Оцінка міжнародної конкурентоспроможності галузі та окремих товаровиробників.
У сучасних умовах ефективним визнається такий розвиток галузі або конкретного виробника, який орієнтований на їх сталу конкурентоспроможність.
Концепції конкурентоспроможності національної економіки мають велике практичне значення під час розроблення програм щодо вдосконалення конкурентних переваг країни, розвитку її експортної бази в довгостроковому.
Найбільш значимими дослідженнями міжнародної конкуренції та теорії конкурентних переваг країн, факторів що визначають конкурентоспроможність на мікро- та мезорівнях були зроблені американським вченим М.Портером. У теоретичних конструкціях М.Портера, викладених у його фундаментальній праці «Стратегія конкуренції» [23], домінує підхід, згідно з яким конкурентні переваги країни розглядаються через міжнародну результативність національних фірм.
Вирішальним фактором цієї результативності є здатність національних фірм ефективно використовувати ресурси, що дислокуються всередині країни. Вчений компонує головні детермінанти цієї здатності у «даймонд», що вбирає набір змінних, які характеризують середовище, яке сприяє чи заважає створенню конкурентного ринку. Цю теорію ще називають географічною, оскільки вона пояснює чому в деяких країнах набагато більше конкурентних фірм.
«Даймонд», що розглядається, являє собою динамічну систему, де параметри кожної з детермінант тісно пов’язані зі станом інших.
Рис. «Даймонд» – модель конкурентних переваг країн за М.Портером
За М.Портером, конкурентоспроможність національної економіки в цілому чи окремої галузі (сегменту)з окрема залежить від чотирьох детермінант:
Фактори виробництва, у т.ч. природні ресурси та створені фактори (інфраструктура, кваліфікована робоча сила тощо).
Умови попиту (обсяг та характер попиту на товари і послуги з боку місцевих споживачів).
Пов’язані та підтримуючі галузі (наявність чи відсутність національних постачальників та пов’язаних галузей, які конкурентоспроможні в міжнародному масштабі).
Обрана стратегія і концепція розвитку галузі, структура та внутрішньо національна конкуренція підприємств в галузі, умови створення, організації та управління підприємствами.
До уваги беруться дві додаткові змінні (роль уряду та випадкові обставини), які впливають на загальні компоненти «даймонд». На підставі результатів досліджень компаній різних країн М.Портер робить висновок, що міжнародна конкурентоспроможність фірм визначається саме характеристиками національного «даймонду».
Фактори виробництва. За походженням всі фактори виробництва (ресурси) поділяються на базові та створені (розвинуті).
Ресурси підприємства, які за певними параметрами є кращими, ніж в конкурентів і важко піддаються копіюванню називаються стратегічними активами.
Згідно класичними теоріями забезпеченості ресурсами, базові фактори повинні були забезпечити для нашої країни конкурентність на внутрішньому та зовнішньому ринках без значних інвестицій та змін у системі господарювання. ( Наприклад, для сільськогосподарського виробництва основними (базовими) факторами виробництва є наявність землі та її родючість, кліматичні умови, вигідне географічне розташування, чисельність робочої сили тощо. )
Разом з тим аналіз результатів реформувань економіки в нашій та інших країнах наводять на думку про те, що для створення конкурентних переваг велике значення мають не базові, а розвинуті фактори виробництва.
Характеризуючи якісні відмінності між базовими та розвинутими факторами виробництва, М.Портер приходить до висновку, що ключове завдання країн, що розвиваються – уникати прямолінійних рішень, пов’язаних з наявними перевагами факторної забезпеченості «…коли природні ресурси, дешева праця, розташування та інші базисні факторні переваги забезпечують тендітну, здебільшого швидкоплинну можливість експорту, яка є вразливою до обмінного курсу і змін у факторних витратах. До того ж, багато цих переваг не збільшуються, коли зменшується ресурсоємність та ускладнюється структура попиту розвинутих економік. Найважливішим пріоритетом, очевидно, є створення розвинутих факторів»[23].
До розвинутих факторів виробництва, в першу чергу, потрібно віднести нові технології, сучасну інфраструктуру, кваліфіковану робочу силу (людський капітал) тощо.
Названі ресурси мають дві властивості:
по-перше, вони не даються природою, а їх доводиться розвивати ціною значних капіталовкладень;
по-друге, дані ресурси в більшості випадків відрізняються високою міжнародною мобільністю, незважаючи на те, що кожна країна, яка володіє такими факторами виробництва, старається перешкодити їх переміщенню і утримати розвинуті фактори в рамках своїх національних кордонів.
Звідси можемо зробити висновок, що країни, які не володіють розвинутими факторами виробництва, можуть у порівняно короткий час їх набути, змінивши пріоритетність своїх інвестувань. Деякі країни, для прикладу такі, як Тайвань, Південна Корея, Сінгапур, Гонконг, завдяки цілеспрямованим зусиллям успішно трансформували свої економіки від некваліфікованої до кваліфікованої праці та до сучасного капіталоємкого виробництва.
Всеохоплюючою передумовою створення розвинутих чинників виробництва є рівень людського капіталу, тобто сукупність знань, здібностей, професійних навичок, невід’ємних від їх носія – конкретних людей. Оскільки в нашій вітчизняній теорії та практиці роль даного чинника недооцінюється, вважаємо за доцільне зупинитися на цьому детальніше.
Самуельсон П. стверджує, що земля, природні багатства країни, приріст капіталу та робочої сили (у класичному розумінні даних понять) не є сьогодні достатніми чинниками виробництва та джерелом соціально-економічного розвитку. Випередження темпів зростання ВВП порівняно з темпами приросту інвестицій у багатьох країнах не завжди можна віднести до так званого залишку Солоу, тобто до дії абсолютно незалежного від економічної системи чинника – науково-технічного прогресу. По-перше, класична теорія росту не пояснює причин самого технічного прогресу, оскільки він абсолютно не залежить від рішень економічних суб’єктів. По-друге, з допомогою даної теорії не можна пояснити велику різницю у величині залишку Солоу в різних країнах з однаковим рівнем розвитку техніки та технологій. Все це свідчить про існування додаткової продуктивної сили, що знаходиться поза матеріальними факторами виробництва, а саме людський капітал.
Сучасна економічна теорія розглядає людський капітал як здатність кваліфікованої робочої сили створювати прибуток у вигляді частини заробітної плати та прибутку підприємства (доходу суспільства). У різних країнах світу людський капітал розглядають як найцінніший виробничий ресурс, який у порівнянні з іноді занадто зношеним основним капіталом невпинно оновлюється, вдосконалюється, виступає могутнім фактором соціально-економічного прогресу. Звідси постає питання про пріоритетність інвестицій саме в людський капітал, а з іншого боку, виникає проблема ефективного використання вже створеного людського капіталу.
Підсумовуючи сказане стосовно ролі факторів виробництва у забезпеченні конкурентних переваг для національної економіки, можна зробити такий висновок. Конкурентоспроможність економіки в цілому чи будь-якої галузі на внутрішньому та зовнішньому ринках визначається забезпеченістю, перш за все, розвинутими факторами виробництва (рівень людського капіталу, технологія, сучасна інфраструктура тощо). Лише за наявності останніх країна може використати свої переваги у забезпеченості базовими факторами виробництва.
Умови попиту. Характер та умови формування попиту на продукцію галузі чи окремого підприємства значно можуть впливати на її конкурентоспроможність. Наявність достатнього та стабільного внутрішнього попиту – одна із головних умов розвитку національно виробництва.
Пов’язані та підтримуючі галузі. Надзвичайно великий вплив на конкурентоспроможність будь-якої галузі чи окремого підприємства мають підтримуючі та пов’язані галузі. Як свідчить міжнародний досвід, вітчизняні товаровиробники мають більші конкурентні переваги, якщо в країні сформовано власну систему міжгалузевої кооперації та забезпечено повний виробничий цикл (постачання ресурсів, виробництво сировини та її переробка). Наявність національних постачальників ресурсів, які є конкурентоздатними на міжнародному ринку, дозволяє значно знизити витрати товаровиробників, а ефективна переробка сировини – підвищити внутрішні ціни. Це одна із причин, найбільшої кризи в Україні після розпаду Радянського Союзу.
Таким чином, ефективність галузевого виробництва значною мірою залежить від ефективності пов’язаних та підтримуючих галузей. Ця залежність значно посилюється в умовах розвитку глобалізацій них процесів.
Стратегія, структура і концепція розвитку. Найголовнішою детермінантою в системі національного «даймонду» є розробка стратегії конкуренції та концепції розвитку галузі.
Розробка стратегії означає вироблення широкого формулювання того, якою має бути галузь у найближчому та більш віддаленому майбутньому, визначення мети та основних оперативних засобів для її здійснення, розробка стимулів діяльності суб’єктів економіки. Стратегія господарюючих суб’єктів спрямована на максимізацію прибутку і посилення своїх конкурентних позицій.
Важливою і дуже складною є проблема визначення пріоритетів (концепцій розвитку) у підвищенні національної конкурентоспроможності. Світовий досвід багатьох країн, які змогли забезпечити умови для підвищення конкурентоспроможності національної економіки, маючи незначні або не маючи більш-менш відчутних порівняльних переваг, будували свою стратегію на основі інвестицій та нововведень.
Таким чином, для формування конкурентоспроможності будь-якої галузі чи товаровиробника необхідна чітка стратегія, яка б дала можливість трансформації початкових (факторних) порівняльних переваг в інвестиційні та науково-технологічні. Ця стратегія повинна охоплювати всі детермінанти національного «даймонду».
Роль уряду. Уряд як чинник галузевої конкурентоспроможності може значно вплинути на всі детермінанти національного “даймонду”.
Регулятивні заходи уряду можуть:
обмежувати поведінку фірм, що постачають ресурси;
впливати на становище в галузі щодо замінників через регулювання, субсидування, податкові пільги та інші заходи.
У результаті таких дій галузь стає привабливішою для інвестицій, попит на її продукцію зростає.
Підтримуючи вітчизняних виробників матеріально, уряд значно підвищує їх конкурентність на міжнародних ринках.
Типовим прикладом такої політики є надання урядом США та країнами Європейського Співтовариства експортних субсидій на сільськогосподарську продукцію. У такому випадку, товаровиробникам з названих країн вигідно вивозити її туди, де ціни на аналогічну продукцію набагато нижчі. В результаті, виробництво сільськогосподарської продукції часто витісняється навіть у тих країнах, де умови для цього є більш сприятливими. Комерційна вигода, що компенсує субсидії, доповнюється, у таких випадках, хоч і відкладеними, але ще більш фундаментальними доходами, похідними від інвестиційної експансії у зруйновані таким чином галузі.
Характерною ілюстрацією цього є ситуація, що склалася в Угорщині. Спочатку, не без щедрого субсидування західнонімецького уряду, тут стало невигідно виробляти перець, який славився в Європі. Потім така ж доля спіткала кращі угорські (токайські) вина. В умовах, коли невигідним стало виробництво молока, селянину виплачувалося по п’ятдесят доларів за знищення корови. Надалі, слідом за заповненням вакууму субсидованою імпортною продукцією, прийшли у відповідні галузі іноземні інвестори та менеджери, і вигоду від відродження культур та відновлення випуску продукції отримали Німеччина, Франція та інші держави. В даному випадку мова йде про те, що ефективні і далекоглядні дії уряду можуть принести величезну вигоду для країни, у той час як бездіяльність – безповоротні втрати.
Величезний емпіричний матеріал свідчить про те, що міжнародної конкурентоспроможності досягали не тільки ті країни, які мали початкові порівняльні переваги. Швидше успіху досягали країни, уряди яких проявляли здатність формувати і підтримувати орієнтовані на експорт структури, концентрувати готівкові кошти в проривних галузях, сприяти прискореному розвиткові інфраструктури тощо. При цьому проривні галузі залучали в експортну діяльність суміжні, підтягуючи при цьому їх рівень не тільки високими вимогами до якості продукції, але й за рахунок обміну інформацією, розповсюдження новинок, підготовки персоналу, забезпечення синхронності дій постачальників і споживачів та інших заходів, що дають мультиплікативний ефект.