Залежний розлад особистості

Залежний розлад особистості характеризується підпорядкуванням своїх власних потреб потребам інших, що змушує останніх брати на себе відповідальність за найбільш важливі події в житті таких особистостей, а це супроводжується браком упевненості в собі й значним дискомфортом, особливо при перебуванні на самоті більш-менш тривалий час. Лікування таких особистостей ускладнюється тим, що вони перекладають відповідальність за його результати на психотерапевта, нічого не роблячи самі для досягнення стану компенсації. Їхні родичі також залишаються незадоволеними результатами терапії, оскільки залежні особи маніпулюють ними, скаржачись на те, що лікар не спроможний вирішити їхні проблеми.

З огляду на велике значення, яке мають в нашому повсякденному житті психотравмуючі обставини, а також оцінка соціумом нашої особистості та готовності бути включеним до його авангардних лав, нова класифікація передбачає два нових різновиди розладів, які не було в попередніх систематизаціях. Це — хронічні зміни особистості після пережитої катастрофи та хронічні зміни особистості після психічної хвороби.

Хронічні зміни особистості після пережитої катастрофи

Зміна особистості повинна бути хронічною і проявлятися ригідними (нагадаємо, що ригідність — це неспроможність людини швидко змінювати модель поведінки при зміні зовнішніх обставин) та дезадаптуючими ознаками, що призводять до порушень у міжперсональному, соціальному та професійному функціонуванні. Як правило, така зміна особистості має бути підтверджена даними з об’єктивних джерел. Діагностичні критерії грунтуються на рисах, які раніше не зустрічалися у даної людини (тобто до якого-небудь особливого періоду в її житті):

— вороже та недовірливе ставлення до світу;

— соціальна відгородженість;

— відчуття спустошеності та безнадійності;

— хронічне відчуття хвилювання або постійної загрози; існування «на межі»;

— відчуженість.

Лікування цього розладу особистості потребує тривалого, зацікавленого та душевного контакту психотерапевта з хворим. Можуть використовуватись різні техніки, наприклад, техніка психосинтезу, яка передбачає перегрупування особистості навколо нового «ядра» її, або позитивістський підхід, при якому людині допомагають конкретизувати сутність внутрішнього конфлікту та змінити своє ставлення до нього, але головне, щоб ця робота була побудована за індивідуальним «сценарієм» та враховувала преморбідні (тобто притаманні до захворювання) особливості особистості.

Хронічні зміни особистості після психічної хвороби

В даному випадку йдеться не про якийсь особливий період в перебігу психічної хвороби (наприклад, дефектний стан при шизофренії), а про зміни особистості після одужання від психічної хвороби.

Клінічні діагностичні критерії цього розладу:

— надмірна залежність та споживацьке ставлення до інших;

— упевненість в зміненості та стигматизованості внаслідок перенесеної хвороби, що веде до нездатності формувати і підтримувати тісні та довірливі особистісні стосунки, до соціальної ізоляції;

— пасивність, зниження інтересу до життя і колишніх уподобань;

— постійні скарги на хворобу, що може співіснувати з іпохондричними претензіями та поведінкою, притаманною хворому;

— дисфоричний та лабільний настрій, не обумовлений поточним психічним розладом або попереднім психічним захворюванням з остаточними афективними симптомами;

— значне порушення соціального та трудового функціонування порівняно з преморбідним рівнем.

Ми розглянули основні форми особистісних розладів у дорослих. Нагадаємо ще раз, що головним критерієм діагностики цього розладу є дезадаптованість людини в суспільному житті — стійка та тотальна. Знання цього розділу є необхідним для лікаря повсякденної практики, оскільки такі люди звертатимуться за різними видами медичної допомоги, організація якої та спілкування з ними обов’язково мають враховувати особливості поведінки цих осіб.

Критерії діагностики розладів особистості та поведінки у дорослих стосуються переважно емоційно-вольової сфери. Але важко собі уявити, що така глибока деформація особистості не позначиться на її когнітивному функціонуванні, хоча формально передумови інтелекту можуть залишатися «неушкодженими» і навіть генетично вищими, ніж у популяції в середньому.

Стосовно лікування цих розладів, підкреслимо, що воно, на жаль, і сьогодні, незважаючи на величезні успіхи психофармакології, не може задовольнити потреби як психіатрії, так і людства в цілому. Ці люди живуть серед нас і внаслідок дезадаптивного, навіть асоціального характеру своєї поведінки стають суб’єктами конфліктів, кримінальних дій тощо. Перевага в лікуванні віддається поведінковій терапії та різноманітним психотерапевтичним впливам, а фармакологічні коректори поведінки рекомендуються лише в обмеженій кількості випадків. Велике значення мають різні соціальні програми, спрямовані на компенсацію розладів особистості та поведінки, а також ставлення суспільства до їх «носіїв» в цілому. Принаймні, жорсткі заходи покарання, як це показав досвід людства, не в змозі вирішити цю непросту проблему, навіть тимчасово.