4. Поняття соціокультурної кризи

Культурологи наголошують на тому, що прийшла «ера криз», пов’язаних з прискоренням соціокультурного розвитку, диференціацією різних сфер життя суспільства. А це призводить до втрати людиною тотожності з самою собою та єдністю культури. Відчуття чужості та абсурдності подій, що відбуваються, пронизують індивідуальну свідомість людини в епоху соціокультурних катаклізмів. Індивід ніби лишає свій дім, де все відомо та знайомо, та опиняється у чужій «культурній країні». З одного боку, це примушує людину замислитися про звичну стару культуру, адже вона була настільки природною, що він приймав її норми та цінності, не усвідомлюючи цього. З іншого боку, зіткнення двох ціннісних систем – старої та нової – веде до виникнення явища, яке в культурантропології називають «культурний шок». Сутність його полягає у гострому конфлікті старих та нових цінностей, орієнтацій, ідеалів, норм поведінки на рівні індивідуальної свідомості, коли людина втрачає орієнтири свого буття.

Дисгармонія соціального і культурного реалізується в трьох сферах: 1 – на рівні суспільства – як протиріччя між соціальними та культурними підсистемами; 2 – на рівні взаємодії людини та суспільства – як відкидання індивідом світу соціуму та культури, що деградує або швидко змінюється; 3 – на рівні особистості, внутрішній світ якої зорієнтований на власну недосконалість у порівнянні з абсолютними цінностями, а соціокультурний статус якої оцінюється негативно, як такий, що підлягає зміні.

Історія людського суспільства пропонує декілька варіантів вирішення соцікультурної кризи, в залежності від того, в якій сфері глибинна основа данного процесу.

І варіант передбачає реставрацію, відтворення у першопочатковому ідеальному вигляді старої соціокультурної системи, за допомогою посилення порядку, конролюючої та репресивної дії на людину. Тобто, соціальне нормалізує культурне. Захисний характер репресивності стає панівним у гармонізації суспільного життя. Цей варіант має давню традицію. Ще Платон у своїх діалогах «Закони» та «Держава» запропонував репресивний шлях поновлення ідеального суспільного устрою та подолання соціокультурної кризи через реалізацію контролюючих заходів та різноманітних покарань.

ІІ варіант пов’язаний зі спробами подолання кризи шляхом знищення зовнішнього світу, який не приймається свідомістю людини. Стражденна людина стоїть над недосконалим світом та впевнена, що всі негаразди пов’язані не з недосконалістю людської природи, а з кризою та деградацією зовнішніх форм буття (так вважали мислителі епохи Просвітництва: людина добра, прекрасна за природою, тому вихід з кризи – подолання всього, що заважає розвитку гармонійної особистості). Розвиток принципу подолання зовнішніх причин кризи приводить у ХVІІІ ст. до ідей революційної перебудови суспільства, а потім і до так званої Жовтневої революції.

ІІІ варіант пов’язаний з ідеєю культурної аномії. Остання – це стан кризового розвитку, при якому людина усвідомлює не тільки абсурдність зовнішнього світу, але і власну недосконалість, неготовність до діалогу з цим світом. Вирішення проблеми полягає не в руйнуванні старого світу, а в самовдосконаленні особистості. Методологічна основа уявлень про можливість вдосконалення людини полягає у розумінні особистості як процесу: особистість змінюється, але залишається самототожньою.

Контрольні запитання

1.  Що таке артефакти культури?

2.  Якими є три основні види смислів культури?

3.  Що розуміється під знаками та символами культури?

4.  Якою є суть соціокультурної динаміки?

5.  У чому полягає специфіка таких моделей культурної динаміки:

а) циклічної;

б) лінійної;

в)  хвильової;

г) функціональної;

д) постмодерністської;

є) синергетичної?

6.  Якими є 3 класичні варіанти вирішення соціокультурної кризи?