми вулиць” у притулках для неповнолітніх” (2005 р.).

В роботі авторів „Діти вулиці” в Україні: ситуаційний аналіз” проводиться глибокий огляд проблеми виникнення та існування соціального феномену дитячої бездоглядності та безпритульності, відстежується динаміка розвитку даного соціального явища в Україні з 1997 по 2003 рр., яка, нажаль, показує збільшення чисельності дітей – соціальних сиріт, що потрапляють до притулків. Дослідниками складено соціально-психологічний портрет „дітей вулиці”, означені перспективи профілактики явища дитячої бездоглядності та безпритульності [48].

У теоретико-методологічному плані для нас має важливе значення дослідження Л. Волинець, О. Січкар „Реабілітаційна робота з „дітьми вулиць” у притулках для неповнолітніх”, в якій представлено результати дослідження та аналіз практик реабілітаційної роботи з „дітьми вулиць” у притулках України. Авторами зроблено огляд законодавчо-нормативної бази роботи притулків, представлено соціальний портрет вихованців притулків та їх родин, виокремлено практики реабілітаційної роботи з даною категорією дітей у притулках та подано аналіз їх ефективності. Дослідниками сформульовані обґрунтовані висновки та рекомендації щодо проведення реабілітаційної роботи з „дітьми вулиць” у притулках, які, на наш погляд, мають велику цінність для подальшого удосконалення роботи з вуличними дітьми у притулках і, взагалі, для розв'язання проблеми поширення дитячої безпритульності та бездоглядності в Україні [251].

Цікавою для нашого дослідження є колективна робота українських науковців під проводом А. Капської „Створення і діяльність кризових центрів для бездоглядних і безпритульних дітей” (2005 р.), яка відображає сучасні науково-практичні тенденції соціальної допомоги „дітям вулиці” та розкриває організаційно-правові засади діяльності центрів для бездоглядних і безпритульних дітей, особливості їх створення та функціонування, технологічний аспект діяльності спеціалістів центрів, які забезпечують захист прав та інтересів дітей, покликані надавати їм практичну соціально-психологічну, педагогічну і медичну допомогу та підтримку [302].

Фундаментальне значення для нашої роботи має дисертаційне дослідження Н. Павлік за темою „Психолого-педагогічні умови організації процесу виховання у притулку для неповнолітніх” (2007 р.), у якому авторка розробила модель формування соціальної компетентності вихованців притулку, в основі реалізації якої лежать психолого-педагогічні умови, що сприяють підвищенню ефективності виховного процесу у притулку. Серед визначених умов: максимальна психологізація виховного середовища; виховання через активне научіння; реалізація виховних завдань через індивідуальні форми діяльності; оптимістичний погляд на можливість реінтеграції безпритульних дітей, які становлять результативний компонент моделі та визначають вибір психолого-педагогічних методів, засобів і форм виховної діяльності у притулку, які є цікавими для нас у зв’язку із визначенням соціально-психологічного портрету вихованців та розумінням мотивів їх поведінки, вибором ефективних методів впливу та виховання [209].

Реалізація системного підходу у соціально-педагогічній роботі з бездоглядними і безпритульними дітьми відображена у колективній роботі вітчизняних науковців і практиків „Комплексна допомога бездоглядним і безпритульним дітям” (2010 р.), яка є методичним посібником для працівників служб у справах дітей, притулків для дітей, центрів соціально-психологічної реабілітації дітей та фахівців, які працюють з даною категорією дітей. Ця робота підкреслює значення проблеми дитячої бездоглядності та безпритульності та необхідність її вирішення і попередження на державному рівні, а також розкриває організаційні засади роботи служб у справах дітей, основні етапи роботи з вихованцями притулків для дітей та центрів соціально-психологічної реабілітації, розкриває сутність і зміст реабілітаційної роботи з даною категорією дітей в закладах соціального захисту [129].

Таким чином, завершаючи аналіз останнього напрямку досліджень науково-практичної літератури, що висвітлює діяльність притулків для неповнолітніх та інших установ, які здійснюють соціальний захист безпритульних і бездоглядних дітей, маємо відмітити, що наукових джерел, присвячених означеній нами проблемі, які б ґрунтовно вивчали і проводили аналіз та узагальнення існуючої практики соціального захисту бездоглядних та безпритульних дітей у притулках практично немає, але виходячи з актуальності досліджуваної нами проблеми, в цьому є суспільна потреба.

Проведений нами аналіз наукової літератури з досліджуваної в дисертації проблеми дозволяє зробити ряд висновків узагальнюючого характеру:

1. Обрана нами тема дослідження є багатоаспектною і мало розробленою, має складний характер і об’єднує в собі цілий ряд відносно самостійних наукових напрямів, які в сукупності дають змогу скласти цілісну уяву про проблему соціального захисту бездоглядних і безпритульних дітей в Україні.

2. Доцільно виділити три основні напрями наукових досліджень джерельної бази, які разом складають повну картину наукових знань з теми дослідження та систематизують наше уявлення про проблему. Це, по-перше, наукові дослідження, присвячені проблемі соціального захисту дитинства; по-друге, роботи, присвячені проблемі виникнення та існування феномену бездоглядних і безпритульних дітей („дітей вулиці”); по-третє, науково-практична література, що висвітлює діяльність притулків для неповнолітніх та інших установ, які здійснюють соціальний захист безпритульних і бездоглядних дітей.

3. Аналіз першого напрямку досліджень, присвячених вивченню наукових робіт у галузі проблеми соціального захисту дитинства дозволяє зробити висновок, що: по-перше, означена нами проблема не є новою для історії розвитку громадянського суспільства і досліджувалася протягом ХVΙΙΙ – ХХ століть в контексті прав дитини, її захисту у суспільстві; по-друге, проблема є актуальною міжнародною соціальною проблемою, яка має пріоритетний характер у державній соціальній політиці багатьох країн пострадянського простору; по-третє, нам вдалося означити сучасний погляд на проблему цілей і завдань соціального захисту дитинства та виділити напрямки соціального захисту, які активно розробляються сьогодні в соціально-педагогічній науці (це, відповідно, соціальний захист дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що активно розробляється з 2005 року в рамках сучасного реформування існуючої в Україні системи опіки та піклування; соціальний захист та соціальна реабілітація дітей з обмеженими функціональними можливостями; питання превентивного виховання тощо); по-четверте, провідною ідеєю сучасних досліджень науковців, які займалися вивченням проблеми соціального захисту до нас, є ідея створення цілісної системи соціального захисту дітей та молоді, яка знайшла б своє відображення на рівні цілеспрямованої державної соціальної політики з питань охорони (захисту) дитинства, сім'ї та молоді.

4. Аналіз висвітлення в науковій літературі проблеми виникнення та існування феномену бездоглядних і безпритульних дітей („дітей вулиці”) дозволив нам зробити висновок про зацікавленість педагогів, психологів, правознавців у науковому обґрунтуванні актуальності проблеми, виділенні причин виникнення дитячої бездоглядності і безпритульності та розробці комплексу профілактичних заходів з упередження соціального сирітства, які повинні бути спрямовані на подолання кризи сімейного виховання і соціально-педагогічну роботу із сім'єю.

5. Питання вивчення діяльності притулків для неповнолітніх та інших установ, що здійснюють соціальний захист безпритульних і бездоглядних дітей у вітчизняній науці практично не розроблені, хоча існує необхідність ґрунтовного вивчення та узагальнення практики соціального захисту таких дітей, яка зумовлена стрімким зростанням масштабів дитячої бездоглядності та безпритульності в Україні.

6. Водночас, аналіз наукової літератури показав, що: по-перше, фундаментальних досліджень з проблеми соціального захисту бездоглядних та безпритульних дітей зовсім небагато, хоча є яскраво вираженою потреба у систематизації знань з даної наукової проблеми; по-друге, ряд сучасних теоретичних і практичних педагогічних проблем поки не розв’язані на рівні педагогічної науки, серед яких і пошук науково-педагогічних основ удосконалення процесу соціального захисту бездоглядних і безпритульних дітей у притулках для неповнолітніх.

Таким чином, наступні етапи нашого дослідження будуть присвячені компенсації прогалин у розробці теорії і практики соціального захисту бездоглядних і безпритульних дітей.