Пограничний підтип

Клінічні діагностичні критерії цього розладу такі.

Для діагностики стан особистості повинен відповідати щонайменше трьом критеріям, сформульованим для імпульсивного підтипу, та додатково щонайменше двом з нижчевказаних якостей або поведінкових стереотипів:

— порушення та невпевненість у сприйнятті себе, своїх цілей та внутрішніх переваг;

— схильність до встановлення інтенсивних, але нестабільних відносин з оточенням, часто з наслідками у вигляді емоційних криз;

— надмірні зусилля уникнути стану покинутості, самотності;

— повторювані елементи саморуйнівної поведінки (суїциди) або її загрози;

— стійке відчуття внутрішньої порожнечі.

Вже згадувалося про діагностичну особливість цього розладу — поведінка «борделайних» особистостей (від board line — кордон) багато в чому нагадує поведінку хворих на шизофренію; раніше (до введення в практику класифікації 10-го перегляду) в цих випадках діагностувалася проста форма шизофренії (її психопатоподібний варіант), що ще більше утруднювало соціальну адаптацію таких осіб. Проте існує принципова відмінність між пограничною особистістю та хворим на шизофренію (проста форма або стан дефекту): останнім притаманні аутизм та психологічна незрозумілість їхніх мотивів, чого не можна сказати про пограничні особистості. Американські психіатри розрізняють ще одну, проміжну між розладами особистості та шизофренією, діагностичну структуру — шизотипову особистість. Але її розгляд виходить за межи нашої книжки.

Лікування пограничного розладу, як правило, потребує довготривалого перебування в стаціонарі з інтенсивною індивідуальною та груповою психотерапією. Основною метою терапії є корекція тих примітивних механізмів психологічного захисту, що обумовлюють нереалістичне сприйняття себе та оточення.

Істеричний розлад особистості

Цей розлад через свою демонстративність та яскравість не викликає будь-яких діагностичних труднощів. Проблеми починаються тоді, коли лікар намагається «пристосувати» істеричну особистість до суспільного життя. Діагностичні критерії цього розладу такі.

Клінічні діагностичні критерії: егоцентризм, демонстративність, яскравість і поверховість емоційних реакцій, брехливість, фантазування, поверхове мислення, стереотипність форм поведінки без урахування ситуації, постійна потреба в підтримці, схваленні, спроби недоречно продемонструвати сексуальну чарівність у зовнішності або поводженні, внутрішня потреба бути фізично привабливим, почуття дискомфорту в ситуаціях, де особа не є центром уваги, неможливість переносити фрустрацію або затримку в одержанні нагороди, надзвичайна імпресивність і водночас бідність на подробицями мови цих осіб, рухові розлади (гіперкінези, тремор, парези, паралічі, розлади ходи типу «астазія—абазія»), сенсорні порушення у вигляді розладів чутливості (анестезія, гіпо- і гіперстезія, алгії, істерична глухота, сліпота), вегетативні порушення (спазми в горлі, напади ядухи, запори, задишка тощо).

В американській психіатрії виділяють ще так званий нарцисичний особистісний розлад, який по суті є «гротескною», особливою формою вираження істеричного розладу. В сучасному суспільстві накопичується все більше «нарцисів». Можливо, це пов’язано з тим, що суспільство все більше інтегрує особистість, нівелюючи її індивідуальність. Таким чином, посилення нарцисичних рис характеру (переконаність у своїй винятковості, привабливості для інших, апріорне право на різні привілеї тощо) є своєрідним проявом психологічного захисту особистості перед необхідністю «бути гвинтиком» у складному алгоритмізованому суспільстві. Найбільш гостро це проявляється в юнацькому віці, тобто тоді, коли людина робить перші спроби заявити про себе як про особистість.

Лікування «істериків», як і нарцисів, є надзвичайно складним, оскільки вони полюбляють себе саме такими, якими вони є, а їхня здатність до «мімікрії», акторської гри не дає можливості об’єктивно оцінити безпосередні результати психотерапії та визначити час, коли терапію можна припинити і дати особистості можливість самореалізуватися в соціально позитивному напрямі.

Говорячи про розлади особистості у дорослих, слід зупинитися на деяких аспектах судово-психіатричної експертизи, оскільки саме ця група хворих є «постачальником» матеріалу для неї: ці особи часто бувають об’єктами або суб’єктами протиправних дій. Судово-психіатрична експертиза проводиться амбулаторно або стаціонарно (в особливих випадках — заочно або навіть посмертно) комісією з трьох досвідчених лікарів-психіатрів (інколи до залу судового засідання, під час якого виникли деякі сумніви щодо психічного стану підсудного або свідка, може бути викликаний один психіатр, який повинен скласти акт судово-психіатричної експертизи) для визначення осудності або неосудності (а також дієздатності — недієздатності) особи (підозрюваного, звинуваченого, свідка або потерпілого). Осудність з точки зору медичної оцінки стану передбачає когнітивний (здатність людини розуміти значення своїх дій, їх наслідків) та вольовий (здатність керувати своїми діями) аспекти. Наявність психічного розладу ще не визначає стану неосудності. Більшість з тих, кого ми розглядаємо як «носіїв» особистісних розладів (за старою класифікацією — психопатичних особистостей), визнаються судом осудними, оскільки вони не втрачають здатності розуміти значення своїх дій, хоча керувати ними їм буває досить нелегко.

Наступні три розлади можна назвати розладами «гальмівного кола», оскільки конфлікт при них скоріше внутрішній, ніж зовнішній.