Україна В СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ НА ПОЧАТКУ ХХ ст

Новітня доба в історії України.

Історія України поділяється на певні історичні періоди – етапи її політичного й культурного розвитку, що характеризуються визначними подіями, явищами, процесами тощо. У попередніх класах ви вивчали давню, середньовічну й нову історію України. У цьому навчальному році ви розпочнете вивчення новітньої історії України.

Період, який вивчатиметься в цьому році, містить багато важливих подій. Суттєві зрушення відбувалися в соціально-економічному розвитку укр. земель. Суперечності, спричинені розгортанням індустріалізації, поглиблювалися внаслідок політичного безправ’я та національного гноблення українців під владою Р та А-У імперій.

Індустріалізація – процес створення великого машинного виробництва в усіх галузях народного господарства, насамперед у промисловості, і перетворення на цій основі аграрної країни (або окремих її районів) в індустріальну.

Індустріальне суспільство – суспільство, у якому завершено процес створення великої, технічно розвиненої промисловості як основи і провідного сектору економіки та відповідних соціальних і політичних структур.

Початок ХХ ст.. ознаменувався пожвавленням суспільно-політичного руху в Україні. Одним із його проявів стало піднесення укр. національно-визвольного руху та національної самосвідомості укр. народу. Значний вплив на суспільне життя в Україні мали події Першої світової війни. Війна викликала загальнонаціональну кризу в РІ, яка переросла в революція і повалення самодержавства. У цей період укр. народ відразу заявив про свої національні інтереси. Укр революція, яка розпочалася у 1917 р., привела до відродження традиції укр. державності. Хоча революція і завершилася поразкою, її уроки мали важливе значення для подальшої визвольної боротьби укр. народу. Так, вона сприяла подальшому становленню укр. нації, набуттю нею ознак політичної нації, тобто такої, яка усвідомлює потребу у власній державі як запоруку свого власного розвитку.

Нація – стійка історична спільнота людей, що характеризується специфічними етнічними рисами, зумовленими особливостями економічного й культурного розвитку, спільністю території, мови, побуту, звичаїв, а також відображенням цих факторів у суспільній свідомості та суспільній психології.

Територія та населення України на початку хх ст.

На початку ХХ ст.. укр. народ, як і в попередньому столітті, залишався під владою Р та А-У імперій. Територія етнічних укр. земель дорівнювала 690 тис. кв. км. Із них близько 80% становила Наддніпрянська Україна, що входила до складі РІ. На її території імперської владою було створено 9 губерній: на Лівобережжі і Слобожанщині – Чернігівську, Полтавську, Харківську, на Правобережжі – Київську, Подільську та Волинську, на Півдні – Катеринославську, Херсонську й Таврійську. У той самий час значна частина українців проживали за межами цих губерній. Вони заселяли також великі райони Чорноморської губерній, Кубанської області, області Війська Донського, Курської, Воронезької, Мінської, Холмської та Гродненської губерній.

Губернія – основна територіально-адміністративна одиниця в Росії у XVIII – на початку ХХ ст..; поділяється на повіти.

Під владою А-У перебувала Західна Україна, тобто близько 20% етнічних укр. земель. Адміністративний і конституційний устрій Австрії і Угорщини, об’єднаних особою монарха, суттєво відрізнявся. Кожна країна мала окремий парламент: Австрія – у Відні, Угорщина – у Будапешті. Землі Австрії поділялися на 17 адміністративних одиниць, що мали автономію у внутрішніх справах та окремі законодавчі органи, а Угорщина, незважаючи на неоднорідність етнічного складу, існувала як єдина централізована держава. Галичина й Буковина мали статус коронних країв Австрії, а Закарпаття входило до складу Угорщини.

Коронний край – адміністративно-територіальна одиниця Австрійської (від 1867 р. А-У) імперії в XVIII – на початку ХХ ст.

Загальна кількість населення Наддніпрянської України, згідно з переписом 1897 р., становила 23,5 млн. осіб. Із них українці становили 72, росіяни та білоруси – 13,1, євреї – 8%. Населення ЗУ, за переписом 1900 р., становило 5,96 млн. осіб. Із них українці становили 68, поляки – 13,6, євреї – 13,5%. У Наддніпрянщині рос. імперська влада, як і в попередньому столітті, здійснювала політику русифікації, що охоплювала всі сфери економічного, політичного, культурного життя краю. Надзвичайно високий рівень русифікації населення спостерігався у великих містах та промислових центрах. За переписом 1897 р., в Києві 54,4% жителів становили росіяни і лише 22,1 – українці, в Одесі відсоток українців становив 16. Такою самою була частка українців у промислових центрах Слобідської та Південної України.

Русифікація – сукупність дій та заходів царського уряду в РІ, спрямованих на звуження й витіснення на другорядні ролі національних мов, культури, історії з одночасним висуненням на провідні позиції російської мови, культури, історії.

На західноукр. землях місцеве укр. населення потерпало від політики онімечування, що поєднувалась з полонізацією в Галичині, румунізацією в Буковині та мадяризацією в Закарпатті. Територія Галичини включала Східну Галичину, населену в основному українцями, і Західну Галичину, де переважали поляки. На Буковині північна частина краю (Чернівецький округ) більшою мірою була укр., а південна (Сучавський округ) – румунською. У складі А-У, що була конституційною монархією, західні українці мали певні можливості для участі в суспільно-політичному житті країни. Так, вони обирали своїх представників до крайових сеймів, австрійського та угорського парламентів.

Межа століть хар. для українських земель завершенням промислової революції та переходом до індустріалізації, суть якої полягала в розбудові великої машинної індустрії, якісних змінах у структурі господарства (насамперед промисловість мала переважати над сільським господарством, а важка промисловість над легкою). Ці широкомасштабні, кардинальні зміни відбувалися у надзвичайно складних умовах, адже обидві держави, як і більшість країн світу, в 1900–1903 рр. пережили економічну кризу, 1904–1908 рр. позначалися депресією, і лише в 1910– 1914 рр. — економічним піднесенням.

Рух до індустріального суспільства супроводжували суперечливі процеси модернізації суспільного та повсякденного життя.

Якщо характерною рисою економічного життя провідних європейських країн на початку століття стало завершення модернізації суспільства, то Російська імперія та Австро-Угорська монархія ще були на стадії початку реформ. Це надавало модернізації в цих країнах прискореного наздоганяючого характеру та обумовлювало певні диспропорції в економічному та суспільному розвитку: відставання аграрної сфери від індустріальної, різке розшарування населення, соціальне напруження тощо.

Індустріальне суспільство — це суспільство, в якому завершено процес створення великої, технічно розвиненої промисловості (як основи і провідного сектора економіки) та відповідних їй соціальних і політичних структур. Характеризується розвитком поділу праці, масовим виробництвом товарів, машинізацією і автоматизацією виробництва, розвитком засобів масової комунікації, сфери послуг, високої мобільності та урбанізації.

Модернізація — зміни відповідно до сучасних умов, осучаснення, оновлення чогось. В історії означає процес переходу від традиційного, аграрного суспільства до сучасного, індустріального.

ОСНОВНІ РИСИ МОДЕРНІЗАЦІЇ

Економіка Впровадження новітніх технологій, технічний поділ праці, розвиток ринку товарів, грошей та праці

Соціальна сфера Формування но- вого типу люди- ни – підприємли- вої, активної. Зростання соці- альної мобільно- сті суспільства. Перехід від вели- кої патріарха- льної родини до малої сім’ї

Політика Виникнення централізованих держав, централізація, уніфікація суспільного життя, бюрократизація управління, залучення мас до політичного процесу, встанов- лення демократії та демократичних інститутів

Духовна сфера Утвердження нової світської системи цінно- стей, набуття освітою масового характеру. Зростання побутового, культурного, правового рівня населення

Психологічна сфера Нові засоби комунікації, збільшення кількості ін- формації. Пробудження національної свідомості

Попри швидкі темпи промислового розвитку, українські землі, як і держави, до складу яких вони входили, залишалися порівняно відсталими у техніко-економічному аспекті. Індустріалізацію не було завершено, її перервала Перша світова війна.

Модернізаційний процес у Наддніпрянщині та західноукраїнських землях розпочався майже одночасно, однак його перебіг на цих територіях мав свої особливості та динаміку.

На початку ХХ ст. Наддніпрянська Україна перетворилася на основний вугільно-металургійний регіон Російської імперії з великими промисловими центрами: Донецький вугільно-металургійний, Криворізький та Нікопольський залізорудний і марганцевий басейни, Південно-Західний цукровий район. Економіка дедалі більше інтегрувалася в загальноросійську, розширювалися зв’язки з іншими регіонами країни. Проте їхній економічний розвиток був суперечливим, адже їхня частка становила 70% видобутку сировини і лише 15% готової продукції Російської імперії. А оскільки вартість готової продукції значно перевищувала ціни на сировину, то економіка Росії отримувала від цього значну економічну вигоду. До того ж більшість населення проживала в селі, тому продукція сільського господарства переважала над промисловими товарами. Це впливало і на соціальний розвиток суспільства.

Західноукраїнські землі в економічному аспекті належали до найбідніших у Європі. Найбільш розвиненими галузями промисловості були: нафтова, деревопереробна, горілчана, видобуток бурого вугілля, кам’яної солі, гірського воску, розвивалися металообробка та машинобудування. Продовжували розвиватися традиційні галузі промисловості: текстильна,шкіряна, тютюнова, паперова, скляна, керамічна, а також виробництво фарб, мила, соди, де переважали дрібні підприємства ремісничого типу. Найпоширенішою галуззю залишалося ґуральництво?. Одначе застосування передової техніки і в цих галузях відбувалося вкрай повільно. Так само набагато повільніше відбувались і зміни у соціальній сфері.

Розвиненіша в промисловому аспекті Наддіпрянщина, як і більшість індустріальних районів світу, в 1900–1903 рр. опинилася в економічній кризі, яка проявилась у скороченні виробництва, зменшенні робочих місць, зниженні платні, збільшенні робочого дня, зростанні безробіття тощо. Економічне піднесення знов відбулося лише у 1910–1914 рр. Тоді значно збільшилися видобуток вугілля, виробництво чавуну і сталі. На той час Наддніпрянська Україна виробляла майже 70% продукції важкої промисловості та 80–85% цукру всієї Росії.

У сільському господарстві українських земель зберігалося поміщицьке землеволодіння. Водночас в умовах розвитку капіталізму постійно відбувався процес соціального розкладу селянства: одні багатіли, інші бідніли. З 1906 р., з аграрною реформою у підросійській частині України, швидко зміцнювалась селянська приватна власність на землю і розвивались ринкові відносини. У Наддніпрянщині заможні селяни становили близько чверті сільського населення, у західноукраїнських землях 2/5 з усіх селянських господарств вважалися заможними. Водночас майже половина селянських господарств у всій Україні вважалися бідняцькими: їхні земельні ділянки не перевищували 3 десятини на західноукраїнських землях і 5 десятин у підросійській частині.

Як у Наддніпрянщині, так і на західноукраїнських землях панування напівфеодальних форм господарювання та обезземелювання більшості селянства створювали додаткову дешеву робочу силу, яка не знаходила попиту. Наслідком цього була еміграція сільського населення на Кавказ, Далекий Схід, до Сибіру, а також до США, Канади, Бразилії, Аргентини та інших країн.

ПОДІЇ РОСІЙСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1905-1907 рр. В УКРАЇНІ

Революційні події в Україні у 1905 р.

Після поразки у війні з Японією (1904–1905), яку російська влада задумувала як засіб попередження революції, громадське невдоволення в імперії сягнуло критичної межі. У неділю 22 (9 за ст. ст.) січня 1905 р. на тлі загального страйку робітників Санкт-Петербурга відбулася багатотисячна демонстрація.

Робітники, їхні жінки та діти понесли царю петицію, в якій, крім економічних вимог, містилися й політичні: свободи робітничих союзів, скликання Установчих зборів.

Влада розстріляла мирну демонстрацію, загинули або були поранені тисячі її учасників. «Кривава неділя» закінчилася барикадами. У Росії почалася революція. Українські робітники підтримали повстання пролетарів імперської столиці. Одними з перших почали страйкувати робітники металургійних і машинобудівних заводів Києва, Катеринослава, Харкова, Луганська, Кременчука, Полтави. У багатьох випадках власники підприємств ішли на поступки страйкарям – збільшували заробітну плату та скорочували робочий день, але це не змінювало загальної картини масового супротиву владі.

Очолити стихійний робітничий рух і надати йому організованого політичного характеру прагнули новоутворені партії. Проте більшість з них, за винятком соціал-демократичних, була малочисельною і не мала підтримки. Під впливом партій меншовиків, есерів та більшовиків учасники страйків, окрім поліпшення умов життя та праці, почали висувати вимоги щодо встановлення громадянських свобод і скликання Установчих зборів.

Страйкарі Одеси закликали робітників до озброєння й повалення самодержавства. Під час першотравневих страйків заклики до повалення самодержавства лунали все частіше. Протягом січня–березня 1905 р. в Україні відбулося близько 180 страйків, у яких взяли участь понад 170 тис. робітників. За прикладом робітників почалися хвилювання у селянському середовищі, які згодом переросли в селянську війну. Виступи селян були стихійними, але масовими і спрямовувалися проти окремих поміщиків. У Київській, Волинській, Катеринославській, Сумській, Херсонській, Харківській губерніях селяни підпалювали поміщицькі маєтки, вирубували ліс, захоплювали хліб та корм для худоби. Часто виступи селян закінчувалися сутичками з поліцією, як це було в с. Долматівка Дніпровського повіту. Влітку 1905 р. селянськими виступами були охоплені майже 70 % повітів усіх губерній України, зруйновано понад 300 поміщицьких маєтків. Усе частіше звучали вимоги передати всю землю селянам.

Активно включилися у революційну боротьбу й студенти Києва, Харкова, Катеринослава. Засуджуючи події «кривавої неділі», вони відмовлялися відвідувати заняття, організовували демонстрації протесту, висували вимоги політичного характеру. Царський уряд жорстко відповів на студентські виступи: було закрито Київський університет, заборонено святкування 100-річчя Харківського університету.

Армія і флот перестали бути надійною опорою самодержавства. У червні 1905 р. спалахнуло повстання на панцернику «Князь Потьомкін-Тавричеський», який перебував на рейді біля Одеси. Повстання почалося стихійно і було відповіддю на нелюдське ставлення офіцерів до матросів та недоброякісну їжу. Матроси відмовилися їсти борщ з протухлим м’ясом. Під час сутички один з офіцерів смертельно поранив матроса Г.Вакуленчука. Його товариш А.Матюшенко закликав до розправи над ненависними офіцерами.

Матроси захопили панцерник, підняли на ньому червоний прапор і прибули до Одеси. Похорон забитого Г. Вакуленчука вилився у масовий мітинг та демонстрацію. Проте матроси не були готові до революційних виступів. Вони не підтримали повсталих одеських робітників і вийшли в море. Командування флоту вислало назустріч панцернику Чорноморську ескадру у складі дванадцяти кораблів, але вони відмовилися розстріляти повстанців і дали змогу екіпажу вийти у відкрите море. Через одинадцять діб «Князь Потьомкін-Тавричеський» зайшов у румунський порт Констанца і здався місцевій владі.

Великий резонанс у суспільстві мав збройний виступ солдат саперної роти у Києві 16 листопада 1905 р. Вони висунули командуванню вимоги щодо покращання побутових умов. Командир роти у принизливій формі відмовив солдатам, що й спричинило збройну демонстрацію, яку очолив підпоручик Б. Жаданівський. Демонстрація була розстріляна, а її учасники жорстоко покарані.

Практично одночасно відбулися солдатські заворушення в Харкові, Катеринославі, Миколаєві. У жовтні 1905 р. розпочався всеросійський страйк, який з економічного швидко переріс у політичний. Це була незнана до цього форма боротьби, яка поширилася на всю країну. В Україні до страйку приєдналися понад 120 тис. робітників, службовців та студентів. У ході страйків виникали робітничі ради, які займалися питаннями організації життя міста. Це були своєрідні органи робітничого самоуправління, які складалися з представників страйкуючих колективів. Ради стали новою формою політичної організації робітників.

Суспільство по-різному відреагувало на революційні події. Ліберальна частина інтелігенції та середній клас вважали за можливе мирним шляхом обмежити самодержавство й запровадити конституційну монархію. Радикально налаштовані, доведені до відчаю робітники, селяни, солдати і матроси бажали кардинально змінити суспільно-політичний лад у державі. Навіть за допомогою репресій влада не могла впливати на хід подій. Суспільство вимагало змін.