4. Правосуб’єктність міжнародних організацій.

Сучасні міжнародні відносини характеризуються постійним розширенням сфер взаємодії держав, тому всі нові відносини стають предметом міжнародно-правового регулювання. Однією з таких порівняно нових організаційно-правових форм міждержавного співробітництва є міжнародні організації. Це одна з основних інституційних форм співробітництва держав, вони виступають у якості основного організатора міждержавного спілкування.

Особливе значення діяльності міжнародних організацій, їхня роль в обговоренні і вирішенні найбільшої складних питань міжнародних відносин викликали необхідність виникнення в міжнародному праві окремої галузі - права міжнародних організацій. Й норми є переважно нормами договірного характеру, а саме право організацій - однією з найбільш кодифікованих галузей міжнародного права. Джерелами галузі права міжнародних договорів є Віденська конвенція про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 року, Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року, угоди про привілеї й імунітети міжнародних організацій, установчі документи міжнародних організацій та ін.

Проте незважаючи на те, що міжнародні організації є похідними суб'єктами міжнародного права, мають самостійну волю, відмінну від простої сукупності волі держав, які беруть участь в організації, їх воля, на відміну від волі держав, не є суверенною. Таким чином, право міжнародних організацій утворює сукупність норм, що регулюють правовий статус, діяльність організації, взаємодію її з іншими суб'єктами міжнародного права, участь у міжнародних відносинах.

Міжнародна організація - це об'єднання держав, створене відповідно до міжнародного права і на основі міжнародного договору для співробітництва в політичній, економічній, культурній, науково-технічній, правовій та інших сферах, що має необхідну для цього систему органів і відповідний правовий статус.

Водночас вичерпні особливості Й ознаки, притаманні міжнародним організаціям як суб'єктам міжнародного права, виходячи з тексту, зокрема, Віденської конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р., важко визначити. Найбільш глибоко розроблено цю теоретичну проблему російською дослідницею О. Шибаєвою, яка сформулювала п'ять ознак (елементів), що становлять поняття міжнародної організації:

a. договірна основа;

b. наявність визначених цілей;

c. відповідна організаційна структура;

d. самостійні права та обов'язки;

е. заснування і діяльність відповідно до міжнародного права тощо.

На нашу думку, доцільно зупинитися на детальнішому аналізі цих та інших характерних ознак будь-якої міжнародної організації:

- членство трьох і більше держав. За наявності меншої кількості держав виникає їх спілка, об'єднання, але не міжнародна організація, що створюється з метою колективного вирішення певних завдань;

- повага суверенітету держав-членів організації і невтручання у внутрішні справи. Ця ознака є основною функціональною ознакою міжнародної організації тому, що в процесі її діяльності всі держави, що є членами організації, мають рівні права і несуть рівні обов'язки в якості суб'єктів міжнародного права незалежно від розміру своєї території, кількості населення, рівня економічного розвитку й інших характеристик держави. Втручання у внутрішні справи держави-члена організації не допускається, за винятком випадків, коли такою державою порушені міжнародні зобов'язання, взяті в рамках цієї організації відповідно до її статутних положень;

- створення відповідно до міжнародного права. Ця ознака має конституююче значення тому, що будь-яка міжнародна організація повинна бути створена на правомірній основі. Це означає, насамперед, що установчий документ організації повинен відповідати загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, і насамперед принципам jus cogens. Якщо міжнародна організація створена неправомірно або її діяльність суперечить міжнародному праву, то установчий акт такої організації повинен бути визнаний неправомірним і дія його припинена в найкоротший термін;

- створення на основі міжнародного договору. Зазвичай, міжнародні організації створюються на основі міжнародного договору (статуту, конвенції, угоди, протоколу і т.д.). Об'єктом такого договору є поведінка сторін договору, самої міжнародної організації. Сторонами установчого акту міжнародної організації є суверенні держави, хоча в останні роки повноправними учасниками міжнародних організацій є також і міжурядові організації. Загалом установчий акт організації, правила процедури, фінансові правила й інші документи у сукупності складають внутрішнє право міжнародної організації;

- наявність визначених цілей. Міжнародні організації створюються для координації зусиль держав у тій або іншій профільній галузі, наприклад у політичній (ОБСЄ), військовій (НАТО), науково-технічній (Європейська організація ядерних досліджень), економічній (Європейський Союз), валютно-фінансовій (Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Міжнародний валютний фонд), соціальній (Міжнародна організація праці), у сфері медицини (Всесвітня організація охорони здоров'я) й інших сферах. Водночас на міжнародній арені є організації, що уповноважені координувати діяльність держав практично в усіх сферах, наприклад ООН та ін. Таким чином, міжнародні організації поряд з іншими формами міжнародного спілкування (багатосторонні консультації, конференції, наради, семінари і т.д.) виступають у якості органу співробітництва зі специфічних проблем міжнародних відносин;

- відповідна організаційна структура (постійні органи і штаб-квартира). Ця ознака, що характеризує інституціональну будову міжнародної організації, ніби демонструє та підтверджує постійний характер організації і відрізняє її від численних інших форм міжнародного співробітництва. На практиці ця ознака виявляється в тому, що міжурядові організації мають штаб-квартири, членів в особі суверенних держав і необхідну систему головних (основних) і допоміжних органів. Зазвичай вищим органом організації є сесія (асамблея, конгрес), що скликається один раз у рік (іноді один раз у два роки). У якості виконавчих органів виступають ради, адміністративний апарат очолюється виконавчим секретарем (генеральним директором) організації. Практично всі організації мають постійні або тимчасові виконавчі органи з різноманітним правовим статусом і компетенцією;

- наявність прав і обов'язків організації. Особливістю компетенції міжнародної організації є те, що її права й обов' язки похідні від прав і обов'язків держав-членів. Таким чином, жодна організація без згоди держав-членів не може вдатися до дій, що стосуються інтересів своїх членів. Права й обов'язки будь-якої організації в загальній формі закріплюються в її установчому акті, резолюціях вищих і виконавчих органів, угодах між організаціями. Ці документи встановлюють і закріплюють наміри держав-членів і їх волю щодо меж і сфер діяльності міжнародної організації, що надалі повинні бути нею реалізовані. Держави також вправі заборонити організації вдаватись до тих або інших дій, і організація не може перевищити свої повноваження;

- самостійні міжнародні права й обов'язки організації. Незважаючи на те, що міжнародна організація наділяється державами-членами правами й обов'язками, у процесій діяльності вона набуває свої, відмінні від інших, права й обов'язки. Таким чином, мова йде про виникнення в міжнародної організації автономної волі, відмінної від волі держав-членів;

- установлення порядку прийняття рішень і їх юридичної чинності. Ця ознака свідчить про те, що в рамках міжнародної організації характерним є прийняття рішень за спеціально розробленою процедурою. Кожна з міжнародних міжурядових організацій має свої правила процедури. Окрім того, юридичну чинність рішень, прийнятих у рамках міжнародної організації, встановлюють самі держави-члени міжнародної організації.

Отже, слід відзначити, що правосуб'єктність будь-якої міжнародної організації визначена тими конкретними завданнями і цілями, які встановлені державами в установчому акті, що створює організацію. У зв'язку з цим кожна міжнародна організація має своє, властиве тільки їй коло прав та обов'язків, тобто кожна міжнародна організація володіє властивим їй обсягом правосуб'єктності.

Питання про міжнародну правосуб'єктність міжнародних організацій актуалізується в зв'язку з постійним зростанням їхньої кількості і посиленням їх ролі у вирішенні міжнародних проблем. Практично міжнародні організації стають універсальними структурами, у рамках яких держави в колективному порядку вирішують найбільш важливі питання міжнародного життя.

Проте міжнародна організація не може розглядатися як проста сума держав-членів або як їх уповноважений, колективний орган. Для того, щоб виконати свою статутну роль, організація повинна мати особливу правосуб'єктність, що відрізняється від простого підсумовування правосуб'єктності ЇЇ членів.

Про визнання за міжнародними організаціями якості суб'єкта міжнародного права свідчить чимало фактів. Це, зокрема, їх участь у діяльності інших міжнародних організацій; право на участь у створенні норм міжнародного права (правотворчий процес у рамках міжнародної організації); укладання між собою угод загального (про співробітництво) або конкретного характеру (про виконання окремих заходів). Це можуть бути угоди публічно-правового, приватно-правового або змішаного характеру. Право на укладання таких міжнародних договорів передбачено ст. 6 Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року.

Як зазначалося раніше, таке право (здатність створення норм міжнародного права) належить до головних критеріїв міжнародної правосуб'єктності, є однією з характерних рис суб'єкта міжнародного права і в той же час необхідне для виконання функцій і досягнення цілей міжнародних організацій.

Відповідно до установчих актів усі міжурядові організації є юридичними особами, у межах яких діють прийняті ними правила процедури й інші адміністративні правила. Так, наприклад, організація має право вимагати у свого члена пояснення, якщо він не виконує рекомендації з питань її діяльності. Нарешті, вона може позбавити голосу будь-якого члена, що має заборгованість по внесках тощо.

Як відомо, у міжнародному праві існує два основних види міжнародних організацій:

міжнародні міжурядові організації (ММУО) - організації, створені на основі міжнародної угоди, яким держави делегують певну частину своїх суверенних прав. Проте міжнародна правосуб'єктність цих організацій залишається до певної міри обмеженою, адже вони діють у рамках тільки тих повноважень, що передали їм держави;

міжнародні неурядові організації (МНУО) - організації, утворювані міжнародною громадськістю з метою встановлення міжнародного співробітництва з актуальних питань міжнародного життя.

У свою чергу, ММУО можна класифікувати за декількома ознаками:

за предметом діяльності: політичні, економічні, кредитно-фінансові, військово-політичні, з питань охорони здоров'я, культури, торгівлі та ін.;

за колом учасників: універсальні - їхніми членами є практично всі держави світу (наприклад, Організація Об'єднаних Націй),

регіональні - їх членами є держави певного географічного регіону світу (наприклад. Організація Американських держав),

субрегіональні - їх членами є групи держав усередині географічного регіону (наприклад, Організація Чорноморського економічного співробітництва),

міжрегіональні - у їх діяльності беруть участь держави різних географічних регіонів світу (наприклад, Організація з безпеки і співробітництва в Європі, членами якої є як європейські держави, так і держави Середньої Азії);

за порядком прийняття нових членів:

відкриті - відповідно до статутних документів їхнім членом може бути будь-яка держава без особливих для цього умов та згоди членів організації,

закриті - конкретні учасники цих організацій і їхня кількість заздалегідь обумовлюються в статутних документах таких міжнародних організацій, а також передбачені спеціальні умови та процедури для вступу до організації;

за сферами діяльності:

організації з загальною компетенцією - вони вправі розглядати будь-яке питання міжнародного життя (наприклад, ООН, ОБСЄ),

організації зі спеціальною компетенцією - коло аналізованих ними питань заздалегідь обговорене у їхніх статутних документах і стосується певної сфери міжнародного життя (наприклад, ВООЗ, МОП);

за цілям і принципам діяльності:

правомірні - вони створюються відповідно до міжнародного права;

протиправні - вони створюються з порушенням загальновизнаних норм міжнародного права з цілями, що суперечать інтересам міжнародного миру і міжнародної безпеки.

Стосовно міжнародних неурядових організацій (МНУО) можна виділити певні їх ознаки міжнародних організацій, а саме: створення відповідно до міжнародного права, наявність певної організаційної структури, наявність прав і обов'язків та ін.

Також застосовують до них деякі класифікуючі видові ознаки ММУО, насамперед градацію за предметом діяльності. За цією ознакою МНУО поділяються на такі групи:

політичні, ідеологічні, соціально-економічні, профспілкові організації;

жіночі організації, а також організації з охорони сім'ї та дитинства;

молодіжні, спортивні, наукові, культурно-просвітні організації;

організації в галузі преси, кіно, радіо, телебачення; організації місцевих (регіональних) влад.

Однак слід мати на увазі, що суб'єктами міжнародного права є тільки ММУО - добровільне об'єднання суверенних держав або міжнародних організацій, створене на основі міждержавного договору або резолюції міжнародної організації загальної компетенції для координації діяльності держав у конкретній галузі співробітництва, що має відповідну систему головних і допоміжних органів, володіє автономною волею, відмінною від волі її членів.

Поряд із державами все більшу роль у міжнародних відносинах відіграють міжнародні організації. Нині є понад 500 міжнародних організацій, тобто їхня чисельність давно перевищила кількість усіх інших суб'єктів міжнародного права.

Однак варто зазначити, що не всі міжнародні організації мають статус суб'єкта міжнародного права. За загальним правилом, суб'єктами міжнародного права визнають виключно міжурядові організації, тобто такі, які створені державами. Питання про визнання суб'єктами міжнародного права міжнародних неурядових організацій і надалі залишається спірним. Саме тому, коли ми будемо говорити про міжнародні організації, матимемо на увазі лише міжурядові.

Оскільки міжнародні організації є вторинними суб'єктами міжнародного права, то їхня міжнародна правосуб'єктність є похідною від правосуб'єктності держав. Уперше питання про правосуб'єктність міжнародних організацій виникло у зв'язку з діяльністю Ліги Націй, але так і не було вирішено до її ліквідації. Після Другої світової війни було створено ООН, що знову актуалізувало питання правосуб'єктності міжнародних організацій. Тому, коли у 1948 р. у Палестині було вбито службовця ООН, організація звернулася у Міжнародний суд ООН. У своєму консультативному висновку "Про відшкодування шкоди, заподіяної на службі ООН" цей авторитетний судовий орган підтвердив, що ця організація володіє міжнародною правосуб'єктністю. З цього моменту більшість учених вважає, що міжнародні організації володіють міжнародною правосуб'єктністю. Це підтверджується в низці міжнародних угод. Так, наприклад, у Віденській конвенції про право міжнародних договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. зазначено, що міжнародна організація володіє такою правоздатністю укладати міжнародні договори, яка необхідна для виконання її функцій і досягнення її цілей. При цьому практика укладення міжнародних договорів з державами або між собою повинна відповідати їх установчим актам.

Міжнародна правосуб'єктність міжнародної організації базується на положеннях, що закріплені в установчих документах - статутах та інших актах, які визначають її обсяг, виходячи із завдань та функцій цієї організації. Однак загальновизнано, що нині всі міжнародні міжурядові організації мають міжнародну правосуб'єктність.

Оскільки обсяг прав і обов'язків визначається засновниками в момент створення організації і залежить від тих завдань та цілей, які вона повинна виконувати, а також сфери дії, то міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій може суттєво відрізнятися. Про зміст міжнародної правосуб'єктності міжнародних організацій можна робити висновки на основі аналізу відповідних міжнародних прав та обов'язків, а саме щодо їх:

- права на привілеї та імунітети;

- права створювати норми міжнародного права, у тому числі права на укладення договорів з державами, міжнародними організаціями, іншими суб'єктами міжнародного права;

- права обміну представництвами з державами та міжнародними організаціями;

- обов'язку щодо несення міжнародно-правової відповідальності за свої дії.

Вважається, що серед чинних міжнародних організацій найширшою правосуб'єктністю володіє ООН та деякі її спеціалізовані установи.

Серед інших ознак, які характеризують міжнародні організації як суб'єкти міжнародного права, варто зауважити: їх створюють на основі міжнародно-правового акта, як правило, міжнародного договору (як виняток можна навести приклад ОБСЄ, яка діє без статуту); засновниками й учасниками міжнародної організації можуть бути лише держави та інші суб'єкти міжнародного права; наявність постійно діючих органів тощо.

Історія утворення, правова природа і членство в Організації Об'єднаних Націй (ООН)

Першим практичним кроком на шляху створення ООН стала прийнята 1943 р. на конференції в Москві Декларація чотирьох держав - СРСР, США, Великобританії та Китаю - з питань загальної безпеки. У ній зазначалася необхідність заснування в найкоротший термін всесвітньої міжнародної організації для підтримання міжнародного миру і безпеки. Ці положення були підтверджені на Тегеранській конференції у 1943 р.

У свою чергу, на конференціях у Думбартон-Оксі 1944 р. та Ялті 1945 р. були визначені основні риси майбутньої міжнародної організації. 26 червня 1945 р. учасники конференції в Сан-Франциско підписали Статут ООН, а 24 жовтня того ж року, після ратифікації його більшістю держав, Статут ООН набрав чинності.

Разом з делегаціями інших країн активну участь у цих заходах взяла і делегація У РСР.

У ст. 1 Статуту ООН визначено, що основними цілями ООН є:

• підтримання миру і безпеки за допомогою колективних заходів для відвернення й усунення загрози миру і придушення актів агресії чи інших порушень миру;

• розвиток дружніх відносин між націями;

• здійснення міжнародного співробітництва в розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру;

• бути центром для погодження дій націй у досягненні цих цілей.

Відповідно до своїх цілей і завдань, ООН є універсальною організацією, відкритою для всіх миролюбивих держав, які можуть і бажають ці зобов'язання виконувати. Прийняття держави в члени Організації здійснюється постановою Генеральної Асамблеї за рекомендацією Ради Безпеки. У Статуті не уточнюється, яка кількість голосів потрібна для прийняття такого рішення.

Членами ООН є суверенні держави. За процедурою оформлення членства статті 3-4 Статуту розрізняють найперших членів і пізніше прийнятих членів Організації. Серед пострадянських республік тільки Україна, Росія і Білорусь належать до найперших членів ООН (взявши участь у конференції у Сан-Франциско, підписали і ратифікували Статут ООН). Інші держави - колишні республіки СРСР оформляли своє членство в ООН на підставі ст. 4 Статуту шляхом подання заяв про прийом.

Генеральна Асамблея має право за рекомендацією Ради Безпеки призупинити здійснення прав та привілеїв одному з членів Організації. Підставою для цього є застосування проти такого члена Організації дій превентивного або примусового характеру. Відновлення втрачених прав та привілеїв може бути здійснене також Радою Безпеки. І як крайній захід за рекомендацією Ради Безпеки будь-який член Організації, що систематично порушує принципи Статуту ООН, може бути виключений з Організації рішенням Генеральної Асамблеї (ст. 6).

Органи Організації Об'єднаних Націй

Статут ООН (ст. 7) передбачає головні та допоміжні органи ООН. Останні, якщо є потреба, можуть засновуватися відповідно до Статуту ООН. Головні органи Організації Об'єднаних Націй - це Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і Соціальна рада, Рада з опіки, Міжнародний суд, Секретаріат. Хоч у тексті Статуту головні органи наведено єдиним списком, за своїм правовим становищем і реальним значенням вони далеко не однозначні. Центральне місце у системі органів ООН посідають, безумовно, Рада Безпеки і Генеральна Асамблея.

Генеральна Асамблея ООН - дорадчий представницький орган, у якому представлені всі держави-члени ООН. її структуру складають:

1)голова:

2) заступники голови;

3) головні комітети: з політичних питань і питань безпеки; з економічних і фінансових питань; із соціальних, гуманітарних і культурних питань; з опіки й не самоврядних територій; з правових питань;

4) комітети: з адміністративних і бюджетних питань; з внесків; з деколонізації; з питань про політику апартеїду; з атомної енергії; з використання космічного простору; з роззброєння та ін.;

5) сесійні органи: Генеральний комітет і комітет з перевірки повноважень;

6) комісії: ревізійна; міжнародного права; з прав людини та ін. Генеральна Асамблея проводить щорічні регулярні сесії, а

також спеціальні (скликаються з будь-якого питання, якщо вимоги надходять від Ради Безпеки) і надзвичайні, які скликаються протягом 24 годин з моменту одержання Генеральним секретарем вимоги від Ради Безпеки й підтриманого голосами будь-яких членів Ради у випадках:

• якщо існує загроза миру;

• відбулося порушення миру або акт агресії й члени Ради Безпеки не прийшли до вирішення питання.

Відповідно до Статуту ООН Генеральна Асамблея відіграє істотну роль у діяльності ООН. Вона робить значний внесок у розробку й підготовку низки важливих міжнародних документів, кодифікації принципів і норм міжнародного права.

Генеральна Асамблея - демократичний орган. Кожний член незалежно від розмірів території, чисельності населення, економічної й військової могутності має 1 голос. Рішення з важливих питань приймаються більшістю Асамблеї, 2/3 присутніх і членів, що беруть участь у голосуванні. У роботі Генеральної Асамблеї можуть брати участь держави-не члени ООН, що мають постійних спостерігачів При ООН (Ватикан, Швейцарія) і не мають їх.

Очолює Генеральну Асамблею Генеральний секретар. Рада Безпеки ООН. Як зазначається у Статуті ООН (ст. 24), для забезпечення швидких і ефективних дій Організації на Раду Безпеки покладається головна відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки. У межах своїх функцій і повноважень Рада Безпеки подає на розгляд Генеральної Асамблеї щорічні доповіді і за потребою — спеціальні доповіді.

Рада Безпеки складається з 15 членів, з яких 5 - постійні члени (Великобританія, Китай, Росія, США, Франція); 10 - непостійні, які обираються Генеральною Асамблеєю на два роки. Місця непостійних членів розподіляються так: 5 - від держав Азії та Африки; 1 - від держав Східної Європи; 2 - від держав Латинської Америки; 2 — від держав Західної Європи та інших країн.

Рада Безпеки володіє низкою виключних повноважень. Вона є єдиним органом, правомочним приймати ухвали, пов'язані з діями ООН щодо підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки. Лише Рада Безпеки уповноважена приймати ухвалу про проведення примусових дій із застосуванням збройних сил. Рада Безпеки може приймати ухвали, обов'язкові для всіх членів Організації. Оскарження або перегляд їх у будь-якому іншому органі не допускається. Окрім основних функцій і повноважень, Рада Безпеки виконує й ряд інших: зокрема, разом з Генеральною Асамблеєю бере участь у прийнятті держав до членів ООН (ст.ст. 2-4), призначенні Генерального секретаря ООН (ст. 97), обранні суддів Міжнародного Суду (ст. 4 Статуту Міжнародного Суду) тощо.

За ст. 2 7 Статуту ООН ухвали Ради Безпеки з питань процедури вважаються прийнятими, якщо за них подані голоси дев'яти членів Ради. Усі інші ухвали вважаються прийнятими, коли за них проголосували дев'ять членів Ради, включаючи всіх постійних членів цього органу. Тому, якщо хоча б один із п'яти постійних членів голосує проти тієї чи іншої пропозиції з питань не процедурного характеру, пропозиція не може бути прийнятою (принцип одностайності постійних членів Ради Безпеки).

Економічна та Соціальна Рада складається з 54-х членів, що обираються Генеральною Асамблеєю на три роки з поновленням третини складу Ради через кожен рік. За традицією постійні члени

Ради Безпеки обираються до Економічної і Соціальної Ради на кожен черговий термін. Вибори до цього органу проводяться за принципом справедливого географічного представництва: від Африки - 14, від Азії - 11, від Латинської Америки - 10, від Західної Європи -13, від Східної Європи - 6 держав.

Функції та повноваження Економічної та Соціальної Ради зафіксовані в статтях 62-66 Статуту ООН. Основні її повноваження зводяться до;

проведення досліджень і складання доповідей з міжнародних питань в економічній, соціальній галузях; культури, освіти, охорони здоров'я;

підготовка рекомендацій з цих питань Генеральній Асамблеї;

підготовка рекомендацій з метою заохочення поваги і дотримання прав людини і основних свобод;

підготовка проектів конвенцій з питань, що входять до її компетенції, для подання їх Генеральній Асамблеї;

скликання міжнародних конференцій з питань, що входять до її компетенції;

погодження діяльності спеціалізованих установ через консультації з ними і рекомендації таким установам та через рекомендації Генеральній Асамблеї;

укладання зі спеціалізованими установами угод про співробітництво.

Свої функції Економічна та Соціальна Рада здійснює через постійно діючі комісії, постійні комітети, а також сесійні комітети. Як правило, Економічна та Соціальна Рада проводить щорічно дві сесії (одну в Нью-Йорку, другу в Женеві). Ухвали її приймаються простою більшістю голосів.

Рада з Опіки була створена як орган, що мав здійснювати контроль за управлінням підопічними територіями (в післявоєнний час було 11 таких територій). Нині Рада складається з постійних членів Ради Безпеки. На думку фахівців, у сучасних умовах існування Рада втрачає своє практичне значення. У листопаді 1994 року Рада Безпеки прийняла рішення про припинення Угоди про опіку ООН стосовно останньої з початкових 11 підопічних територій - території Тихоокеанських островів (Палау) під управлінням США. Тому в даний час Рада збирається на свої сесії лише за необхідності.

Міжнародний Суд - головний судовий орган ООН. Його Статут, прийнятий у 1945 році, є невід'ємною частиною Статуту ООН. Міжнародний Суд складається з 15 суддів, що обираються на 9 років. Склад Суду оновлюється кожні три роки на третину. На кожні три роки Суд обирає голову і віце-голову та призначає секретаря терміном на сім років.

У 1967-1970 рр. до складу Суду входив представник України В. М. Корецький, який обіймав посаду віце-голови Суду.

Принципові напрями діяльності Міжнародного Суду ООН визначені в статтях 92-96 Статуту ООН, компетенція Суду регламентована і статтями 34-38 Статуту Міжнародного Суду. Сторонами у справах, які розглядає Суд, можуть бути тільки держави, при цьому юрисдикція Суду є добровільною, тобто він може розглядати справи лише за згодою сторін. Водночас, держави можуть визнати для себе юрисдикцію суду обов'язковою в усіх правових спорах, що стосуються:

- тлумачення договору;

— будь-якого питання міжнародного права;

— наявності факту, який, якщо він буде встановлений, являтиме собою порушення міжнародного зобов'язання;

- характеру і розмірів відшкодування за порушення міжнародного зобов'язання.

Окрім судової, Міжнародний Суд здійснює і консультативну юрисдикцію. Так, він може давати консультативні висновки з будь-якого юридичного питання на запит Генеральної Асамблеї і Ради Безпеки, а також інших органів і спеціалізованих установ ООН.

Місцеперебування Суду — м. Гаага (Нідерланди), але це не перешкоджає Суду засідати і виконувати свої функції в інших місцях. З часу створення Міжнародного Суду ООН в 1946 р. держави представили на його розгляд понад 60 спорів, і більше 20 консультативних висновків були заявлені міжнародними організаціями.

Секретаріат - постійно діючий адміністративний орган ООН, що складається з Генерального секретаря і необхідного персоналу. Генеральний секретар призначається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки на термін 5 років і може бути в тому ж порядку призначений на новий термін.

Стаття 98 Статуту ООН уповноважує Генерального секретаря подавати Генеральній Асамблеї щорічні звіти про роботу Організації. До його повноважень належить також право доводити до відома Ради Безпеки будь-які питання, що, на його думку, можуть загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки (ст. 99 Статуту ООН).

На Секретаріат у цілому покладений обов'язок із забезпечення необхідних умов для роботи інших органів ООН: упорядкування протоколів, здійснення усних і письмових перекладів виступів і документів, опублікування резолюцій та інших матеріалів. Він покликаний здійснювати практичну роботу з перетворення в життя програм і постанов, схвалених іншими органами ООН. Зокрема, діяльність Секретаріату включає в себе: здійснення операцій з підтримання миру за дорученням Ради Безпеки; організацію та проведення міжнародних конференцій з проблем, які мають світове значення (Конференція з морського права); встановлення світових економічних та соціальних тенденцій і проблем; підготовку досліджень з питань роззброєння, розвитку, прав людини. Також до його функцій належить реєстрація та опублікування міжнародних договорів.

Генеральний секретар призначає персонал Секретаріату і керує його роботою. При виконанні своїх обов'язків Генеральний секретар і персонал не повинні запитувати або отримувати вказівок від яких-небудь урядів. Співробітники Секретаріату призначаються Генеральним секретарем за правилами, встановленими Генеральною Асамблеєю. Прийом на службу в Секретаріат і визначення її умов проводиться на договірній основі з урахуванням необхідності забезпечення високого рівня працездатності, компетентності і сумлінності. Співробітники секретаріату, чисельність яких перевищує 25 тисяч чоловік (громадяни понад 150-ти країн), є міжнародними громадськими службовцями.

Весь персонал поділяється на дві категорії: спеціалісти (фахівці) й технічні співробітники. Штаб-квартира ООН та її Секретаріату знаходиться в Нью-Йорку, є також підрозділи Секретаріату в Женеві, Відні, Найробі, Бангкоку та інших пунктах.

Спеціалізовані установи ООН

Поняття спеціалізованої установи ООН увійшло в міжнародне право разом зі Статутом ООН. Відповідно до статей 57,63 Статуту, спеціалізованими установами ООН є міжнародні організації, створені міжнародними угодами і наділені широкою міжнародною відповідальністю, що визначена установчими актами в галузях економічній, соціальній, а також культури, освіти, охорони здоров'я тощо та підтримують зв'язок з ООН.

За сферою своєї діяльності вони можуть бути поділені на три основні групи.

Перша група — спеціалізовані установи економічного характеру. До неї належать 12 організацій, а саме: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Продовольча та сільськогосподарська організація (ФАО), Організація міжнародної цивільної авіації (ІКАО), Міжнародна морська організація (ІМО), Всесвітній поштовий союз (ВПС), Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ), Всесвітня метеорологічна організація (ВМО), Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (МФСГР), Організація об'єднаних націй з промислового розвитку (ЮНІДО).

Д° Другої групи відносяться спеціалізовані установи соціального характеру: Міжнародна організація праці (МОП), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ).

Третю групу складають установи культурно-гуманітарного характеру: Організація об'єднаних націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ).

Спеціалізовані установи — це постійно діючі міжнародні організації, юридична природа яких подібна до інших міжнародних організацій.

Зв'язок спеціалізованих установ з ООН згідно зі Статутом ООН (ст. 56,63) підтримується, зазвичай, через Економічну і Соціальну Раду ООН на основі спеціальних угод між відповідною спеціалізованою установою та ООН.

При всій різноманітності цілей та суттєвих відмінностей у характері діяльності спеціалізованих установ, вони мають, загалом, схожу структуру та ряд однотипних положень статутів. Так, наприклад, членство в ООН не є обов'язковою передумовою членства в спеціалізованих установах.

Згідно зі статутами спеціалізованих установ, їх вищі органи складаються з представників усіх держав-членів даної організації. До компетенції цих органів входить розгляд всіх питань, пов'язаних із розробленням та прийняттям проектів міжнародних угод та конвенцій, визначення політики, програм і основних напрямів діяльності відповідної організації.

Оперативне керівництво діяльністю організації здійснюється виконавчими органами. Окрім цього, в структурі спеціалізованих установ існують численні комітети, комісії.

Основними формами діяльності спеціалізованих установ є:

- розроблення проектів міжнародних конвенцій та регламентів зі спеціальних питань;

- координація діяльності держав у розвитку співробітництва в спеціальних галузях;

- надання технічної допомоги;

- обмін інформацією.

Наприклад Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) створена 1946 р. Україна стала її членом 1954 р. Завдання ЮНЕСКО - розвивати міжнародне співробітництво у сфері освіти, науки і культури з метою сприяння досягненню міцного миру і підвищення добробуту народів. Для виконання цих завдань у межах ЮНЕСКО проводяться міжнародні конференції, наради, симпозіуми, надається допомога країнам у створенні навчальних і навчально-дослідних установ, ведеться інформаційна, статистична і видавнича діяльність, здійснюється співробітництво з понад 400 міжнародними організаціями.

Основними органами ЮНЕСКО є: Генеральна конференція - вищий орган, що збирається на свої сесії раз на два роки, визначає напрями й загальну лінію діяльності організації; Виконавчий комітет, до якого входять 45 держав-членів; Секретаріат на чолі з Генеральним директором. Місцеперебування ЮНЕСКО - місто Париж.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) заснований 1944 року, але почав функціонувати з 1946 року. Членами МВФ є близько 180 держав, у т.ч. Україна. До завдань МВФ входить: координація валютно-кредитної політики держав-членів, надання їм кредитів для врегулювання балансів і підтримки валютних курсів; пільгове кредитування найменш розвинених держав. Вищим органом Фонду є Керівна рада, у яку входять по два представника від кожного члена МВФ. Поточною діяльністю МВФ керує Виконавчий директорат, що складається з 21 директора. Головою директорату є Директор-розпорядник. Штаб-квартира МВФ знаходиться у Вашингтоні (США).

Міжнародна морська організація (ІМО ) створена і функціонує з 1959 р. (до 1982 року - Міжурядова морська консультативна організація - ІМКО). До ІМО входить більше 190 держав, у т.ч. Україна (з 1994 року). Завданнями ІМО є коло питань, пов'язаних із забезпеченням співробітництва з питань судноплавства і безпеки мореплавства, розробкою рекомендацій і проектів конвенцій з морського права. Вищим органом ІМО є Асамблея, що складається з усіх її членів і скликається раз у 2 роки. У період між засіданнями Асамблеї роботою ІМО керує Рада, що обирається Асамблеєю в кількості 18 членів. Асамблеєю обирається Комітет безпеки на морі з 16 членів, основним завданням якого є розробка рекомендацій з правил безпеки морського судноплавства. Секретаріат ІМО очолює Генеральний секретар. її місцезнаходження - Лондон (Великобританія).

Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО) заснована відповідно до Чиказької конвенції про цивільну авіацію 1944 рок у, є спеціалізованою установою ООН, що займається організацією і координацією міжнародного співробітництва держав у всіх аспектах діяльності цивільної авіації. Учасниками ІКАО є майже 190 держав, у т.ч. на основі правонаступництва й Україна.

ІКАО досліджує проблеми організації міжнародної цивільної авіації, повітряних трас, створення аеропортів і аеронавігаційних засобів, розробляє міжнародні стандарти для конструювання й експлуатації повітряних суден, правила з використання устаткування, засобів зв'язку і контролю над польотами; сприяє уніфікації митних, імміграційних і санітарних правил і т.д. У рамках ІКАО розробляються проекти міжнародних конвенцій. Вищим органом ІКЛО, що складається з представників держав-членів, є Асамблея, яка скликається не рідше одного разу на 3 роки. Виконавчим органом ІКАО є Рада, яка складається з представників 30 держав, що обираються Асамблеєю з числа країн із найбільш розвиненим повітряним транспортом. Очолює Раду обраний нею президент.

Забезпечує роботу ІКАО Секретаріат, очолюваний Генеральним секретарем ІКАО. її місцеперебування - Монреаль (Канада).

Міжнародна організація праці (МОП) є однією з найстарших ММУО, адже створена ще 1919 року за рішенням Паризької мирної конференції як автономна організація Ліги Націй. 31946 р. МОП - перша спеціалізована організація ООН (Україна є учасницею МОП). У МОП поряд із більш ніж 170 державами представлені профспілки та підприємці. Цілями і завданнями МОП є:

• сприяння встановленню соціальної справедливості; поліпшення умов праці і підвищення життєвого рівня трудящих;

• розроблення конвенцій і рекомендацій із питань заробітної плати, робочого часу, охорони праці, визнання прав на об'єднання в профспілки та ін.

Структуру МОП складають: Генеральна конференція праці, Адміністративна рада, Міжнародне бюро праці, Тристоронні комітети, Регіональні й спеціальні конференції. Генеральна конференція праці складається з делегацій країн-учасниць (два представника від уряду, по одному - від підприємців і трудящих), є вищим органом МОП. Діяльністю Міжнародного бюро праці (Секретаріату МОП), комітетів і комісій МОП керує Адміністративна рада, що складається з 56 членів (у т.ч. 28 представників урядів, 14 представників трудящих і 14 представників підприємців). 10 місць в урядовій групі Ради займаються представниками 10 найбільш розвинених у промисловому відношенні країн (Бразилія, Великобританія, Німеччина, Індія, Італія, Китай, Росія, США, Франція, Японія). Міжнародне бюро праці управляється генеральним директором І має три функціональних органи: адміністративний орган, центр досліджень і документації і координаційний орган. Тристоронні комітети у найважливіших галузях економіки (будівництво, внутрішній транспорт, хімія, чорна металургія, нафтова промисловість та ін.) і експертні ради з питань фахової освіти, підвищення кваліфікації керівних кадрів, охорони праці, з проблем працюючих жінок і молоді представляють можливість агентам урядів, підприємців і трудящих викласти свої точки зору в рамках цієї організації. Регіональні і спеціальні конференції присвячені питанням, що представляють регіональний або національний інтерес.

Головна адміністративна посадова особа МОП - Генеральний директор. Штаб-квартира МОП розташована в Женеві (Швейцарія). У столицях більше 40 держав-членів знаходяться регіональні та галузеві відділення Міжнародного бюро праці.

Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) - міжурядова організація, створена в 1946 році. Статут ВООЗ, прийнятий 1946 р., набрав сили 7 квітня 1948 р., коли його ратифікували 26 держав. Ця дата щорічно відзначається як Всесвітній день здоров'я.

Цілями ВООЗ є:

- зміцнення національних служб охорони здоров'я;

- сприяння підготовці фахівців у галузі охорони здоров'я;

- боротьба з небезпечними хворобами; охорона здоров'я матері і дитини;

- поліпшення стану навколишнього середовища.

Вищим органом ВООЗ є Всесвітня асамблея охорони здоров'я, що скликається щорічно, у якій представлені всі члени організації. Виконавчий комітет складається з ЗО членів, скликається не менше двох разів на рік. Секретаріат є адміністративним органом і складається з Генерального директора і персоналу. У ВООЗ існує 6 регіональних організацій (Європейська - у Копенгагені (Данія), Американська - у Вашингтоні (СІЛА), Південно-Східної Азії - у Делі (Індія), Східно-Середземноморська - в Олександрії (Єгипет), Західно-Тихоокеанська - у Манілі (Філіппіни), Африканська - у Браззавілі (Конго). Періодично ВООЗ публікує серії технічних доповідей, статистичні збірники та ін. Місцезнаходження Секретаріату ВООЗ - Женева (Швейцарія). Україна є державою-членом ВООЗ.

Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ ) заснована на основі Паризької конвенції з охорони промислової власності 1883 р. і Бернської конвенції з охорони творів літератури і мистецтва 1886 р. Конвенція про створення ВОІВ була підписана в 1967 p. і набрала сили з 1970 року. Спеціалізованою установою ООН ВОІВ стала 17 грудня 1974 року за рекомендацією Генеральної Асамблеї. Україна бере участь у діяльності ВОІВ поряд із більш ніж 150 державами світу.

До завдань ВОІВ входять: сприяння охороні інтелектуальної власності у всьому світі, забезпечення адміністративного співробітництва 18 ММУО (спілок), що займаються різними аспектами надання допомоги в охороні інтелектуальної власності й авторського права.

Керівними органами ВОІВ є:

- конференція, до складу якої входять усі держави-члени ВОІВ;

- Генеральна Асамблея, що складається з тих держав-членів, що є також членами Паризького (100 держав) або Бернського (83 держави) союзів.

Керівні органи ВОІВ і союзи, якими здійснює управління ВОІВ (9 із яких Мають власні міжурядові органи), зазвичай проводять спільну сесію для прийняття своїх програм і бюджетів. Асамблея обирає Міжнародне бюро (виконавчий орган). Головною адміністративною посадовою особою є генеральний директор ВОІВ. Місцезнаходження ВОІВ - Женева (Швейцарія).

У певному зв'язку з ООН перебуває і така міжнародна організація як Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ). Ця організація в галузі використання атомної енергії була створена за рішенням ООН на міжнародній конференції в Нью-Йорку. Статут Агентства прийнято 1956 p., штаб-квартира знаходиться у Відні.

За угодою МАГАТЕ з Генеральною Асамблеєю ООН 1957 p., Статутом МАГАТЕ Агентство повинно подавати щорічні доповіді про свою діяльність Генеральній Асамблеї, а за необхідності - Раді Безпеки та ЕКОСОР.

Основними напрямками діяльності МАГАТЕ є організація та координація досліджень та розробок в галузі атомної енергетики, питання радіаційної безпеки, надання технічної допомоги державам-членам Агентства в сфері мирного використання атомної енергії, здійснення контролю (гарантій) за мирними дослідженнями атомної енергії, регламентація діяльності з питань, пов'язаних з атомною небезпекою.

Однією з головних функцій Агентства є застосування системи контролю з метою забезпечення невикористання у військових цілях атомних матеріалів та обладнання, призначених для мирного використання. Неядерні держави-учасники Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р. повинні укладати з МАГАТЕ угоди про контроль над мирною ядерною діяльністю цих держав. Контроль здійснюється інспекторами МАГАТЕ.

Існує й ряд інших міжнародних організацій, які належать до системи ООН, але не є спеціалізованими установами. Зокрема, це Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), Програма розвитку ООН (ПРООН), Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ), Програма ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП).

Спеціалізованими органами ООН з прав людини є Верховний комісар ООН у справах біженців, Комісія з прав людини і т.д.

Організація Північноатлантичного договору (НАТО — North Atlantic Treaty Organisation) створена відповідно до ст. 9 Північноатлантичного договору 1949 року. Первинними учасниками є США, Великобританія, Франція, Канада, Італія, Бельгія, Голландія, Люксембург, Данія, Ісландія, Норвегія, Португалія. Згодом у 1952 р. приєдналися Греція і Туреччина, у 1955 р. - ФРН, у 1999 р. - Угорщина, Польща, Чехія і т.д.

Керівними органами НАТО є: Північноатлантична рада, Комітет оборонного планування, Група ядерного планування, інші комітети, Генеральний секретар. Місцезнаходження штаб-квартири - Брюссель.

Утворення Північноатлантичного блоку стало однією з переломних подій післявоєнного світу, адже викликало негативну реакцію СРСР. Загалом із заснуванням НАТО посилилось протистояння у світі, взаємна недовіра і підозра, його поділ на два ворожих табори, гонка озброєнь, у т.ч. ядерних, зупинити яку не вдавалося протягом подальших років. Це призвело до утворення військового угруповання, що протистояло НАТО - Організації Варшавського договору.

Цілі НАТО сформульовано в статтях 1-4 Договору:

врегулювання спорів мирними засобами;

сприяння розвитку мирних і дружніх відносин шляхом "укріплення своїх вільних установ ";

розвиток власних засобів для підтримання і розвитку індивідуальної і колективної здатності опору озброєному нападу тощо.

Ст. 5 Договору безпосередньо говорить про те, що збройний напад на одного або на кількох членів НАТО розглядатиметься як напад на всіх членів і що"вони домовляються, що в разі здійснення такого нападу кожна з них ... надасть допомогу тій Стороні або Сторонам, які зазнали нападу, і одразу здійснить, індивідуально чи спільно з іншими Сторонами, такі дії, які вважатимуться необхідними, включаючи застосування збройної сили, з метою відновлення і збереження безпеки у Північноатлантичному регіоні".

Наведені положення не давали НАТО права на втручання в будь-які конфлікти за межами суверенних інтересів учасників Договору. Тому втручання в Югославії, у т.ч. Косовський конфлікт, перебуває в очевидній суперечності зі статутними документами НАТО.

Отже, Північноатлантичний альянс створювався насамперед з метою колективної оборони країн Західної Європи та Північної Америки проти можливого нападу зі сторони СРСР, і його створення відповідає 51 статті Статуту ООН, де вказується, що "Статут ні в якій мірі не зачіпає невід'ємне право на індивідуальну або колективну самооборону, якщо відбудеться військовий напад на Члена Організації..."

Основоположний акт Альянсу свідчить про цілком оборонний характер цієї організації. У часи холодної війни Альянс ніколи і ніде не використовував військову силу проти третіх країн або проти своїх держав-членів. Водночас СРСР, на чолі Організації Варшавського договору (ОВД), вдавався до військового втручання у внутрішні справи союзників соціалістичного табору (в Угорщині 1956 р., Чехословаччині 1968 р.).

Перші контакти Україна-НАТО були започатковані восени 1991 року. Згодом у 1997 році відбулось підписання Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО, схвалено План дій Україна-НАТО, на національному рівні затверджена Державна програма співробітництва України з НАТО. В цілому засідання Комісії Україна-НАТО на рівні глав держав і урядів підтвердило міцність і витривалість відносин особливого партнерства між Україною та Північноатлантичним альянсом, дозволило значною мірою зняти напруження навколо питання щодо внутрішньополітичної ситуації в Україні, окреслило перспективи подальшого процесу зближення нашої держави з НАТО.

Рада Європи стала першою європейською міжурядовою організацією, створеною після Другої світової війни. Заснована вона 1949 року і діє на основі Статуту, прийнятого 1949 р. її засновниками є 10 держав (Бельгія, Велика Британія, Данія, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Франція, Швеція). Сьогодні членами РЄ є більше 40 держав, у т.ч. Україна з 1995 року.

Основними цілями РЄ є:

- забезпечення більш тісних зв'язків між державами Європи;

- сприяння перетворенню Європи в демократичний простір;

- захист прав людини;

- координація діяльності Ради з іншими європейськими державами;

- співробітництво у розвитку європейської культури;

—допомога країнам Європи у проведенні політичних, правових

і економічних реформ. Пріоритетними питаннями діяльності РЄ визначені такі:

♦ правове забезпечення прав людини;

♦ сприяння усвідомленню і розвитку європейської культурної самобутності;

♦ пошук спільних рішень соціальних проблем (національні меншини, ксенофобія, захист навколишнього середовища, СНІД, наркоманія і т.д.);

♦ розвиток політичного партнерства з новими демократичними країнами Європи.

У рамках Ради Європи прийнято понад 200 міжнародних конвенцій з цих та інших актуальних питань, що авторитетними джерелами міжнародного публічного права (зокрема, Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 p., Європейська Хартія місцевого самоврядування 1985 p., Рамкова конвенція про захист національних меншин 1995 року тощо).

Держава, що висловила бажання вступити до Ради Європи, повинна відповідати таким умовам:

1) правовий устій та інститути мають відповідати принципам демократії (місцеве самоврядування, судоустрій, права людини, скасування смертної кари, інституту прописки і т. ін.);

2) народні представники повинні обиратися шляхом вільних, рівних і загальних виборів;

8) підписання Європейської конвенції з захисту прав людини і основних свобод 1950 року і наступне визнання всієї сукупності її контрольних механізмів.

Органами Ради Європи є: Парламентська асамблея, Комітет міністрів, Конгрес місцевої та регіональної влади Європи, нарада галузевих міністрів і Секретаріат. У системі РЄ діє і Європейський суд з прав людини.

Парламентська асамблея відіграє важливу роль у діяльності РЄ в цілому і у визначенні основних напрямів роботи Комітету міністрів зокрема. її члени (депутати та їх заступники) призначаються національними парламентами. Кількість представників від кожної країни (від 2 до 18) залежить від чисельності населення. Депутати представляють всі основні національні політичні партії, хоч деякі члени Асамблеї не належать до політичних партій. Представники парламентів 5 країн, які не є членами РЄ, мають статус "спеціально запрошеного гостя".

Парламентська асамблея збирається на сесії 4 рази на рік. У Асамблеї є 5 фракцій: ліберал-демократи і реформатори, європейські демократи, європейська народна партія, соціалісти, фракція за єдиний європейський лівий блок. Рада Асамблеї складається з голови і 17 заступників.

Асамблея розглядає питання порядку денного, приймає рекомендації, організовує конференції, колоквіуми і відкриті парламентські слухання, обирає Генерального секретаря і його заступників, керівника апарату Асамблеї і суддів Європейського суду з прав людини. З членів Асамблеї обирається Президент, заступники, Генеральний секретар і Секретаріат Асамблеї, судді Європейського суду з прав людини.

Формами роботи Асамблеї є пленарні засідання і спеціальні комітети, яких 11: з політичних питань; юридичних питань та прав людини; соціальних питань, здоров'я та сім'ї; з питань культури та освіти; навколишнього середовища; регіонального планування та органів місцевого самоврядування; науки і технології; з економічних питань та розвитку; з питань зв'язків з країнами, що не є членами Ради Європи; зв'язків з національними парламентами та громадськістю; ...з питань сільського господарства. Важливими формами, які часто використовуються у діяльності Асамблеї, ? регулярні конференції, симпозіуми і відкриті парламентські слухання, де обговорюються значні проблеми сучасності.

Асамблея є також парламентським форумом для інших міжнародних організацій, таких як ОБСЄ, Європейська космічна агенція, Європейський банк конструкції та розвитку, багатьох установ ООН. Представники неурядових організацій беруть участь у роботі окремих комітетів як консультанти.

Прийняті Асамблеєю рішення мають рекомендаційний характер. Але, незважаючи на це, їх часто беруть за основу майбутніх європейських конвенцій. Саме вони формують правову базу РЄ.

Другим вищим органом РЄ є Комітет міністрів, який складається з міністрів закордонних справ держав-членів і засідає 2 рази на рік. Він визначає напрями діяльності Ради Європи, приймає її бюджет, призначає членів європейської комісії з прав людини. Рішення Комітету міністрів передаються урядам країн-членів РЄ як рекомендації або як проекти європейських угод для визначення щодо участі в них. Комітет також приймає декларації або резолюції з політичних питань. Як виконавчо-розпорядчий орган розглядає та приймає рішення щодо рекомендацій Асамблеї, пропозицій міжурядових комітетів і конференцій галузевих міністерств.

Свою роботу Комітет міністрів здійснює через підпорядковані йому комітети, а саме: з прав людини, питань засобів масової інформації; соціальної безпеки; соціальної політики; міграції; народонаселення в Європі; зайнятості та праці; рівноправ'я чоловіків та жінок; культурного співробітництва; розвитку спорту; координації збереження культурної спадщини; охорони здоров'я; міжурядового співробітництва в молодіжній галузі; охорони навколишнього середовища; органів місцевої та регіональної влади; юридичного співробітництва; боротьби зі злочинністю.

Двічі на рік міністри закордонних справ членів РЄ збираються у Страсбурзі для обговорення напрямів співробітництва на загальноєвропейському рівні. Разом з політичними аспектами співробітництва вони обговорюють питання розвитку демократичних інститутів і захисту прав людини.

1994 року рішенням Комітету міністрів РЄ був створений Конгрес місцевої та регіональної влади Європи, перетворений з Постійної конференції місцевої влади Європи, що представляла більше 130 тисяч комун і тисячі регіонів з метою їх участі в європейському будівництві і функціонувала під егідою ЄС в якості консультативного органу.

Конгрес складається з 236 представників і 236 їх заступників, до яких входять обрані представники місцевої і регіональної влади держав Європи, офіційні особи, безпосередньо відповідальні за діяльність на цих рівнях влади.

Секретаріат очолює Генеральний секретар, який обирається Парламентською асамблеєю на 5 років. Штаб-квартира РЄ та її органів знаходиться в Страсбурзі.

Отже, Радою Європи здійснюється робота в різних напрямах життя, зокрема:

- в юридичній сфері реалізується програма "Шлях до європейської юстиції XXI століття ", " Сила Закону ";

- у сфері охорони здоров'я - з фармацевтики, переливання крові, трансплантації органів, захисту від СНІДу;

- у сфері екології — стосовно біогенетичних технологій, "Європейська флора і фауна ";

- у соціальній сфері - щодо захисту дітей і сім'ї, з інтеграції мігрантів;

- у сфері культури - із захисту європейського кіно, музеїв і виставок, у фонді "Євроімідж";

- у сфері спорту - щодо демократії спорту, "Єврофіт";

- у молодіжній сфері - європейський центр молоді в Страсбурзі, Будапешті, Європейський молодіжний фонд.

Також Рада Європи активізує діяльність з налагодження співробітництва з іншими європейськими та універсальними міжнародними організаціями (ООН, ОБСЄ, Європейське космічне агентство та ін.).

Співдружність Незалежних Держав (СНД)

Ініціаторами її утворення виступили Білорусь, Україна та Росія, які 8 грудня 1991 року уклали в Мінську Договір про утворення СНД. 21 грудня в Алма-Аті 11 керівників колишніх радянських союзних республік підписали протокол до Договору, який зафіксував, що Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменістан і Україна утворюють Співдружність Незалежних Держав.

Одна з головних цілей СНД - збереження й подальше зміцнення відносин дружби, добросусідства і взаємовигідного співробітництва. При створенні СНД зазначалось, що Співдружність будується на принципах міжнародного права. Членство в СНД є добровільним, і кожен з учасників має право його призупиняти чи припиняти. Органи СНД мають суто консультативні та координуючі функції.

В Угоді про створення СНД 1991 р. була задекларована низка пріоритетних цілей інтеграції нової міжрегіональної організації. Це координація зовнішньої політики, співробітництво у формуванні спільного економічного та митного простору, гуманітарній сфері, питання безпеки, уніфікація законодавства та інші.

Для забезпечення таких цілей необхідні були відповідні координуючі органи і, зокрема, представницький орган, який виконував би консультативні функції, здійснював облік, сприяв інтеграції інтересів Сторін Угоди при прийнятті рішень та забезпечував їх легітимність. Ним стала Міжпарламентська Асамблея СНД.

Вищим органом Співдружності є Рада глав держав, яка обговорює і вирішує принципові питання, пов'язані з діяльністю держав-членів у сфері їх загальних інтересів. Статутом СНД передбачено і діяльність Ради глав урядів, що координує співробітництво органів виконавчої влади держав-членів в економічній, соціальній, ін. сферах спільних інтересів; Раду міністрів закордонних справ, Координаційно-консультативний комітет, Головне командування об'єднаних збройних сил, Раду командувачів прикордонними військами, Економічний суд, Комісію з прав людини. Можливим є створення робочих і допоміжних органів як на постійній, так і на тимчасовій основі.

Міжпарламентська Асамблея складається з парламентських делегацій учасників Угоди про Міжпарламентську Асамблею 1992 р. її рішення мають форму заяв, звернень, рекомендацій, пропозицій. До компетенції Асамблеї належить розробка рекомендаційних законодавчих актів (модельних) з питань, що знаходяться у сфері спільних інтересів держав Співдружності.

Загалом правову основу СНД складають низка угод та інших документів (Угода про створення Співдружності Незалежних Держав і Протокол до неї, Алма-Атинська декларація від 21 грудня 1991 р., Угода з військових питань, Статут СНД від 22 січня 1993 р. та ін.). Разом із членством у СНД передбачена така форма як асоційоване членство. Встановлено право виходу з СНД.

Таким чином, можна визначити наступні функції СНД:

а ) культурно-історична;

б) міжнародно-правова;

в ) економічна;

г ) військово-політична.

У діяльність Співдружності були привнесені принципи радянської системи, і це багато в чому спричинило її неефективність. Деякі напрями співпраці переведені в площину двостороннього співробітництва (насамперед у галузі військової співпраці).

Фактично рішення органів СНД мають необов'язковий характер, і кожна країна дотримується лише тих з них, які для неї вигідні й узгоджуються з національним законодавством. Так, Україна не підписала Статут СНД і є лише його асоційованим членом, не бере участі в Митному та Платіжному союзах, в органах військового співробітництва. У Міжпарламентській Асамблеї Україна має лише статус спостерігача.

До певної міри СНД як об'єднання незалежних держав поступово прагнуло трансформуватися у проросійську наддержавну структуру.

Європейський Союз. Правова природа актів ЄС.

Європейська Спільнота (організація-попередник Європейського Союзу) була створена на основі Римського договору, підписаного 1957 р. Бельгією, Італією, Люксембургом, Нідерландами, Німеччиною та Францією. Вона об'єднала три Співтовариства (Європейське Об'єднання Вугілля та Сталі, Європейське Економічне Співтовариство та Європейське Співтовариство атомної енергії) і відзначалась від попередніх спроб об'єднання європейських держав двома суттєвими рисами:

1) Європейське Співтовариство спиралось на солідні економічні основи;

2) побудоване на основі юридично обов'язкових Договорів, тому держави-члени змушені дотримуватися їх норм і положень.

Відповідно до Договору про заснування Європейського Співтовариства 1957 р. (укладеного на необмежений строк) ЄС створюється з метою: створення спільного ринку, економічного та валютного союзу, сприяння на всій території Співтовариства гармонійному і збалансованому розвитку економічної діяльності, високому рівню зайнятості та соціальному захисту, рівності між чоловіками й жінками, стійкому і безінфляційному зростанню, досягненню високого рівня конкурентоспроможності та зближення економічних показників, захисту й поліпшенню стану навколишнього середовища, підвищенню життєвого рівня та якості життя, економічній і соціальній згуртованості та солідарності держав-членів.

Завдання, що покладаються на Співтовариство, виконуються такими установами (ст. 7 цього ж договору):

• Європейським Парламентом;

• Радою;

• Комісією;

• Судом ЄС,

• Палатою Аудиторів.

Європейська Рада - єдиний орган, який наділений широкою компетенцією для регулювання інтеграції у межах усіх трьох основних сфер діяльності ЄС та представляє інтереси держав-учасниць.

Європейський Парламент - діє незалежно від держав-учасниць. Законодавча функція перебуває в процесі розвитку, контрольні повноваження обмежені.

Європейська Комісія - представляє інтереси об'єднання в цілому.

Європейський Суд - вища судова інстанція ЄС, виконує функції міжнародного, конституційного та адміністративного судів.

Європейська Рахункова палата - повноваження щодо перевірки звітів про всі доходи та видатки як ЄС в цілому, так і його органів, допомога у контролі за виконанням бюджету ЄС.

За Договором про Європейський Союз (Маастрихтським договором), що набув чинності з 1993 р., ЄС становить політичний, економічний та монетарний союз. Відповідно до його ст. 2 Союз ставить перед собою таку мету:

- сприяти економічному й соціальному поступові та високому рівневі зайнятості, досягти збалансованого стабільного розвитку, створюючи простір без внутрішніх кордонів, зміцнюючи економічне та соціальне гуртування та засновуючи економічний та валютний союз, метою якого є єдина валюта;

- стверджувати свою ідентичність на міжнародному рівні, зокрема, здійснюючи спільну зовнішню політику та політику безпеки, поступово формуючи спільну оборонну політику;

- зміцнювати захист прав та інтересів громадян держав-членів через запровадження громадянства Союзу;

- берегти та розвивати Союз як простір свободи, безпеки та правосуддя, де забезпечено вільний рух осіб і водночас належні заходи щодо контролю на зовнішніх кордонах, притулку, імміграції, запобігання та боротьби зі злочинністю;

- цілковито зберігати acquis communautaire та розвивати його з огляду на те, якою мірою започатковані цим Договором політика і форми співпраці потребуватимуть перегляду, щоб забезпечити ефективність механізмів та інституцій Спільноти.

Принципами Союзу є спільні принципи всіх держав-членів - свобода, демократія, повага прав людини та основних свобод, верховенство права. Союз поважає основні права, гарантовані Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод 1950 р., та що випливають з конституційних традицій, спільних у державах-членах, і трактує їх як загальні принципи права Спільноти. Союз поважає національну ідентичність держав-членів та забезпечує себе засобами, потрібними, щоб досягти своєї мети та реалізувати свою політику.

Маастрихтська угода посилила роль Європарламенту у законодавчому процесі щодо прийняття спільних рішень. Вона надала Європарламенту право вето при прийнятті нового законодавства.

1997 року глави держав та урядів країн-членів ЄС ухвалили ряд змін до Маастрихтського договору, які стосувалися майбутньої спільної зовнішньої політики та політики безпеки (Амстердамський договір).

Зокрема було вирішено, що Генеральний секретар Європейської ради отримує повноваження Верховного представника з питань спільної зовнішньої політики та політики безпеки. Під його керівництвом створюється Відділ політичного планування та раннього попередження; удосконалюється співпраця між ЄС та ЗЄС. Велика увага приділяється гуманітарним, рятувальним та миротворчим завданням, а також тим, що передбачають використання збройних сил для врегулювання кризових ситуацій, включаючи операції з підтримки миру.

Відповідно Європейська рада визначає спільну стратегію, що втілюється Європейським Союзом у питаннях, які становлять спільний інтерес для країн-членів. Європейська рада реалізує її, зокрема, через спільну діяльність та вироблення спільних позицій.

Ці рішення приймаються кваліфікованою більшістю, та існує положення, згідно з яким країна-член може займати позицію "конструктивного утримання від голосування". Це відбувається, коли країна не бажає брати участь у прийнятті рішення, але й не перешкоджає його прийняттю іншими державами. З іншого боку, якщо рішення торкається важливих аспектів національної політики певної країни, вона має вибір блокувати голосування кваліфікованою більшістю, залишаючи за іншими державами-членами можливість оскаржити таку свою дію перед Європейською радою.

Роль ЄС у міжнародних відносинах виходить далеко за межі позицій та дій щодо Спільної зовнішньої політики та політики безпеки. ЄС - це один з найбільших суб'єктів світової торгівлі, є найбільшим фінансовим донором для країн, що розвиваються. ЄС фінансує міжнародні зусилля, спрямовані на створення умов тривалого миру в колишній Югославії. Багато інших галузей політики, яку проводить ЄС (сільське господарство, рибальство, інші) також мають важливий зовнішній вимір.

В юридичній літературі не має остаточної думки щодо приналежності ЄС до конкретного виду об'єднань держав - чи це конфедерація чи міжнародна організація. Йому властиві ознаки, притаманні міжнародній організації, а також ознаки конфедерації. З іншого боку, ЄС як економіко-політичне утворення і далі знаходиться в процесі становлення, тому досі не знайшло своєї остаточної форми. На даний час це перехідне утворення між наднаціональною організацією та міждержавною, міжурядовою кооперацією багатьох країн.

Усі правові акти ЄС можна поділити на 3 групи:

1) первинне право ЄС (установчі документи) - Договір про заснування Європейського Співтовариства 1957 р., Договір про заснування Європейського Союзу 1992 р., Ніццький Договір про внесення змін та доповнень до Договору про Європейський Союз, Договорів про заснування Європейських Співтовариств та деяких пов'язаних з ними актів, Єдиний європейський акт, Договір про заснування Європейського Співтовариства з атомної енергії тощо;

2) вторинне право ЄС - нормативні акти, прийняті органами ЄС;

3) "м'яке право ЄС".

Відповідно до ст. 10 Амстердамської угоди право ЄС має пріоритет над національним правом держав-учасниць.

Деякі правові акти ЄС застосовуються і щодо України (що стосуються таких сфер, як державні закупівлі, митне регулювання і т.д.):

1. Регламент (ЄС) № 2195 Європейського парламенту і Ради від 5 листопада 2002 року про Спільну класифікацію закупівель.

2. Директива Ради 93/37/ЄЕС від 14 червня 1993 р. щодо узгодження процедур укладання контрактів на публічні роботи.

3. Рішення № 210/97/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 19 грудня 1996 року про ухвалення програми дій для митниць у Співтоваристві (Митниці 2000) - заява Комісії.

4. Резолюція Ради від ЗО травня 2001 року щодо стратегії для Митного Союзу.