12. Делювіальні та елювіальні відклади.

Делювіальні відклади — продукти вивітрювання гірських порід (глина, пісок, щебінь та ін.), наноси, що утворюються біля підніжжя та на ниж. частинах схилів висот внаслідок змивання зруйнованих гірських порід з верх. частин цих схилів дощовими потоками і талими сніговими водами, а також під впливом сили тяжіння, морозного зсуву та текучості ґрунту (соліфлюкція).Нагромаджуються біля підніжжя гір і височин. Продукти вивітрювання, які складають делювій, мають різний склад(від глин і пісків до крупних валунів) і характеризуються слабкою відсортованістю. Змочений водою, делювій часто може переміщуватися, повзти вниз по схилу, восновному дуже повільно, проте іноді — швидко. Сильно оводнений, він перетворюється на густе багно, яке повзе вниз, зриває дерновий покрив, вириває кущі і навіть може повалювати на своєму шляху дерева. Такі грязеві потоки, іноді значної довжини і ширини, спостерігаються в багатьох країнах. В делювії часто містяться розсипні родовища золота, олова, вольфраму і ін. металів. Делювіальні суглинки використовуються для виготовлення цегли.Елювіальні відклади складені продуктами вивітрювання корінних дочетвертинних порід. Вони поширені на вершинах хребтів.Представлені вони в основному малопотужними (ЗО-150см) буруватими, або бурувато-сірими некарбонатними важкими суглинками. Часто суглинистий покрив замінений щебнистими відкладами.

13)Aлювіальні відклади Приналежність відкладів до континентальних алювіальних звичайно діагностується за характерним набором ознак:

• відсутність морської фауни

• наявність червоноколірних порід

• наявність типових руслових форм

• однонаправленість палеотечій, особливо у відносно крупнозернистих пластах пісковиків і конгломератів

• ознаки субаеральної експозиції — палеоґрунти і тріщини усихання (десквамація), особливо в глинистих відкладах.

Проте, жодна з вище перелічених ознак зокрема не є вичерпним діагностичним критерієм, позаяк усі вони можуть зустрічатися і в морських мілководних, або прибережно-морських седементаційних обстановках.Відклади гірських річок відомі майже виключно четвертинного і неогенового віку. Алювіальні відклади відомі і надійно ідентифіковані мезозойського віку, і лише відклади нижньої течії рівнинних рік збереглися, починаючи з середнього палеозою^[21]. На думку Ю. П. Казанського, закономірності поширення складу розчиненого і твердого стоку в річковій воді для сучасних рік, загалом зберігались протягом кайнозою, мезозою, пермі, карбону, і пізнього девону.

-Озерно-болотні відклади Потужність озерних відкладів залежить не стільки від початкової глибини озерної западини, скільки від наявності, тривалості та величини тектонічного занурення ложа озера. Вони розподіляються за законами механічної диференціації, крупний матеріал – біля берегів, а до центру зноситься дрібнозернисті частинки та мул. Загальна схема може бути порушена через нерівномірність живлення теригенним матеріалом. Нерідко спостерігаються підводні зсуви напіврідких мас при нахилі дна від 3о й більше. Озерні осадки загалом мають тонку горизонтальну шаруватість (через спокійний гідродинамічний режим). Якщо інтенсивність приносу осадків змінюється відповідно до сезонів, то осадки набувають сезонної шаруватості. Характерною рисою являється певна доля рослинних решток. Озерні відклади парагенетично пов’язані з іншими типами континентальних відкладів: алювієм, пролювієм, утвореннями льодовикового генезису тощо. Приморські озера та їх осадки пов’язані з морським комплексом. Озерні відклади за аридного клімату В аридному кліматі озера отримують менше води, ніж випаровується, тому вони безстічні й іноді періодично висихають. В них осаджуються не тільки механічно внесені відклади, але й розчинні речовини, які досягли насичення. Озера, як правило, солоні, життя в них рослин та тварин пригнічене.Їх кількість обмежена, а у сильно мінералізованих озерах вони майже цілком відсутні. За складом озера посушливих областей поділяють на три класи: 1)содові, 2) вуглекисло-магнієві, 3) вуглекисло-кальцієві. Складні фізико-хімічні процеси призводять розчини озер до насичення та випадіння речовини в осадок на різних стадіях засолення. В результаті зміни рівноваги в розчині, а це в свою чергу призводить до утворення нових сполук, які з часом досягають насічення та випадають в осад. Типовим прикладом озера посушливої області є озеро Балхаш. Його глибина досягає 30 м. Солоність – 0,1 – 1,5 % на північному сході. В озері відкладається сапропелевий мул – „балхашит”, який частково приносять річки, а головним чином утворюється за рахунок розкладання зоопланктону та фітопланктону. Типові осадки озера – теригенні, але карбонати складають до 20-50%, іноді до 70%. В озері завдяки діагенезу утворюються вторинні доломіти.

Озерні відклади за гумідного клімату За гумідного клімату озера отримують більше води, ніж випаровується, тому вони проточні. Розчинені речовини виносяться далі не накопичуючись в озерах. Ці озера прісні. В озерах гумідного клімату накопичуються уламкові та глинисті відклади, а також органогенні утворення. Вода в річках, струмках та озерах вологих областей в наслідку проточності містить незначну кількість солі – 0,01 – 0,05 % та менше (в оз. Байкал – 0,007%). Якщо в морській воді переважають хлориди, то в прісній воді озер загалом – карбонати. Іноді в прісних озерах жорсткість води збільшується до такого ступеню, що відбувається хімічне осадження тонкозернистого карбонату, який утворює прошарки „озерного мергелю”. У Цюріхському озері потужність цього мергелю досягає 9 м. Кисень в озерах розповсюджений нерівномірно, що пов’язане з сезонами. В літній час дуже багато фітопланктону, який збагачує киснем верхні шари води до 300% від норми. Взимку надходження кисню у придонній частині цілком припиняється й там можуть виникати анаеробні умови, якім забезпечують утворення сапропелевих мулів. Весною відбувається надходження кисню та припиняється утворення сапропелевих мулів, а талі води приносять теригенний матеріал. Влітку забезпечення киснем придонних шарів ускладнюється й тому може відбуватися утворення відкладів збагачених напіврозкладеними органічними рештками. Якщо берегами та в самому озері розвинута бурхлива рослинність, то відбувається поступове заростання озера й перетворення його на болото. Для багатьох північних озер характерним є відкладення залізної бобової руди. У викопному стані зустрічаються також марганцеві руди та боксити. Вони приурочені головним чином до берегової частини озер. Байкал Глибина озера – 1600 м. Галька та гравій зустрічаються на відстані до 5 км від берегу на глибині до 600 м. Піски поширені до глибини 100 м окремо або разом з гравієм та гальками. Як виключення на глибині до 1200 м (за рахунок підводних зсувів та льодового розносу. Алевритові мули лежать смугою вздовж берега на глибині від 10 до 1400 м. Осадки середньої частина озера представлені тонкозернистими алевритовими та глинистими мулами, які збагачені шкарлупками діатомей з домішками спікул губок. Вода в озері гранично недосичена іонами карбонату кальцію (Са+ та НСО3-) Болотні відклади Болота бувають пов’язані з озерами, річками, конусами виносу, дельтами, лагунами. Їх розрізняють за геоморфологічним положенням, за складом вихідної рослинності, за обводнені сю, за проточністю, за хімічним складом води, за її багатством поживними речовинами. Для утворення боліт обов’язковими є дві умови: 1) наявність вихідної рослинності; 2) рівень ґрунтових вод мусить співпадати або майже співпадати з денною поверхнею. Важливо розуміти різницю між „болотом” та „торфовищем”. В болоті рослинність ще пов’язана з мінеральним дном водойми, а в торфовищі – потужність відмерлих рослинних решток (торфу) настільки велика, що живі рослини не мають безпосереднього зв’язку з мінеральним ґрунтом та разом зі всією кореневою системою ніби висять у торфі. Торфовища поділяють на низовинні (головним чином прирічкові), верхові та перехідні. Вони розрізняються за геоморфологічним положенням, та головним чином за характером мінерального живлення: низинні – утворюються в умовах багатого мінерального живлення, а верхові – збіднені мінеральним живленням. Дуже розрізняється вони за характером рослинності. Найбільше геологічне значення мають торфовища низинного типу. Ступінь водності впливає на умови поширення органічних речовин та на характер утворення торфу. Сапропель утворюється через розкладення решток організмів. Багатих білковою речовиною та жиром. Він розповсюджений в нижній частині залежи. З болотами тісно пов’язані викопні ґрунти, які являють собою грудкувату глинисту породу, яка переповнена рештками корінців рослин та має в складі каолініт (польові шпати швидко розкладаються в кислих водах торфовища) – текстури таких викопних ґрунтів неупорядковані й мають назву „кучерявчиків”.

14)Пролювіальні відклади Пролювій (рос. пролювий, англ. proluvium, alluvial fan deposits; нім. Proluvium n, Proluvialablagerungen f pl) – відклади, що нагромаджуються біля підніжжя гір внаслідок змивання зі схилів продуктів вивітрювання. Складають конуси виносу і шлейфи, що утворюються від їх злиття, т.зв. пролювіальні шлейфи. Від вершини конусів до їх підніжжя склад уламкового матеріалу змінюється від гальки і щебеню з піщано-глинистим цементом (фанґломерати) до більш тонких і відсортованих осадів, нерідко лесоподібних. Найбільш повно П. розвинені в передгір’ях аридних і семіаридних областей.ПРОЛЮВІАЛЬНО-АЛЮВІАЛЬНИЙ ШЛЕЙФ – смуга конусів виносу тимчасових та постійних водостоків, які злилися між собою і утворюють біля підошви гір похилу рівнину.

15. Льодовикові відклади — геологічні відклади, утворення яких генетично пов'язане з сучасними або древніми гірськими льодовиками і материковими льодовиковими покри-вами. Поділяються на власне льодовикові (гляціальні або морени) і водно-льодовикові. Перші виникають шляхом безпосереднього осідання на ложі льодовика уламкового матеріалу, що переноситься в його товщі. Складені несортованими пухкими уламковими г.п., частіше за все валунними глинами, суглинками, супісками, рідше валунними пісками і грубощебенистими породами, що містять валуни, щебінь, гальку. Водно-льодовикові відклади утворюються всередині і на периферії льодовиків з відсортованого і перевідкладеного талими водами моренного матеріалу. Серед них виділяють водно-льодовикові, або флювіогляційні відклади — відклади потоків талих вод (шаруваті піски, ґравій, галечники) і озерно-льодовикові (лімно-гляційні) відклади.

16. Лесовидний суглинок  — лесовидна порода, яка відрізняється великим вмістом глинистих частинок, присутністю грубого піщаного і (рідше) галькового матеріалу, наявністю(іноді) шаруватості. Лес — континентальна ґрунтоутворювальна гірська осадова порода сірувато-жовтого, іноді бурого або червонувато-бурого кольору. Потужність лесових нашарувань складає від кількох 10 сантиметрів до кількох десятків метрів на вододілах та схилах терас давніх долин. У мінералогічному складі в лесах переважають кварц, менше — польові шпати, слюда, рогова обманка і глинисті мінерали (каолініт і монтморилоніт). Інколи можна зустріти залишки кісток ссавців: гризуни, мамут.

23.Іонно-сорбційне, або фізико-хімічне (обмінне), вбирання - здатність ґрунту вбирати на поверхні колоїдних часток іони і обмінювати їх на еквівалентну кількість іонів ґрунтового розчину.

17.Ео́лові ві́дклади  — субаеральні відклади, спричиняються розвіваючою та відкладаючою діяльністю вітру. Геологічні утворення, що виникають внаслідок осідання принесених вітром продуктів вивітрювання гірських порід або річкових, озерних, морських та інших відкладів.Поширені головним чином в аридних областях. До них відносять еолові піски й еолові леси.Утворюють дюни, бархани, піщані пасма та інші форми рельєфу. Іноді являють собою розсипи корисних копалин. На тер. України еолові піски поширені гол. чин. на Поліссі, еолові леси - в степовій і лісостеповій зонах.

18. Кількісне визначення механічних елементів називають гранулометричним аналізом. Підгранулометричним (механічним) складом грунтів і грунтоутворюючих порід розуміють відносний уміст фракцій механічних елементів. В основу класифікації грунтів за механічним складом покладено співвідношення фізичного піску і фізичної глини. Найдосконалішою в наш час є класифікація М А Качинського.Згідно з даною класифікацією, грунт має основну назву за вмістом фізичного піску і фізичної глини і додаткову за вмістом фракції, що переважає: гравійної (3-1 мм), піщаної (1-0,05 мм), крупнопилуватої (0,05-0,01 мм), пилуватої (0,01-0,001 мм) і мулистої (0,001 мм) – „фізичний пісок” (часточки розміром >0,01 мм);

– „фізична глина” (часточки розміром <0,01 мм).

24. Механічна вбирна здатність зумовлена пористістю ґрунтової маси. Ґрунт затримує у своїй товщі часточки, що більші за роз-міри його пор. Величина механічного вбирання залежить від гра-1. Походження, склад і властивості ґрунтів нулометричного і структурного складу, складення ґрунтів. Зав-дяки механічному вбиранню утворюється мулуватий осад у зап-лавних і зрошуваних ґрунтах, проходить очищення стічних вод у полях фільтрації та у відстійниках, утворюється ілювіальний го-ризонт у ґрунтах з промивним типом водного режиму.

25.)Біологічна вбирна здатність грунтів виражається у вбиранні грунтовою біотою і кореневою системою рослин речовин із грунтового розчину.Біологічна вбирна здатність характерезується великою вибірковою здатністю,яка зумовлена специфічною для кожного виду потребою живих організмів у елементах живлення.З біологічною вбирною здатністю повязана доля азоту в природі.

26.)Фізична вбирна здатність ґрунтів означає зміну концентрації розчиненої речовини на межі розділу дисперсійного середови-ща і дисперсної фази. Фізичне вбирання залежить від кількості колоїдів ґрунту, що здатні фізично (на основі дії електростатич-них сил) вбирати заряджені часточки (диполі води, катіони, ані-они), створюючи різну концентрацію їх у ґрунтовому розчині.Зміна концентрації речовини на поверхні розділу двох фаз, що зумовлена властивостями поверхні колоїдів, називається адсорбцією. У ґрунтах найбільш поширена позитивна адсорбція, при якій відбувається збільшення концентрації речовини на по-верхні колоїдів. Значно рідше зустрічається негативна адсорб-ція, тобто зменшення концентрації речовин на поверхні диспер-сної фази та її збільшення в дисперсійному середовищі. Таке явище характерне для аніонів, які можуть втрачатись з ґрунту при низхідному пересуванні води. В одних випадках це явище пози-тивне, наприклад при відмиванні солеутворюючих аніонів (хлор, сульфат-іони), а в інших — негативне, наприклад при втраті нітратів, фосфатів та інших поживних речовин. Тому добрива, що мають нітрат-іони, не рекомендується вносити в ґрунт за кілька місяців до посіву або восени.Прикладом фізичного вбирання є адсорбція сухим ґрунтом пари води з повітря, адсорбція чорнила і типографської фарби на папері.

27. Хімічна вбирна здатність ґрунту (В. з. г.) - здатність ґрунту вбирати гази, рідини, розчинені речовини, а також затримувати тверді частинки з рідини, що просочуються крізь ґрунт, тощо. Основи сучасного вчення про вбирну здатність ґрунту, розроблені на поч. 20 ст. рад. вченим К . К. Гедройцем. Розрізняють 5 видів вбирної здатності ґрунту : механічну, фізичну, хімічну, фізико-хімічну і біологічну. Під механічною вбирною здатністю ґрунту розуміють властивість ґрунту затримувати дрібні тверді частинки і бактерії, що в легких за мех. складом підзолистих ґрунтах значно поліпшує водний режим. До фізичної вбирної здатності ґрунту належать процеси молекулярної адсорбції розчинених речовин, газів, водяної пари та ін. В результаті змінюється концентрація ґрунтового розчину; утворюються ділянки різної концентрації поживних речовин, що сприятливо впливає на живлення рослин. При хімічній вбирній здатності ґрунту розчинена речовина вступає з іншими речовинами ґрунту в хім. реакцію, переходить у малорозчинний стан і фіксується ґрунтом. Фізико-хімічна вбирна здатність ґрунту (т. з. обмінна адсорбція) - обмін між катіонами твердої фази і ґрунтового розчину має велике значення у розвитку ґрунту, його фізико-хім. властивостей. Явище обмінної адсорбції широко використовують при вапнуванні кислих і гіпсуванні солонцюватих ґрунтів. Біологічна вбирна здатність ґрунту зв'язана з діяльністю рослинності і мікроорганізмів ґрунту. Рослини, вбираючи корінням з ґрунту поживні речовини, переносять їх з глибших шарів у верхні, що підвищує родючість ґрунту; мікроорганізми, використовуючи для своєї життєдіяльності не тільки органічні, а й мінеральні сполуки, тимчасово переводять їх в органічну форму, перешкоджаючи вимиванню їх з ґрунту; при внесенні нітратів вони закріплюються в ґрунті тільки завдяки біол. вбиранню.