IV Дума діяла з 1912 р. Депутати від октябристів і кадетів стали легальною опозицією до влади.

Діяльність української думської громади

В Україні вибори до І Думи бойкотували практично всі ліві партії за виключенням Української радикально-демократичної (УРДП), яка прагнула використати вибори для пропаганди власних цілей і поглядів.

Щоб потрапити до складу І Думи, ця малочисельна партія під час виборів співпрацювала з Всеросійською партією конституційних демократів. У І Думі сформувалася українська громада в складі 44 осіб. Активними членами громади були І. Шраг, Д. Чижевський, В. Шемет, М. Біляшівський та ін.

Хоча українська група депутатів була найчисленнішою серед представників неросійських народів, цієї кількості було недостатньо для самостійного функціонування фракції. Українські депутати змушені були увійти до складу російських фракцій від партій кадетів і трудовиків.

Депутати-українці прийняли декларацію, в якій заявили, що вважають федерацію найбільш прийнятною формою державного устрою Росії. У складі майбутньої федерації Україна мала перебувати на засадах національно-територіальної автономії. При цьому передбачалася наявність українського сейму і відповідних адміністративних та контролюючих органів, які мали поширити свій вплив на управління фінансами та земельним фондом краю.

Українські депутати-трудовики підтримували в І Думі проект націоналізації всіх земель та їх розподілу між селянами за трудовою нормою. Серйозна увага приділялася питанням освіти і духовного розвитку українців. Палкі промови українських депутатів знаходили відгук в українському селі.

Велику допомогу в організації діяльності української громади надавав М. Грушевський. За словами І. Крип’якевича, «він намагався вивести українське громадянство з дрібного гуртківства та провінціалізму і вказати йому широкі політичні завдання». Грушевський співпрацював з членами української думської громади при складанні законопроектів, надавав допомогу в заснуванні друкованого органу – «Українського вісника».

У ІІ Думі українська громада налічувала 47 осіб, які оголосили себе окремою думською фракцією. У центрі її уваги залишалося питання про автономію України. Крім того, українська фракція підготувала законопроекти про місцеве самоврядування, суди, охорону праці тощо. Гостро піднімалось і питання права на існування української мови в школі, особливо на її початковому етапі. Українська парламентська фракція налагодила видавництво друкованого органу – «Рідна справа – вісті з Думи», який виходив двічі на тиждень.

ІІІ Дума була сформована на основі нового виборчого закону, який забезпечив домінування депутатів від поміщиків і буржуазії, що представляли консервативні партії. Жодна з революційно налаштованих українських партій до ІІІ Думи не потрапила. Селянство теж не змогло самостійно обрати своїх депутатів, тому представників від України в ІІІ Думі виявилося небагато. Українське життя мало цікавило депутатів ІІІ Думи. Навіть тоді, коли розглядалося питання про право народів на національні мови в школі, воно було визнане за поляками і литовцями, а українці й білоруси такого права не отримали. Аналогічна ситуація прослідковувалася і під час існування ІV Думи.

Наслідки діяльності чотирьох Дум розвіяли парламентські ілюзії українців. Сподівання на організацію суспільного життя на засадах демократії та отримання Україною права на автономію, пов’язані з прийняттям маніфесту 17 жовтня та скликанням Державної думи, не виправдалися.

Система парламентаризму в західноукраїнських землях

У західноукраїнських землях система парламентаризму існувала ще з ХІХ ст. Хоча й непропорційно, але українці були представлені у Віденському парламенті серед інших народів Австро-Угорської імперії. Крім того, в кожній провінції імперії був свій сейм, в якому працювали депутати-українці.

Українські депутати Галицького сейму в 1890 р. заявили про свій намір співпрацювати з австрійським урядом, уклавши з Віднем відповідну угоду (так звану нову еру). Це привело до невеликого збільшення кількості депутатів-українців у сеймі. Були надані незначні поступки в питанні запровадження в школах краю української мови. Проте «перемир’я» тривало недовго. Виборча система в австрійській імперії проголошувала формальну рівність прав окремих народів, але на практиці перевага надавалася польській шляхті. Це привело до переважання у Галицькому сеймі польських депутатів над українськими. На початку ХХ ст. у Галичині розгорнулася дискусія навколо питань запровадження загального виборчого права, територіального поділу краю між українцями і поляками та надання українській частині статусу національної автономії. Не зважаючи на угоду з українцями, австрійська влада підтримала польську аристократію, яка мала політичний та економічний контроль над краєм.

У 1907 р. австрійський уряд здійснив реформу, направлену на впровадження загального виборчого права. Кількість українських депутатів у Віденському парламенті збільшилася, хоча, як і раніше, залишалася непропорційною. Перебуваючи в опозиції, українці змогли добитися від австрійської влади ряд економічних та культурних поступок. Наприклад, були відкриті українські гімназії та університетські кафедри. У цілому ж офіційний Відень сприяв полонізації краю, стримуючи зростання українських впливів.

Після урядової реформи кількість українських депутатів в Галицькому сеймі збільшилася. Проте більшість його депутатів негативно ставилася до національних потреб українців. Під час чергових виборів до сейму були виявлені численні зловживання, які різко загострили протистояння між українськими і польськими політичними силами. У цій боротьбі польський рух не бажав іти на поступки українцям. Дії польської шляхти активно підтримувалися губернатором А. Потоцьким. Його прихильники почали вдаватися до терористичних актів проти українських селян. У відповідь дуже швидко терор почали застосовувати й окремі представники українських політичних сил. У 1908 р. під час чергового терористичного акту Потоцького було вбито.

Більш збалансовану національну політику проводив офіційний Відень щодо українців Буковини, надаючи їм певні політичні та культурні переваги. У Віденському парламенті депутати-буковинці, захищаючи національні інтереси, співпрацювали з українцями зі Східної Галичини.

Австрійська влада виокремила Буковину, перетворивши її в окрему провінцію. Це загострило румунсько-українські протиріччя і привело до серйозних розбіжностей у буковинському сеймі між українськими та румунськими депутатами.

Найтяжчим у політичному відношенні було становище українців на Закарпатті, які перебували під пильним політичним контролем угорської аристократії.

Діяльність української громади в І та ІІ Державній думі сприяла політизації національного руху – поєднанню політичної і національної ідеї у свідомості українців. У парламентах обох імперій депутати-українці домагалися вирішення як соціально-економічних, так і культурних проблем. Особливого звучання набуло мовне питання, розв’язання якого перетворювалося у вагомий політичний чинник. Українські депутати наголошували, що в обох імперіях існує український народ, який вимагає для себе політичних прав.