3. Джерела фінансування системи надання медичних послуг
Жодна галузь сучасної ринкової економіки, в тому числі і охорона здоров’я, не може нормально існувати і розвиватися без налагодженої фінансової системи і достатніх джерел фінансування.
Нині модель фінансового забезпечення охорони здоров'я включає наступні джерела (рис.1):
Джерела формування
Напрямок використання
Рис. 1. Джерела формування і використання фінансових ресурсів, що спрямовуються на охорону здоров'я
1. Державне бюджетне фінансування. Традиційно, найвагомішим джерелом фінансування закладів державного сектору охорони здоров’я є кошти державного і місцевих бюджетів, тоді як кошти, отримані з інших джерел – лише доповнюючий фінансовий ресурс. Тому основною формою фінансового забезпечення охорони здоров’я виступає бюджетне фінансування.
Видатки на охорону здоров»я, що здійснюються з Державного бюджету України:
а) первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (багатопрофільні лікарні та поліклініки, що виконують специфічні загальнодержавні функції, згідно з переліком, затвердженим КМУ);
б) спеціалізовану, високоспеціалізовану амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (клініки науково-дослідних інститутів, спеціалізовані лікарні, центри, лепрозорії, госпіталі для інвалідів ВВв, спеціалізовані медико-санітарні частини, спеціалізовані поліклініки, спеціалізовані стоматологічні поліклініки згідно з переліком, затвердженим КМУ);
в) санаторно-реабілітаційну допомогу (загальнодержавні санаторії для хворих на туберкульоз, загальнодержавні спеціалізовані санаторії для дітей та підлітків, спеціалізовані санаторії для ветеранів війни, осіб, на яких поширюється чинність законів України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", "Про жертви нацистських переслідувань", та інвалідів, загальнодержавні реабілітаційні установи та комплекси для інвалідів згідно з переліком, затвердженим КМУ);
г) санітарно-епідеміологічний нагляд (санітарно-епідеміологічні станції, дезінфекційні станції, заходи боротьби з епідеміями);
ґ) інші програми в галузі охорони здоров'я, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердженим КМУ;
Видатки на охорону здоров»я, що здійснюються з районних бюджетів та бюджетів міст республіканського АРК і обласного значення та враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів
а) первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (лікарні широкого профілю, пологові будинки, станції швидкої та невідкладної медичної допомоги, поліклініки і амбулаторії, загальні стоматологічні поліклініки, а також дільничні лікарні, медичні амбулаторії, фельдшерсько-акушерські та фельдшерські пункти);
б) програми медико-санітарної освіти (міські та районні центри здоров’я і заходи із санітарної освіти);
Видатки на охорону здоров»я, що здійснюються з бюджету АРК та обласних бюджетів і враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів
а) консультативну амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (лікарні республіканського АРК та обласного значення);
б) спеціалізовану амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (спеціалізовані лікарні, поліклініки, включаючи стоматологічні, центри, диспансери, госпіталі для інвалідів ВВв, будинки дитини, станції переливання крові);
в) санаторно-курортну допомогу (санаторії для хворих на туберкульоз, санаторії для дітей та підлітків, санаторії медичної реабілітації);
г) інші державні програми медичної та санітарної допомоги (медико-соціальні експертні комісії, бюро судмедекспертизи, центри медичної статистики, бази спецмедпостачання, центри здоров’я і заходи санітарної освіти, регіональні заходи з реалізації державних програм, інші програми і заходи);
Згідно з ч.2 ст.12 закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» держава зобов’язана виділяти щорічно не менше 10% національного доходу у вигляді бюджетних асигнувань на фінансове забезпечення державної політики в галузі охорони здоров’я.
За рекомендацією ВООЗ показник видатків з державного бюджету на фінансування медичної галузі:
6,41% ВВП розцінюється, як мінімальний рівень бюджетного фінансування (рівень виживання галузі);
3,2% ВВП розцінюється як критичний, за якого відбувається зниження рівня і зменшення обсягу медичної допомоги на 1/3;
1,6% ВВП і нижче – як позамежний, що розцінюється як рівень повного руйнування структури медичної галузі.
Відповідно до вищезазначеного ми можемо стверджувати, що вже більше десяти років система охорони здоров’я фінансується за критично низьким рівнем, що спричиняє довготривалий етап руйнування галузі, зниження рівня і зменшення обсягу медичної допомоги.
Обов'язкове (соціальне) медичне страхування. Люди зобов'язані робити страхові внески до бюджету державної (централізованої в масштабі усієї країни) або регіональної компанії. В одному випадку є вибір, якому страхувальникові направити внески, а в другому такого вибору немає — існує монополія у сфері обов'язкового державного страхування. Об'єктами цього типу страхування є насамперед найманий персонал разом із добровольцями.
Добровільне (індивідуальне, приватне) страхування. Цей тип страхування є доповненням до обов'язкового медичного страхування. Його послугами можуть користуватися ті категорії громадян, які хочуть мати додаткові медичні послуги, що не покриваються обов'язковим медичним страхуванням. Приватне медичне страхування розраховане також на представників певних професій, фірм, певних категорій жителів інших країн.
У всіх трьох типах фінансування медицини послуги медичної установи сплачує зазвичай спонсор або інститут страхування (страхувальник).
Безпосередня оплата медичних послуг їхнім користувачем. За даними одного із обстежень, що здійснювалося в Україні, оплата медичних послуг безпосередньо із кишені людей становить у середньому 50 дол. США на рік на кожного громадянина.
Внески до системи охорони здоров’я можуть надходити також від спонсорів (окремих осіб, компаній, фондів), а також позабюджетних фондів.
Медичні заклади та їх структурні підрозділи залежно від надходжень фінансових ресурсів поділяються на такі, що повністю утримуються за рахунок бюджетних асигнувань, частково утримуються за рахунок бюджетних асигнувань, знаходяться на повному госпрозрахунку та самофінансуванні.
Принципи організації ресурсів медичних закладів визначаються вимогами економічних законів та чинної системи господарювання і включають:
плановість;
госпрозрахунок;
суворе розмежування ресурсів основної діяльності й капітального будівництва;
повне збереження виділених закладам коштів;
утворення фінансових резервів.
Важливим принципом, на нашу думку, є господарський розрахунок. Принцип господарського розрахунку вимагає порівняння витрат з доходами від господарської діяльності. Це означає, що кожний медичний заклад (підрозділ закладу), що знаходиться на повному госпрозрахунку та самофінансуванні, повинен не тільки покривати витрати доходами, а й одержувати прибуток. Госпрозрахунок сприяє економії і бережливості, скороченню витрат, зниженню собівартості, підвищенню рентабельності продукції, передбачає матеріальну заінтересованість медичних закладів і кожного працівника окремо в досягненні високих кінцевих результатів.
Одним із вагомих джерел фінансування сучасної медицини в Україні є хабарі в найрізноманітніших формах. Вони даються за проведення звичайного гінекологічного обстеження, хірургічної операції, видачу "липового" лікарняного, за прийняття на стаціонарне лікування. Не секрет, що деякі медичні послуги не надавалися б узагалі, не надаватися б у необхідній кількості, якби за них не давався хабар. Отже, у деяких випадках хабар є таким доповненням до офіційної ціни послуги для пацієнта, спонсора і т. ін., яке виводить цю ціну на реальний ринковий рівень Тому розвиток ринкових відносин у сфері охорони здоров'я сприятиме істотному зменшенню частки цього джерела фінансування.
Усі вищенаведені типи фінансування надання медичних послуг не виключають один одного. Якщо взяти окремого споживача медичних послуг якоїсь країни з розвиненою економікою, то він, як правило, сплачує за ці послуги одночасно із різних джерел: у формі податків або внесків до фонду державного медичного страхування, у формі безпосередньої оплати за певні, скажімо, стоматологічні послуги. Водночас клієнт може користуватися певними послугами, що фінансуються за рахунок системи добровільного медичного страхування.
При одержанні медичної допомоги в державних і комунальних установах охорони здоров’я:
- стягується офіційна плата за медичні послуги встановленого урядом переліку;
- пацієнти можуть в офіційному порядку робити добровільні внески і пожертвування;
- оплачується придбання медикаментів при амбулаторному лікуванні (виняток становлять певні категорії населення і групи хворих, що мають право на пільгове медикаментозне забезпечення);
- стягується на половину офіційна плата за витратні матеріали (лікарські засоби при стаціонарному лікуванні, реактиви, вироби медичного призначення);
- медичні працівники одержують від пацієнтів неофіційну плату, як винагороду за надані послуги (хабарі).
Розмір плати „з кишені” досить складно оцінити в зв’язку з обмеженістю статистичних даних, особливо про масштаби тіньових платежів у секторі охорони здоров’я. Однак існує ряд матеріалів, які свідчать, що на плечі пацієнтів лягає досить велика частина витрат на медико-санітарну допомогу. Офіційні платежі населення, включаючи і витрати на придбання медикаментів, складають по відношенню до обсягу зведеного бюджету 62,5% і мають тенденцію до збільшення.
Пошук шляхів поліпшення стану фінансування охорони здоров'я має здійснюватися разом із забезпеченням економного й ощадливого витрачання наявних бюджетних ресурсів.
Бюджетна медицина з точки зору її доступності різним верствам населення з різним рівнем доходів створює передумови для найповнішого забезпечення нею медичних послуг. Цей напрям треба розвивати й надалі, але при цьому треба враховувати, що за бюджетного фінансування частина витрат оплачується сьогодні населенням.
Платну медицину доцільно розглядати лише як доповнення до бюджетної і страхової медицини, як необхідний елемент розвитку конкурентного середовища при наданні медичних послуг. Тарифи на платні послуги, що надаються лікувально-профілактичними, санітарно-профілактичними та комунальними закладами охорони здоров'я, мають бути регламентовані відповідними органами законодавчої і виконавчої влади.
Джерелами фінансування медичних закладів у системі страхової медицини мають бути — державний та місцеві бюджети; страхові внески страхувальників обов’язкового медичного страхування; внески з фонду страхування від нещасних випадків на виробництві за оплату медичної допомоги постраждалим; відрахування підприємств і громадян за ступінь ризику для здоров’я; цільові субсидії з бюджетів різних рівнів; кошти особистого добровільного медичного страхування; особисті кошти громадян; благодійні внески; кредити банків та інших кредиторів; інші джерела, не заборонені законодавством.