5. Концепція локальних культур м. Данілевського

Думку про те, що не існує єдиної культурної історії людства, а лише окремі замкнені локальні культури зі специфічними характеристиками, висловив ще у другій половині ХІХ століття М. Данілевський («Росія та Європа»). Класифікацію локальних культур він здійснює за декількома підставами.

Наприклад, за роллю в історії та ступенем самоореалізації Данілевський виділяв три групи: 1 – самобутні та самодостатні культурно-історичні типи – цивілізації (позитивна роль в історії); 2 – феномени, що з’являються на деякий час, допомагаючи завершити свій шлях цивілізаціям, які помирають (гуни, монголи). Це негативні діячі людства; 3 – «етнографічний матеріал» або племена, які входять в культурно-історичні типи, проте не досягають індивідуальності, не відіграють ні позитивну, ні негативну роль.

За характером походження та існування: усамітнені (китайська, індійська) та спадкоємні (грецька, римська).

За напрямками культурної діяльності: релігійна, культурна (теоретично-наукова, мистецька, технічно-промислова), політична, суспільно-економічна (створення економічних відносин та систем).

За ступенем реалізації цих напрямків культурної діяльності: 1 – первинні або підготовчі культури, які не виявили себе у повній мірі в жодному виді діяльності; 2 – одноосновні – яскраво виразили себе в одному напрямку (грецька – культурна діяльність, філософія, мистецтво, римська – політико-правова); 3 – двуосновна – романо-германська політико-правова європейська культура; 4 – чотирьохосновна культура як гіпотетичний тип, що буде охоплювати всі напрямки культурної діяльності (за Данілевським, таким типом може бути слов’янський культурно-історичний тип. Дана позиція має назву «панславізм»: Європа не тільки дещо чуже для нас, але й вороже, наші інтереси протилежні).

6. Циклічні концепції Дж. Віко, Лео Фробеніуса та п. Сорокіна

Концепції названих авторів найчастіше визначають як циклічні, проте скоріше в них поєднуються ідеї циклізму та еволюціонізму (особливо стосовно концепції П.Сорокіна).

Так, ще у ХVІІІ ст. Дж. Віко висуває теорію, відповідно до якої всі нації розвиваються циклічно та проходять три епохи: божественну (бездержавний стан, підкорення жрецям), героїчну (аристократична держава) та людську (демократична республіка або представницька монархія).

До циклічних належать і гендерні типології. У середині ХІХ ст. Бахофен за гендерним принципом виділив два типа культури – матріархальний та патріархальний.

Матріархальний існував у прадавні часи, коли кровне родство можна було відстежити лише по материнській лінії. Сім’я була полігамна, жінка-матір виступала правителькою як у сім’ї, так і в суспільстві. Релігія – віра у богинь, які є втіленням материнства. Головні цінності – зв’язок із землею, кровні зв’язки, материнська любов, що не виділяє серед дітей нікого за певні досягнення або поразки. Важлива характеристика – пасивне сприйняття дійсності, найголовніше для матріархальної культури – життя людини та її щастя.

Патріархальний тип виникає у результаті зміни ціннісної парадигми. Для нього характерні: моногамна сім’я (в основному для жінок), безумовна влада батька, заміна богині-матері богами, що втілюють чоловіче начало; діяльнісна активність, перетворення природного середовища. Ревність поступається принципу улюбленого або старшого сина в ієрархії. Найважливіша цінність – підкорення владі.

Подібну класифікацію пропонує Лео Фробеніус. Для світогляду матріархальної культури, на його думку, характерні: єдність з природою, пасивність, емоційність, відкритість (росіяни, африканці). Для патріархальної культури: замкненість (світогляд «з печери»), активне оволодіння природою, раціональність і магія (англосакси, романські народи). Проте Фробеніус впевнений, що в різних культурах одночасно присутні і чоловіче і жіноче начала, які пов’язані між собою, сперечаються та взаємно доповнюють одне одне. Їх чергування виступає джерелом розвитку людства. Домінування чоловічого – пріоритет влади, цінність речей, суверенності, незалежності, амбітності. Жіноче начало забезпечує культурі цінності іншого порядку: якість життя, піклування, взаємозв’язок і людяність.

Таким чином, в культурній практиці виявляються дві властивості культури в цілому: прагнення до змін, інновацій та прагнення до стабільності.

Популярною серед культурологів є і концепція культурного розвитку П.Сорокіна, який вважав, що на кожній стадії розвитку культури суспільство створює різноманітні культурні системи (релігійні, правові, етичні та ін.), які мають тенденцію до об’єднання в єдину культурну суперсистему. В основі суперсистем – фундаментальні світоглядні настанови та різні способи осягнення світу. У відповідності до концепції Сорокіна, існує два основних типа культури, що почергово змінюються (тобто, світовий культурний процес має маятниковий характер): ідеаціональний та чуттєвий.

Ідеаціональний тип ґрунтується на принципі визнання Бога як єдиної реальності та цінності. Пізнання світу відбувається за допомогою інтуїції, одкровення, через містичний порив. Людина не прагне до наукового пізнання, не довіряє розуму. Мистецтво тяжіє до умовності, символічності, твори мистецтва створюються у відповідності до певних канонів. Яскравим прикладом такого світосприйняття є європейське Середньовіччя (І-ХV ст.). Подібні ціннісні орієнтації притаманні культурі даосизму, буддизму, ранній грецькій культурі.

Чуттєвий тип має місце тоді, коли світоглядні настанови спираються на осягнення світу у чуттєвому досвіді. Останній є єдиним критерієм істини. Відбувається абсолютизація раціонального пізнання. Розвивається технічне та природниче знання. Для культури чуттєвого типу характерними є світськість, відповідність реальному світу, натуралістичність стилів мистецтва (Європа Нового часу).

Між двома основними типами культури можуть існувати два проміжних типа: ідеалістичний та еклектичний.

Ідеалістичний – це гармонійне поєднання двох типів світогляду в одне ціле. Ідеї та чуттєвий досвід стають рівноправними. Образи мистецтва – частково символічні, частково реалістичні (висока античність, Відродження).

Еклектичний – конфліктне сполучення в культурі двох основних типів світосприйняття, фрагментарне нагромадження та протистояння чуттєвих та ідеаціональних елементів (пізня античність).

Таким чином, в концепції Сорокіна поєднуються циклічний та еволюціоністський підхід, оскільки типи культур чергуються, проте не відбувається безпосереднього повернення (повертається лише панівний світоглядний принцип). Тому цю концепцію можна назвати спіралеподібною.