2. Олімпійська релігія стародавніх греків і римлян

Олімпійська релігія в основі своїй склалась у стародавніх греків у VI–V ст. до н. е. Багато в чому цю релігію запозичували римляни, починаючи з III ст. до н.е.

Давньогрецька олімпійська релігія мала політеїстичний характер. Місцем перебування більшості богів пантеону вважалася гора Олімп. На чолі олімпійських богів стояв Зевс (рим. Юпітер), батько богів і людей, який, утім, творцем світу не був. Його братами були Аїд (Плутон), правитель підземного царства, і Посейдон (Нептун), повелитель водної стихії. Інші відомі боги: Афіна (Мінерва) – богиня мудрості; Арес (Марс) – бог війни; Афродіта (Венера) – богиня кохання й краси; Аполлон – бог мистецтва, скотарства, стрільби з лука; Діоніс (Вакх) – бог виноробства; Деметра (Церера) – богиня земної плодючості тощо.

Священні тексти олімпійської релігії відсутні, проте існували цикли міфів, присвячені олімпійським богам.

Специфічною рисою олімпійської релігії була теофанія – вірування в те, що боги періодично являються у світі людей. Про ці явлення оповідали численні міфи. Для богоявлення достатньо було простої примхи – наприклад, закоханості бога у земну жінку.

Елементи давньогрецького олімпійського культу:

–  співи (переважно хорове виконання гімнів на честь богів);

–  театралізована хода й вистави (розігрувалися міфологічні сцени з життя богів);

–  жертвоскладання (криваві й безкровні). Часто складали масові жертви – гекатомби (до 450 биків).

Свята, що вважалися невіддільною частиною релігії, часто прибирали фор- ми ігор на честь якогось бога або героя. Найвідомішими серед загальногрецьких змагань були Олімпійські ігри, що проводилися раз на чотири роки. Саме за олімпіадами стародавні греки вели своє літочислення.

Центрами вшанування богів були кам’яні храми із фігурними зображеннями цих богів усередині храму. Ці зображення могли бути кам’яними, дерев’яними, глиняними, мармуровими тощо. Вони прикрашалися золотом і слоновою кісткою.

Своєрідними жрецькими об’єднаннями були оракули, що займалися ворожіннями й давали поради на всі випадки життя. Найбільшим авторитетом з VII ст. до н.е. користувався оракул при храмі Аполлона у Дельфах.

Релігійна організація стародавніх греків відзначалася багатоступеневістю. Сім’ї та роди утворювали фратрії – кровні братства, які нібито вели свій родовід від загального предка. Усі елліни відрізняли себе від нееллінів (варварів) і вважалися членами єдиної культової спільноти на чолі із Зевсом.

Римська релігійна міфологія від свого початку творила «римський міф» – легенду про чудесне заснування міста Рима та його велике всесвітнє призначення.

Римляни поділяли своїх богів на небесних, земних та підземних. Найбільше значення вони надавали Капітолійській тріаді, яку становили разом Юпітер, Юнона, Мінерва. Прикметною особливістю їхнього пантеону було обожнення загальних понять. Приміром, Вікторія уособлювала перемогу, Лібертас – свободу, Конкордія – суспільну злагоду.

Культова практика стародавніх римлян чітко поділялась на домашню (родинну) й публічну.

У колі родини найдужче шанували власних померлих предків, зображення яких у вигляді масок зберігались у домі. Особливі обряди виконувались при укладенні шлюбу, народженні дитини, досягненні повноліття тощо. Виконання жрецьких обов’язків тут покладалось на голову родини.

Публічний культ включав у себе молитви, урочисті присяги під час укладання угод, масові процесії під звуки сурм і флейт, публічні жертвоскладання тощо.

Центром суспільного і державного культу в Стародавньому Римі вважався храм на честь «Юпітера Найкращого і Найвеличнішого», що на Капітолійському пагорбі. Жреці були об’єднані у колегії (товариства). Верховні жрецькі колегії звалися понтифікатами.

Прикметна особливість і домашнього, і публічного культу – дивінації (спроби в певних ознаках прочитати волю богів). За приклад можуть служити авспіції (ворожіння з пташиного лету), гаруспіції (ворожіння з нутрощів жертовних тварин).