Розділ і. Становлення смертної кари на українських землях.

На українських землях давні традиції застосування смертної кари.

Серед перших паростків державності на теренах теперішньої України історико-правова наука традиційно називає Скіфію. І хоча сучасне населення України й не є прямими нащадками скіфів у біологічному та мовному відношенні, скіфська історія – яскрава сторінка історії нашої держави, а скіфська культура, у тому числі й правова, безумовно, є частиною нашої культурної спадщини.²

У VII-III ст. до н.е. у степових районах Північного Причорномор’я на території сучасної Південної та Південно-Східної України, а частково і в Криму панували скіфські племена. Вони займали значну територію – від низин Дунаю до гирла Дону і Приазов’я.

Скіфська держава протягом усієї історії залишалася безписемною, тому і фіксації норм права не відбувалося, формалізованих пам’яток права не збереглося, мало маємо і археологічних та писемних джерел про них. Але знання закономірностей розвитку суспільства дають змогу вченим визначити сутність правових відносин у скіфській державі, які походили від мононорм,табу, звичаїв, обрядів, традицій, культу. Основними джерелами права у скіфії були звичай та правила, встановлені царською владою.³ Найпоширенішими видами покарань були смертна кара, відсікання правої руки, вигнання. Тривалий час зберігалася кривава помста. Найнебезпечнішими у скіфів вважалися злочини проти царя: замах на життя правителя шляхом чаклування, непокора царському наказу.⁴.Самостійним злочином була фальшива присяга, що, за переконанням скіфів, могла спричинити хворобу царя.⁵ Усі названі злочини каралися смертю.

З нарративних джерел відомі такі її різновиди, як страта через відрубування голови або спалення живцем. Страта через спалення відбувалася наступним чином: наповнивши віз хмизом та запрягши до нього биків, злочинців зв’язували по руках та ногах, затикали роти і у такому вигляді клали їх серед хмизу, потім підпалювали його, лякали биків та гнали їх.⁶ Повстання, змова, порушення звичаїв і відхід від віри в богів також тягли за собою смертну кару. Про це, наприклад, свідчать оповіді Геродота про долю скіфського царя Скіла, який мав дружину-ольвіополітку та брав участь у релігійних церемоніях на честь Діоніса, а також Анахарсіса, який після повернення з Афін на батьківщину здійснював жертвоприношення за грецьким обрядом.⁷

Судову систему очолював цар, а суд вершили його урядовці, народні збори та вожді. Розслідуванню підлягали лише найбільш небезпечні злочини. Суддя визначав вид покарання, маючи необмежені права у тлумаченні як злочину, так і норми права.⁸

Значний вплив на громадські стосунки, побут і культуру скіфів справляли античні міста-держави, що почали створюватися у VIІ ст. до н.е. в Криму та Північному Причорномор’ї греками-колоністами.

Джерелами права слугували правовий звичай, декрети (закони) народних зборів, ради міста, розпорядження (псефізми) колегії, магістратур. Серед видів покарань застосовувалися смертна кара, штрафи, конфіскація майна, кари на тілі. Згідно із такою епіграфічною пам’яткою, як Херсонеська присяга, найнебезпечнішими вважалися злочини проти держави.⁹ До них відносилися: змова з метою повалення державного ладу або спроба його ліквідації, розголошення державної таємниці, державна зрада, злочини проти власності, посягання на життя, честь та гідність. Зазвичай, за ці злочини наступала смертна кара.

Варто звернути увагу на те, що покарання у виді смертної кари масово застосовувалося до повсталих рабів. Це свідчило про те, що панівна верхівка охороняла свою владу, вдаючись до найжорсткіших покарань.

Судові функції у полісах виконували народні збори, рада міста, магістратури,колегії, урядовці. Системи апеляцій та касацій не існувало навіть при призначенні смертної кари. Такий вердикт виносився голосуванням. Суд обмежувався голосуванням, спершу щодо наявності вини, а потім, якщо її доведено, стосовно винесення вердикту після того, як жодна зі сторін не запропонувала справедливого, на її думку, рішення.¹⁰

Боспорське царство виникло у 483 р. до н.е. коли архонт Пантикапею проголосив царем і узурпатором владу в місті, а також у прилеглих територіях – бездержавних племенах та полісах – Феодосії, Фанагорії, Герменесі, Тіртаці, Кітею, Кіммеріку, Мірмекію. До Боспорського царства увійшла територія Керченського півострова, 20 грецьких міст і скіфські племена Східного Криму, Таманського півострова і узбережжя Азовського моря.

Джерелами права царства слугували правові звичаї, закони-декрети, міст-полісів, царські закони, укази, накази. Смертні карі з конфіскаціями майна підлягали особи які вчинили наступні злочини: образа,змова проти царя, замах на нього; повстання; державна зрада. Смертною карою каралися також відносини з політичними емігрантами.¹¹

За менш тяжкі злочини застосовувалися такі санкції як штраф, конфіскація майна, виплата, побиття.

Суд здійснювали царські урядовці та адміністратори, а рішення виконували спеціально призначені виконавці.¹²

У IX ст. у результаті тривалого внутрішнього розвитку східнослов’янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, склалася одна з найбільших держав Європи – Русь. Роль її історичного ядра відіграло Середнє Подніпров’я, де традиції політичного життя сягали ще скіфсько-античних часів. У зв’язку з тим, що центром нової держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі.¹³

Джерелами права у Київській Русі були: правовий звичай, княжі угоди,

князівські устави, княжий урок, церковні устави, рецепція візантійського канонічного та цивільного права, судовий прецедент, збірник законів – Руська Правда.

Кримінальне право князівського періоду пройшло певну еволюцію від приватного кримінального права, коли реакція на злочин і судочинство належало самому скривдженому, який мав право помсти (таліону) та викупів (компенсацій), до публічного права і державного судочинства у вигляді державних кар та їх комбінацій.

У своїх працях переважна більшість науковців зазначає, що у Київській державі інститут смертної кари вперше був закріплений у Двінській установчій грамоті 1396р. З цим не згідні ряд дослідників, які вважають що згадка про введення смертної кари в Київській державі вперше містилася у "Повісті минулих літ" 996 року. Спробуємо з’ясувати істину.

Еволюція смертної кари в Давньоруській державі багато в чому пов'язана з введенням християнства на Русі Великим князем Володимиром (988 р.) та організацією церкви, покликаної виконувати важливі для держави функції - ідеологічну і морально-етичну. У зв'язку з цим розвиток правовідносин у давньоруському суспільстві багато в чому залежав від того, наскільки глибоко християнство за допомогою церковних інститутів проникало в його духовне життя. Ставлення церкви до смертної кари мало двоякий характер. З одного боку, церква як носій християнського віровчення повинна була боротися за обмеження і скасування звичаю кровної помсти (найдавнішої форми смертної кари) у слов'ян-язичників і смертної кари взагалі, а з іншого - вона сама ставала ініціатором введення каральних заходів до законодавства Давньоруської держави.¹⁴

Спочатку прийняття християнства мало змінило язичницький побут давньоруського суспільства. Але не тому, «що християнські місіонери, які йшли до слов'ян не приносили із собою нічого нового і їх світогляд не відрізнявся від світогляду язичницьких жерців, чаклунів і знахарів , а тому, що християнство і язичництво - це два різних світогляди, не пов'язані між собою спадкоємно . Тому склалося двовір'я - світогляд роздвоєної свідомості середньовічних русичів».¹⁵ Церква прагнула змінити язичницькі звичаї, особливо звичай кровної помсти, за допомогою проповіді. Російська Кормча вказує на те, що в Древній Русі церква користувалася правом притулку, а якщо хто «покупается нужею отъ извести прибегшаго, кто либо будеть, таковъ же да прииметь сто сорокъ ранъ, и тогда, яко подобаетъ, да испытается обида прибегшаго»¹⁶.

Проте завдання виявилося набагато складнішим. Лише однією проповіддю викорінити звичаї слов'ян виявилося неможливим. Закон виживання роду був заснований на праві сили, праві сильнішого. Культ сили, що панував у слов'ян призводив до того, що син йшов на батька, брат на брата, тому князь Володимир за порадою єпископів і старців в 996 г . вводить смертну кару. Це місце в літописі викликало численні суперечки серед учених. Літописець описав цей епізод наступним чином: «...”Умножились разбойники, — говорили єпископи. — Почему ты не казнишь их?” — “Боюсь греха,” — відповідав князь. — “Ты поставлен от Бога на казнь злых, тебе достоит казнити разбойников, но с испытом”. Владимер же отверг виры, нача казнити разбойников. И реша епископы и старци: рать многа; оже вира, то на оружьи и на конихъ буди; и рече Володимеръ: тако буди. И живяше Володимеръ по устроению отьню и дедню»¹⁷.

Слід зазначити, що літописець не говорить про скасування кровної помсти, що помітив ще М.Ф. Владимирський-Буданов,¹⁸ тому можна не погодитися з професором С.В. Юшковим в тому, що «в Х ст. кровна помста була змінена грошовим стягненням – вірою».¹⁹ Дослідник історії права Загоскін М.П., анілізуючи вищезгадані фрагменти літопису, говорить про спробу «закріпити в руських головах страту розбійників, визначену Кормчою книгою, але ця перемога (візантизму) тривала недовго: смертна кара не знайшла підтримки населення, і вже незабаром Володимир скасував її, повернувшись до системи грошової.²⁰ Відомий російський юрист М.С.Таганцев теж зазначав, що князь Володимир «хоча й тимчасово, але відмовився від застосування віри, розпочавши страту розбійників».²¹ Ф. Депп, аналізуючи даний фрагмент літопису, проводить паралель зі ст. 4 русько-візантійського договору 911 р., в якому, на його думку, містився Закон Руський, а саме: «Вбивця мав бути убитий на місці злочину, при трупі постраждалого.».²² У звязку з цим, Ф. Депп вважав, що князь Володимир: «скасував лише віри, що сплачувалися до нього за розбій та знову повернувся до колишнього правопорядку». .²³

Отже, як випливає із вищенаведеного, князь Володимир запровадив смертну кару за порадою єпископів, причому смертна кара призначалася за розбій. Розбійник – це особа, який вбивала не з мотивів кровної помсти, а з корисливих спонукань. Аналізуючи текст Руської Правди короткої редакції, з’ясовуємо , що законодавець чітко відрізняв, коли відбувалося вбивство у помсту, а коли мав місце розбій: «Статья 19. Аще убьють огнищанина в обиду, то платити за нь 80 гривен убиице... Статья 20. А иже убьют огнищанина в разбои, или убиица не ищутъ, то вирное платити...»²⁴

Застосовуав смертну кару князь Володимир й по Закону Градскому, про що зазначається в Законі Градському: «Сам же созва къ себе боляре своя и поведа имъ глаголатися отъ святителей и повелъ разслати повсюду и взыскати и имати разбойников и хищниковъ и судити имъ правильнымъ и благоразумнымъ разсмотреннымъ Правлениемъ и достовернымъ испытаниемъ... а все же по градскому закону казнем предавахусь».²⁵

Одна із структурних частин Кормчої книги, відома як Градський закон, являє собою переклад Прохірона імператора Василя Македонянина і його синів Костянтина і Леона, що датується 870-878 роками передбачав за розбій страту через повішення. Оскільки при цьому Володимир скасував віри, вбивці не могли відкупитися. Отже, юридичне закріплення смертної кари та її застосування на території Київської держави відбулося ще до видання Двінської установчої грамоти у 139 6році. Тому правильніше ствержувати, що Двінська установча грамота швидше законодавчо встановила смертну кару за новий склад злочину, а саме за крадіжку, причому було вказано і конкретний спосіб її здійснення (через повішання).

За Руською правдою відбулося пом’якшення найжорсткіших видів покарань, що призначалися злочинцям. До монголо-татарської навали Русь (чи не єдина в Європі) не знала смертної кари як юридично санкціонованого вбивства. Незважаючи на те, що кровна помста була відмінена Руською Правдою, система заходів відплати окремої особи по відношенню до «кривдника» продовжувала діяти. Влада вміло користувалася правом третейського судді, стягуючи з злочинців належний їй відкуп.²⁶

У 1396 році у Двінській установчій грамоті в ст.5 відбулося юридичне закріплення смертної кари за новий склад злочину. Застосовувався даний вид покарання виключно в одному випадку – за крадіжку, вчинена втретє. В подальшому кримінальне законодавство розвивається з явним врахуванням досвіду візантійського законодавця у частині норм, що стосуються смертної кари. Псковська судна грамота 1497 року значно розширює випадки застосування смертної кари у порівнянні з Двінською грамотою. Тут вже смертна кара можлива за крадіжку в церкві, конокрадство, державну зраду, підпали та крадіжку, вчинену втретє.²⁷

Необхідно зазначити, що на смертній карі до кінця XV століття позначався слід звичаю кровної помсти. Ставши офіційним державним видом покарання, смертна кара несла в собі, перш за все, ціль відплати, помсти, та також невід’ємну частину цього – ціль залякування. Разом з тим напрошується думка, що з розвитком освіти та державності на Русі верховна влада почала піклуватися життям, власністю та правами громадян, а також власною безпекою. Тому смертна кара застосовувалася також у цілях безпеки усього суспільства та відносного спокою окремих громадян. Тенденція першої половини XV століття до розширення публічного характеру кримінального покарання отримала своє завершення у Судебнику 1497 року, прийнятого при Великому князі Івані ІІІ. Цей Судебник розширив сферу використання смертної кари у порівнянні з Двінською та Псковською грамотами. Смертною карою каралися: розбій, вбивство, крадіжка (повторна), наклеп, убивство свого господаря, зрада, святотатство (викрадення церковного майна), крадіжка холопів, підпал, державні та релігійні злочини. Судебник 1550 року, прийнятий при Івані ІV, постановив смертну кару уже за велику кількість правопорушень. Наприклад, смертна кара призначалась: за першу крадіжку, якщо злодій спійманий на місці злочину або в процесі допиту зізнається у скоєному; за другу крадіжку, якщо злодій зізнається; за розбій або інше «лихе діло» і т.д. При цьому виділялося, що вище згадувані злочини смертна кара повинна назначатися невідворотно. Судебник передбачає два види процесу, по якому повинен буде судимим обвинувачений: розшуковий (інквізиційний) та змагальний. Якщо злодій буде визнаний «лихим», то слідство ведеться органами розшуку та правопорушника треба допитувати, тобто вести діло за правилами розшукового процесу. А якщо він буде визнаним «добрим», то діло ведеться за правилами змагального процесу, тобто в судовому засіданні.

Закріплення смертної кари відбулося й у польсько-литовському законодавстві. До прийняття Судебника короля Казимира 1468 року, згідно із звичаєвим правом злочинець, засуджений до смертної кари, мав можливість відкупитися від неї, або за згодою потерпілого бути відданим в неволю потерпілого або його близьким родичам.²⁸ З прийняттям Судебнику у 1468 році таке право злочинця скасовувалося: «А над злодеем милости не надобе».²⁹ Судебник 1468 року, який переважно містив норми кримінального права та кримінального процесу, розрізняв три види крадіжок: дрібні крадіжки - вартість вкраденого менше 1/2 рубля; середні - більше вартості 1/2 коня; значні крадіжки - вартість вкраденого становить вартість одного коня.³⁰ За дрібну крадіжку, вчинену вперше, застосовувалось покарання у формі штрафу, середню і значну - смертна кара. Смертна кара здійснювалася шляхом повішання або спалення привселюдно. Слідство проводили самі потерпілі. Вищою судовою інстанцією визнавався король. Метою покарання були: ізоляція злочинця, відшкодування потерпілому заподіяної йому шкоди за рахунок злочинця, поповнення державної скарбниці, заподіяння злочинцю шкоди. Однак основною метою покарання, безперечно, було залякування, про що може свідчити зростаюча жорстокість та болючість покарань (в першу чергу смертної кари), яка виконувалася публічно.³¹

З ухваленням Литовських Статутів не відбулося скасування смертної кари, більше того, кожен новий Литовський Статут розширював коло діянь, за які передбачалася смертна кара. Смертна кара, що була найбільш тяжким пока­ранням, за першим Литовським Статутом застосову­валась у 20 випадках, за другим – у 60, за третім – у 100. Як і в попередній період, застосування покарання залежало від соціального стану злочинця та потерпілого: тілесні покарання, що застосовува­лись переважно до селян, могли замінятись майновими. Окрім цього, при призначенні виду та міри покарання враховувалася національна приналежність.³² Кримінально-правові норми мали відкрито класовий характер. Життя, майно, честь і особиста гідність представників панівних станів, передусім шляхти, захищалися посиленими санкціями. За деякі злочи­ни для шляхти було передбачено значно менші пока­рання, ніж для простих людей. Інколи шляхтичі взагалі звільнялися від покарання. Так, за І Литовським статутом карою за образу шляхтича була в’язниця, за образу нешляхтича – штраф. За вбивство, вчинене кількома шляхтичами, карі підлягав лише один з них, решта платила гуртом «головщину».³³

Як сказано у грамоті великого князя Литовського 1552 року, залякування у писаному праві необхідно для попередження злочинів, удержання свавільних людей від злочинної поведінки і збереження у доброму стані усієї держави. Смертна кара передбачалася за наступні категорії злочинів: проти релігії – богохульство, відступництво; проти життя та здоров’я людини - вбивство, каліцтво; проти майнових прав – крадіжка, грабіж, розбій; проти моралі та сім`ї – зґвалтування, звідництво, двошлюб`я; проти політичної стабільності – втеча, бунт; проти держави – службові злочини та злочини проти існуючого правопорядку.³⁴

Законодавець виділяв просту смертну кару (відрубування голови, повішення) та кваліфіковану, тобто особливо нестерпну (спалювання, четвертування, посадження на кіл, закопування живим у землю). Тілесні покарання були болісними (биття батогом, киями, різками) і калічницькими (відрубування руки, відрізування вуха, носа). Вживалися вони переважно до непривілейованих станів. Як покарання практикувалися також позбавлення волі (ув’язнення у башті), виставлення біля ганебного стовпа.

Складний і суперечливий процес у розвитку всієї системи покарань спостерігався у період 1648-1654 років (визвольна війна українського народу). Припинили діяти правові норми, що встановлювали покарання за злочини проти королівської влади та польсько-литовського порядку управління. На зміну їм були введені норми, які теж передбачали суворі покарання, в тому числі, смертну кару. Найсуворіший вид покарання застосовувався за зраду повсталому українському народові, за відмову в наданні допомоги в боях, за непокору або нанесення шкоди козацькій старшині, духовенству.

На Запорозькій Січі найбільш тяжким вважалися убивство козаком товариша, нанесення побоїв, крадіжка, неповага до начальства, насильство у Запоріжжі або християнських поселеннях (відібрання у товариша коня, худоби, майна), дезертирство, гайдамацтво (крадіжка коней, худоби, іншого майна у мирних жителів), приведення у Січ жінок (окрім матері, сестри, дочки), пияцтво під час військового походу.³⁵ За ці злочини винній особі теж могли призначити смертну кару.

В період національно-визвольної війни проти шляхетської Польщі в Україні спочатку продовжували діяти польсько-литовські правові акти ( ІІІ Литовський статут1588 року, Магдебурзьке право тощо). Але тепер вони захищали від злочинних посягань вже не владу польського короля, а владу українського гетьмана. Зрозуміло, що в складних умовах розбудови Української козацької держави, Б. Хмельницький рішуче придушував прояви антигетьманських масових заворушень В своїх універсалах він вимагав карати смертю всіх розбійників, що сіють смуту і виступають проти законної влади. Як наслідок, в 1650 році за наказом Б. Хмельницького було страчено ватажка повсталих козаків Худолія, наприкінці 1651 – на початку 1652 років після укладання Білоцерківського мирного договору з Польщею 1651р. аналогічної кари зазнали представники старшинської опозиції - полковники С. Герасимов, М.Гладкий, Л. Мозиря, С. Підібайло та інші. Окрім цього, в цей період гетьманом жорстоко придушувались всі селянські виступи, спрямовані на самочинне захопленнястаршинсько-шляхетських маєтностей³⁶

Застосування конкретного виду покарання на Запорізькій Січі залежало від характеру і тяжкості вчиненого злочину. Як покарання практикувалися прив’язування винних ланцюгами до гармати на майдані (за неповагу до начальства), биття канчуками під шибеницею, калічення, розграбування майна.³⁷ Смертна кара носила здебільшого кваліфікований характер: закопування живим у землю, посадження на кіл, повішення на залізному гаку, забивання киями біля ганебного стовпа.

У результаті визвольної війни українського наро­ду 1648–1654 pp. було створено незалежну державу – Українську Козацьку Республіку. Вона мала власну судову систему і судочинство, які існували і протягом багатьох десятиліть після входження Гетьманщини до складу Росії у 1654 р.

Одним із джерел кримінального права України цього періоду було Соборне Уложення 1649 р.³⁸ В ньому було передбачено більш ніж 50 деліктів, за які могла призначатися смертна кара. Треба відмітити, що не тільки вбивство або замах на вбивство царя каралося смертною карою, але й приготування до такого роду злочину, або навіть виявлення задуму на його втілення вело за собою смертну кару. Смертною карою також каралися бунт, зрада, підпал з ціллю зради, фальшивий наклеп про державні злочини, зговір проти царя та його оточення, виїзд в іншу країну з ціллю зради, підпал царських грамот, підробка грошей, недонесення про зраду і т.д. Таке широке коло державних злочинів, винні в яких позбавлялися життя, пояснювалося тим, що час темного періоду здавався зовсім недавнім, а збільшення селянських бунтів заставляло ввести систему мір залякування, які забезпечували безпеку. До релігійних злочинів, які каралися смертною карою належали, наприклад, богохульство та церковний бунт. Найбільш небезпечні правопорушенні проти особи та майна також каралися смертною карою. Уложення 1649 року передбачало п’ять видів виконання смертної кари. Але на практиці застосовувалися й інші способи виконання цієї міри покарання. Смертна кара поділялася на звичайну та кваліфіковану. До звичайної відносилися: відрізування голови, повішення та утоплення. До кваліфікованої – залиття горла металом, четвертування, колесування, посаження на кіл, спалювання на вогні. Треба зазначити, що вищевказане Уложення, закріплюючи смертну кару, у цілому ряді випадків не вказувало її виду; це вказує на те, що в ті часи ще не придавали особливого значення індивідуалізації провини та покарання.

Система покарань за своєю жорстокістю дуже нагадувала епоху розвитку феодального суспільства в Росії, і це з урахуванням того, що в цей період в Європі відбувається зародження, розвиток та становлення процесів гуман­ного ставлення до людини (зокрема до тієї, яка вчинила злочин) – так звана епоха Просвітництва.

Окрім смертної кари, розповсюдженими на той час покараннями були тілесні покарання, тюремне ув’язнення, висилання. У багатьох статтях цього нормативно-правового акта йшлося про різноманітні види тілесних покарань: побиття батогами, розгами, кнутом тощо. Переважно це були засоби, спрямовані на залякування населен­ня та приниження злочинця. До них належали виривання ока, відсічення однієї або двох рук, відрізання вуха та інші³⁹.

Гармонічним продовженням такої політики було розроблення, ухвалення та на­дання чинності Артикулу воїнського 1715 р. Цей нормативний акт розширив кількість норм, якими було передбачено можливість застосування смертної кари до 100.⁴⁰ Загалом згідно Воєнних артикулів Петра І та деяких інших кримінально-правових актів того періоду смертна кара передбачалася у сто двадцяти трьох випадках.

Мета даного покарання полягала в залякуванні. Ця ідея пронизувала всю каральну систему даної епохи. Велика кількість санкцій у законодавстві Петра І, що передбачали смертну кару, наводить на думку про надзвичайну жорстокість цих законів. Вважалося, що це була до дрібниць продумана політика, яка проводилася «в інтересах охорони суспільного порядку». Щоправда, «в інтересах охорони суспільного порядку» владна верхівка вкладала дуже своєрідний зміст. Страти в цей період стали явищем досить буденним, а тому, як правильно зазначив дослідник Н.Д. Сергіївський, "нікого не чіпали, нікого не вражали, - до такої міри було суспільство деморалізоване системою кримінальних кар, уже нездатних відповідати навіть тій основній задачі, в ім'я помилкових інтересів якої були вони закріплені законодавством і практикою".⁴¹

Спроби відмінити смертну кару не знайшли підтримки ні у дворянства, ні у представників державної системи. Навпаки, це викликало протидію ідеї про відміну смертної кари. У часи Катерини ІІ законодавство про смертну кару не зазнало ніяких змін. Катерина ІІ була противником смертної кари. Таким чином у другій половині XVIII століття у законодавстві спостерігається тенденція до скорочення кількості норм, що передбачали смертну кару, а на практиці – до скорочення випадків її використання. У той же час з’являються перші виступи проти смертної кари в кримінальній політиці, що було наслідком необхідності відміни кріпосного права.

Але все ж таки смертна кара використовувалася значно менше, ніж це було передбачено законодавством, досить часто вона замінялася іншими покараннями. У 1744 році дочка Петра І Єлизавета у опублікованому 7 травня сенатському указі веліла покласти край екзекуціям над засудженими до смертної кари, замінивши цю міру іншими покараннями. Призупинення смертної кари спричинило те, що тюрми виявилися переповненими людьми, осудженими до цього покарання, а щоб злочинці не залишалися без покарання, було сказано їх зсилати, наказувати їх кнутом, рвати ніздрі та клеймити. У тому ж році була створена нова кодифікаційна комісія, в задачу якої входило зробити розробки нового уложення. У квітні 1755 року комісія направила у сенат «судну» та «кримінальну» частини проекту. У «кримінальній» частині була знову закріплена смертна кара, але згідно з указами сенату 1753 року вона могла бути замінена іншими покараннями. Таким чином на практиці смертна кара збереглася тільки за державні, воєнні та карантинні злочини. Можна припустити, що Єлизавета не була послідовною у реалізації свого плану, однак, на мою думку, призупинивши дію смертної кари, вдалося зняти напруження в суспільстві, в той же час, загроза її відновлення в будь-який момент, справляла певний стримуючий фактор росту злочинності у даний період.

У 1813 році було розроблено новий проект Кримінального уложення. Проект представляв сім родів покарань з розділенням їх на різні ступені: смертна кара, позбавлення усіх політичних і громадських прав (громадська смерть); позбавлення свободи і честі; грошові пені; церковне покарання. Але 1824 році проект Кримінального уложення не був схвалений Державною радою. Основна причина полягала у тому, що були серйозні зауваження щодо впровадження смертної кари у систему покарань. Тогочасне суспільство було не зацікавлено у каятті та виправленні злочинця. Більш важливою задачею було убезпечити суспільство від повторення таких злочинів, що найефективніше досягається знищенням злочинця. Звід законів Російської імперії, який вийшов у 1832 році, але вступив в дію лише з 1 січня 1835 року, досить таки чітко визначав межі застосування смертної кари. Вона могла назначатися за найбільш тяжкі державні злочини та лише у тих випадках, коли справи про ці злочини передавалися на розгляд Верховного кримінального суду. Смертна кара також допускалася за карантинні злочини та воєнні злочини, які були скоєні під час воєнного походу. Але оскільки цей звід законів мав значну кількість колізійних норм, то невдовзі був створений особливий комітет під керівництвом Блудова Д.М., основна задача якого полягала у створенні нового кримінального уложення. Дмитро Миколаєвич юридично обґрунтовував правомірність існування смертної кари, стверджуючи, що законодавчим шляхом вона не була відмінена ні при Єлизаветі, ні при Катерині ІІ. У своєму проекті Уложення 1845 року запропонував утвердити смертну кару за найтяжчі державні злочини, убивство батьків, тяжкі злочини, вчинені повторно (убивство, грабіж, розбій, підпал) та найважливіші карантинні злочини. Уложення 1845 року при всіх своїх недоліках характеризувалося однією беззаперечною перевагою: воно в значній мірі упорядкувало каральну систему, закріпило підхід до градації покарань та знищило ту безумовну невизначеність покарань, якою характеризувалося колишнє кримінальне законодавство.⁴² Після внесених корективів Миколою І в уложенні смертна кара передбачалася лише за державні та карантинні злочини. Уложення 1885 року мало такі самі положення як і Уложення 1845 року. Вищевказані, а також аналогічний документ 1903 року, зменшили кількість норм, що передбачали застосування смертної кари у порівнянні з раніше діючим кримінальним законодавством. Особливо хотілося б відмітити думку одного з російських юристів Чичерина Б.М., який відстоював позицію щодо обмеження застосування смертної кари.. Він вважав, що справедливість, яка базується на принципі еквіваленту, - основного принципу покарання – «Чим більше цінується людське життя, тим вище повинна бути і покарання за її відібрання. Життя є таке благо, яке не має ціни; відібрання блага в іншого має каратися відібранням того ж блага у злочинця. З точки зору правосуддя держава має повне право застосовувати смертну кару, це необхідно для захисту суспільства. Вища міра - це єдине, що зупиняє закоренілих злочинців, яких навіть довічне ув'язнення не лякає. Але, з іншого боку, не виключається можливість судових помилок, які при застосуванні смертної карі є непоправними.» Є й інше важлива обставина. Тут у силу актуальності проблеми слід привести ще один фрагмент роботи Чичерина Б.М.: «... стратою присікається для злочинця подальша можливість виправлення ... саме смертна кара за все сильніше впливає на душу людини, вона змушує його перед обличчям вічності заглибитися в себе і покаятися в своїх злочинах. Однак, значна кількість злочинців йдуть на смерть абсолютно байдуже. Чи буде у них відібрана можливість покаяння протягом багаторічного ув'язнення? Ось єдина точка зору, у відповідності до якої можна захищати скасування смертної кари.⁴³

Застосовувалася смертна кара й на українських землях, що знаходилися у складі Австрії, а згодом Австро-Угорщини.

У січні 1787 році був виданий новий австрійський кримінальний кодекс, який у порівнянні з Кодексом 1768 року (діяв на українських землях лише в частині процесуального права) звузив коло діянь за які передбачалася смертна кара. Найсуворіший вид покарання передбачався за антидержавні злочини – бунти, повстання, зраду.⁴⁴

У 1796 році був запроваджений у Західній, а з 1797 року – у Східній Галичині кримінальний кодекс, підготовлений австрійським юристом Й. Зонненфельсом. Цей кодекс 1803 року і з незначними змінами був проголошений чинним у всій Австрії.⁴⁵ Кримінальний кодекс 1803 року зберіг смертну кару за антидержавні злочини, але смертні вироки імператор здебільшого замінював позбавленням волі. Це мало в умовах розпаду феодально-кріпосницького ладу та зростання капіталістичних відносин піднести популярність абсолютної влади, зміцнити віру народу в «доброго і щедрого імператора». Так, із 1 304 смертних вироків, винесених австрійськими судами до 1848 року, виконано тільки 448. Всі інші замінені позбавленням волі на різні строки.⁴⁶

Поальший розвиток прогресивних економічних відносин в Австрії призвів до того, що в 1852 році був переглянутий і виданий в новій редакції Кримінальний кодекс, який діяв у Галичині до введення там польського кримінального кодексу в 1932 році.

Замість попереднього поділу на злочини і тяжкі поліцейські проступки,

Кримінальний кодекс 1852 року запровадив поділ на злочини і проступки. У

відповідності з цим поділявся на дві частини: ст.ст.1–232 про злочини, 233–532 про проступки. За злочини передбачалася смертна кара через повішення або тюремне ув’язнення на різні строки. За проступки кодекс передбачав грошові покарання, арешт до 6 місяців, тілесні покарання, заборону проживати в даній місцевості та ін. Кримінальний кодекс 1852 року був доповнений рядом інших законів. В 1855 році він був доповнений військовим кримінальним кодексом, який посилив відповідальність військовослужбовців за державні злочини. Незважаючи, однак, на видання багатьох законодавчих актів, що доповнювали кримінальний кодекс, в основному він базувався на застарілому кодексі 1803 року. Тому австрійські юристи вимагали перегляду багатьох його положень. У першу чергу, середньовічним пережитком вони вважали смертну кару.⁴⁷

На кримінальному законодавстві Австро-Угорщини відбився дуалістичний характер держави. Кримінальний кодекс 1852 року діяв виключно в Австрії, в тому числі в Галичині і на Буковині. В Угорщині й в 1879 році був виданий свій Кримінальний кодекс, який поширив свою чинність на територію Закарпаття. Попри негативне ставлення до інституту смертної кари суспільства, правове регулювання найсуворішого покарання не змінилося.

Із середини XIX ст. покарання перестає ототожнюватися лише з фізичним стражданням. Кримінально-правова доктрина збагачується новими гуманістичними ідеями Ш. Монтеск’є, Д. Говарда, І. Бентама, Ч. Беккаріа, інших видатних західноєвропейських представників епохи Просвітництва, які закладають підвалини нового погляду на сутність покарання, його цілі, систему та види. У своїй фундаментальній праці «Про дух законів» Ш. Монтеск’є розробляв та обґрунтовував необхідність заміни смертної кари майновим стягненням у разі вчинення майнових злочинів. Детальніше розвинув ці ідеї у своїх працях Ч. Беккаріа.

Варто зазначити, що на розвиток інституту покарання у цей період сприятливо вплинули не тільки праці відомих зарубіжних учених, а й активна позиція передових представників національної наукової спільноти: Феофана Прокоповича, Стефана Яворського, Григорія Сковороди, Петра Пестеля, Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Івана Франка та інших. У державі починають розвиватися буржуазні відносини, проводяться численні реформи.

В основному джерелі кримінального права цього періоду – Уложенні про покарання кримінальне і виправне 1845 р. – багато уваги було приділено обставинам, що пом’якшують покарання (надавався дуже широкий перелік «Обставин, що у більшій або меншій мірі зменшують вину, а разом з тим суворість покарання»)⁴⁸.

Слід звернути увагу на надзвичайну складність системи покарань, недостатню визначеність санкцій, можливість заміни одних покарань іншими, наявність у багатьох статтях Особливої частини Уложення посилань на інші статті для визначення міри покарання. Покарання різнилися за розрядами, кожний розряд поділявся на кілька родів і кожний рід – на кілька ступенів (з вищою і нижчою мірою)⁴⁹. Одним із нормативно-правових актів, в якому відображено тогочасний розвиток інституту покарання, було Угорське кримінальне уложення про злочини і проступки 1879 р., розділ ІІІ «Покарання» якого вміщував норми стосовно законодавчого визначення та призначення покарання.

Наприкінці досліджуваного періоду розвиток кримінального законодавства характеризувався посиленням суворості покарання, що було зумовлено специфікою воєнного часу та передреволюційної обстановки.⁵⁰

Спроба відміни смертної кари була зроблена 19 червня 1906 року на засіданні першої Державної Думи при розгляданні проекту закону про відміну смертної кари. Однак після прийняття цього закону у Державній Думі він не був утверджений Державною Радою.

У період політичних змін 1905-1907 рр.. нормативні акти кримінально-правового характеру були спрямовані передусім на посилення репресій в боротьбі з революційним рухом. При цьому в Україні посилення кримінально-каральної політики царизму поєднувалося з широкою репресивною діяльністю адміністративно-поліцейських органів. Так, київський губернатор Сухомлинов на початку 1906 року запропонував до виконання циркуляр наступного змісту: "Сьогодні в місцевості Кагарлик Київської губернії, в маєтку Черткова, заарештований агітатор. Натовп з погрозами вимагає негайного його звільнити. Рекомендую вам в даному випадку, так як і у всіх подібних, наказати негайно винищувати силою зброї бунтівників".⁵¹

Поспішність військово-польових судів при виконанні смертних вироків неминуче тягла за собою страту невинних людей. Наприклад, в Одесі у 1907 році за збройний напад були повішені брати Трейгер, Офенбах і Зейгерман (через 3 тижні після виконання вироку було встановлено що мала місце судова помилка); в 1908 році в Василькові публічно був розстріляний рядовий Ткачов за вбивство вахмістра (згодом теж з’ясувалося, що він не вчиняв даного злочину).⁵²

Імперське законодавство, що передбачало заміну смертної кари каторгою для неповнолітніх, фактично не застосовувалося. Практика застосування смертної кари в Україні свідчить про те, що число страчених в цей період було значним, а розстріл широко застосовувався не тільки за вироками суду, а й у випадках позасудової розправи.

На підтвердження вищевказаного, науковець О. Шевченко наводить статистику кількості осіб, засуджених до смертної кари і страчених в Україні (в період з 1905р. по 1909р.):

Місто	Засуджено до страти:	Страчено:	Розстріляно без судового розгляду:	Загалом страчено:
Катеринослав	481	228	15	243
Єлизаветград	134	17	20	37
Київ	411	142	6	148
Кременчук	58	23	5	28
Одеса	270	134	19	153
Полтава	105	79	5	84
Севастополь	167	49	27	76
Сімферополь	46	36	3	39
Харків	232	34	7	41
Херсон	196	70	2	72

Офіційні відомості про винесення смертних вироків і про їх виконання в Російській імперії не опубліковувалися. Тим не менш, дані деяких досліджень свідчать про те, що в Росії за цей період було страчено осіб в десятки разів більше, ніж у всіх зазначених нижче країнах, разом узятих:⁵³

Держава:	1906 р.	1907 р.	1908 р.	1909 р.
Франція	—	—	6	7
Бельгія	—	—	—	—
Пруссія	13	—	—	—
Англія	9	9	13	18
Норвегія	—	—	—	—
Данія	—	—	—	—
Австрія	—	—	1	1
Угорщина	1	—	1	—
Болгарія	1	1	—	3
Греція	3	5	5	1
Сербія	10	2	4	2
Трансвааль	11	9	7	7

У період першої світової війни (1914-1917 рр.) на значній частині території України було оголошено військовий стан, у зв’язку з чим, було введено в дію надзвичайне законодавство кінця ХIХ століття. В районах військових дій і місцевостях, де було оголошено військовий стан, засновувалися військово-польові суди та приймалися виняткові заходи по охороні правопорядку і громадської безпеки.

12 березня 1917, в цілому зберігши попередню правову систему, Тимчасовий уряд прийняв постанову про всезагальне скасування смертної кари. Однак, вже 12 липня 1917 року своєю постановою "Про відновлення на час війни смертної кари для військовослужбовців за деякі найтяжчі злочини" допустив застосування вищої міри покарання на фронті за вбивство, розбій, втечу до ворога, здачу в полон, відхід з поля бою, державну зраду і підбурювання до повстання. Право винесення смертних вироків було надано військово-революційним судам, заснованим в армії: такі суди діяли влітку 1917 року в Києві, Житомирі, Вінниці, Кременчуці та інших містах прифронтової смуги. Одночасно Тимчасовим урядом опрацьовувалося питання про введення таких судів і в тилу. Однак реалізувати це на практиці так і не вдалося. Винність підсудного практично не доводилася. Замість доказів існувала фактична презумпція, що пов’язувала винність з деякими особливими обставинами, такими, наприклад, як затримання підозрюваного в тилу, відсутність при ньому зброї та навіть прояв в бою легкодухості іншими членами того ж військового підрозділу. Доказування зводилося в кращому випадку до формального допиту підсудного, після чого слідувало винесення рішення і негайне виконання покарання, найчастіше смертної кари. Подібний вид розправи створював найбільшу загрозу правам людини, бо суд цікавила не істина, а залякування малодушних або придушення заворушень.⁵⁴

До жовтня 1917 року партія більшовиків різко засуджувала смертну кару. Єдиним логічним поясненням такої позиції більшовиків в радянський період залишилося урочисте підкреслення у всіх чергових радянських кримінальних кодексах "винятковості" смертної кари, аж до її повного скасування.

26 жовтня 1917 декретом "Про владу" більшовики скасували смертну кару. На території України вона була скасована 4 січня 1918 постановою Народного Секретаріату України "Про введення народного суду", яка проголосила, що публічні тілесні покарання і смертна кара "назавжди повинні бути витравлені зі свідомості та пам'яті народу України".

Проте відсутність смертної кари в Україні тривало недовго. 26 липня 1918 постановою Ради Міністрів Української Держави "Про деякі тимчасові заходи для охорони державного порядку та громадського спокою", затвердженим Гетьманом всієї України Павлом Скоропадським, Міністру внутрішніх справ було надано право передавати військовому суду для засудження за законами воєнного часу справи про злочини, які "по своїй суті являють дійсну небезпеку для держави та громадського спокою, хоча були здійснені в місцевостях, на яких не було введено військовий стан.". 28 листопада 1918 Маніфестом Тимчасового робітничо-селянського уряду України смертна кара остаточно отримала своє юридичне закріплення: "Кожен, хто примушує або вмовляє виконувати розпорядження гетьмана або Центральної ради, або їх агентів на місцях, підлягає розстрілу на місці".⁵⁵

Вона санкціонувалася переважною більшістю декретів і постанов без істотного обмеження кола злочинних діянь, а також осіб, що їх здійснювали. Каральні органи керувалися законами радянської влади, інтересами соціалістичної революції і революційним правосвідомістю, що на практиці часто означало "спійманий на місці злочину буде розстріляний тут же на місці події".⁵⁶ Принципове допущення можливості прийняття екстрених заходів, не передбачених діючим законодавством, сприяло масовому поширенню явища самосудів⁵⁷.

Практикувався інститут кругової поруки, в основі якого лежав принцип караності за діяння, вчинені іншими особами, а ряд законодавчих актів допускав можливість застосування розстрілу до заручників: "Для попередження можливості втечі може бути введена кругова порука".⁵⁸ Постанова Ради Праці і Оборони від 15.02.1919 року наказувало ВЧК брати заручниками селян тих місцевостей, де розчищення снігу залізно-дорожніх шляхів "проводиться не цілком задовільно ... якщо розчищення не буде проведена, вони будуть розстріляні".⁵⁹

У 1918 році радянська верхівка, захопивши владу на значній частині України, розпочала новий етап в історії смертної кари.

Ідея соціалістичної держави спочатку видавалася унікальною: як держава робітників і селян, вона повинна була виражати і захищати інтереси більшості. Тому правомірність і навіть демократичність пролетарської диктатури пояснювалися тим, що насильство здійснювалося від імені переважної більшості над незначною частиною суспільства. Стверджувалося, що зі знищенням приватної власності зникнуть з життя суспільства антагоністичні протиріччя, а разом з ними - і причини злочинності.

Особливе місце серед видів покарань, що застосовувалися в перші роки радянської влади в Україну, займала смертна кара.

В результаті посилення репресій і червоного терору лише в 1917-1919 рр.. позасудовими органами радянської влади були розстріляні 6671 осіб (у 1920-му військовими трибуналами засуджені до смертної кари 6541 засуджений, а з 1921 по 1954 рік у цілому - 642 тис.980 осіб). В Україні в 1919 році до кожного п'ятого, засудженого ревтрибуналом за особливо небезпечний злочин, була застосована вища міра покарання.⁶⁰ У перші роки радянської влади розстріл за вироком суду виконувався органами НКЮ, НКВС або ВЧК (ГПУ-ОГПУ), а позасудові розстріли - останніми (до початку 30-их років).

Позасудові розстріли виконувалися у дворі будь-якої установи ВЧК. З кінця 20-их років монополія розстрілів належала тільки ОГПУ, а з 1934 року - НКВД (НКГБ-МГБ-МВД-КГБ).

2 лютого 1920 року Всеукраїнський Революційний Комітет постановою "Про застосування вищої міри покарання в Україні" підтвердив свою позицію в даному питанні, роз'яснивши, що "скасування смертної кари ... не може бути на даний момент здійснено в межах території України".

В умовах «правового вакууму» (зумовленого відсутністю кримінального кодексу) дозволяла ефективно проводити боротьбу з класовими противниками. Так, постанови РНК УРСР "Про заходи по боротьбі з бандитизмом" від 29 січня 1921 року і "Про боротьбу з бандитизмом" від 1 лютого 1921 року, давши поняття бандитизму політичну оцінку і визначивши "кулака" класовим ворогом, дозволили застосовувати розстріл до значного кола осіб. При цьому широко використовувалася можливість недопущення касаційних скарг по конкретних справах і звернення вироків до виконання протягом доби після їх винесення. Надалі (з 1929 по 1932 рр..) розкуркулення проводилося спільно з озброєними загонами міського партактиву та за участю спеціально для цієї мети відтворених "комітетів бідноти". Розкуркулювання проводилось на підставі секретних інструкцій партії і ОГПУ, жоден урядовий декрет опублікований не був. Число селян, які загинули внаслідок насильницької колективізації настільки величезна, що довелося його оголосити державною таємницею.⁶¹

В цей же період значна кількість декретів допускали застосування абсолютно-невизначених санкцій, тобто таких, в яких не вказувалися вид і розмір покарання. Так, в декреті Тимчасового робітничо-селянського уряду України "Про спиртні напої" від 14 січня 1919 встановлювалося, що винні в невиконанні пунктів даного декрету повинні були бути притягнуті до суду революційного трибуналу "для засудження за законами воєнного часу, як за діяння, спрямовані проти революції ". Одночасно з ними діяли норми з санкціями, які встановлювали один вид покарання. Наприклад, в декреті РНК України "Про караність агітації, спрямованої на розпалення національної ворожнечі" від 13 лютого 1919 ухвалювалося, що "за агітацію, поєднану із закликом до вчинення насильницьких дій, якщо останні були безпосереднім результатом такого заклику, винні підлягають розстрілу". Мали місце в законі і досить часто застосовувалися на практиці відсильні санкції, які не вказували ні на розмір, ні на вид покарання, а лише визначали те, що потрібно застосувати санкцію, передбачену іншою статтею. Такого виду санкції не дозволяли суду враховувати особливість кожного злочину і особу конкретного злочинця, що і надало необґрунтовану можливість для застосування вищої міри покарання.

Не включивши смертну кару в загальну систему покарань кримінальних кодексів України 1922 і 1927 рр.., законодавець визначив своє ставлення до неї як до виняткової міри репресії. Однак, аналіз статей кримінальних кодексів, які передбачали застосування розстрілу, дозволяє зробити висновок про те, що смертна кара передбачалася за значне коло злочинних діянь і насправді не носила задекларованого характеру винятковості:

Категорія злочинів	КК УССР 1922 року ст.ст.:	КК УССР 1927 року ст.ст.:
контрреволюційні	58, 59, 60, 61, 62, 63, 64, 65, 66, 67, 69, 70, 71	54(2-11), 54(13-14)
проти порядку управління	75, 76, 81, 83, 85, 86, 97	56(16-17),56(19-22),56(24),56(28), 67(28), 69, 70, 77, 81 (19-22),
Службові	106, 110, 111, 112, 113, 114, 115	98, 100, 102, 104, 105
Господарські	130	120
Майнові	180, 184, 186	174
порушення правил відокремлення церкви від держави	119

Істотне обмеження сфери застосування смертної кари в Україні (за державні, військові злочини, розбій) мало місце у зв'язку з виданням ВЦВК і РНК УРСР постанови "Про обмеження застосування виняткової міри соціального захисту (розстрілу) і про зміну ст.ст.57 і 67 КК УРСР "від 4 листопада 1927 року.

Це положення було незабаром змінено шляхом видання низки документів, які обгрунтовували з позицій кримінального права сталінську концепцію посилення класової боротьби. В основу призначення покарання лягла теорія небезпечного стану особистості, яке визначалося в залежності від класової приналежності. Застосування при цьому аналогії виправдовувалося соціалістичним правосвідомістю. Акцесорна теорія співучасті дозволяла на практиці залучати до кримінальної відповідальності осіб, які в дійсності злочинів не скоювали.

Оціночна теорія провини, що виражалася в негативному судженні судді про поведінку підсудного, приводила до незаконного засудження тих, в чиїх діях відсутні ознаки конкретного складу злочину.

Постановою ЦВК і РНК СРСР "Про внесення змін до чинних кримінально-процесуальних кодексів союзних республік" від 1 грудня 1934 року строки слідства у справах про терористичні акти (а потім також - про шкідництво та диверсії) скорочувалися до 10 діб, касаційне оскарження та подання клопотань про помилування не допускалося.

"М'ясний день" - день, а правильніше - ніч, коли у в'язниці виконували смертні вироки. В одну ніч розстрілювали до кілька десятків людей, яким іноді довго доводилося чекати своєї черги⁶². Лише засуджених за підготовку або вчинення терористичних актів розстрілювали негайно. Дещо пізніше ця "привілей" був поширений на "диверсантів" і "саботажників" (цю Постанову було скасовано після смерті Сталіна).

У царські часи публічно сповіщали про виконання кожного смертного вироку. За радянських часів, починаючи з 1934 року, це стало державною таємницею, за винятком випадків, коли смертна кара служила пропагандистським цілям, і оприлюднення даних визнавалося політично вигідним. Самі ж дані носили суперечливий характер. Зокрема, проведений в 1937 році перепис населення показав такі людські жертви, що вона була оголошена "шкідливою", а рік по тому новий перепис показав результати, що відповідали офіційному політичному курсу.

У 1941 році в дію вступили норми військового часу, коли завдання кримінального покарання ставилися і вирішувалися у першу чергу з точки зору інтересів обороноздатності та зміцнення тилу.

Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про військове становище" від 22 червня 1941 року розширив сферу підсудності військових трибуналів, передавши на їх розгляд всі справи про злочини, спрямовані проти оборони, громадського порядку та державної безпеки. Указом встановлювалося, що за вчинення злочинів у місцевостях, де оголошено військовий стан, винні підлягали кримінальної відповідальності за законами військового часу. Військової обстановкою вважалася будь-яка, яка створювалася під час війни, незалежно від близькості або віддаленості місця скоєння злочину від фронту.

Одночасно з введенням воєнного стану було затверджено Положення про військові трибунали в місцевостях, де оголошено військовий стан і в районі воєнних дій (у таких місцевостях всі функції органів державної влади в сфері оборони, забезпечення громадського порядку і державної безпеки передавалися військовим Радам фронтів, армій, військових округів, а там, де не було військових Рад - вищому командуванню військових з'єднань). Посилювалася відповідальність згідно Положення про військові злочини осіб, прирівняних до військовослужбовців. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 квітня 1943 вводився воєнний стан на всіх залізницях країни, а працівники залізничного транспорту за злочини по службі прирівнювалися до військовослужбовців Червоної Армії. 9 травня 1943 цей Указ був поширений на працівників Наркомату морського флоту, Наркомату річкового флоту та Головне управління Північного морського шляху при Раднаркомі СРСР. 27 січня 1944 на начальницький і рядовий склад воєнізованої охорони підприємств та воєнізованих пожежної охорони НКВС СРСР було також поширене Положення про військові злочини. Військові трибунали суворо карали осіб, які своїми злочинними діяннями завдавали шкоди обороні країни, а весь період воєнного часу характеризувався підвищенням санкцій, визнанням можливості кваліфікації діянь, вчинених загальним суб’єктом за статтями про військові злочини, що передбачали найвищу міру покарання. У зв'язку із закінченням Вітчизняної війни були прийняті укази (21 вересня 1945 і 4 липня 1946 років) про скасування воєнного стану.⁶³

26 травня 1947 Указом Президії Верховної Ради СРСР, констатувавши, що "застосування смертної кари більше не є необхідним в умовах мирного часу", вища міра покарання була скасована. Проте є дані , що у справах про контрреволюційні злочини смертні вироки спеціальними судами МДБ продовжували виноситися і виконуватися.⁶⁴

Однак, вже 12 січня 1950 року Указом Президії Верховної Ради СРСР "Про застосування смертної кари до зрадників Батьківщини, шпигунам, підривникам-диверсантам" вища міра покарання була відновлена, а 30 квітня 1954 року його ж Указом "Про посилення кримінальної відповідальності за умисне вбивство" вона була введена за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах.⁶⁵

Прийняті в 1958 році Основи кримінального законодавства Союзу СРСР і союзних республік, а також закони СРСР "Про кримінальну відповідальність за державні злочини" і "Про кримінальну відповідальність за військові злочини" від 25 грудня 1958 року внесли істотні зміни в законодавство про смертну кару, а отже , і в практику її застосування.⁶⁶ Як відомо, кримінальне законодавство УРСР (як і інших союзних республік) розвивалося під безпосереднім впливом загальносоюзних нормативних актів кримінально-правового характеру. При прийнятті загальносоюзних кримінальних законів (відповідальність за державні і військові злочини в радянському кримінальному законодавстві завжди визначалася законодавчими органами Союзу РСР) законодавцю союзних республік (в т.ч. УРСР) прямо пропонувалося внести відповідні зміни або доповнення у власне кримінальне законодавство.

У прийнятому в 1960 році Кримінальному кодексі смертна кара не входила до системи покарань. Законодавець визначив її винятковим видом покарання (ст.24 КК), встановивши вичерпний перелік злочинів, за вчинення яких вона могла бути призначена. Це, зокрема, злочини, які передбачалися (без врахування військових злочинів та у мирний час): ст.56 КК - Державна зрада; ст.56-1КК - Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади; ст.57КК - Шпигунство; ст.58КК - Посягання на життя державного діяча; ст.59КК -Посягання на життя представника іноземної держави, ст.60 - Диверсія, ст. – 69 - Бандитизм, ст.93КК - Умисне вбивство при обтяжуючих обставинах.⁶⁷ Смертна кара не застосовувалася до осіб, які не досягли повноліття (18 років), до жінок у стані вагітності на момент учинення злочину, винесення або виконання вироку.⁶⁸ Таким чином, смертна кара була визнана засобом кримінально-правової боротьби лише з державними злочинами і посяганням на життя людини і не могла бути використана як репресії класового характеру.

Проте, вже у період з 1961 року по 1962 рік вийшла низка указів Президії Верховної Ради СРСР (основний - "Про посилення боротьби з особливо небезпечними злочинами" від 5 травня 1961 року), які значно розширили сферу застосування смертної кари.

Так, можливість її призначення передбачали санкції наступних статей Кримінального кодексу УРСР (без урахування військових злочинів): ст.56КК (зрада батьківщині); ст.57КК (шпигунство); ст.58КК (терористичний акт); ст. 59КК (терористичний акт проти представника іноземної держави); ст.60КК (диверсія);ст.69КК (бандитизм); ст. 69 (1)КК (дії, що дезорганізують роботу виправно-трудових установ); ст.79КК (виготовлення або збут підроблених грошей або цінних паперів); ст.80КК (порушення правил про валютні операції); ст.86(1)КК (розкрадання державного або громадського майна в особливо великих розмірах); ст.93КК (умисне вбивство при обтяжуючих обставинах); ст. 117 КК (згвалтування); ст. 168КК (одержання хабара); ст. 190 (1)КК (посягання на життя працівника міліції або народного дружинника у зв'язку з їх діяльністю по охороні громадського порядку); ст.217 (2) (угон повітряного судна).

Таке становище, коли винятковий вид покарання міг бути застосована (і застосовувався) за значне коло злочинних діянь, проіснувало понад двадцять років. Неспроможність та неефективність такої кримінальної політики держави на сьогоднішній день вже не підлягає сумніву.

28 червня 1996 р. в Україні прийнята Конституція, яка проголосила нашу державу демократичною, соціальною та правовою. Значна кількість норм Основного закону України вплинули на розвиток інституту покарання. Як відзначає В.Я. Тацій, з прийняттям Конституції України в червні 1996 р. процес національного державотворення вийшов на новий правовий рівень, який стабілізував на той час суспільно-політичну та соціально-економічну ситуацію в Україні, визначив програму руху до політичного ідеалу – демократичної, соціальної, правової держави, в якій людина ви­знається найвищою соціальною цінністю. Зокрема, вона чітко зорієнтувала на фундаментальні цінності в галузі держави і права: непорушність прав і свобод людини і громадянина, політичну багатоманітність, демократичні засади державного устрою, поділ влади, верховенство права. На той час Конституція мала яскраво виражений програмний характер, з багатьох принципових питань випереджала стан розвитку як вітчизняного законодавства, так і правової науки, окремих її галузей.⁶⁹

Рішенням Конституційного Суду України № 11-рп/99 від 29 грудня 1999 р. визнано, що смертна кара суперечить Конституції України⁷⁰. 22 лю­того 2000 р. Верховна Рада ухвалила Закон України «Про ратифікацію Протоколу № 6 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини, який стосу­ється скасування смертної кари» і законодавчо скасувала застосування смертної кари.⁷¹

Слід зазначити, що ухваленню цього рішення пе­редувала гостра дискусія в політичних та юридичних колах про необхідність скасування смертної кари як виду покарання. Скасування смертної кари було метою створеної в Москві в червні 1990 р. групи, першої групи такого роду в СРСР. У своїй установчій заяві «Суспільство проти смертної кари» члени групи за­кликали до оголошення мораторію на виконання смертної кари всіх смертних вироків, винесених від­повідно до чинного законодавства, і за перегляд усіх вироків незалежними суддями. Основним фактором, що викликав занепокоєння групи, був ризик страти невинних, ризик, який буде існувати, поки передба­чається винесення смертних вироків.⁷²

Ухвалення цього рішення також було результатом вступу нашої країни до Ради Європи, у зв’язку з яким, це питання набуло державно-правового характеру, оскільки норми європейської співдружності вимагали, щоб у країнах-учасницях смертну кару в мирний час не застосовували.

Кримінальним кодексом України від 05.04.2001 року вже не передбачено смертної кари як виду покарання.⁷³