X. Барановський (кооператор) – секретар фінансових справ,

В. Мартос (УСДРП) – секретар земельних справ,

В. Садовський (УСДРП) – секретар судових справ (юстиції),

І. Стешенко (незалежний соціал-демократ) – секретар освіти,

М. Стасюк (УПСР) – секретар продовольчих справ.

Другий універсал Центральної Ради

Тимчасовий уряд, консервативні кола Росії засудили Перший універсал Центральної Ради і навіть оголосили його проявом «сепаратизму», «злочином» і «німецькою інтригою». Есеро-меншовицькі «Известия Харьковского Совета рабочих и солдатских депутатов» вважали рішення Центральної Ради про автономію України «безглуздим вчинком». Більшовики спробували нажити на конфлікті уряду з Радою політичний капітал. їхній лідер В. Ленін назвав вимоги про визнання Тимчасовим урядом автономії України «найскромнішими і найзаконнішими», а на І Всеросійському з'їзді Рад більшовики навіть запропонували засудити національну політику Тимчасового уряду як контрреволюційну й антидемократичну. Ці демагогічні заяви, однак, не підкріплювалися конкретними діями. Лідер київських більшовиків Г. П'ятаков звинувачував Центральну Раду в «українському шовінізмі».

Незважаючи на негативне ставлення до національного руху, Тимчасовий уряд змушений був шукати угоди з Центральною Радою. Його дії сковувала політична криза, яка спалахнула після багатолюдних антиурядових демонстрацій, що відбулися 18 червня в Петрограді та інших містах. Посилив громадське незадоволення і невдалий червневий наступ на Південно-Західному фронті. За місяць боїв російська армія втратила 150 тис. чоловік і залишила Галичину.

В умовах наростання загальної нестабільності уряд прагнув домогтися від Центральної Ради мінімальних поступок. 29 червня до Києва прибула делегація міністрів Тимчасового уряду у складі І. Церетелі, М. Некрасова, О. Керенського і М. Терещенка, які після напружених переговорів зобов'язалися забезпечити схвалення урядом Генерального Секретаріату як «найвищого крайового органу управління на Україні». Склад Секретаріату затверджувався урядом, а Центральна Рада поповнювалася представниками національних меншин в Україні, зокрема російськими кадетами, меншовиками, есерами. Вона зобов'язувалася відмовитися від самочинного введення автономії і погоджувалася чекати затвердження автономного устрою України Всеросійськими Установчими зборами. Тимчасовий уряд не відмовлявся від українізації військ, але за умови здійснення її під контролем російського командування і в межах, які воно буде вважати доцільними.

Підсумки компромісу були викладені в документі, що його Центральна Рада оформила як Другий універсал. Цей документ датовано 3 липня 1917 р.

Липнева політична криза в Росії

Другий універсал спричинив нову урядову кризу в Росії. На знак протесту проти поступок українцям троє міністрів-кадетів покинули уряд. Послідовні прихильники імперіалістичного курсу щодо України - кадети - не погоджувалися на визнання навіть обмеженої її автономії.

Урядова криза поклала початок загальній політичній кризі в Росії, викликаній поразками на фронті, погіршенням продовольчого становища, загостренням міжпартійної боротьби. 4 липня 1917 р. під впливом більшовиків у Петрограді відбулася грандіозна півмільйонна демонстрація, яка почала переростати у збройне повстання проти Тимчасового уряду. Підтримавши з деяким запізненням повстання, лідери більшовиків сподівалися, що керівництво рад змушене буде оголосити про перехід влади до їхніх рук. Та цього не сталось. Уряду вдалося взяти ситуацію під контроль. Під час розгону демонстрації було відкрито вогонь і вбито десятки демонстрантів. Санкцію на застосування сили дав Центральний виконавчий комітет рад, друкований орган якого - газета «Известия» - розцінив виступ робітників і частини гарнізону столиці як наслідок «безвідповідальної більшовицької агітації».

Урядові сили перейшли в наступ. Було видано розпорядження про арешт лідерів більшовиків. У відповідь на атаку «зліва» меншовики й есери почали тісніше змикатися з ліберальними колами. Ради перестали бути органами, які раніше до певної міри протистояли Тимчасовому уряду і все частіше узгоджували з ним свою політику.