Принцип свободи праці і свободи трудового договору

Свобода праці як свобода трудової діяльності знаходить вираження в багатьох положеннях трудового права. Свобода залучення до праці є характерною рисою відносин по застосуванню праці, що регулюються такими галузями, як трудове та цивільне право, на відміну від адміністративно-правових і кримінально-правових відносин, де законодавством дозволяється використання праці, не заснованої на вільному волевиявленні.

Трудове право регулює відносини, що характеризуються свободою праці і свободою трудового договору. Згідно з нормами трудового права працівник може вільно укладати і в будь-який час розривати трудовий договір; він не обмежений у виборі місця роботи; під час дії трудового договору роботодавець не має права вимагати виконання роботи, не передбаченої трудовим договором.

Заборона необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу, відповідно до ст. 22 КЗпП України, є гарантією при укладенні трудового договору.

Право вільно розпоряджатися своєю робочою силою не обмежується свободою обирати механізм відчуження робочої сили і вибором варіанта поведінки - працювати чи ні. Людина вільна не тільки у виборі виду відносин, у межах яких буде відбуватися діяльність (трудові або цивільно-правові), але і вільна у виборі виду діяльності. У трудових відносинах вид діяльності конкретизується у професії, спеціальності, посаді, кваліфікації. Оскільки виконання конкретної роботи за професією передбачає фахову підготовку, то воно зумовлює право особи на освіту, в рамках якого існує свобода вибору виду і форми освіти або професійної підготовки.

В основі права працівника розпоряджатися своїми здібностями до праці лежить не право власності на робочу силу з його трьома елементами - володінням, користуванням і розпорядженням, а природне право людини на вільний розвиток, що стало конституційним у багатьох державах, у тому числі і в Україні. Людина народжується вільною, вільною вона повинна залишатися протягом всього свого життя.

Свобода праці набагато ширша, ніж право вільно розпоряджатися робочою силою як економічною категорією, яким-небудь майном. Свобода праці базується на бажанні кожної людини розвиватися в тому або іншому напрямі (ст. 23 Конституції України), а не тільки на відносинах по застосуванню праці.

З правової точки зору свободу праці можна визначати як свободу від примусу до праці, можливість суб'єкта без зовнішнього впливу вирішувати питання - займатися або не займатися працею, а якщо займатися, то де і якою. Під зовнішнім впливом тут потрібно розуміти можливість використання або безпосереднє використання заходів примусового характеру щодо цієї особи. Примушення, у свою чергу, означає покарання або можливість його застосування.

Держава в особі будь-якого органу або фізичної особи не може приписувати людині вид і форму застосування праці або примушувати до її виконання.

Принцип свободи праці знаходить вияв у таких положеннях:

а) людина має виняткове право вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці;

б) не можуть існувати як законні підстави для залучення до примусової праці;

в) людина вільна у виборі виду і форми діяльності (робота за трудовим договором, господарська діяльність, робота у власному господарстві та ін.)

г) розірвання безстрокового трудового договору з ініціативи працівника не може обмежуватися;

д) для захисту порушеного права на свободу праці і працівник, і роботодавець наділяються правом звертатися до компетентних органів влади (судової Й адміністративної).

У широкому розумінні свобода праці - це свобода не тільки від примусу до праці, а й свобода від примусу до відпочинку. В обмеженні робочого часу, забезпеченні права на відпочинок зацікавлений передусім працівник, і в цьому виявляється об'єктивна закономірність. Тривалість робочого часу як антипод часу, що знаходиться у вільному розпорядженні, завжди обмежувалася законодавством, і залучення до праці за його межами має винятковий характер. Життя людини протікає у часі, воно швидкоплинне, людина має право на власний розсуд розпоряджатися своїм часом як життєвою цінністю.

Вільний час необхідний людині не тільки для відновлення затрачених у процесі праці сил, а й для багатьох інших цілей. Це може бути і праця поза суспільно-трудовою формою (наприклад, праця в домашньому господарстві), коли працівник не відпочиває. Тому формулювання "вільний від роботи час" точніше відображає правову і організаційну сутність цього виду часу.

Можливістю вільно розпоряджатися своїм часом людина володіє за межами трудової діяльності, що протікає в рамках трудових відносин, тому працівника не треба примушувати відпочивати, він сам до цього прагне.

Надання встановлених законодавством видів часу відпочинку є обов'язком роботодавця, і воно містить цілий комплекс заходів, що забезпечують реалізацію цього обов'язку. Так, забороняється ненадання щорічних відпусток повної тривалості протягом двох років підряд (ч. 5 ст. 11 Закону "Про відпустки"), а новий термін відпустку у разі його перенесення узгоджується з працівником (ч. 4 ст. 11 цього Закону).

Свобода залучення до праці логічно пов'язана зі свободою розірвання трудового договору. Розірвання безстрокового трудового договору з ініціативи працівника не може залежати від бажання роботодавця, і це положення чітко закріплене в чинному законодавстві. Працівник, що уклав трудовий договір на невизначений строк, може у будь-який час розірвати його, попередивши про це роботодавця за два тижні. Разом з тим можливості роботодавця у розірванні трудового договору обмежені підставами, що вичерпним чином встановлюються законами.